Усі ці відомості допомогли дівчині зорієнтуватися. Щоправда, Юлю непокоїло те, що явку було призначено між дев'ятою і десятою вечора. Адже Готовцев міг прийняти її і о шостій і о сьомій годині. Та, очевидно, були якісь причини, з якими підпільникам доводилося рахуватись.
У Туманової спершу промайнула думка — викликати Готовцев а або передати йому записку, але це йшло всупереч усім умовам, які повідомив Чорноп'ятов. Не можна порушувати їх. Мабуть, так треба, якщо підпільники призначили явку не вдень, в ввечері, і не на квартирі, а саме в кафе.
У Туманової лишалося ще багато часу, і вона вирішила перечекати в затишному куточку міського саду, на лавочці за старою альтанкою, серед густих кущів бузку.
Рівно о дев'ятій вона була біля кафе. Перш ніж увійти, вона двічі пройшла сюди й туди, охоплена сумнівами й нерішучістю, потім взяла себе в руки і, коли стихла музика, переступила поріг. А ввійшовши в кафе, на якусь мить розгубилася.
Та й неважко було розгубитися, потрапивши з темної, тихої й безлюдної вулиці в цей яскраво освітлений, гамірний зал.
Однак дівчина швидко оволоділа собою. Одного разу їй доводилося побувати в обставинах далеко складніших: взимку сорок першого року під виглядом кореспондента однієї з провінціальних німецьких газет вона потрапила на банкет старшого й вищого офіцерського складу в Орлі. Ото було випробування! А зараз що!.. В неї в сумці лежать надійні документи…
Повільною ходою, неуважно оглядаючись на всі боки і грайливо помахуючи сумочкою, розвідниця пройшла між столиками до буфетної стойки, за якою, як вона зрозуміла із слів морозивщика, завжди стояв господар кафе Ціглер.
Він стояв там і зараз. Навалившись животом на стойку, цей невеликий чоловічок з гладеньким і круглим, як більярдна куля, черепом, червонощокий, з хвацько підкрученими на зразок кайзерівських вусами, з неприхованою цікавістю дивився на молоду дівчину, що підходила до нього.
Туманова підійшла, привіталася чистою німецькою мовою і, не ждучи відповіді, запитала:
— Чи можу я бачити вашого шеф-повара?
Ціглер одірвався від стойки і випростався. На його обличчі можна було прочитати величезне здивування. Він спробував уточнити:
— Пана Готовцева?
— Атож!.. Данила Семеновича Готовцева, — підтвердила Юля, помітивши, що офіцери, які сиділи ближче до стойки, звернули на неї увагу.
— А ви хто будете? — поцікавився Ціглер. — Що йому сказати?
— Скажіть, що його чекає сестра…
— О!.. — вигукнув Ціглер. — Сестра!
— А що? — чемно і не без кокетства посміхнулася Туманова.
— Нічого! Їй-богу, нічого! Гарна сестра! Пан Готовцев зрадіє, та й я його радість поділяю. Хвилиночку! Хвилиночку!..
Він жваво вибіг із-за стойки і, приклацуючи пальцями, зник за дверима, прикритими важкою портьєрою.
Туманова подумала, що найзручніше було б зараз посидіти, але поблизу вільного столика не було. «Невдале місце, гіршого й не придумати», подумала вона, квапливо дістала з сумочки віяло і, розгорнувши його, почала обмахуватися.
За сусіднім столиком галасувала офіцерська компанія. Юля одразу розібрала, що говорять про неї.
Почулись вигуки:
— Катастрофічно красива!
— Прямо до непристойності!
— Осліпнути можна! В такій глушині!..
— Я… я тут буваю щодня. А не бачив. Неймовірно!
У розвідниці тремтів кожен нерв. Але вона спокійно стояла, спершись на лікоть, і уважно розглядала портрет Гітлера в багетовій рамі.
Один з офіцерів налив вина в бокали, встав і звернувся до своїх товаришів по чарці:
— Панове! Прошу встати!
Всі підвелися, засовавши стільцями. Офіцер повернувся до Туманової так, щоб вона його бачила.
— П'ємо за ваше здоров'я і щастя, прекрасна фрейлейн! Ви — найкращий серед трофеїв у цьому місті!
Він підніс бокал на рівні очей, і всі зробили так само.
Дівчина змушена була нагородити офіцера посмішкою і злегка вклонитися. В цю мить із-за портьєри вийшов Ціглер і з ним чоловік у білому ковпаку і фартусі. З виду йому можна було дати років тридцять п'ять, не більше.
