— Готовцев — зрадник!..
Чорноп'ятов похитнувся:
— Ти… з глузду з'їхав?
Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.
— Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.
Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.
— Григорію Панасовичу, що з вами? — перелякано запитав Заболотний.
— Нічого… зараз пройде, — відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. — Не зважай…
Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.
Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.
— Відпустило, — тихо проказав він. — І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…
Заболотний розповів про те, що дізнався від Скитальця. До Готовцева прийшла в кафе дівчина, і він її виказав. Сьогодні вдень Готовцева викликали в гестапо, і він на очній ставці викрив дівчину. Але вона ні в чому не зізналася. Вона заявила, що не знає Готовцева, хоча в документах записана його сестрою. Як її арештували, Скиталець не вияснив, але тут дещо доповнив Дем'янович,
— Який Дем'янович? — перепитав Чорноп'ятов, хоч добре знав його.
Заболотний пояснив: Никанор Дем'янович Сербін із села Лужки. Він по наряду від управи обслужує кафе «Глобус». Сьогодні вранці їздив на молочну ферму з Готовцевим. Той був не сам. З ним із міста виїхала сестра, яку він залишив на шостому кілометрі в лісі «збирати гриби». По дорозі назад вони хотіли прихопити сестру з собою, але вона на шосе не вийшла. Потім по дорозі зустріли жінку з Лужків, вона сказала, що в лісі була стрілянина. А Готовцев лише посміхнувся. Старому це здалося підозрілим. Він чув про те, що в Готовцева є сестра, що вона працює нібито на німців у Мінську, а її приїзд сюди, дивний вихід у ліс по гриби та ще й стрілянина навели на недобрі думки.
— І ось коли я, — продовжував Заболотний, — пов'язав розказане Дем'яновичем із словами Скитальця, мені все стало ясно.
Чорноп'ятов подумав: «Значить, Кость встиг-таки передати телеграму, раз Бакланов вислав людину».
— Як ти інструктував Готовцева? — запитав він,
— Я попередив, — твердо заявив Заболотний, — що коли до нього під виглядом сестри прибуде жінка, він повинен прийняти її, дати притулок і повідомити мене.
— І все?
— Так, усе!
— Чи знає він кого-небудь із наших, крім тебе?
— Нікого!
— А Костя Голованова?
— А до чого тут Кость? — здивувався Заболотний. — Та й що він міг про нього знати?
— Я питаю про це тому, — тихо промовив Чорноп'ятов, — що Костя вже нема. Він загинув. До його будинку ввірвалися гестапівці, і він підірвав себе і їх гранатою. Це було позавчора вночі.
Заболотний стояв приголомшений. Він заціпенів і не міг промовити й слова. В голові все перемішалося. Він ішов сюди із страшною звісткою, але тут його чекала не менш страшна. Тільки необхідність щось вирішувати, вживати негайних заходів вивела його з заціпеніння.
Чорноп'ятов запитав:
— А про Дем'яновича Готовцев не догадується?
— Що ви? Звідки! — з триногою відповів Заболотний. — Та ж старий у них в кафе по наряду працює.
Знаючи про те, що Готовцев — родич Заболотного і що саме Заболотний рекомендував його на підпільну роботу, Чорноп'ятов сказав:
— Він і тебе може виказати…
— Я думав про це, — признався Заболотний. — Та вже б краще мене…
— Не кажи дурниць! — перервав його Чорноп'ятов. Заболотний похнюпився.
— Думав я і ось над чим: чому він раніше мене не виказав? Йому б це нічого не коштувало. Значить, невигідно…
— Не розумію, — зауважив Чорноп'ятов.
— Може, я не так сказав, — виправився Заболотний, — але мені здається, що йому нецікаво було виказувати мене одного. Він хотів дізнатися, хто стоїть за моєю спиною.
— Він твій шуряк?
— Еге, він жонатий на моїй рідній сестрі.
— Гм!.. Цікаво, як вона поставиться до того, що Готовцев — зрадник.
— Клавдія задушить його своїми руками! — страшенно хвилюючись, промовив Заболотний: — За це я ручуся головою. Дозвольте мені поговорити з нею, і ви переконаєтеся…
— Стривай, Стьопо… підожди… Давай обдумаємо все з усіх боків.
