Чутка про розправу над німецьким унтер-офіцером облетіла півміста. Всі дивувалися сміливості невідомого, що рискнув відкрито напасти на представника окупантів.
Природно, що Готовцевим зацікавився і Чорноп'ятов. Заболотний розповів усе, що знав про Готовцева. Батько його багато років працював кухарем і помер за два роки до війни. Сестра Готовцева, вчителька, жила в Мінську. Місяців через чотири після вбивства німецького унтер-офіцера Чорноп'ятову через Бакланова вдалося вияснити, що сестра Готовцева за дорученням білоруських партизанів влаштувалася працювати в мінській військовій комендатурі перекладачкою.
Ця маленька деталь прискорила рішення: Чорноп'ятов доручив Заболотному залучити Готовцева до підпільної роботи, на що той не вагаючись погодився. Заболотний говорив з Готовцевим як довірена особа партизанського загону, приховавши своє відношення до підпілля.
За домовленістю з Чорноп'ятовим було вирішено використати Готовцева як господаря явки. Він міг приймати людей не лише вдома, а й на роботі: у вокзальному ресторані і в офіцерському кафе. Додатково його вирішили використати для збирання розвідувальних відомостей: він крутився серед гітлерівських солдатів і офіцерів.
До приходу Туманової явочний пункт Готовцева ні разу не використовувався, зате Готовцев регулярно повідомляв Заболотному відомості про пересування містом військових частин, їх нумерацію, маршрути і озброєння.
Але підпільники не знали головного: Готовцев із грудня сорок першого року вже був агентом гестапо під кличкою «Філін».
Це з'ясувалося аж тепер.
Виявляється, унтер-офіцер, у якого стріляв Готовцев, не помер. Він вижив і назвав Готовцева. Обставини справи були зовсім не такі, як про це раніше розповідав Готовцев. Унтер-офіцер завідував складами на вокзалі, і через Готовцева йому вдалося успішно збути на ринок велику партію вкрадених продуктів. Коли настав час ділити прибуток, унтер-офіцер поскупився і хотів дати своєму помічникові якусь мізерну частку.
Готовцев обурився і нахвалявся виказати унтера. Той вирішив спекатися свідка. Він дав зрозуміти Готовцеву, що просто пожартував, затягнув його до себе в конторку, і вони випили. Потім пішли додому до Готовцева, щоб домовитись про все.
На вулиці унтер-офіцер навмисно затіяв сварку і витяг пістолет. Вони зчепилися. Готовцеву вдалося повернути руку противника, і куля, призначена йому, поцілила в господаря пістолета.
Німець на допиті покаявся у всьому і був посланий у штрафну роту, а Готовцев на шостий день після замаху погодився на пропозицію гестапо і став інформатором.
Усе це, розказане ним самим і доповнене Заболотним, Чорноп'ятов записав до протоколу допиту. Лишалося ще з'ясувати деякі подробиці.
— А чому ти його не виказав? — Чорноп'ятов кивнув у бік Заболотного.
— Клавку пожалів, — сказав Готовцев. — Любить вона Степана. Та і я від нього нічого поганого не бачив. Того разу, як трапилася історія з унтером, він все-таки сховав мене…
— Та-ак!.. — посміхнувся Чорноп'ятов. — Ти, виявляється, ще не втратив благородства!..
Готовцев з досадою знизав плечима, його дратувало, що ці люди не можуть збагнути найпростішої речі.
— Коли б я сказав про Степана, — пояснив він, — довелося б розказати й про себе. А тоді б вони сіли на мене верхи і заїздили б. Штауфер і так дорікає мені, що я погано працюю!
— Так, допустимо, — промовив Чорноп'ятов. — Тепер поясни нам, як же ти викрутився перед своїм Штауфером, коли видавав йому дівчину, названу твоєю сестрою? Що ти йому сказав?
— Я знав, що ви про це запитаєте, — посміхнувся Готовцев, витягаючи з кишені пожмаканого конверта. — Я теж дещо розумію. — Він розгорнув аркуш паперу, заповнений друкованим шрифтом від руки, і простяг його Чорноп'ятову.
