А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!
Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.
— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.
«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»
— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.
— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.
— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.
— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.
— Але ви, ви чого заходили?
— Так, як і всі…
Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.
— Ви знайомі з поваром Готовцевим?
— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.
Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.
Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:
— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?
— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.
Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.
Штауфер читав далі:
— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»
— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.
— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.
— Я вже відповіла.
— А як же документи? Як це розуміти?
— Як хочете, так і розумійте.
— Може, вам пам'ять зраджує?
— Який же ви нетямущий, — стомлено зауважила Юля. — Я ж кажу вам вашою мовою!
— Але, може, Готовцев вас знає? — вів далі своє Штауфер.
Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?
— Мовчите? Ви про це не подумали?
— І думати не хочу.
— А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? — Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: — Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч розуму, а ви людина розсудлива. Правильно?
— Вам видніше, — відповіла Туманова, прекрасно розуміючи, наскільки правий гестапівець. Звичайно, факти проти неї. Та ще ж які факти! Її схопили під час сеансу, у неї відібрали все, що виказувало її професію. Щоправда, вороги щось плутають. Про якийсь лист, про партизанів неспроста заводять… Але…
Почувся обережний стук у двері.
— Будь ласка! — голосно сказав Штауфер. Хтось увійшов і зачинив за собою двері.
— Огляньтеся і подивіться! — наказав Штауфер арештованій.
Передчуваючи щось недобре, Туманова повернула голову, і щось перехопило їй подих. Кроків за три від дверей стояв Готовцев. Він дивився собі під ноги і розгублено м'яв у руках синю кепку.
Скільки треба було мати душевних сил, щоб не змінитись на обличчі і не зрадити себе!
— Хто це? — запитав Штауфер, пильно стежачи за дівчиною.
— Не знаю, — зовсім спокійно відповіла вона, не втрачаючи надії, що, можливо, так само відповість і Готовцев. Але тут-таки майнула думка: Ціглер! Хазяїн кафе! Він же теж бачив її і розмовляв з нею. І якщо навіть Готовцев заперечуватиме, то їх обох викриє Ціглер. Та що Ціглер! Їх викриють десятки офіцерів, що спостерігали сцену побачення в «Глобусі!» Отже, загинув і Готовцев. Чи розуміє він це? Мабуть, розуміє.
Штауфер голосно зітхнув і запитав по-російськи:
— Пане Готовцев, чи ви знаєте цю особу?
Розвідниця завмерла.
— Так, знаю, пане гауптштурмфюрер, — почулася чітка і впевнена відповідь, що так не пасувала до зовнішнього вигляду Готовцева.
Туманова ніби відчула тупий удар в голову і ледве стрималася, щоб не здригнутися. Тільки зараз вона раптом зрозуміла: зрадник! Готовцев — зрадник!
Штауфер не зводив з неї очей, стежачи за кожним її рухом, а вона, зовні спокійна, дивилася на нього.
— Відповідайте лише на запитання! — попередив Штауфер зрадника. — Хто вона?
— Розвідниця! Прийшла до мене з паролем…
Туманова відчула, як всередині в неї все похололо.
— Її прислав у місто командир партизанського загону Новожилов… Ніби як дочку… Від Новожилова я маю листа… Я можу його… — і зрадник поліз до кишені.
— Не треба! — спинив його Штауфер. — Лист адресований вам, і вона, звичайно, відмовиться від усього. А що ви скажете про документи?
— Документи в неї липові, на ім'я моєї сестри. А сестра живе й працює в Мінську. Це можете перевірити, пане начальник, — заявив Готовцев.
Тепер Штауфер звернувся до Туманової.
— Ну як? Що ви на це скажете?
— Анічогісінько. Я цього суб'єкта не знаю!
— Бреше вона, пане гауптштурмфюрер! — зовсім розперезався Готовцев. — Я маю свідків!.. Вона назвала мене братом при всіх. Підтвердити може хазяїн кафе. Через нього вона викликала мене. І ще допитайте візника Сербіна. Він возив сьогодні вранці нас обох за місто. Я поїхав на ферму, а вона зосталася на шостому кілометрі. Там її, видно, чекав хтось…
— Досить! — суворо обірвав його Штауфер. — Можете йти!
Готовцев замовк. Туманова не бачила, але уявляла собі, як він догідливо розкланявся і обережно причинив за собою двері.
— Цікава історія! — вигукнув Штауфер і розсміявся. Потім він розстебнув високий комір мундира і, повернувшись спиною до арештованої, почав цідити в склянку воду з сифона.
І тут Туманова здригнулася, відчувши на своїй руці чийсь дотик. Вона різко відсмикнула руку і повернулася в бік гестапівця, який сидів праворуч від неї. А він, приклавши палець до губів, попереджував її про мовчання. Потім, глянувши з обережністю на свого начальника, що пив воду, перегнувся через стіл і ткнув у долоню розвідниці папірець, складений у кілька разів. І одразу ж, мов нічого й не було, схилився над столом.
Туманова машинально затисла папірець. Він пік їй долоню, як жарина. Що це означає? Як зрозуміти вчинок гестапівця? Якась провокація? Може, вона сама йде в розставлені на неї пастки? А що коли взяти й жбурнути йому в обличчя цей клаптик? Жбурнути й сказати: «Не вийде!» А що не вийде? Ні, ні… Вона повинна дізнатись, що там написано! Неодмінно дізнатися!..
33
В тюремний коридор виходили двері вісімнадцяти одиночних і спільних камер. Кожні двері запиралися внутрішнім замком і великим залізним засувом із замком.
Товсті стіни і масивні двері, оббиті залізом, надійно оберігали таємницю камер. Звуки завмирали без відгомону, розчиняючись у мертвій тиші.
