— Ну, а якщо? — перепинив його Чорноп'ятов.
— Кепсько. Тоді — кепсько.
— От про це я й кажу, — промовив Чорноп'ятов і обняв друга. — Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш — не вірю. Та що з цього?
Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.
— Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам плювати на все. Значить, ми помилились, і справа не в тобі. Зрозумів?
Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.
— Нам вистачить для цього день-два, — провадив далі Чорноп'ятов. — Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…
— Зрозумів, Григорію Опанасовичу, — кинув Калюжний.
— Добре! — підсумував Чорноп'ятов. — А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.
— Я вже думав.
— Ну?
— Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.
— Так… Шмагати двісті кілометрів — це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.
— А більше нічого не придумаєш, — зауважив Калюжний.
— Так. Нічого, — повторив Чорноп'ятов і похитав головою. — Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…
— І ще запитання, — перебив Калюжний, — де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?
— Та хлопець є, — промовив у роздумі Чорноп'ятов. — Хіба Сенька Кольцов не такий хлопець?
— Кольцов? — посміхнувся Калюжний.
— Авжеж!
— Такий, — згодився Калюжний. — Сенька полізе в пекло, тільки накажи. Але ж ти знаєш, чим він зайнятий?
— Знаю. Підбирає ключі до свого квартиранта-льотчика.
— Чого там підбирає, уже підібрав, — заперечив Калюжний. — Льотчик двічі возив його своєю машиною на аеродром.
— Здорово! — здивувався Чорноп'ятов.
— А ти ж як думав! Цей льотчик — командир загону.
— Бач! — дивувався Чорноп'ятов.
— Ось тепер і вирішуй. Якщо посилатимемо Сеньку, льотчика доведеться кинути.
— Доведеться, — непевно сказав Чорноп'ятов і додав: — Іншої людини нема. Я всіх перебрав. Так… А пробратися на аеродром — теж непогано…
— Ото ж бо й воно!
— Гаразд! — раптом рішуче сказав Чорноп'ятов і ляснув друга по плечу. — Почекаємо ці два дні, а коли з тобою виясниться, поговоримо з Кольцовим. Добре?
— Хай буде так.
— А зараз іди, — і Чорноп'ятов підвівся.
27
Пізно вночі телефонний дзвінок підняв з постелі начальника гестапо гауптштурмфюрера Штауфера. Він хутко схопився і взяв трубку.
— Так… Слухаю…
— Гість прибув, — пролунав голос заступника.
— Подробиці?
— Нічого не можу додати. Філін оце тільки подзвонив міським телефоном і в подробиці не вдавався. Це — приємна звістка, та є і неприємне.
— Ну, ну?
— Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.
— На коли?
— Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.
— Їдьте ви, — відразу вирішив Штауфер..
— Я? — здивувався заступник.
— Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких випадках. Якби комендант не сказав, то ми й досі нічого не знали б про цього кур'єра. Розводити руками після того, як людина вже зникла — пізно. Треба раніше було думати. А на той випадок, якщо шеф… А втім дозвольте. Ви де?
— На службі.
— Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?
— Початок третьої.
— Дурниця! Зараз я приїду.
28
Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.
Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.
За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.
Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.
— Через годинку я вернуся, — попередив Готовцев.
— Гаразд. Я вийду вам назустріч.
— Почувайте себе як дома, — порадив Готовцев. — Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.
— Постараюсь і я, — запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: — А він?
— А що він? Дурниці, його діло — сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить — та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.
Розвідниця оглянулася по боках.
— Я тут зійду, — сказала вона.
— Уже? — здивувався Готовцев. — Ще далеко до шостого.
— А мені байдуже, — відповіла Юля. Готовцев гукнув:
— Дем'яновичу, чуєш, Дем'яновичу!
— Га? — обізвався візник.
— Зупини!
— Можна, — неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.
— Сестра хоче грибків пошукати, — пояснив Готовцев.
Дідок посміхнувся:
— Які зараз грибки! Рано для грибів…
Туманова прикусила губу і в душі вилаяла Готовцева. І треба ж отаке ляпнути! Сказав би вже «квіток нарвати».
Готовцев теж збагнув, що ляпнув. Але нічого не вдієш, він підморгнув і додав:
— Так уже їй хочеться… Ну й хай побродить. А як будемо їхати назад, ми її прихопимо. Тільки ти не заходь далеко, — попередив він Туманову.
Дідок помовчав і навіть не обернувся. Готовцев умостився на своє місце і наказав:
— Рушай, Дем'яновичу!.
Конячка смикнула і знову затюпала.
Юля навмисне зійшла тут. Підвода мала піднятися на невеликий горбок і спуститися у видолинок. За цей час можна буде ніким не поміченою повернути в потрібний бік і добритися до шостого кілометра.
Суворо й тихо було в лісі. Тишу порушувало лише ніжне перегукування птахів. Крізь крони дерев проглядало глибоке сонячне небо.