«Дорогий Даниле Семеновичу! — прочитав уголос Чорноп'ятов. — Допоможи в ім'я старої дружби. Прибуде до тебе моя донька, влаштуй її де-небудь біля себе. Вона дівчина здібна, майстер на всі руки і давно проситься до міста. А крім того, вона й по-німецьки непогано вміє. А щоб не було зайвої мороки перед начальством, вона казатиме, що твоя сестра. Постарайся, друже! Я тобі віддячу. Справи в мене йдуть непогано. Бургомістр і комендант задоволені моєю роботою. Перебрався в нову квартиру, де раніше жив військком. Приїжджай, будеш дорогим гостем.
Підпільники здивовано перезирнулися. Чорноп'ятов насупився, силкуючись щось збагнути.
Готовцев дивився на них, не приховуючи глузливої посмішки.
— Цього листа я одержав поштою, — він глянув на конверт, — 10 червня і того ж дня показав Штауферу.
На конверті було ясно видно печатки і дати поштової установи.
— Петро Новожилов? — запитав Чорноп'ятов.
— Саме так, Петро Новожилов, — підтвердив Готовцев, — командир партизанського загону. А що він був колись моїм другом, півміста знає. Три роки підряд працювали разом на мебльовій: він завїдальнею, а я поваром. Я так і сказав Штауферу. Знати, мовляв, нічого не знаю, одержав листа, а ви вже вирішуйте, що робити. Моє діло маленьке. А пояснювати Штауферу, хто такий Новожилов, потреби не було. Це прізвище йому добре відоме.
— Виходить, що Новожилов… — почав був Заболотний, але Готовцев не дав йому скінчити,
— Нічого не виходить! — відрізав він із властивою йому нахабністю і, звертаючись до Заболотного, додав — Цього листа я написав сам і вкинув у поштовий ящик через годину після того, як ти сказав, що, можливо, прийде гостя. Я знав, що рискую, але іншого виходу не було. Штауфер повірив. Та й не міг не повірити. Бо гостя ж прибула? Прибула! І я збоку. Що вона там розкаже, це вже не моє діло.
Чорноп'ятов відкинувся на спинку стільця і пильно подивився на Готовцева.
— Яка ж ти падлюка!.. — тихо промовив він.
— Куди вже більшої! — гірко посміхнувся Калюжний. — Не тільки своїх виказував, але й гестапівців-хазяїв за ніс водив!
Чорноп'ятов не зводив очей з Готовцева. Вражало, що на початку бесіди зрадник тремтів, хникав, намагався розжалобити, а потім раптом посміливішав, почав розповідати про свої вчинки розв'язно й цинічно. Чорноп'ятов записав щось на аркуші паперу і підсунув його Готовцеву.
— Прочитай і напиши: «Все із слів моїх записано правильно, в перелічених злочинах визнаю себе винуватим».
Крутячи олівець, Готовцев щось напружено обдумував. Навколо нього були грізні й невблаганні судді. Вони мали чисту совість, дужі руки. До зрадників такі руки нещадні. Це він розумів, його нижня губа дрібно тремтіла.
Судді ждали.
— Ну? — промовив Чорноп'ятов.
Готовцев відкинув липке волосся, прорвав тишу якимось ридаючим звуком і приготувався писати. Рука спершу не слухалась його. Букви наскакували одна на одну. Потім він, видно, заспокоївся і звернувся до Чорноп'ятова:
— Продиктуйте краще.
Чорноп'ятов почав диктувати. Готовцев підсунув до себе каганець і… дмухнув на нього. Язичок полум'я зірвався, каганець погас.
Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубилися.
Одразу ж у непроглядній пітьмі загуркотів стіл, перекинутий Готовцевим, полетів кинутий ним стілець.
Почувся тупіт ніг, крики. Готовцев кинувся до дверей, але сильний удар під сонячне сплетіння відкинув його вбік до вікна.
В руці Калюжного блиснув ручний ліхтар. Промінь метнувся в один бік, у другий і зупинився на зрадникові. Блідий, з перекошеним від люті обличчям, з палаючими очима, він притискався всім тілом до стіни.
— Ось тобі остання плата… Іудо! — почувся здавлений голос Чорноп'ятова.
І гримнув постріл…
39
Штауфер спізнився на роботу на дві години. Зайшовши до кабінету, він підійшов до настінного календаря, зірвав аркушик і кинув у корзину.
Настрій був страшенно поганий, братися до роботи не хотілось.
