І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе:
— В-ва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води і грязюки. Спинилися ми аж на середині. Те, куди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись, справді, тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, забруднився, зацвів і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять — така брудна, каламутна і смердюча.
Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх — перед Явиним носом. Але нам було не до них.
Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив.
— Я ж тобі казав, що вона психічна, — промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
— Угу-у, — протяг я. — Що ж нам тепер робить?
— Треба ждать.
— Що — ждать?
— Поки вона відійде.
— Ти що — здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
— Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
— Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
— Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав — зараз гукнем, щоб одігнав корову.
Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився — і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, — мабуть, для своїх кролів.
— Яво, — просичав я, — то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
— О, босяки, що ви там робите?!
Ми розгублено мовчали.
— Та ви що — повмирали, не чуєте? — знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
— Ку-ку-купаємось, — півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
— У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? — вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
— Давай вилазити. При ньому вона не троне.
— Давай, — ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
— Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
— У м-мене т-теж, — простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
— Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
— Хлопці, пождіть, хлопці! — знову загукав Сало. — Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
— Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити — невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо — що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, — і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе — і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами. Ну, що ви скажете?
1963 р.
ШУРКА І ШУРКО
Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч із Севкою, або з Толею, або ж із кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.
— Бойчук, заспокойся, — кілька разів суворо зверталася до Шурка нова вчителька Ольга Борисівна. Та Шурко не вгамовувався. І Ольга Борисівна вирішила, що Шурко найбільш недисциплінований у класі й тому мусить весь час бути в неї перед очима.
І ось Толя з Севкою спокійно сидять собі разом на передостанній парті, а Шурко стовбичить на першій, перед самісіньким столом учительки. А поруч із ним — мовчазне дівчисько в окулярах. Своєю зразковою поведінкою вона страшенно дратує Шурка. Просто зошит із чистописання, а не людина! Й остаточно розізлився Шурко, коли взнав, що його сусідку по парті звуть так само, як і його, — Шура. Це було просто нестерпно. Покличе його хто-небудь — неодмінно вона відгукнеться, її кличуть — він біжить. Шуркові навіть почало здаватися, що діти навмисне, щоб подражнитись, так часто звертаються до нього.
І потихеньку Шурко став мучити Шуру. Засуне її підручник куди-небудь під парту, і вона потім усю перерву шукає його. Але — дивна річ — Шура ніколи не скаржилась на нього вчительці. Тільки зниже плечима, відвернеться і промовчить. Якось Ольга Борисівна спитала, хто ким хоче бути.
— Воротарем, — випалили одночасно Севка й Толя.
— А я вчителькою, як ви, — пропищала Валя.
— Я шофером.
— Я агрономом.
— А я… лікарем, — тихо і засоромлено проказала Шура. Шурко глянув на неї, презирливо скривився і подумав:
«Ще б пак! Інакше й бути не могло! Аякже!»
Шурко терпіти не міг лікарів. Коли йому було сім років, він захворів на малярію, і величезний вусатий лікар змушував його ковтати огидні, гіркі таблетки. А то ще в Шурка боліли зуби. І досі мурашки пробігають у нього по спині, коли він згадує про бормашину. Отож лікарі для Шурка були найнеприємніші люди на світі.
Відтоді Шурко став називати Шуру «Айболитькою». Але вона так само не звертала на це ніякої уваги.
Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.
А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.
У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що він «просто в кепському гуморі».
А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама побігла викликати «швидку допомогу».
В лікарні мамі сказали: «Гострий приступ апендициту. Слід негайно зробити операцію!»
Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором.
Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив — просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Всміхаючись, вона говорила:
— Ну що, хлопче? Болить. Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
І от Шурко на операційному столі.
— А як тебе звати?.. Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка. А в якому ж ти класі?.. От збіг! І моя Шурка в третьому. А вчишся ти як? Відмінник, мабуть. — Ай! — не крикнув, а просто сказав Шурко.
— Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно.
— Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд.
Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли. А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку й обережно підгорнула йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.
— Докторе, скажіть. А як вас звати? — несподівано спитав Шурко.
— Клавдія Василівна. А що?
— Так. — зашарівся Шурко і сказав: — От якби всі лікарі були такі… добрі… їх ніхто б не боявся.
Клавдія Василівна засміялась:
— Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія — добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч. Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна — великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати — не міг. І одразу згадав. Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі напевне надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав.
Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини.
— Шурко! — пролунав раптом тихий знайомий голос. Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і. оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, — ще більш смішна й незграбна, ніж завжди.
— Ну як? Як ти почуваєшся? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція. — Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру. — А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня «швидкої допомоги». Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день.