35
Об одинадцятій годині вечора закрита тюремна машина привезла Туманову в гестапо.
В кабінеті Штауфера, крім нього і гестапівця в цивільному, був хазяїн кафе Ціглер. Туманова збагнула, що її викликали сюди для очної ставки.
Її посадили на те місце, що й ранком.
— Цей чоловік вам, звичайно, теж незнайомий? — запитав її Штауфер, не приховуючи іронії.
— Ви вгадали, — відповіла розвідниця.
Ціглер обурився. Він не сподівався такого нахабства.
Ляснувши себе по стегнах, товстун докірливо похитав головою.
— А ви її добре запам'ятали? — запитав Штауфер.
— Звичайно, я б упізнав її серед тисячі! — запевняв Ціглер.
У голові Ціглера була жахлива плутанина. Він не міг збагнути, в чому завинила «розкішна» сестра його шеф-повара, як не міг зрозуміти й того, чому вона не впізнає його, коли він так ласкаво зустрів її і розмовляв і нею.
— Невже ви… — спробував він сам нагадати Тумановій, але його перебив Штауфер.
— Не хвилюйтеся, пане Ціглер. Це не повинно вас дивувати. Не смію вас більше затримувати.
Хазяїн кафе позадкував до дверей і, вклонившись, вийшов. Туманова глянула на тумбочку, де стояв сифон з газованою водою, і судорога перекосила її обличчя. Вона мимоволі провела сухим, запаленим язиком по спраглих губах і з неймовірним зусиллям одвела погляд від сифона.
Цілий день їй не давали води. Не дали також умитися, на що вона так сподівалася. А після обідньої бурди, яка була не тільки огидна на смак, але й пересолена, спрага мучила немилосердно.
Штауфер дуже добре розумів стан арештованої: все робилося за його наказом. Він підійшов до тумбочки і налив склянку прозорої газованої води. Піднявши склянку до рівня очей, він роздивлявся з підкресленою увагою, як здіймалися догори маленькі бульки, викидаючи дрібнесенькі бризки.
— Ну от… Що ж ми робитимемо далі? — запитав він арештовану.
Розвідниця мовчала, міцно стиснувши губи.
Штауфер підніс склянку до рота і, закинувши голову, почав пити воду великими ковтками, його кадик ритмічно рухався. Поставивши порожню склянку на місце, Штауфер прицмокнув язиком, погладив рукою груди і продовжував допит:
— Ви не передумали? Ні? Невже вам не ясно, що перед вами вибір: або розповісти про себе все, нічого не приховавши, або… — І він зробив промовистий жест над своєю головою. — Я розумію, що неприємно і те й друге, але існує правило: завжди вибирати з двох лих найменше. Я б особисто у вашому становищі…
— Вам теж доведеться коли-небудь вибирати! — не стрималася Юля.
Очі Штауфера побіліли. Він поквапливо підійшов до сейфа, зняв з нього шматок гумового шланга завтовшки в палець і, міцно затиснувши один кінець у своїй руці, наблизився до арештованої.
— Ви… нерозумна! — люто, крізь зуби кинув він. — І всякому терпінню може прийти край. Я не збираюся слухати ваші дотепи. Я можу зробити так, що ваш язик говоритиме тільки те, що мені треба.
Туманова подивилася йому в очі й посміхнулася.
Задзвонив телефон. Штауфер ляснув шлангом по халяві чобота і підійшов до стола. Повернувшись до арештованої спиною, він зняв трубку.
— Так, я! Ну? — запитав він різко і уривчасто. — Дурниця! Робіть те, що вам наказано. Атож!.. Щоб ви знали, нема на світі людини, якої б не мучила якась недуга. Що?..
Гестапівець у цивільному нахилився вперед, торкнув дівчину рукою і тихо, ледве ворушачи губами, запитав:
— Ви прочитали мою записку? Довіртесь мені… — Він замовк, помітивши рух Штауфера, і заглибився в папери.
Туманова пильно подивилася на нього. І їй здалося, що в його очах промайнуло співчуття.
Косячи очі на Штауфера, гестапівець знову поквапливо зашепотів:
— Я можу допомогти вам… треба діяти обережно… Слухайте мене…
Туманова підозріливо дивилась на нього й мовчала.