Туманова стояла напівобернувшись і вдала, що не помітила їх. Вона ще дивилась, посміхаючись, на веселу компанію. Це було обдумано заздалегідь: не могла ж вона отак зразу й кинутися на шию вигаданому братові! Вона не була твердо впевнена в тому, що прийде саме Готовцев, якого вона зроду не бачила. Зараз усе вирішувала витримка, залізна витримка і нерви. Адже сестра не може помилитися і сплутати рідного брата з сторонньою людиною. Якщо з Ціглером випадково прийшов не Готовцев, а хтось інший, то найменший промах з її боку може спричинитися до провалу. Значить, треба виждати якісь секунди. Нехай Готовцев, якщо він не позбавлений кмітливості, перший звернеться до неї.
— Валечко!
Вона навмисне здригнулася. Густий рум'янець хвилювання на її обличчі був саме до речі. Повернувшись і ступивши крок назустріч, вона обізвалася не менш радісно:
— Брате, Даниле!
Вони кинулись одне до одного, обнялися і поцілувались на очах у всіх, як неабиякі артисти. Зустріч вийшла така природна, життєво правдива, що викликала дружні оплески офіцерів, на що не сподівалася Туманова.
Тепер уже можна було прикладати руки до гарячих щік, соромливо посміхатися.
— А я ж тебе вже тиждень чекаю! — радісно промовив Готовцев, тримаючи «сестру» за руки й зазираючи їй у вічі.
«Молодець», захоплювалась Готовцевим у душі Туманова.
— Ніяк не могла, — відповіла вона поспішно. — Не відпускав комендант. А ти такий самий!..
— Та що я… Що мені! станеться?!. Я тут як у бога за пазухою! І Готовцев підморгнув господареві! кафе. — Добре зробила, що вирвалася. Чого ж ми тут стоїмо? — Він розсміявся. — На нас дивляться, як на чудасію! Ходім! У мене тут комірчина.
Він обняв її за стан і повів у ті самі двері, з яких щойно вийшов. У півтемному довгому коридорі Готовцев оглянувся і, нікого не побачивши, шепнув:
— Гарно вийшло! Їй-богу, гарно! І комар носа не підточить. Однак… — Він приклав руку до грудей. — Гаряче стало… Отак воно буває в житті. Сюди, сюди! — Він показав на вузьку щілину, в яку пробивалося світло.
А господар кафе в цей час стояв за стойкою, покручував вуса і думав про щось своє. До нього підбіг офіціант. Ціглер поцілував кінчики стулених докупи пальців і замріяно промовив:
— Красуня! Пуп'янок! Антик!
— Прошу пляшку «Мартеля».
— Не можу… Розумієш, не можу!.. — сказав Ціглер.
— Пробачте! — здивовано перепитав офіціант. — Уже нема «Мартеля»?
— Не можу бути байдужим від споглядання справжньої жіночої краси. Я естет! — І схаменувся: — Чого тобі?.
— «Мартеля»… Пляшку «Мартеля», — повторив офіціант.
Офіцери за довгим столиком уже пили за щасливих брата і сестру.
А вони в цей час сиділи в невеликій, без вікон, з глухими стінами комірчині, освітленій крихітною електричною лампою, що висіла аж під самою стелею. Вся обстановка складалася з залізного ліжка з матрацом без простирадла, застеленого кошлатою козачою буркою, що хтозна-як сюди потрапила, та ящика з порожніми пляшками.
Готовцев і Туманова посідали рядком на ліжку. Готовцев з цікавістю роздивлявся документи «сестри», видані окупаційною адміністрацією міста Мінська: паспорт, посвідку і перепустку, яка дає право на вільний проїзд всіма можливими видами транспорту до міста Горєлова і назад. Термін перепустки — десять діб. На паспорті були всі необхідні відмітки. Посвідка стверджувала, що пред'явниця її перебуває на службі в мінській військовій комендатурі як перекладачка.
Готовцев похитав головою і, вертаючи документи, промовив:
— Нічого не скажеш… Чиста робота! З такими документами можна й до Берліна доїхати. Показували кому-небудь?
— Так, одного разу біля мосту, — відповіла Туманова, сховала документи в сумку і ненароком кинула оком на літографію з портретом Гітлера, наліплену на стіні.
— Дивина? — запитав Готовцев, перехопивши її погляд.
Розвідниця посміхнулася:
— А ви звикли?
Готовцев нахнюпився, похилив голову, штурхнув носком черевика ящик і проказав:
— До цього не можна звикнути. Вдаю, що звик, насилу терплю. Терплю, бо так треба. Іноді до того нудно, що не знаєш, куди себе подіти. Ладен хоч до чорта в зуби, аби не бачити цих огидних пик! — Він встав, прочинив двері в коридор і пояснив: — Так краще… Буде видно, якщо хто підійде, А втім, у мою комірчину ніхто не заглядає.
