Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич 4 стр.


Знову тихо шумлять комиші, й соловейко тьохкає на старій вербі, як і вчора. Володя лежить на березі, на тому самому місці. Перед ним книжка. Але він не читає. Він не може читати. Серце його чомусь тривожно б'ється. Раз у раз хлопець поглядає на комиші. І здається йому, що от-от вони знову розсунуться і вийде вчорашня синьоока дівчинка в білому вінку з водяних лілій. Володя напружено чекає, і на кожен звук здригається і витягує шию, придивляючись. Але час іде, а комиші стоять мовчазні й нерухомі.

Вчорашня дівчинка! Що то за дівчинка? Хто вона? З нею, напевне, цікаво. Вона, мабуть, весела і любить пригоди. І смілива. От не побоялась же увечері сама в комишах блукати.

Володі дуже хочеться познайомитися з нею. Здається, ніколи й ні з ким іще так не кортіло йому познайомитись. І хочеться, дуже хочеться, щоб знайомство це відбулося якось незвичайно і дуже цікаво.

Володя підпирає голову руками і заплющує очі. Ну, наприклад: буря на морі, гине корабель. Володя рятує дівчинку і… і вони знайомляться.

Або — пожежа. Горить будинок, у якому вона мешкає. Ніхто не наважується підійти до нього. А Володя сміливо кидається в полум'я і виносить її…

Або — темний ліс. На дівчинку напали бандити і хочуть убити її. Але Володя…

Ех! Мрії-мрії! А насправді. Звідки тут візьметься море і корабель? І пожежі бувають так рідко!.. А бандити. Володя ніколи не бачив справжніх живих бандитів.

Важко сподіватися на якийсь цікавий випадок у цьому марудному районному містечку!

Володя рішуче підхопився із землі. Все одно, все одно він її знайде! Ну, не пропадать же з нудьги отак, самому. Живе вона, очевидячки, десь поблизу. Мабуть, в одному з тих будиночків, що отам під горою. Вчора вона побігла саме у той бік.

За кілька хвилин Володя вже йшов вузенькою вуличкою, зазираючи в щілини парканів. Що він робитиме, як побачить дівчинку, він не знав, та й не думав про це. Спочатку треба знайти, а там — видно буде.

Володя проходив повз відчинену хвіртку одного з дворів і раптом зупинився як укопаний. По доріжці, посипаній жовтим піском, ішла тоненька синьоока дівчинка в білому платті.

Володя так розгубився, що навіть присів. І миттю кинувся до паркана, де росли кущі бузку. Сам не знаючи чому, він раптом злякався. Злякався, що вона його побачить — що робить тоді?.. Але дівчинка не помітила його. Вона підійшла до хвіртки, зачинила її і попрямувала в сад.

Володя припав щокою до паркана і, затамувавши подих, почав крізь щілину стежити за дівчинкою.

— Лілю! Лілю!.. Йди-но молоко пити! — покликав хтось із дому. І дівчинка швидко побігла на веранду.

«Ліля. Ліля… лілія… ім'я яке в неї… цікаве… і годяще.» — подумав Володя, зразу пригадавши вінок із білих лілій, у якому вчора побачив дівчинку. І йому стало приємно, що в неї таке ім'я.

З веранди по східцях повільно, боком зійшла сухенька згорблена бабуся, тримаючи в руках пузатенький мідний самоварчик.

Володя глянув на неї, і чомусь боляче-боляче стислося його серце. Чому?.. І враз зрозумів. Ну звичайно ж. Старенька ця дуже схожа на його, Володину, бабусю — така ж повільна м'яка хода, таке ж сиве волосся, укладене ззаду вузлом, сухі зморшкуваті руки і такі ж ласкаві, добрі-добрі очі. Бабуся. Рівно три роки тому, якраз у той час, коли Володя гостював тут, вона померла. Несподівано і якось тихо, непомітно — просто вранці не піднялася.

Це була перша смерть у Володиному житті. Відтоді слово «смерть» завжди викликає в уяві хлопця одне й те саме: невелика, але світла кімната з глиняною долівкою, сповнена гострих пряних пахощів чебрецю, полину і сухої трави; чорне плаття з пожовклим від часу мереживом, і зморшки на бабусиному обличчі — багато, багато зморщок, темних, глибоких, страшно нерухомих.

Як плакав тоді Володя!.. Він дуже люби в бабусю. Вона була добра, лагідна і весела. Вони з дідусем завжди жартували одне з одним, сміялися.

Володя дивиться на стареньку, що заходилася біля самовара, і йому вже здається, що це не якась незнайома, а його рідна бабуся, і так хочеться загукати до неї: «Бабуню! Бабуню!» І така раптом ніжність до неї, хочеться підбігти, тицьнутися обличчям їй у коліна, щоб вона своєю жорсткою теплою рукою погладила по голові, сказала щось.

Бабуся розпалила самовар, приємний запах диму розлігся навкруги. Вийшла Ліля, сіла на сходах, мовчки дивиться на самовар і про щось думає.

У Володі вже заніміла щока, якою він припав до паркана, але йти звідси не хочеться. Так би, здається, і стояв тут цілий день.

Може, вам смішно? Але — ні! Не смійтеся! Назавтра Володя знову біля паркана. Лякливо озираючись, він крадеться попід тином, влаштовується якомога зручніше біля щілини в кущах бузку і дивиться, дивиться, дивиться. Дивиться, не відриваючись, затамувавши подих. Ліля бігала по доріжках із м'ячем, поливала квіти на клумбах, дражнила собаку, читала, лежачи на перилах веранди. І звісно, ні про що не догадувалась. А Володі здавалося, ніби він знає її принаймні сто років. Такою вона була йому знайомою-знайомою.

Минуло п'ять днів.

І ось одного разу. Володя тільки-но підкрався до паркана, тільки-но припав до завітної щілини. як рипнула хвіртка і з неї, мало не зачепившися за Володину ногу, вийшла Ліля. Володя причаївся й завмер. «Куди це вона?..» Ліля швидко пішла вулицею. Володя схопився і, ховаючись, перебігаючи від одного паркана до другого, подався за нею.

Вулиця круто спускалася вниз до річки.

Саме в цьому місці був міст. Старий, дерев'яний, трухлявий. Кілька місяців тому його почали ремонтувати — зняли перила, настил, але чомусь роботу припинили. І він так і стояв — ніби кістяк якогось дивовижного звіра, що зайшов у річку напитися. Чорні прогнилі балки понуро схилялися над водою.

Ліля йшла просто до моста. Мабуть, їй треба було перейти на той бік. На якусь мить вона нерішуче зупинилася, але потім сміливо ступила на чорну слизьку балку і, балансуючи, повільно пішла по ній.

«Ух, молодець, — у захваті подумав Володя, — нічого не боїться. Оце так дівчина!..»

І, забувши про обережність, вийшов із кущів і зупинився біля самого моста, пильно дивлячись на неї.

Ліля дійшла вже до середини моста. І раптом:

— Ой!

Дівчинка посковзнулась, хитнулася, змахнула руками і Володя злякано скрикнув і прожогом кинувся на міст. В голові, як блискавка, промайнуло: «Море… корабель… пожежа… бандити. Невже це справді?.. Швидше!..»

На секунду зупинився, відсахнувся назад — міст був досить високий, метрів чотири. Але враз зажмурився і стрибнув. Боляче вдарило в груди, у вуха, неначе вогнем обпекло шкіру, і перед очима попливли червоні кола. М'яко вдарився головою об дно і одчайдушно запрацював ногами й руками, — щоб скоріше виринути. Нарешті — жадібно вдихнув повітря і замотав на всі боки головою.

І побачив — за кілька метрів від нього… спокійно плавала Ліля. Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, вона з цікавістю дивилася на Володю. Потім, затинаючись, спитала:

— А ти… звідки. Що, теж упав?..

Це було таке несподіване питання, що Володя зовсім розгубився. Сказати, що кинувся рятувати її, — смішно: їй не потрібна допомога, вона плаває незгірш за нього. І хлопець ніяково пробурмотів:

— Еге… упав… теж… еге… Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, і раптом обидва весело розсміялися.

— От чортячий міст!..

— Оце так пригода!..

Вони вийшли на берег. Глянули одне на одного і знову зареготали — аж луна розляглася над річкою. Вигляд у них справді був смішний: мокра одежа прилипла до тіла, і з неї струмками стікала вода.

Нарешті заспокоїлись.

— Нічого, висохне.

Помовчали трохи.

— Розумієш, я хотіла лілій нарвати біля того берега. Там багато їх. І великі. Ну, нічого, я все одно нарву.

Шморгаючи носом, Ліля почала викручувати на собі плаття.

Володі дуже хотілося продовжити розмову, але він не знав, що сказати. Подумав і спитав:

— А ти… в якому класі вчишся?..

— В четвертому. А ти?

— Т-теж. — Володя вчився в третьому, але йому було якось незручно признатися, що він молодший. — Я більше за все на світі люблю лілії. Вони такі чудесні, красиві. Але чомусь дуже швидко в'януть.

— Їх у воду ставить треба.

— Все одно в'януть.