Справа Готовцевої стояла на мертвій точці. Минула доба, і не вдалося дізнатися навіть її справжнього прізвища, по кажучи вже про те, з яким завданням вона сюди прибула, хто її послав.
Вона вперто мовчала, а коли й говорила, то тільки грубощі. Побої переносила з якоюсь покірливістю і приголомшуючим спокоєм. Штауфер скинув очима на кусок шланга, що лежав на підвіконні. Легко сказати! Від одного удару такою штучкою завити можна, а вона хоч би голос подала. Якийсь фанатик, а не людина.
— Т-так, — спроквола мовив він. — Справи кепські.
А тут ще оказія з цією злощасною машиною кур'єра. Не встиг він, прийшовши вночі додому, лягти в ліжко, як подзвонив військовий комендант. Виявляється, він додатково перевірив і точно встановив, що спеціальна машина проїхала село Лопухово і таємниче зникла між ним і містом. Дивина!
— Куди ж вона могла зникнути? Не розвіялася ж у повітрі? Дико і незрозуміло! Адже їхало шість чоловік, озброєних двома кулеметами, автоматами, пістолетами, гранатами. Ціла бойова одиниця, здатна самостійно вести бій! Так, але з ким вести бій? Якби він стався, то лишилися б хоч які-небудь сліди. А то ж ніяких! І що його тепер діяти? Де шукати цю машину?
У двері постукали. Зайшов обершарфюрер і, простигши вперед праву руку, привітав шефа:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! — гаркнув Штауфер, і це прозвучало так, ніби він мав сказати: «Забирайтесь ви під три чорти!»
Гестапівець підійшов до стола і нерішуче кашлянув.
— У чому справа? — роздратовано запитав Штауфер.
Обершарфюрер вдихнув повітря, з шумом випустив його і доповів:
— Минулої ночі Готовцев, під кличкою «Філін», заподіяв собі смерть…
Короткі брови в начальника гестапо повільно полізли вгору, очі закруглились. Він потихеньку відкинувся на спинку крісла і завмер у нерухомій нозі з папіврозкритим ротом.
Обершарфюрер розгублено переступав з ноги на ногу і вагався: продовжувати чи зачекати. Він зупинився на останньому і не мигаючи дивився в очманілі очі свого начальника.
— Як заподіяв? — ледве чутно запитав Штауфер після кількох нудних секунд.
Обершарфюрер, розміркувавши за цей час, що не він є винуватцем подій, трохи підбадьорився і, маючи на увазі головним чином «як», відповів:
— Загнав собі кулю в серце з пістолета російського зразка, модель «Т».
Обершарфюрер про всяк випадок ступив крок назад.
Штауфер схопився руками за край стола, ніби збирався зсунути його з місця, і своїм пискливим, баб'ячим голосом зарепетував:
— Звідки в нього пістолет?!
— Не можу знати, пане гауптштурмфюрер! — швидко почулося у відповідь.
— Де це трапилося? Коли? Як ви довідались? — посипалися нервові запитання.
— Трапилося це, як я вже доповів, у власній квартирі Готовцева і, мабуть, уночі або вдосвіта. Вранці дружина Готовцева вернулася додому і застала його мертвим. Вона негайно ж заявила в поліцію.
— А де була в цей день дружина? — запитав Штауфер.
— Це також з'ясовано. Дружина його працює телефоністкою на міському комутаторі. До години ночі вона чергувала, а потім пішла в гості до свого рідного брата, в якого й залишилася ночувати.
— Хто такий її брат?
— Брат — перукар, чудовий майстер і ні в чому поганому не запідозрений. До того ж інвалід.
— Ви були на місці?
— Так точно!
— І чому вирішили, що тут самогубство?
Це питання не збентежило обершарфюрера. Він пояснив:
— По обстановці в кімнаті, по напрямку пострілу, по тому, як лежало тіло…
— А кулю, кулю знайшли?
— Так, чи то пак ця куля сидить під лівою лопаткою, і при розтині її, напевно, удасться витягти.
— Де труп?
— У моргу міської лікарні.
Штауфер голосно зітхнув і, підійшовши до вікна, втупився порожнім поглядом у майдан. Через хвилину він повернувся, сів на підвіконні й сказав:
— Гм… Дивно! Не вірю, щоб Готовцев сам заподіяв собі смерть. Ніхто мене в цьому не переконає. Він боягуз. Розумієте, боягуз! А боягузи, щоб ви знали, ніколи не розлучаються з життям з якихось вищих міркувань. Це істина.
