Чорноп'ятов замовк, і знову настала тиша. Питання про те, як бути з голубим пакетом, лишалося нерозв'язаним.
— А що коли податися до Новожилова? — вимовив Заболотний. — Все-таки до партизанів ближче, ніж до фронту. Та й небезпека менша. І документів особливих не потрібно буде.
— І про це думав, — зауважив Чорноп'ятов. — Це нам більше з руки. Тільки шукати Новожилова — все одно, що на небо лізти. Він же й години не сидить на місці.
— А знаєш що? — ляснув себе по коліні Калюжний. — Треба послати Никанора Дем'яновича Сербіна до себе в Лужки.
— Правильно! — вигукнув Заболотний.
— Що правильно? — насторожився Калюжний і, насупившись, глянув на Степана. — Ти ж не знаєш, про що я хочу сказати.
Заболотний посміхнувся:
— Догадуюсь.
— Ну, хлопці, ми сюди зібралися не загадки відгадувати, — нагадав друзям Чорноп'ятов. — Діло кажіть!
— А я хіба що?.. — зніяковів Заболотний. — Я діло й кажу. Я розумію, куди гне Митрофан Федорович. У Лужках в якоїсь баби вилежуються двоє поранених новожилівських хлопців, і Дем'янович із жінкою підгодовує їх. А вже ці хлопці краще за нас знають, де шукати загін.
Калюжний похитав головою і, не стримавши посмішки, сказав:
— Ну й спритний же ти чоловік, Стьопо, справді відгадав.
— А від Дем'яновича вони не критимуться, — додав Заболотний.
— Як ти на це дивишся, Григорію Панасовичу? — спитав Калюжний.
— Ясно! — схвалив Чорноп'ятов і звернувся до Заболотною: — Завтра ж побачся з Дем'яновичем, поясни йому все до пуття і скажи, щоб він з'їздив до себе в Лужки. Зрозуміло? Вирішено! — він глянув на годинника. — Скоро дві. Давайте поговоримо про те, для чого зібралися. Потім поспимо годину-дві, а вранці підете додому. Так буде краще. Отже, вирішуємо: іти на відкритий бій чи не йти. Як ти думаєш, старий?..
43
Чотирнадцятого червня о дванадцятій дня у тюрмі змінювалися чергові. Коридорного Генріха Гроссе заступав Отто Вольф. Невеликий на зріст, худорлявий, дуже моторний і балакучий, Отто поряд із слоноподібним Генріхом виглядав підлітком. На носі в Отто сиділи окуляри в металевій оправі: він був короткозорий, та вже й немолодий — на п'ятий десяток повернуло.
Чергові потисли один одному руки, і Генріх похмуро спитав:
— Як справи?
— Чудово, далі нікуди! — весело відповів Отто й посміхнувся.
Генріх пильно подивився на змінника своїм важким поглядом.
Отто усміхнувся:
— Загіпнотизувати хочеш? Так я не годжусь для гіпнозу! Очі не такі, — пожартував він. — Усіх не загіпнотизуєш! Зараз багатьом пора подумати над тим, як позбавитися деякого гіпнозу…
— Тобто? — поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.
— Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?
— Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! — люто вигукнув Генріх. — Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?
— А-а!.. — Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: — Я потрібен на фронті! — І він високо підняв вказівного пальця. — Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.
— Тебе?
— Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.
— Базікало! — обірвав його Генріх. — Підеш залюбки.
Отто не збентежився.
— Та хтозна, — філософськи відповів він, — бажання — велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта — й усі молодші за мене — з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий — в Алжірі, третій — під Ростовом, четвертий — у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..
— Язика б тобі урізати, блазень! — кинув Генріх. — Ось підеш на передову, там тобі голову прочистять!
— Ти правий… Ти правий… — захитав головою Отто. — Слід прочистити. За останнє десятиліття так закоптили, що добряча щітка потрібна. Один Геббельс чого вартий!
Генріх безнадійно махнув рукою і сказав:
— Ходімо!
Вони пройшли спочатку по одному боці коридора, заглянули в камери і перелічили арештованих.
Перш ніж приступити до другого боку, викурили по сигареті. Потім Генріх підійшов до пожежного крана, відкрутив вентиль і, коли побігла тоненькою цівкою вода, підставив рот і напився.
Перевіривши наявність арештованих, обидва спинились біля столика. Генріх розгорнув книгу рапортів, зробив у ній запис.
— У наявності — п'ятдесят шість, на допиті — двоє, в лікарні — троє, на кухні — один. Всього: шістдесят два. Розписуйся!
Спалахнула електролампа, і задзвонив дзвінок.
Генріх, який ще не встиг передати ключі, відчинив двері і впустив двох конвоїрів. Вони вштовхнули в коридор Туманову і секретаря бургомістра, арештованого напередодні за крадіжку кількох сувоїв сукна.
— Приймайте дорогих гостей! — доповів один із конвоїрів.
Генріх обвів ув'язнених своїм страшним поглядом і скомандував:
— Руки за спину, собаки! До своїх камер марш!
Арештовані виконали команду і пішли по коридору.
Секретар бургомістра спинився коло сьомої, а Туманова біля крайньої, тринадцятої камери. Вони стали обличчям до дверей і чекали, поки їх впустять.
Генріх пригостив конвоїрів сигаретами, і ті закурили.
— Здав? — запитав один з конвоїрів, звертаючись до Генріха.
— Начебто.
— Коли знову заступати? — поцікавився конвоїр.
— Завтра в цю пору.
— Є пропозиція, — конвоїр підморгнув, — зайти до клубу промочити горло.
Генріх мовчав, тупо розглядаючи свої розчепірені пальці.
— А що тут гадати? — зауважив Отто. — Пий, поки п'ється. А то покличуть на повторний огляд, тоді пізно буде.
— Ходімо, — без особливого бажання погодився Генріх.
— Дивись! — раптом сказав другий конвоїр, показуючи в кінець коридора.
Всі повернули голови: Туманова, припавши губами до пожежного крана, пила воду.
— Ну й хай собі п'є, — махнув рукою Отто. — Всієї не вип'є, залишиться і на випадок пожежі.
Генріх зміряв його грізним поглядом, зачекав, як завжди, і голосно крикнув:
— Ей, падло!
Дівчина хутко відскочила і стала лицем до дверей камери.
— Посади цю ляльку, — кинув Генріх і подав змінникові в'язку ключів. — Ходімо! Пити так пити! — запропонував він конвоїрам.
44
Двері камери грюкнули за Тумановою, Вона сіла на краєчку койки. Хоч і рискувала, скориставшися з незакрученого пожежного крана, зате ж як освіжили і підкріпили її оці кілька ковтків води! Їй таки пощастило, що похмурий черговий був не сам, інакше не уникнути б лиха, він би не подарував такого зухвальства. А рука в нього важка. Хтозна, скільки душ відправив на той світ його кулак! Тільки чиясь заборона, видно, заважає Генріху розправитися з нею.
Знову вернулись невідступні думки: чи скоро ж розв'язка?
Штауфер викликав її на допит сьогодні вдосвіта і весь час бушував, погрожував. Він кричав, що вона прокляне день свого народження, наводив цитату, нібито біблійну, що й собаці живому легше, ніж мертвому левові, і, нарешті, попередив, що до своєї камери вона більше не вернеться, бо на неї з нетерпінням чекає спільна солдатська камера.
Та вона вернулась. І тепер з острахом чекала, коли по неї прийдуть.
Краще смерть! І сил для цього в неї вистачить, і як покликати смерть, вона теж знає. Руки й ноги вільні, а це основне.
Юля хотіла прилягти на койку, та несподівано загримів засув. Серце в неї тьохнуло, в роті одразу пересохло.
Важкі двері розчинились навстіж, і коридорний впустив до камери гестапівця в цивільному. Він нетерпляче махнув рукою; коридорний квапливо причинив двері.
Гестапівець постояв біля порога, пильно дивлячись на Туманову, потім повільно спустився східцями вниз і витяг з кишені флягу.
— Де порожня? — спитав він тихенько. Юля показала очима на койку.
Гестапівець порився в солом'яній потерті, знайшов порожню флягу, сховав до кишені, а на її місце поклав принесену.
— Я зробив так, що ви залишитесь у цій камері, — просто сказав він.
Ледве чутне зітхання злетіло з губів Туманової, і вона полегшено провела рукою по змокрілому чолу, ніби знімаючи з себе щось страшне.
— Ну як… ви наважились? — вів далі гестапівець і з докором подивився на неї. — Я розумію… вас лякає моя служба, моє становище. Та саме це й допоможе нам. Я вже казав, що ваша доля мені не байдужа. Чому ви опинаєтесь? Не вся Німеччина складається з негідників і націстів…
Юля вслухалась у кожне слово гестапівця, вдивлялася йому в обличчя, ловила нотки щирості в його словах.
— У Німеччині ви можете зустріти сотні чесних, по-справжньому чесних людей…
— Сотні? — злісно посміхнулась Туманова. — Не так уже й багато…
Гестапівець похитав головою.
— Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.
— Хто ви? — раптом вирвалось у Юлі. — Скажіть прямо.
Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.
— Все, що я можу сказати про себе, так це те, що звати мене Роберт Герц, що я звичайний стажист гестапо. А про те, ким я був раніше і як потрапив сюди, казати не маю права. Це не моя таємниця. Зрештою, я не друг Гітлера і не прихильник його ідей. Зі мною тут рахуються, я посідаю певне привілейоване становище. Це також має свою історію, свої причини…
— Що вам потрібно від мене?
— Від вас — нічого. Але для вас — я повинен…
— Пройнялися жалем?
— Коли хочете, так…
Розвідниця посміхнулась. Голос обережності застерігав: будь напоготові!
— Чого ж все-таки ви добиваєтесь? — спитала вона.
— Вашого довір'я.
— Допустимо. А далі?
— Я врятую вас. Ви будете вільні.
Суперечливі думки Туманової блискавично мінялись.
Мигнуло: «Все-таки це він… Та сама людина, що зв'язана з Чорноп'ятовим». І слідом за цим: «Провокація! Диявольська, тонка провокація! Як він, простий стажист, може вирвати людину з камери, з пазурів гестапо?» Та сумніви знову витісняла надія, паморочила голову, гукала, обіцяла волю, життя, повернення до друзів…
Відчуваючи, як на щоках проступає нервовий рум'янець і пашить обличчя, Юля зібрала всю свою витримку і сказала зовні спокійно:
— Гаразд. Я згодна. Довіряюсь вам. Але одразу кажіть: якою ціною? Чим я або мої друзі повинні відплатити вам?
Герц насупився, його красиве обличчя миттю змінилось і стало жорстоким, навіть якимось хижим.
— Повторюю, — твердо сказав він, — ніякої плати ні від вас, ні від ваших друзів я не вимагаю. Ви можете ненавидіти мене, але що дає вам підстави ображати мене?
Юля знітилась. Схвильована, вона притисла руку до грудей і щиро мовила:
— Пробачте… Я не хотіла вас образити…
Обличчя Герца прояснилось.
— Отже?..
— Я згодна!..
— Більш нічого мені не треба. Я примушу вас змінити свою думку про багатьох німців. І, до речі, покажу, на що здатний…
Двері прочинились, і показалась голова чергового.
— Що? — спитав Герц.
— Обід… — відповів той.
Герц запитливо зиркнув на Туманову,
— Так, так… буду… Я дуже хочу їсти, — раптом сказала вона.
Герц стримав посмішку і вийшов з камери.
45
Тюремний наглядач Генріх Гроссе вийшов із солдатського казіно і затримався на східцях. Він струснув із свого мундира крихти хліба, поколупав у зубах і повагом попрямував по тротуару.
З почервонілим од чималої дози пива обличчям Гроссе став ще лютішим. Він ішов, дивлячись собі під ноги, і, здавалось, нічого не помічав, але як тільки з'являвся попереду офіцер, він миттю розпрямляв плечі, підтягувався, випинав широкі груди, пас очима старшого і хвацько козиряв, карбуючи крок.
Біля міської лазні Генріх спинився, поплескав по своїх кишенях, подивився на вивіску Чорноп'ятова і, мугикаючи собі щось під ніс, спустився східцями до котельні.
Чорноп'ятов з напилком у руці возився коло лещат і, вгледівши Генріха, відірвався від роботи.
Гроссе впритул наблизився до нього, оглянув його своїми важкими, каламутнуватими очима і став ритись у кишенях. Він робив це не кваплячись, з властивою йому вайлуватістю і нарешті добув величезну запальничку, виготовлену з крупнокаліберного кулеметного патрона. Він покрутив її в руці, подав Чорноп'ятову і похмуро сказав непоганою російською мовою:
— Капут… Поламалась… треба лагодити.
— Добре, пане унтер-офіцер, — відгукнувся Чорноп'ятов. — Не такі штучки лагодимо, — і, підсунувши похмурому клієнтові порожнього ящика, тихо запросив: — Сідай, Генріх! Ти що, вже? — Чорноп'ятов дав щигля собі в горло.
— Трошки є, — признався Генріх. — Не можна було відмовитись.
— А з ким?
— Конвоїри затягли. Довелося роздушити пару пляшок…
— А-а-а… — багатозначно протягнув Чорноп'ятов і почав розбирати запальничку. Він вийняв з неї ватку, гніт, пружинку, кремінець, зняв коліщатко і розклав усе це на клапті газети.
Генріх сидів, обіпершись ліктем на одне коліно, і зітхав. У цей час до котельні долинули часті завивання сирени і хлопання зеніток. Генріх підняв голову і глянув на Чорноп'ятова. Той скинув брови.
— Наче тривога?
Чорноп'ятов непевно знизав плечима.
— Схоже на те… Ходімо подивимось?
Генріх ствердно кивнув.
Вони вийшли надвір. Бруківкою промчала пожежна машина, тягнучи за собою хвіст куряви. Тротуарами бігли до найближчого бомбосховища городяни, тягнучи за собою дітей.
На станції, захлинаючись, гуділи паровозні гудки.
Задерши голови і прикривши від сонця долонями очі, Чорноп'ятов і Генріх вдивлялися у високе небо. Спочатку вони нічого не побачили і лише трохи згодом у розриві хмарок помітили маленьку сріблясту, сяючу в променях сонця крапку. Навколо неї, неначе хмарки, спалахували і танули розриви зенітних снарядів.
Літак ішов не по прямій, а великими колами і знижувався. Ось він уже з'явився під хмарами.
— Видно, розвідник, — зауважив Чорноп'ятов.
— Не інакше.
— А здорово гатять!
Генріх відгукнувся з посмішкою:
— Йому хоч би що. Глянь, знову заходить. Втретє,
— Щось шукає, — сказав Чорноп'ятов.
— Йому згори видніше…
Сирени перестали завивати, але зенітки шалено стріляли й стріляли.
— Хоч би не збили, — тихенько занепокоївся Чорноп'ятов.
Не схоже, — заперечив Генріх. — Видно, майстер. І глянь, до чого ж сміливий. Ще нижче спустився.
Літак описав четверте коло над містом, відразу шугнув у хмари і зник.
— Лови вітра в полі, — зауважив задоволений Чорноп'ятов.
— Ас… — додав Генріх.
Зенітки замовкли, наче по команді, і стало так тихо, що чути було тонесенький, немов дзижчання джмеля, звук літака, що віддалявся.
Чорноп'ятов і Генріх вернулись до котельної.
Генріх усівся на ліжку, розстебнув комір мундира, що врізався в його могутню шию, і енергійно покрутив головою. Потім він щосили рвонув борт мундира. Один ґудзик відлетів і закрутився на кам'яній підлозі.
Чорноп'ятов легенько придавив його ногою і глянув на Генріха:
— Ти що?
Генріх не відповів. Він тупо дивився на носки своїх величезних, грубих черевиків, і його товсті губи беззвучно ворушились.
— Знову нудьга? — вже догадуючись, у чому справа, спитав Чорноп'ятов.
— Не можу я більше, Григорію, — з тугою промовив Генріх. — Розумієш, не можу! Сили немає. Боюся, що ні серце, ні голова не витримають, — і він знову почав неспокійно смикати борт мундира. — Остобісіла мені ця шкура.