— Можливо, навіть… — Він рвучко випростався і замовк.
Штауфер повернувся і, видно, кінчав розмову:
— І я хворий, і ви хворі! Відправляйте його в табір! К чорту! Сьогодні ж! Я певен, що він там швидко поправить своє підірване здоров'я.
Він кинув трубку на важельок і, повернувшись до гестапівця, сказав:
— Накажіть зараз же викликати Готовцева!
Цивільний підвів голову.
— Він, мабуть, ще на службі. Ми постараємося за його участю уточнити деякі подробиці, — продовжував Штауфер.
Гестапівець устав і мовчки вийшов. Штауфер пройшовся по кімнаті і сів на підвіконня, граючись кіпцями шланга.
— Ви зважте, фрейлейн, — попередив він Туманову, — я перестану з вами панькатися. Ви накликаєте біду на свою голову. Мені траплялися такі, як ви, ще й кращі. Вони теж намагалися прикинутися, але потім гірко каялися. І ще запам'ятайте, що нема на світі такої людини, яка зрештою не розговорилася б у мене! Зрозуміли?
Туманова зміряла його презирливим поглядом і гидливо сказала:
— У вас фізіономія пацюка…
Штауфер завмер від несподіванки. Кров швидко сходила з його гострого обличчя. Заклавши руку за спину і нахиливши голову, він повільно наближався до дівчини.
Та завмерла від напруження.
36
З північного заходу на місто насувалася хмара. Спалахи блискавки вже обпалювали її, здалека долинав гуркіт грому. Хмара наступала швидко, невблаганно і поступово гасила зорі.
Війнув холоднуватий, передгрозовий вітерець, зашелестів листям дерев, стріпнув важкі прапори із свастикою біля входу в гестапо, промчав містом, тягнучи за собою куряву та сміття.
Стало ще тихше.
У дверях будинку гестапо показався Готовцев. Він удруге спробував допомогти Штауферу змусити розвідницю зізнатися, та з цього нічого не вийшло. Розгніваний і лютий, він вийшов з кабінету, відчуваючи, що гауптштурмфюрер не був захоплений ходом слідства.
Готовцев став на вулиці, розмірковуючи, вернутись йому в кафе, до закриття якого лишилось хвилин двадцять, чи податись додому. Вирішив іти додому.
Щохвилини озираючись, перебігаючи з одного боку вулиці на другий, Готовцев добрався до свого провулка. Хмара вже висіла над містом і немовби стала. Довга ламана блискавка прорізала небо, освітила на мить все навколо, і так загриміло, що у Готовцева забриніло у вухах. Він побіг провулком, шмигнув у прохідний двір, і раптом перед ним, наче з-під землі, виросли дві постаті.
— Хто? — скрикнув Готовцев і шарахнувся вбік.
— Свої, Даниле, без паніки, — заспокоїв його знайомий голос Заболотного.
— Степан? — з острахом запитав Готовцев, підступаючи ближче і зазираючи в обличчя.
— Він і є, — спокійно відповів той.
— А це хто? — передчуваючи біду, запитав Готовцев, приглядаючись до супутника Заболотного.
— Теж свій, — незворушно мовив Степан. — Веди нас до себе… Ми з вечора чекаємо тебе і вже набридли Клавці. Вона спати лягла.
— А що сталося? — спитав Готовцев стурбовано.
— Нічого особливого… Треба ніч пересидіти в тебе. Нас троє.
Готовцев оглянувся.
— Що ж, ходімо, — знехотя погодився він і повів двох через прохідний двір до невеликого будинку з ґаночком, що стояв поряд з напівзруйнованим гуртожитком колишнього сільськогосподарського технікуму. Зашумів дощ — лапатий, рясний.
Біля самого ґанку, тримаючи напоготові ключ від дверей, Готовцев побачив третього. Він одійшов від темної стіни і приєднався до них.
Готовцев довго не міг попасти ключем у замкову щілину, так тремтіли в нього руки та нарешті відімкнув.
Першим до хати зайшов Заболотний.
37
На початку третьої непритомну Туманову привезли в тюрму. Двоє конвоїрів витягли її з арештантської машини і, підхопивши на руки, внесли в коридор.