Туманова залишила тут вчора багато своїх міток: зарубки на стовбурах, надламану берізку, трухлявий пень…
Перш ніж підійти до тайника, де вона вчора сховала свій речовий мішок, Юля обійшла ліс навколо цього місця і, переконавшись, що їй ніщо не загрожує, спустилась в яму, утворену корінням зваленої бурею сосни.
Витягши блокнот, накидала телеграму, зашифрувала її. Поклала біля себе зведений пістолет, розгорнула рацію, одягла навушники і почала настроюватися.
Вона сиділа в ямі, обпираючись спиною об могутнє кореневище сосни, схоже на восьминога. Вистукавши свої позивні і не вловивши позивних армійського радіоцентра, вона прослухала перекличку по радіотелефону з полярниками, кілька пісеньок, переданих авіамаяком, настроїлась було на «Останні вісті», але тут почулися знайомі позивні сигнали.
Юля збільшила гучність, обмінялася вітанням з черговим оператором і почала передачу.
Спокійно вистукувала розвідниця знайомі знаки і раптом спинилася і аж здригнулася: щось сильно тріснуло. Не відриваючи руки від ключа, вона витягла шию і завмерла: на неї насторожено дивилася пара зляканих очей…
За десять-дванадцять кроків від ями лежав на землі гітлерівець, притиснувши грудьми автомат. Він не ворухнувся, не зводячи з неї настороженого, застиглого погляду.
Кров ударила Тумановій у голову. Але вона до болю прикусила губу, затаїла подих, вибила ключем умовний знак і перервала передачу.
Потім непомітно засунула руку під корінь, намацала пістолет і помалу-помалесеньку, так ніби в її руці була посудина з дорогоцінною рідиною, підняла його до рівня ями.
А гітлерівець не рухався, і його поведінка була незрозуміла. Не могла ж вона знати, що гітлерівцеві було суворо наказано стежити за кожним її кроком і не видавати себе, але він необережно наступив на суху гілку і впав. Тепер він лежав розгублений, думаючи в цю хвилину не про те, що зараз зробить ця жінка, а про те, що зробить з ним його начальник.
Вони дивилися мовчки, немов намагаючись загіпнотизувати одне одного.
Коли дуло пістолета майже досягло рівня землі, розвідниця раптово скинула руку, помітила, що гітлерівець прикрив очі, і двічі натиснула на спусковий крючок.
Вона стріляла влучно.
Гітлерівець схопився був на ноги, але, змахнувши руками, тут-таки повалився.
Туманова перечекала кілька секунд.
Навколо було тихо. Вона вискочила з ями і кинулася до вбитого. Так, він був уже мертвий.
В цю мить ззаду почувся хрускіт. Дівчина швидко оглянулася, але вже не встигла відскочити. Хтось із-за кущів налетів з ходу, збив її з ніг. Лежачи, вона побачила над собою обличчя, поросле густою рудою щетиною, і вирячені, як у жаби, очі. Гітлерівець важко дихав їй в обличчя і сопів, намагаючись схопити її праву руку. Близько почулися голоси.
Юля приловчилася і, розчепіривши два пальці, з силою надавила ними очні впадини ворога.
— У-у-у, — простогнав гітлерівець і мимоволі потягся руками до обличчя.
Туманова з усієї сили штурхонула його коліном в низ живота. Той утробно закректав і впав. Вона швидко схопилася. Так швидко, немов у неї всередині розгорнулася міцна стальна пружина… але тут знову звалилася, збита з ніг чиїмсь важким кулаком.
Юля не могла більше чинити опір. Сили її вичерпалися. Вона вся тремтіла, дихання виривалось із свистом.
Два здоровенні солдати скрутили їй за спину руки й наділи наручники. Потім підняли і посадили поряд із застреленим гітлерівцем.
Вона бачила, як зовсім ще молодий есесівець у чині оберштурмфюрера СС розглядав її рацію. У нього було ніжне, як у дівчини, обличчя, з тонкими й м'якими лініями.
Груди Туманової здіймалися часто й поривчасто. Було таке відчуття, немов усередині все горить. У скронях дзвінко й чітко вистукували молоточки.
Але страху не було. Вона відчула страх раніше, коли побачила перед собою пару пильних очей. Потім він кудись зник. Його витиснула гарячка боротьби.
Есесівець, скінчивши огляд рації, поклав її в речовий мішок, де зберігались пожитки Туманової, і сказав щось солдатові. Той, витягши з кишені металевий свисток, різко і протяжно свиснув.
Звідкись здалека, немов луна, обізвався такий самий, але трохи коротший свист, а потім ревнула сирена автомашини.
Юля зрозуміла: це — кінець.
29
Полковник Бакланов і капітан Дмитрієвський уже хвилин десять сиділи н закритому кузові грузовика, де містився похідний армійський радіоцентр.
Незадовго до їх приходу від Туманової було прийнято сигнал: «Мені загрожує небезпека», потім передача обірвалася. Полковникові й капітану негайно доповіли про це по телефону. Тепер вони схвильовані мовчки стояли біля оператора, не втрачаючи надії, що розвідниця знову вийде в ефір. Але вона не обзивалась.