— Мабуть, що так, — змушений був погодитись обершарфюрер, хоч у душі не згоджувався з теорією шефа і мав про це свою власну думку. Але йому хотілося скоріше закінчити цю неприємну розмову,
— Сусіди в Готовцева були? — поцікавився Штауфер.
— Так точно! Були і є! Будинок, у якому він живе, складається з двох окремих квартир, по дві кімнати в кожній, До квартири Готовцева вхід з вулиці, а до другої — з двору, його сусідка — літня жінка з двома дітьми. Чоловік її пивовар, добровільно виїхав до Дрездена і працює там на пивному заводі. Прізвище його Монаков. У картотечних списках його немає. Я допитав її. Вона була вдома. Каже, що прокинулась від якогось короткого стуку, але не впевнена, що це був саме постріл. Оце й усе.
— Так, саме все! — глузливо підкреслив Штауфер і відпустив підлеглого.
40
На денному допиті Штауфер чомусь не вдавався до побоїв. Гестапівець у цивільному, схилившись над паперами, сумлінно заносив до протоколу всі запитання Штауфера і терпляче ждав відповіді. Але даремно.
Арештована мовчала.
Скоро Штауфер ненадовго вийшов. Гестапівець у цивільному підвівся з-за столу і, наблизившись до Туманової, міцно, мовчки потис її руку вище кисті. Співчутливо глянувши на неї, він шепнув:
— Прошу вас, звіртеся на мене! Врятування можливе!..
Розвідниця промовчала. Страшенна спрага мучила її. Всередині пекло, паморочилося в голові, і все навколишнє сприймалося в якомусь тумані,
Штауфер вернувся. Допит тривав недовго. Через годину її одвезли назад у тюрму.
Знесилена, Туманова опустилась на койку й схилила голову на руки, їй хотілося заснути й не прокинутись, щоб не відчувати цієї нестерпної спраги. Та страх, що раптом вона засне і справді більш ніколи не прокинеться, примусив її підвестися. Вона почала ходити по камері, напружено міркуючи про гестапівця в цивільному. Болісні роздуми вкрай знесилили її, і вона знову впала на тверду, як граніт, койку.
Минулого ранку Туманова твердо вирішила «робити все, щоб скоріше вмерти; відмовитися від їжі і так поводитися з Штауфером, щоб він бив її до знепритомлення, лягти спати не на койці, а на крижаній кам'яній підлозі. Але тепер, вернувшись із допиту, вона думала про інше: жити, боротись! Мучитись, але жити до останньої надії.
Вона не відмовилась від обіду і поїла пересолену юшку з буряків і жменю консервованих бобів. Спрага з новою силою мучила її. Почалися кошмари. В голові верзлися безглузді думки, пливли безладні картини. Все це тривало якусь мить і знову зникало.
Лише годині об одинадцятій Юля заснула тривожним сном, А о другій годині ночі двері відчинились, і до камери зайшов тюремник Генріх, який щойно заступив на чергування.
Ув'язнена спала і щось бурмотіла уві сні.
Черговий з невластивою йому моторністю хутенько спустився східцями і прислухався.
— Мені потрібен Чорноп'ятов… Тільки Чорноп'ятов!.. Ні, вам я нічого не скажу! — бурмотіла вона,
Черговий рикнув і величезною долонею ляснув Туманову по обличчю. Вона перелякано схопилася, скочила з койки і, притиснувшись до сирої стіни, дивилась на Генріха, марно намагаючись вгамувати шалене дихання,
В цей час до камери зайшли троє: Штауфер, гестапівець у цивільному та обершарфюрер.
Черговий незграбно затупцював на місці, хотів було щось сказати, але Штауфер махнув рукою, і він зник.
— Буйствуєте? — з ущипливою посмішкою зауважив Штауфер, оглядаючи камеру.
Розвідниця мовчала, не зводячи з нього своїх змучених очей.
— Дайте відповідь на двоє запитань, і я не чіпатиму вас! — вів далі Штауфер. — Скільки вам платять, який ваш оклад?
Їй хотілося плюнути йому в обличчя, але навіть цієї можливості вона була позбавлена. В роті все пересохло, язик розпух і ледве повертався,