Позавчора Наталка цілий день щось шукала. І дуже нервувалася. Говорила — пропав аркуш із зошита з якоїсь там геофізики: двадцять друга сторінка. Саме по цій геофізиці Наталка одержала на іспитах незадовільну оцінку. Ніхто вдома про це не знав, тільки один Стьопа. Та він не ябеда!
Наталка вирішила ціле літо потихеньку вчити геофізику, а восени скласти іспит. І — от тобі на! — загубила одну сторінку. Наталка мало не плакала. Адже на цій сторінці найважче — те, по чому вона зрізалася на іспиті.
Стьопа стиснув папірець у руці.
«Ага… Сидиш там — кіно дивишся про шпигунів. Захоплюєшся. Про все на світі забула, — злорадно подумав він. — І не знаєш, що я знайшов!.. От порву зараз — і все. Будеш знати, як знущатися, самій у кіно ходити!..»
Стьопа вже зібрався розірвати завітну двадцять другу сторінку, як раптом в уяві його промайнула Наталка — сидить на дивані, підібгавши ноги, і старанно зашиває його, Стьопину, сорочку, роздерту в бійці.
Стьопа поволі опустив руку, що стискала папірець. Присів під деревом, притулився до стовбура і задумався.
«Ні, не буду. Хай знає, що я не такий! Навпаки, я їй віддам оцю сторінку. Хай знає, що я благородніший від неї у тисячу разів.»
Стьопа починає думати, як це найкраще зробити. От приходить Наталка, і він спокійно і байдуже говорить їй: «Ну, як фільм?.. А я, знаєш, дуже радий, що не пішов. У мене тут багато цікавого було». А потім недбало, між іншим, скаже: «До речі, я тут випадково один папірець знайшов. Ти його, здається, шукала. Ось.» Повернеться й піде спати. А Наталка…
Він прислухався — почулися кроки. Рипнула хвіртка. Це повернулася Наталка.
Стьопі здалося, що навіть дерево почало здригатися — так шалено забилося його серце. Наталка зайшла до хати, потім швидко вибігла і стривоженим голосом загукала:
— Стьопо! Стьопочко!.. Де ти?..
Не кваплячись, Стьопа вийшов із саду на освітлене місячним сяйвом подвір'я.
— Стьопо! Стьопочко!.. — кинулася до нього сестра.
— Ну, як фільм?.. — намагаючись говорити спокійно, тремтячим голосом почав Стьопа.
— Де ти був?..
— Як… фільм?..
— Та… Так. Нічого особливого. А все-таки шкода, що ти не пішов. Я ж тебе звала. Ти що — не чув?.. Де ти був?
— А… а… — всі підготовлені слова вмить вилетіли зі Стьопиної голови, і він сказав: — А… я… тут весь час… шукав… всюди. І знайшов… те, що ти позавчора шукала… На! — і він простяг папірець.
Наталка спантеличено подивилась на брата і швидко-швидко заморгала очима. Потім деякий час мовчки переводила здивований погляд то на Стьопу, то на сторінку із зошита, що тремтіла у його руці. І раптом, зрозумівши, рвучко кинулася й обняла брата.
— Ой, Стьопочко, спасибі! Спасибі тобі! Ой, який ти у мене хороший!.. Ти ж мене просто врятував!.. Ой, яка ж я дурна!..
…Місяць зазирав у вікно і кидав на підлогу візерунчасті тремтливі тіні.
Стьопа уже давно спав, розкинувшись на ліжку, і ворушив уві сні губами. І снився йому фільм про шпигунів, якого він не бачив.
А Наталка лежала з розплющеними очима, загадково посміхаючись, дивилася на брата і думала: «От дивачок! Хороший, славний у мене братик… Не треба було мені з ним так суворо… Оце наука мені».
І ще думала Наталка про те, що Стьопа, звичайно, ніколи-ніколи не взнає, що вона ще вчора сама знайшла цю двадцять другу сторінку, акуратно переписала, бо сторінка забруднилася, і, вже тепер непотрібну, кинула в саду.
1956 р.
ЖАРТ
Р-раз!.. Портфель вирвався з руки і дзвінко бебехнувся на тротуар. Славик здригнувсь і різко обернувся. «Знову… Ну, чого він лізе…» Від образи у Славика виступили сльози на очах.
Ігор Бровкін зареготав. Ну й весело! Втретє підряд вибиває він портфель у Славика, і той ніяк не може вчасно помітити небезпеку. Хто ж винний, що він такий роззява, цей Славик Зеленівський! У Славика затремтіли губи, і він хутко-хутко засопів — зараз розплачеться.
— Та чого ти надувся? — сказав Ігор. — Адже це жарт. Жартів не розумієш? А ти в мене теж вибивай. Що я тобі — забороняю, чи що? Будь ласка!..
Добрий жарт! Новий портфель Славика за кілька днів від таких жартів став старим портфелем. І легко сказати — «будь ласка, теж вибивай». Пробував Славик — нічого у нього не виходить. Неспритний він. Тільки замахнеться — а Ігор уже помітив.
Добре Ігореві, що він такий меткий. Здорово наловчився. Без промаху б'є. Раз — і готово. Не встигнеш озирнутись — портфель уже на землі. Багатьом хлоп'ятам дошкуляв Ігор своїм «жартом». Але чомусь особливо часто — Славику. Мабуть, тому, що Славик неуважливий і з ним найлегше «жартувати». І портфель у нього великий, шкіряний, дуже зручний для того, щоб вибивати.
Славик підняв портфель, узяв його під пахву і, боязко озираючись, пішов. Ігор і собі, весело насвистуючи, побіг додому… У нього був дуже добрий настрій… Ігор Бровкін живе з мамою. Більше у нього з родичів нікого немає. Тато давно помер. А сестер і братів ніколи й не було. Маму свою Ігор міцно любить і завжди дуже ласкавий із нею. Дивлячись на нього на вулиці, ніхто б не подумав, що цей шибеник може бути таким ніжним і хорошим сином. Мама йде на роботу рано-вранці, коли Ігор іще спить, а приходить пізно, і бачаться вони лише вечорами та в неділю. Обід Ігореві розігріває сусідка — тьотя Клава.
Коли Ігор гуляє з хлоп'ятами у дворі, він якось забуває, що мами немає дома, та коли сидить і готує уроки — дуже нудьгує. І весь час дивиться на годинник — чи багато ще лишилося часу до приходу мами. Хтозна, може, тому в нього й уроки не завжди добре готуються.
Взагалі Ігор мріє про той час, коли він виросте, працюватиме замість мами, і вони частіше бачитимуться.
В Ігоря весела мама — любить жартувати і сміятись. Але сьогодні вона прийшла з роботи якась похмура, незадоволена і неговірка. Ігор подумав, що, може, тьотя Клава наскаржилася їй на нього. І поквапився якнайшвидше роздягнутись і в постіль. Але мама так нічого йому і не сказала…
А вранці, прокинувшись, Ігор здивувався і стривожився: мама була вдома. Вона лежала на ліжкові, дуже бліда, з гарячими запаленими очима. Зверх ватяної ковдри було накинуте ще зимове пальто. Біля маминого ліжка сиділа на стільці тьотя Клава із заклопотаним серйозним обличчям. А за столом сивовусий лікар у білому халаті щось писав.
— Що… Що сталося? — тремтячим від хвилювання голосом спитав Ігор.
— Та нічого, Ігорьок… Я захворіла! Трохи… Застудилася, мабуть… Ти тільки не хвилюйся. Іди в школу. Тьотя Клава за мною ходитиме.
В Ігоря похололо всередині. Було так незвично і страшно бачити маму хворою. Вона ніколи раніше не хворіла. Ігор і не пам'ятав такого випадку. Він був певний, що мама взагалі не може хворіти. Ігор хворів — це так. І змалку досить часто. Мама цілі ночі просиджувала біля його ліжка. І приємно було відчувати на своєму гарячому лобі її легку прохолодну руку. Приємно і спокійно — мама поруч. Значить, ніякі хвороби не страшні. Але хвора мама… Це було незвично і страшно…
Ігор зразу відчув себе безпомічним, якимось самотнім. Лікар попрощався і пішов. Тьотя Клава взяла рецепт, який він виписав, і пішла в аптеку замовляти ліки.
Ігор благальними очима подивився на маму і сказав:
— Мамонько, видужуй швидше. А то я дуже хвилююсь.
Мама посміхнулась і погладила Ігоря по голові.
— Не хвилюйся, синку, я скоро встану… Ти… тільки поводься добре. Щоб я не хвилювалась. Тоді все буде гаразд. Збирайся в школу, а то запізнишся.
— Може, мені не йти? Га?
— Ну що ти, що ти!.. Обов'язково йди… Ігор знехотя почав збирати книжки. Скоро прийшла тьотя Клава.
— Ігорю, — сказала вона. — Я замовила ліки. Вони будуть готові о першій годині дня. Коли повертатимешся зі школи, зайдеш і забереш.
У школі Ігор сидів, мов на голках. Ніколи ще уроки не здавалися йому такими безкінечно довгими. Через кожні п'ять хвилин він хапався за кишеню — перевіряв, чи на місці квитанція. І тільки пролунав останній дзвінок, Ігор схопився і побіг в аптеку.