— Якій мамі? — нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.
— Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама. А мене тут усі знають. Адже ми поряд із лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди. А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну, я піду, а то зайде хто-небудь. Ну, бувай, видужуй.
І Шура заквапилась до виходу.
— Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? — спитав Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.
Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне.
Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше. Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами — щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою — не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав:
«Здоров, Шурко! Як ти почуваєшся? Ми про тебе все знаємо від Шурки Лебедєвої. Лежи спокійно, то згодом зможеш знову грати в футбол. Не скучай… Завтра приймальний день, і ми прийдемо всім класом…
Сева і Толя».
Шурко навіть голосно розсміявся від радості. Як добре мати гарних, вірних друзів!
Через два тижні Шурко вперше після хвороби пішов до школи. Дорогою він зустрів Шуру. Вони йшли поруч, і обоє чомусь мовчали.
І раптом, уже майже біля школи, ззаду долинув чийсь знайомий голос:
— Шур-о-о!..
Вони обернулися разом, як за командою, не знаючи, кого з них кличуть. Потім подивилися одне на одного і… засміялися, — дружно і весело.
А з вікна тролейбуса їм махала рукою і посміхалася Клавдія Василівна — Шурина мама.
1956 р.
ЛІЛІЇ
Володя, худорлявий рудуватий хлопчик років десятьох, лежав на березі річки і читав казки Андерсена. Час від часу він зводив очі й замріяно дивився в далечінь.
Сонце поволі опускалося за обрій, і довгі косі тіні лягали на землю. В лункій надвечірній тиші таємниче шелестіли комиші, і про щось незрозуміле тоненькими голосками дзвеніли у траві коники.
Низько над землею проносилися гострокрилі ластівки. Здавалося, вони щойно вилетіли з прочитаної хлопчиком казки. І заливисто тьохкав невидимий у вітах старої верби соловейко — казковий соловейко китайського імператора. І здавалося, що от-от розсунуться комиші, й на великому темно-зеленому листку водяної лілії випливе — Дюймовочка.
Володя, мов зачарований, поглядав навколо, і вже уявлялося йому, що й справді він потрапив у якусь чудесну казку і зараз обов'язково станеться щось надзвичайне і чарівне.
І враз… почувся тихий сплеск, шелест, і з комишів з'явилася тоненька дівчинка в коротенькому білому платтячку. На голові в неї був вінок із білих водяних лілій. Великі блакитні очі здивовано і підозріло поглядали на хлопця.
Це було так несподівано, і такою казковою, несправжньою здалася Володі ця синьоока дівчинка, що він злякано закліпав очима і перестав дихати.
«Дюймовочка!..»
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Потім дівчинка знизала плечима, щось пхикнула собі під ніс і зникла так само раптово, як і з'явилася. Лише густі комиші, лукаво похитуючи своїми коричневими голівками, зашелестіли про те, що вона тільки-но була тут.
Володя довго не міг отямитися від здивування. Стрибали і плуталися думки, часто-часто стукало серце. «Що то за дівчинка? І як вона потрапила в комиші? І вінок із білих лілій!.. Як дивно! Ніби в справжній казці!..»
Всього лише три дні тому Володя приїхав сюди, в це невеличке районне містечко, в гості до дідуся. Будиночок дідуся стояв на околиці біля самої річки. Навкруги тихо і безлюдно. До найближчої хати — щонайменше півкілометра. І Володя дуже нудьгував. За три дні він не побачив жодного хлопця, з яким можна було б познайомитись.
Добре, що у дідуся хоч книжок багато. Повна шафа. І книжки якраз такі, що особливо подобаються Володі — про мандри та пригоди, казки. Володю навіть трохи дивує, що дідусь любить такі «дитячі» книжки. Та втім, нічого дивного тут нема. Володин дідусь усе своє життя провів у мандрах. Всю Україну пішки пройшов, на Далекому Сході побував, на півночі, в Середній Азії — де він тільки не був! А скільки пригод із ним трапилося! Почне розповідати — до ранку б слухав. Неспокійна людина — Володин дідусь. І великий мрійник. Ще не так давно мріяв на Північний полюс податися. Та старий вже — сили не ті. Зараз він працює завідувачем районної дитячої бібліотеки. Таку посаду навмисно обрав собі — щоб все-таки біля різних мандрів і пригод ближче бути (хоч у книжках вони). Володя дуже любить свого дідуся, прямо-таки закоханий у нього. От за кілька днів дідусь у відпустку йде, тоді Володя, звісно, не нудьгуватиме. А зараз…