Вони помовчали. В умовах нелегальної роботи часто бувають моменти, коли люди, які зустрілись по паролю, а до цього не бачили одне одного, дотримуючись правил конспірації, не знають, про що можна і про що не можна говорити. Так було й зараз. Туманова розуміла, що Готовцев — тільки проміжна ланка, що він не повинен знати, для чого і з яким дорученням вона прибула. Його справа — прийняти її і передати кому слід по ланцюжку, в якому він, Готовцев, зв'язаний, очевидно, лише з однією людиною і ні з ким іншим. І, звичайно, він не знає Чорноп'ятова, тому що не всім підпільникам слід знати керівника підпілля.
Юля почувала себе сковано. Це розумів і Готовцев. Після недовгої мовчанки вона запитала:
— Як будемо діяти?
— Як наказано, — відповів він. — Завтра ввечері поведу вас туди, де ви потрібні або хто вам потрібен.
— Аж завтра і аж увечері?.. — здивувалася Юля.
Готовцев розвів руками і пояснив:
— Не подумайте, що це моя примха. Мені суворо наказано, як діяти. Вранці до мене прийде товариш Степан…
— Сюди?
— Ні, на вокзал. Я працюю в двох місцях. Він прийде і скаже, куди вас провести.
Вийшло не зовсім так, як гадала розвідниця. Вона тішила. себе надією до ранку вибратися з міста остаточно, разом з дорогоцінними документами про «Дракона», і таке довге чекання її зовсім не влаштовувало. Вона не могла нічого не повідомляти Бакланову більше як добу. Там можуть хтозна-що подумати!
«Хто цей Степан? — міркувала вона в думці. — Принаймні це не Чорноп'ятов. Того звати Григорій Панасович, його підпільна кличка «Комбат». І ще питання: кому мене передасть Степан? Можливо, що між ним і Чорноп'ятовим стоїть ще хтось. Можливо, що Степан не знає Чорноп'ятова так само, як не знає його і Готовцев. Тоді я не вирвуся з міста й увечері. Це вже зовсім кепсько».
— Чого ви так задумались? — співчутливо запитав Готовцев. — Що вас непокоїть?
Туманова зітхнула, провела рукою по обличчю.
— Я планувала інакше.
— Нічого не, вдієш. Якби все залежало від мене…
«Звичайно, він правий, — міркувала Юля, — він робить так, як йому наказано, але від цього не легше. Отже, треба негайно залишити місто, пробратися до лісу і поінформувати Бакланова. А завтра ввечері можна вернутися в місто. Та в лісі й спокійніше, ніж отут. А взагалі складно…»
— Бачите, — зауважив Готовцев, — місто наше невелике. Тут кожна людина на приміті, і це змушує бути дуже обережним. Товариш Степан правильно робить: коли я зараз поведу вас до нього, це всім здасться підозрілим. Та й мало що може трапитися!..
Поки Готовцев говорив, Юля вже твердо вирішила: «Вернуся до лісу. Рацію поки що брати в місто не буду. Потім нею займуться товариші…»
— Ну що ж, — промовила вона, пориваючись встати. — Скажіть, де й в який час я побачу вас завтра?
— А… куди це ви? — сторопіло і з подивом запитав Готовцев.
— Піду за місто і пробуду там до вечора.
— Та що ви? Хіба я допущу? Добре діло! Хи! Приїхала сестра, а рідний брат виряджає її серед ночі. Тут і дурневі спаде на думку щось недобре.
— А що ж робити?
— Та нічого. Залишитеся в мене.
— До завтрашнього вечора?
— А чого ж? Ви не турбуйтесь. Тут краще, ніж в іншому якомусь місці, та й, крім того, ви ж моя сестра!
— Ну, а якщо мені треба вийти за місто? — посміхнулась Юля.
Готовцев помовчав трохи і сказав:
— Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.
Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.
Вона зітхнула і промовила:
— А все ж мені треба піти.
— Куди? Чого? — запально заперечив Готовцев. — Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.
— Нічого зі мною не трапиться, — заспокоїла його розвідниця. — Документи в мене в порядку, і я вільний птах.
Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:
— Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. — І він ляснув рукою по своєму коліну. — Вам далеко йти, якщо не секрет?
Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:
— Шість кілометрів.
Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.
— В якому напрямку?
— На Оршу.
— Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?
— Мабуть, — невпевнено відповіла дівчина.
Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.
— Домовились, — підсумував Готовцев і посміхнувся. — І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.
— А він як, ваш господар, зговірливий? — поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.
— Він дивак страшенний, — пояснив Готовцев. — З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…
— Чого б це?
— Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…
Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»
— Це ж для справи. Як треба — то й «хайль Гітлер» крикнеш, — зауважила вона.
— Розумію, все розумію, — відповів Готовцев. — Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев — фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.
— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.
— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.
Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.
— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?
— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.
— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!
Він вийшов.
Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».
26
Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.
— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.
— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…