В очах мигтіло і зеленіло.
Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, — і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:
— Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.
Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.
— А що як ми зовсім не виберемося звідси, — тихо сказав Ява. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б, — кажу, — пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.
На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп із галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіть я не міг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.
— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співать.
— Нехай, — кажу, — хоч співать.
І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.
На пыльных тропинках далеких планет. —
жалібно-жалібно виводив Ява.
Останутся наши следы. —
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» — ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!
Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало — одна частинка вийшла більшою, друга — меншою. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. Їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.
І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:
— Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».
Нас — наче хто підкинув.
— Яво, — кричу, — це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!
А він:
— Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.
І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.
Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього. Прочумались, посідали, дивимося — а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.
Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:
— Радіо все-таки це вещ! А я сказав:
— І кукурудза теж — сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим.
1963 р.
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
— Так не дасиш?
— Нєт.
— Жаднюга ти, Сало.
— А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.
— Так ти ж не даєш кролів.
— Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.
— Сам ти здохнеш.
— Ну да, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, — Сало постукав себе пальцем по голові, — сільрада не працює.
— У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.
— Ходім.
Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми — лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.
Просто Сало — нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать — кіно!
А Сало? Що — Сало? Корова, а не хлопець.
Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.
— А втім, мені кроля не дуже й хотілося, — сказав Ява.
— Мені теж, — відгукнувся я.
— Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, — сказав Ява.
— Нездатний, — відгукнувся я.
— А ми — зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні — ми таки хлопці з фантазією, — сказав Ява.
— З фантазією, — відгукнувся я.
— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
— Чув. Точно. — Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.
— Треба. Давай думать.
Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.
— Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?
— Нє.
— Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?
— Нє.
— Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?
— Нє.
Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.
Нарешті Ява блиснув очима і каже:
— Придумав.
— Ну?
— Давай улаштуємо бій биків.
— Га?
— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися — «Тореадор»?
— Ага, да-да-да. Ну й що?
— Пам'ятаєш — на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.
— Да-да-да.
— А потім — рраз! Бик — беркиць! І аплодисменти.
— Ага. Здорово. Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.
— Тю, дурний. Убивати! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут — тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі. Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все — бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — наче тракторні фари. Землю ногами риє — як екскаватор. А зареве — баби хрестяться, думають, що війна почалася.
Цього літа один дачник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький — загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався — досі не відомо. Але факт — півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, — аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу — на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
— По-перше, — сказав він, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике і крутороге.
— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.
Ява задумався:
— Хтозна, може й так.
— Тоді, — кажу, — ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
— А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
— Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся.
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.
— Стривай, — кажу, — годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
— Це ж ти винуватий. Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.
Ми почистили одне одного і пішли додому.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий мамин капелюх — у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.
Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюх — то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торегадор, смелее в бой, торегадор, торегадор.
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми співали і не знали, що жде нас.
Небо було синє-синє — справжнє іспанське небо. І сонце сяяло — аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода — саме годяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, — подалі від людських очей.
— Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться.
Контрибуція спокійнісінько щипала траву.
Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати.
Через півгодини він сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить — і тому не хоче. Ану давай ти!
За годину, захекавшись, я сказав:
— Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках — здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:
— М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозуміли її.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію — це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.