Біля віконця з написом «Видача ліків» стояло троє людей. Ледве дочекався Ігор своєї черги. Нарешті аптекар видав йому велику пузату пляшку з якоюсь мікстурою і сказав:
— По столовій ложці тричі на день!
Нести пляшку в руках незручно. В кишеню — не влазить.
Ігор відкрив портфель — всунув туди пляшку. І побіг додому. Серце у нього скажено колотилося. І в такт йому стрибали думки: «Як там мама? Що з нею? Як вона себе почуває?.. А раптом…»
На перехресті Ігор зупинився. Треба було перейти вулицю, а тут саме трамвай, і тролейбус, і машини. Ніяк не проскочиш! Ігор нервується, переступає з ноги на ногу і нетерпляче позирає на світлофор. Ну коли ж нарешті!..
І раптом щось сильно рвонуло портфель вниз. Рука вмить розтислась і…— Ой! — скрикнув Ігор і обернувся. Ззаду стояв… Славик Зеленівський. Обличчя його розпливалося в радісній посмішці.
— Ага! — переможно промовив Славик. — От і мені пощастило. Ага!..
Портфель Ігоря лежав на тротуарі. З нього витікала тоненька цівочка мікстури.
— Що… що ти наробив!.. — задихаючись, промовив Ігор.
— А коли ти — то нічого! Еге?! — ображено надув губи Славик. — Це ж жарт. Ти ж сам сказав — «будь ласка». От я і… «будь ласка». Подумаєш, вода розлилась. У мене тричі.
Славик недоговорив. Він раптом злякано заморгав очима, повернувся і давай бігти, йому здалось, що Ігор зараз кинеться на нього з кулаками. Але… він даремно злякався, цей Славик.
Ігореві було не до нього.
Ігор швидко опустився навпочіпки й обережно підняв портфель. Всередині брязкотіли уламки скла.
1956 р.
ГАСТРОНОМ
Гастроном — це Толька, хлопець із нашого класу. А Гастроном тому, що страшенно товстий і весь час жує (такий у нього апетит!). І в школу носить одразу по три сніданки, і всі в кульочках. А кульочки магазинні, і на них напис — «Гастроном». Через ці кульочки його й прозвали так. Три роки тому прозвали, коли він тільки в школу прийшов. І відтоді ніхто його інакше не називає. Гастроном — і все! А дехто навіть не знає, як його насправді звуть.
А товстий Гастроном справді винятково. Я колись із ним на одній парті сидів, так він мене зовсім витіснив. Я тільки наполовину сидів, а наполовину висів у повітрі.
Потім ми якось на уроці фізкультури для інтересу міряли Гастрономові штани. Ми удвох із Тимком влізли в них і ще місце залишилося. Оце так штани!
Після цього Тимко пустив чутку, що Гастроном носить батькові труси. Дехто повірив.
До того ж Гастроном ще й на скрипці грає. Я й Тимко живемо з ним в одному домі та щодня чуємо, як він години по три підряд стоїть біля вікна і цигикає отим смичком — наче дрова пиляє. Може, ми з Тимком погано розуміємося на музиці, але гра Гастронома дуже нагадує нам звуки іржавого гвіздка, коли його повільно витягають обценьками з дошки. Або скрипіння наших немазаних дворових воріт. Правда, Гастроном клявся, що то його мама примушує, а він нібито терпіти не може скрипку. І що в нього навіть слуху немає. Бреше, звичайно. Є в нього слух! Вчителька співів сама говорила: «Абсолютний слух!» А от у мене слуху дійсно немає. Мені, як каже Тимко, крокуючий екскаватор на вухо наступив. Зате я худий. І я б нізащо не згодився помінятися з ним — щоб у мене був слух і щоб із мене так глузували.
А як же з нього не глузувати, коли він такий товстий, незграбний і такий дивак — на скрипці грає! І вічно з ним щось трапляється. Полізе через паркан — і повисне, злізти не може. Захоче калюжу перестрибнути — геп! — просто в калюжу. А ви б подивилися, як він бігає! Як качка! Перевалюється з ноги на ногу, головою мотає і пихкає, як паровоз. Сміхота!
Гастроном навіть ніби звик уже до того, що з нього глузують. І якщо хтось що-небудь справді дотепне скаже про нього — сам сміється.
Але сміється він узагалі якось дивно — ніби плаче. Й очі при цьому не веселі, а сумні-сумні.