Помовчали.

— А взагалі нудно тут, — сказала Ліля. — Правда?.. Я батькові говорила, що не треба сюди на дачу їхати. Ліпше б у Крим або на Кавказ.

— Та ні, по-моєму, тут нічого, так собі, жити можна.

— Навіть читати нічого. Я вже все-все прочитала.

Володя пожвавішав:

— А у мене є. Багато. У мене дідусь бібліотекар. Хочеш, я тобі дам почитати. Скільки хочеш. Хоч цілий вагон.

— Серйозно?! От добре. Принеси. Щось цікаве. Гаразд?.. Почекай… а як… тебе звати? А то ми так розмовляємо і навіть не познайомились.

— Володя, — він, як дорослий, простяг їй руку.

— Ліля.

— А я знаю. — ненароком зірвалося в нього.

— Що?

Він зразу схаменувся, втямив, що сказав зайве, і густо почервонів:

— Та ні, ні, нічого… це я просто так. — і, щоб звернути розмову, швидко спитав: — А ти де живеш? А то як же я тобі книгу принесу?

— Та тут, недалечко, в сьомому номері, на Пушкінській. Ну гаразд, я піду переодягнусь, а то застудитись можна. То ти принесеш? Тільки хороше щось.

— Принесу.

Вона вже відійшла, потім обернулася:

— Стривай! А я, здається, тебе вже бачила раніше. На річці. Правда? Це ти був?

— Угу.

— От дивно! — вона якось загадково засміялася і побігла далі.

І Володя теж побіг додому.

Дідуся не було, і Володя зрадів цьому. А то почав би розпитувати, цікавитися. А розповідати нічого не хотілося.

Володя хутко переодягся і підійшов до книжкової шафи. Довго вибирав. Нарешті витяг «Пригоди Цибуліно» Родарі. «Мабуть, не читала!»

Володя вийшов і вже попрямував було на Пушкінську, але раптом зупинився, подумав і звернув до річки.

Роздягся, стрибнув у воду і поплив до того берега. І згодом повернувся, тримаючи в руці дві великі красиві лілії. В білосніжних пелюстках, немов у фарфорових чашечках, переливалися і тремтіли перлисті краплини води.

Хоча тепер, здавалося б, можна було йти зовсім спокійно й відкрито, Володя чомусь за звичкою обережно крався вздовж паркана. Біля хвіртки зупинився, не наважуючись зайти, і кілька хвилин сторожко прислухався.

І раптом із двору долинув пронизливий істеричний крик. Володя здригнувся і припав до щілини.

— Як ти посміла чіпати мої квіти!.. Вони зав'януть тепер. Зав'януть. І-і-і!.. У-у-у!..

На веранді стояла Ліля і верещала. А перед нею — згорблена старенька, схожа на Володину бабусю. Тремтячим зляканим голосом вмовляла:

— Та що ти, що ти, Лілечко, як тобі не соромно? Я ж випадково, я не хотіла.

— Мені не соромно?!.. Мені не соромно!.. Як ти посміла!.. Ти мені набридла. Я більше не можу. І-і-і. У-у-у. — несамовито верещала Ліля. Обличчя в неї було перекошене злістю, некрасиве й огидне.

Володя очманіло дивився на неї і — не вірив своїм очам.

Ліля ще раз зойкнула і побігла в кімнату.

Якийсь час Володя не міг зрушити з місця, застиг біля щілини — хоча на подвір'ї вже нікого не було. Потім повернувся і повільно побрів вулицею. Ніяк не міг отямитися. На душі було так гидко і противно, ніби він сам оце зараз зробив підлий, негідний вчинок.

Непомітно опинився біля річки. І раптом помітив, що все ще тримає в руці лілії. Але тепер вони були поморхлі, некрасиві, пелюстки пожовкли й стулилися — лілії зів'яли.

Володя розмахнувся і кинув квіти в річку — далеко, аж на середину.

1956 р.

ДВАДЦЯТЬ ДРУГА СТОРІНКА

Вечір. На темно-синьому небі загорілися й замигтіли яскраві чисті зорі. Дерева в саду розпливлись і розтанули в сутінках. По-вечірньому гостро запахла зелень. І на клумбі біля хати вже розтулила свої бузкові хрестики матіола і розливає навкруги пряний дурманливий аромат. Білий табак намагається заглушити її — та де там! Навіть їдкий терпкуватий запах диму, що в'ється з труби сусіднього будинку, не може змагатися з нею…Тиша… Тепла благодатна літня ніч поволі опускається на землю.