Оператор сидів біля рації, прислухався і зрідка вистукував свої позивні.
В машину ввійшов шифрувальник і подав полковникові аркуш паперу. Це була радіограма, прийнята від Туманової. Бакланов прочитав: «Передаю з лісу. Щойно вернулася з міста. Знайшла брата. Увечері він передасть мене Степану. Все…» І далі сигнал: «Мені загрожує небезпека».
Стомлене і змарніле обличчя Бакланова нічого, здавалось, не говорило. Він глянув на зблідлого Дмитрієвського і майже нечутно сказав:
— Спокійно, капітане! Спокійно…
Начальник радіостанції підійшов ближче до Бакланова:
— Товаришу гвардії полковник, я починаю підозрювати…
— А ну вас із вашими підозрами! — перервав його Бакланов і вийшов з машини.
Начальник радіостанції сторопіло глянув на капітана і здивовано знизав плечима.
До дванадцяти годин дня безперервно, а далі по десять хвилин кожної непарної години викликала армійська радіостанція Туманову.
Відповіді не було. Юля мовчала…
30
За столом гестапо сидів начальник гестапо гауптштурмфюрер СС Штауфер. Перед ним стояв молодий, з ніжним дівочим обличчям оберштурмфюрер СС Мрозек, що керував арештом Туманової.
Перший був розтіпаний, обличчя в нього покрилося червоними плямами, а другий, з блідим, як сніг, обличчям, стояв струнко, намагаючись приховати тремтіння колін.
— Ви… ви!.. Я не можу навіть підібрати слів для вас! — викрикував Штауфер верескливим голосом. — Ви класичний дурень, Мрозек! Ви божевільний! Ви небезпечна людина! Ви пам'ятаєте, що я вам наказав?
— Так точно, пане гауптштурмфюрер! — видавив із себе Мрозек.
Штауфер злорадно посміхнувся, і його продовгувате, гостре обличчя з дрібними, рухливими зморшками ще більше загострилося в гидливій посмішці.
— Повторіть, що я вам наказав! — вимагав він.
Мрозек постарався перебороти свій страх і, зібравшись з духом, уривчастим, тонким голосом відрапортував:
— Ви наказали не торкатись її пальцем, стежити за кожним її кроком і не видавати себе!
— А ви?! Ви що наробили?!
Мрозек мовчав.
— Я вас питаю! Вас!.. — заверещав Штауфер, підскочивши на стільці і вищиривши жовті дрібні зуби.
— Якби не солдат, — боязко подав голос Мрозек, — все було б інакше… Він випустив її з очей, кинувся вперед і видав себе. Вона вбила його і хотіла відняти автомат. Тоді вона могла б…
— Що вона могла б? — прошипів Штауфер.
— Убити ще.
— Боже мій! — вигукнув Штауфер. — До всіх своїх якостей ви ще й боягуз! Одна дівка проти чотирьох солдатів і офіцера! Ганьба! — Він схопив пачку сигарет, витяг одну, але, не донісши її до губів, зламав і кинув через плече. — Ви ж знали… Я ж вам розжував усе і впхнув у рот, у рот! Вам лишалося тільки ковтнути, а ви й цього не змогли. Я тисячу разів казав вам, що ця дівка не тутешня. Безсумнівно, вона довірена особа і йде в місто для зустрічі. Я бачу, що ви справжній дурень, вишкребок! Ви не розумієте найпростіших наказів. Ви дозволяєте собі думати, коли треба виконувати. Яке ви маєте право думати? Я за вас думаю!
— Я не боявся, що вона вб'є мене, — спробував пояснити Мрозек. — Але шкода людей…
— Людей! Та плювати я хотів нарешті на всіх людей! — знову скипів Штауфер. — Хай би вона вбила ще одного-двох ідіотів солдатів, та тільки пішла б. Ви це розумієте? Треба було дати їй повну волю дій, стежити за кожним її кроком, встановити, чого вона сюди прибула. — Сказавши це, Штауфер зробив руками жест, немов схопив когось кістлявими пальцями. — Потім узяти їх всіх, одного за одним по черзі! А ви, як пустоголовий поліцейський, схопили її і засадили в підвал. Що тепер накажете з нею робити?
Мрозек мовчав.
— Чому ви не доповіли мені, як повернулися?
— Бо ви ще зводили відпочивати. Я повернувся дуже рано.
Штауфер взяв у рот сигарету і з люттю знову виплюнув її.
— Хто її допитував?
— Я, потім Трейвіц.
— Ну?
— Вона відповіла, що нічого не скаже.
Запала мовчанка.
— Хто був перекладачем? — запитав Штауфер, приходячи потроху в себе, і, взявши третю сигарету, чиркнув нарешті запальничкою.
— Ніхто.
— Як ніхто?
— Вона добре володіє німецькою мовою, і перекладача не треба було.
Штауфер встав і театрально схопився рукою за лоб.