— Хух! — видихнув один з конвоїрів. — Начебто й невелика пташка, а важка.
— Надворі дощ? — запитав черговий.
— Такий періщить… — відповів конвоїр і, глянувши на нерухому Туманову, зауважив: — Чого доброго, богові душу віддасть. Чудасія, та й годі! Як туди везли, все води просила, а зараз…
Черговий глянув на арештовану. Вона лежала на боку, витягши одну руку, і ніби спала. Спраглі уста її були трохи розтулені. Попід очима лежали густі сині смуги. Сукня, просякнута кров'ю, прилипла до спини.
Черговий попрямував до пожежного крана, зняв брезентовий рукав, витяг його, задер кінець догори і відкрутив вентиль. Вода ринула під стелю. Черговий спрямував сильний струмінь прямо в обличчя арештованої, і вона вмить очуняла. Вода заливала рот, ніс, очі. Дівчина намагалася змінити позу, звелася на руку, але безжальний черговий зайшов з другого боку і робив далі свою справу. Струмінь знову звалив її.
Конвоїри скакали, як діти, і реготали.
— Встати! — лютим голосом гримнув черговий і одвів струмінь убік.
Хапаючись за стіну, Юля встала і зайшлася кашлем. Черговий закрутив кран і, не зібравши шланга, підійшов до дверей камери.
— На місце! — скомандував він.
Але Туманова кашляла до конвульсій, випльовувала воду, що добралася до легенів, і почувала, що ось-ось упаде. Ноги майже не тримали її, і в голові паморочилося.
— На місце! — повторив вартовий.
Відштовхнувшись од стіни, розвідниця ступила раз, вдруге і повільно зійшла східцями вниз, боячись глянути в лице страшному тюремникові. Ледве добравшись до койки, впала на неї і, забувши про біль у спині після побоїв, у ту ж мить заснула мертвим сном.
38
За невеличким квадратним столом, застеленим старенькою клейонкою, один проти одного сиділи Чорноп'ятов і Готовцев. Заболотний стояв за спиною у Готовцева, Калюжний вартував у кутку.
Посеред столу блимав стеариновий каганець. На стінах ворушилися великі волохаті тіні.
Чорноп'ятов писав. Дивно було бачити, як мускуляста, незграбна на перший погляд рука Чорноп'ятова тримала тоненький хімічний олівець і старанно виводила дрібні букви.
Історія падіння Данила Готовцева була така. Якось уночі взимку сорок першого року Заболотний брав воду з колонки, що стоїть навскіс від його будинку. В цей час десь недалеко пролунав постріл. Час був тривожний, неспокійний. Окупанти вдень і вночі робили обшуки, арешти, облави. Виходити вночі на вулицю без спеціальної перепустки категорично заборонялося. Щоб не вскочити в халепу, Заболотний, не встигши набрати води, побіг додому. Але напівдорозі почув свистки патрулів, якісь крики і побачив чоловіка, що тікав.
Заболотний швидко, наскільки можна було з відрами, шмигнув у подвір'я і хотів замкнути хвіртку, але захеканий чоловік гукнув його:
— Степане!
— Данило!
Лише тепер вони розгледіли один одного. Це був Готовцев.
— Я до тебе… Степане… сховай… швидше… — промовив він задихаючись.
— А що з тобою? — з тривогою запитав Заболотний.
— Убив німця! Тільки що… Скоріше, вони шукатимуть!..
— Біжи в хату, там відчинено, — квапливо сказав Заболотний, — а я замкну хвіртку!
Передихнувши і оговтавшись, Готовцев розповів, що трапилося. Він ішов із станції, де працював на нічній зміні, і наздогнав двох людей, що йшли попереду. Один був німець — унтер-офіцер, — а другий наш, молодий хлопець. Унтер-офіцер, тримаючи в одній руці пістолет, другою штурхав хлопця вперед. Він бив його по потилиці, і той плакав, як дитя.
Готовцев не міг витерпіти такого видовища, і рішення визріло в нього тієї ж миті. Налетівши на унтер-офіцера ззаду, він вихопив у нього з рук пістолет і вистрілив йому прямо в обличчя. Той упав. Хлопцеві Готовцев наказав тікати і в цей час почув свистки патруля, що звернув увагу на постріл. Оце й усе.