Під тином, у густих бур'янах, лежить хлопець. Лежить горілиць, дивиться просто в зоряне небо і відчуває себе глибоко нещасним і самотнім. На очі раз у раз навертаються сльози, і тоді зірки на небі розпливаються і стають схожими на великі сяючі тремтливі кільця.

Вечірню тишу лише зрідка порушує сумне мукання сонної корови й неохочий гавкіт собак. Та ще часом лінивий вечірній вітерець принесе здалека якісь ледве чутні дивні звуки.

Щоразу, чуючи ці звуки, хлопець із новою силою відчуває свою самотність. Він добре знає, що це за звуки. Це звуки кінофільму, що демонструється зараз у сільському клубі. Хлопцеві дев'ять років, і звуть його Стьопою.

Два тижні тому Стьопині батьки поїхали на курорт. А Стьопа лишився вдома з сестрою Наталкою.

Перед від'їздом мати сказала:

— Стьопо, щоб ти мені добре поводився й у всьому слухався Наталочки. Якщо я довідаюсь, що ти бешкетував, я… — і недоговорила, лише виразно подивилася на хлопця.

— Гаразд. — спокійно погодився Стьопа. Що він іще міг сказати? Він і не думав, що це буде так важко. І, головне, хіба він знав, що Наталка виявиться такою.

Наталка тільки рік як живе в місті, вчиться в геологорозвідувальному технікумі. А оце, саме перед від'їздом батьків, приїхала додому на літні канікули.

Стьопа з Наталкою завжди були в гарних стосунках і, незважаючи на те, що Наталка на сім років старша — дружили. Одне одного виручали. Розпанахає, наприклад, Стьопа випадково нову сорочку — Наталка ніколи не ябедничає, сама зашиє добренько, так, що й не помітно, — і ніхто нічого не знає. Стьопа теж не видавав сестри. Загуляється Наталка було, прийде пізно увечері — Стьопа підтверджує: у подруги уроки вчила — сам, мовляв, бачив. І так завжди.

А тут раптом — переродилася. З першого ж дня почала командувати — туди не ходи, того не роби! Їж — мало не кожні півгодини! Що це таке, люди добрії! Стьопа, звісно, збунтувався.

— Їж манну кашу! Тобі треба поправлятися. Якщо ти не поправишся — мати мене лаятиме…

— Не хочу!..

— Їж, тобі кажуть!..

— Не хочу!

Ну, яка там може бути манна каша, коли він яблук зелених наївся, аж живіт болить.

— Їж, бо погано буде!..

— Не хочу!

— Ах, не хочеш! Ну, гаразд! Сьогодні я з Ніною йду в кіно на фільм про шпигунів — а ти вдома сидітимеш. От!

— І нехай! Подумаєш! — і Стьопа побіг і сховався отут, у бур'янах. Це було вже надвечір.

За якихось півгодини Наталка почала збиратися в кіно. Прийшла її подруга Ніна, і вони вдвох про щось голосно і весело говорили, крутилися перед дзеркалом — «наряджалися». А Стьопа лежав у бур'янах і нудився. Ждав — може, покличуть. І справді, Наталка вийшла на ґанок, гукнула:

— Стьопо! Та він не обізвався. Йому страшенно кортіло піти в кіно, але в нього був упертий характер, і цей характер не пустив Стьопу, змусив промовчати, не відгукнутися. Сестра покликала вдруге.

«От коли ще раз покличе — вийду!» — вирішив Стьопа. Але… Наталка більше не кликала — пішла. А Стьопа лишився. Сам. Від образи на сестру, на себе і на весь білий світ Стьопа мало не завив. Правда, можна було побігти, наздогнати Наталку. Ще не пізно. Але — характер! Якби у нього був не такий характер!

І ось уже другу годину лежить Стьопа в бур'янах, і скорбота шматує йому серце. Де правда на світі? Через якусь нікчемну манну кашу, хай їй біс, отаке горе! Хоч бери та вмирай!

Але скільки можна лежати в бур'янах! Стьопі нарешті це набридло. Він підвівся і понуро побрів садом.

Тихо шелестять дерева. Лунким голосом десь під хатою озивається цвіркун. І на ставку за городами безладно кумкають жаби — ніби хтось великий і лінивий регочеться під водою. Стьопа зупинився — у траві під розложистою старою яблунею щось біліло. Нагнувся, підняв. Це був списаний аркушик із зошита, зібганий і вологий від роси. Стьопа розгорнув його, підніс до очей. І пізнав Наталчин почерк. А в нижньому кутку побачив велику жирну цифру — 22. Зчудовано звів брови — що це?.. І раптом — згадав!.. Авжеж! Та це той самий! Звичайно, той самий.

Назад Дальше