Та одного разу… Одного разу була велика спека. Градусів тридцять. Навіть більше. Асфальт на тротуарах розтопився і став м'який, як подушка. А біля кіоску з газованою водою стояли такі черги, як на футбол…Ми сиділи у дворі під деревом і знемагали від спеки. Я, Тимко, Гастроном і ще двоє хлопців із нашого будинку — Альошка і Федя. Гратися не хотілось, читати не хотілось, говорити не хотілося — нічого не хотілось у таку спеку.
Нарешті Тимко не витримав і каже:
— Хлопці, ходімо на пляж!..
Ми з сумом переглянулись — заманлива пропозиція!..
— Та-а-а, — похмуро протяг Федя, — це, звичайно, здорово. Тільки хто нас пустить?..
Він сказав те, про що ми зразу всі подумали. На пляж нас самих ніколи не пускали, категорично не пускали. Мами боялися, щоб ми не втонули. У нас були суворі мами.
— Дур-ни-ці! — бадьоро сказав Тимко. — Ушиємось, і кінець. Ніхто й знати не буде. Скажемо — в Ботанічний сад ходили.
Ми нерішуче мовчали.
— Не хочете? Ну, тоді я сам піду!..
От іще Тимко! Що значить «не хочете» — ми хотіли! Але…
— А-а… Гаразд… Один раз вжитті! — відчайдушно махнув я рукою, — Поїхали, хлопці!.. Ми підхопилися. Тільки Гастроном сидів, здивовано і навіть злякано поглядаючи на нас.
— А ти? — спитав Тимко і враз скривився: — Та сиди! Куди тобі!.. Ще втонеш! Відповідай тоді…
— Та чого… — почервонів Гастроном, опускаючи очі. — Я теж із вами, я поїду… Я теж хочу…
До самої набережної ми йшли пішки. На тролейбус не сідали — економили гроші. У нас в обріз вистачало тільки на переправу. Адже пляж у Києві був на тому березі Дніпра, на Трухановому острові. А було це ще тоді, коли пішохідний міст на острів ще навіть не будувався. І доводилося переправлятися катером.
На переправі ми ледве не «засипались». Білетерка аж ніяк не хотіла нас пускати: «Дітям без батьків їздити на пляж заборонено!»
Ми спочатку розгубились. Але потім Тимко несподівано закричав: «Тату! Тату! Нас не пускають! Он наш тато!..» — і почав махати рукою якомусь лисому дядечкові в темних окулярах, що був уже на катері. І коли білетерка обернулась, шукаючи очима «нашого тата», ми прошмигнули.
А на катері знову мало не «погоріли». Висока жінка в крислатому капелюсі та з рушником через плече, яка стояла в натовпі на містку, здалеку побачивши Гастронома, раптом радісно загукала:
— А, Толя! Толю, здрастуй! А де мама? Де Марія Іванівна? Маріє Іванівно, де ви?..
Гастроном обімлів. Навіть рота розтулив із переляку. Це була знайома його мами, якась Варвара Дормидонтівна. Ми пригнулися і почали швидко просуватися до виходу, не звертаючи уваги на радісні крики Варвари Дормидонтівни. На наше щастя, катер у цей час підійшов до берега.
Довго ще бігли ми по пляжу, лякливо оглядаючись — чи не женеться слідом ця життєрадісна Варвара Дормидонтівна.
Гастроном ледве встигав за нами.
— Ху, чорт! — переводячи подих, з досадою сказав Тимко. — Тепер ще розповість чого доброго! І все через тебе, Гастрономе. Завжди свиню підкладеш. Сидів би ліпше вдома.
Гастроном винувато мовчав.
Щоб знову випадково не зустрітися з тіткою Варварою, ми пішли на Матвіївську затоку. Тут було менше народу і дуже красиво. Минулої неділі я і Тимко їздили сюди з батьками і запам'ятали це місце.
Велика патлата верба схилилася до самої води і купає в ній свої довгі віти. Під вербою м'якенька травичка, а поряд чистий білий пісочок. Дно тут пологе, рівне, без водоростей. І течії майже нема, вода тиха, спокійна. Кращого місця для купання і не знайдеш.
Ми нетерпляче почали роздягатись. А за хвилину вже забули про все на світі. Ми хлюпались у воді й шалено верещали від захоплення. Ух, як хороше!..
Гастроном, як завжди, відстав од нас і ще вовтузився на березі, охайно складаючи наш одяг під деревом.
— Гастро-о-о-номе! — закричав Тимко. — Сиди ліпше на березі та пильнуй наші штани. Гляди, щоб не вкрали.
Гастроном підійшов до води. Обережно занурив одну ногу і зразу ж відсмикнув — вода здалася йому холодною. Ми зареготали. Я вдарив долонею по воді й оббризкав його.