У довгому коридорі панувала півтемрява. Тьмяно блимали під важкою сірою стелею електричні лампочки. Біля вхідних дверей, притиснувшись до стіни, стояв благенький столик. На ньому лежала книга рапортів. У другому кінці коридора видно було пожежний кран із підвішеним до нього брезентовим шлангом. Більше нічого тут не було.
Човгаючи по кам'яній підлозі грубими казенними черевиками, підбитими цвяхами, проходжувався вартовий. На його поясі тихо подзенькувала в'язка ключів. Довгі руки звисали до самих колін, і весь він схожий був на якесь лісове створіння, похмуре і мовчазне. З-під широкого низького лоба виглядали маленькі очі, які застигли в холодній байдужості і спокої. Сліди перенесеної віспи підсилювали загальний відразливий вираз обличчя. Важко було б придумати більш підходящий тип для ролі стража цього похмурого місця.
Від довгої звички ходити у вузькому приміщенні він перевалювався з ноги на ногу, ритмічно погойдуючи важке тіло. Зрідка він затримувався то під одними, то під другими дверима, насторожено прислухався, заглядав у «вічко», але, не помітивши нічого незвичайного, опускав голову і продовжував обхід своєю вайлуватою ходою.
В кінці коридора спалахнула сигнальна лампочка і різко задеренчав дзвінок. Вартовий зняв з пояса в'язку і, підбираючи на ходу потрібний ключ, не кваплячись попрямував до вхідних дверей. Вставивши ключ у замкову щілину, він повернув його кілька разів і потягнув важкі двері до себе. Вони відчинились. Увійшло четверо: Туманова, два конвоїри і огрядний гестапівець у чині оберштурмфюрера СС.
Конвоїри опинились. Гестапівець одвів убік вартового ї прошепотів йому щось на вухо. Той мовчки хитнув головою.
Вони підійшли до камери № 13.
— Тут? — запитав гестапівець.
— Так точно! — відповів вартовий.
— Обов'язково попередь зміну про те, що я сказав! — додав гестапівець..
— Зрозуміло! — глухо відповів вартовий. Гестапівець, насвистуючи, попрямував до виходу.
Конвоїри провели його поглядом.
— Давайте сюди, — подав голос вартовий.
— Вперед! — наказав конвоїр. Туманова пішла коридором.
Вартовий уже зняв засув із дверей і вкладав ключ. Відмикаючи двері, він підвів голову і спинився поглядом на дівчині. Та злякано здригнулася, але, переборовши страх, попросила:
— Води б мені…
Один з конвоїрів розсміявся.
— Ану лишень, Курт, дай їй напитися!..
Другий конвоїр почав знімати автомат, що теліпався за плечима. Але вартовий випередив його. Він люто штовхнув Туманову в плече. Дівчина простягнула руки, намагаючись за що-небудь зачепитися, та вхопитися було ні за що, і, пролетівши через кілька східців, що вели вниз, вона впала на камінну підлогу.
Двері зачинилися.
— Ну й здоровий же ти, Генріх! — захоплено сказав конвоїр. — Силонька!..
Крива посмішка невиразно ковзнула по обличчю вартового. Він уважно подивився на розчепірені пальці своєї правої руки і спокійно взявся начіплювати замок.
… Туманова ледве підвелася. Відчай і безсилля давили її: ніколи і ніхто не піднімав на неї руки. Готова до всього з тієї хвилини, як на неї в лісі наділи наручники, вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що це означає. Їй здалося, що вона впала на дно глухої печери. Над її головою, так низько, що вона легко могла торкнутися рукою, ледве жевріла мутна електролампочка. Камера завширшки не більше двох метрів була схожа на кам'яну труну. Сирі стіни і стелю покривав слиз зеленастого кольору. Було по-могильному вогко й тихо.
Отже, всьому кінець! Світ лишився там, за глухими, непроникними стінами. Величезний радісний світ, у якому жили Андрій, полковник Бакланов, брат Леонід, старенька мати, вірні фронтові друзі.
Так, це кінець. І ніхто нічого не знатиме про її долю! Тут, у цій кам'яній труні, їй судилося зустріти смерть.
Туманова подивилась на руку, стиснуту в кулак, і згадала про клаптик паперу. Вона пам'ятала про нього, коли її виводили з гестапо, везли в машині, вводили в тюрму, і забула на коротку мить, коли впхнули в камеру.
Вона розігнула пальці і побачила на долоні зіжмаканий папірець. Обережно розправивши, вона піднесла його ближче до світла і прочитала:
«Я ваш друг. Я пишаюся вашою витримкою. Кріпіться, не падайте духом. Можете розраховувати на всі мої сили».
Не вірячи власним очам, розвідниця перечитала записку декілька разів. Як це все зрозуміти? Хто він, цей дивний чоловік? Перед нею відразу виник образ гестапівця в цивільному: пишне волосся з золотим відблиском, зосереджений погляд замкнутого обличчя, тверді губи. Він не поставив їй жодного запитання, весь час щось записував, схилившись над столом.
Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.
Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка — провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.
А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово — і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.
Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!
Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.
Тривожні думки юрмилися в голові.
Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…
Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..
Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.
Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:
— Їжте при мені!
Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.
34
Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.
Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся — хазяйка примуса — і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.
— Ну як, мамашо? — запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.
— Добре! Як новий!
— А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!
— І правда, — згодилася бабуся, — а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…
— Ще послужить! — посміхнувся Чорноп'ятов.
Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.
— Якщо буде капризувати, приносьте.
Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:
Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!
Щасливо, мамашо!
Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.
Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.
Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.
Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом: