— Заспокойся, Генріх, не розпускайся, — щиросердо сказав Чорноп'ятов.
— Добре тобі казати, — похитав головою Генріх. — А побув би ти на моєму місці…
— Кожен потрібен на своєму місці, — заперечив Чорноп'ятов. — Ніхто інший на твоєму місці не зміг би зробити для нашої справи стільки, скільки зробив ти.
— Сьогодні вдосвіта, — вів далі Генріх, не слухаючи слів Чорноп'ятова, — у дворі тюрми знову розстріляли шістьох. І я стояв тут же, дивився. Повинен був стояти… Всі шестеро з мого коридора. Одному років під сімдесят. За що їх розстріляли? Це — найстрашніше. Трьох доколювали штиками. У мене перед очима туман стояв. Ладен був кинутись на катів, на цих тупих ідіотів, душити, топтати їх, — він щосили стис здоровенні кулаки і скрипнув зубами. — Вони самі звірі і з мене зроблять звіра. А та жінка, що я тобі казав, мати двох партизанів, повісилась. Учора повісилась. А ти кажеш, заспокойся…
Чорноп'ятов зітхнув. Він розумів Генріха, але зарадити йому не міг.
— Що ж робити, друже? — тепло сказав він. — Треба терпіти.
— Терпіти… — повторив Генріх і гірко посміхнувся. — Терпіння, звичайно, тренує характер, та коли надто довго терпіти, людина може стати ганчіркою. Я сам бачив у концтаборі.
Чорноп'ятов промовчав. У душі він погоджувався з Генріхом.
— А ти знаєш, як важко жити, — продовжував той, — коли чесні люди вважають тебе за негідника. Ну як можуть думати про мене ув'язнені? Звір! Тварюка! Страховище! Не інакше… А крім того, батько з матір'ю наділили мене такою зовнішністю, що на кого не гляну, — жахається. Інколи хочеться крикнути на все горло: «Я ж не той, за кого ви мене вважаєте!» А доводиться мовчати. Ти радиш терпіти. А це ж мука! Ось хоч би ця Валя Готовцева чи як там її справді? Одним виглядом своїм я викликаю в неї жах, огиду. Вона впевнена, що я кат, недолюдок. Та й чого це вона повинна думати інакше? Чого? А я, коли побачу її, так ладен розплакатись. Я штурхонув її при першій зустрічі. І не розрахував. Упала вона. А не штурхони я, її б конвоїр автоматом ударив. Та ще й як ударив би! Або з водою… Я облив її з пожежного рукава. А хіба вона догадалася, чого? Їй же заборонили давати воду, виводити до рукомийника, годують пересоленою їжею, а тут вона наковталась води на цілу добу. А вчора в пику її затопив! Еге, затопив! А що було робити? Гестапівці прийшли з обходом. Нишпорять по камерах. А мене ніби хто штовхнув: впустив їх до чотирнадцятої, а сам до неї, у тринадцяту. Заходжу — спить. Чую, бурмоче уві сні, твоє прізвище називає. У мене в душі похололо. Не знаю, що робити… Підвів руку і ляснув її. Вона як зірветься, як закричить, — вони тут як тут. Зразу втрьох. От, брат, які діла! Зате сьогодні я пригостив її, — і Генріх несподівано посміхнувся. — Залишив неприкрученим пожежний кран, вода тече… Коли привели її з допиту, я почав точити ляси з конвоїрами. А вона присмокталась до крана, п'є. Я дивлюсь одним оком, але мовчу…
Чорноп'ятов наблизився до Генріха, потис йому руку вище ліктя.
— Ех, Григорію, Григорію… — вів далі Генріх. — Повіриш, як хотілося б мені зайти до камери, сісти з нею поруч, обняти, сказати що-небудь лагідне. Адже в мене така ж донька… Клара… Гарна донька. Посидів би з нею поруч, розказав би їй, хто я, що за людина. Підбадьорив би. Сказав би, то ми думаємо про неї вдень і вночі. Показав би їй оці мої руки. Ех!..
Генріх замовк, а потім уже іншим, діловим тоном повідомив:
— Прізвище мого змінника — Вольф. Отто Вольф. Запам'ятай. Хороша людина. Живе у крайньому будинку біля кладовища на квартирі у шевця. Якщо його не забриють на фронт, влаштуйте побачення з ним, неодмінно.
— Гаразд, — зауважив Чорноп'ятов. — Що ти ще можеш мені сказати?
— Іще ось що. Довідався про маршрут, в якій машині повезуть, мені скаже змінник. Охороняють машину два автоматники. Та не це основне. Основне — влаштувати все сьогодні вночі.
— Сьогодні? — перепитав Чорноп'ятов і замислився. — Чому?
— Я вільний. Якщо буде потрібна моя допомога…
— Зрозуміло… Зрозуміло… — сказав Чорноп'ятов, погладжуючи неголену щоку і прикидаючи щось у думці. — Що ж… спробуємо сьогодні.
Генріх підвівся. Застебнув комір мундира.
— Домовились.
— Де будеш увечері? — поцікавився Чорноп'ятов.
— Степан знає, — відповів Генріх. — Я пішов… А запальничка нехай полежить, — і щось схоже на посмішку промайнуло на його похмурому обличчі.
Генріх Гроссе йшов додому.
Німець за народженням, антифашист за переконанням, чудовий механік за професією, він своїм життям ніби відобразив долю великої, кращої частини німецького народу в найтяжчу епоху його існування.
Генріх народився у великій родині потомственого металіста заводів Круппа. Серед його заводських товаришів у Ессені, де він почав працювати учнем, були люди різних поглядів, різних політичних течій. Були акуратні й доброзвичайні праві соціал-демократи, противники послідовної революційної боротьби з капіталізмом; були прихильники полум'яного Карла Лібкнехта, революціонери, які вірили в силу робітничого класу і його перемогу; були сухі християнські соціалісти, які намагалися примирити непримиренне… В бурхливих суперечках, у бойових виступах під час забастовок кувалася свідомість чесного німецького юнака Генріха Гроссе.
У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.
Він добре пам'ятає хвилюючі, щасливі дні братання з російськими революційними солдатами в 1917 році. Тут, в окопах, він збагнув, що в німецького робітника і солдата спільна доля, спільні інтереси та бажання з російськими робітниками і солдатами. І коли кайзерівська Німеччина накинулася у 1918 році на молоду Радянську республіку, він перейшов на бік Червоної Армії. Всю громадянську війну Генріх провів на фронтах, бився з білогвардійцями та інтервентами і на початку двадцятих років повернувся на батьківщину. Важко було вдома: інфляція, безробіття, злидні… Биті кайзерівські генерали та офіцери при підтримці королів гармат знову підвели голови. Як гриби, стали плодитися різноманітні фашистські організації. Єдиною силою, що протистояла фашизму і викривала його, була німецька Комуністична партія.
Генріх Гроссе в міру того, як посилювався розгул націстів, розгром робітничих організацій, єврейські погроми, ставав чимдалі переконанішим антифашистом. Він неодноразово зі зброєю в руках захищав робітничі збори від банд гітлерівських штурмовиків та есесівців.
Коли Гітлер захопив владу і Німеччина перетворилася в націстську тюрму, Генріх Гроссе, який працював на заводі, налагодив зв'язки з товаришами і став учасником підпільної комуністичної групи. В 1941 році його мобілізували і відправили на Східний фронт.
Та навіть не понюхавши пороху, він був тяжко поранений. Ще до першого бою його частина зазнала повітряного нападу росіян. Генріх прийшов до пам'яті в госпіталі. Чотири місяці його латали і лагодили, а потім, як непридатного для фронту, прнкомандирували до концентраційного табору під Горєловим. Він став очевидцем тих жахів, що їх творили фашисти на окупованій території. Генріх твердо вирішив допомагати росіянам у їх боротьбі з гітлеризмом. У його пам'яті живими стояли слова вождя німецької компартії Ернста Тельмана: «Гітлер — це війна! А тому — геть Гітлера, геть фашизм заради блага своєї батьківщини і всього людства!»
Працюючи шофером на лісозаготівлях, він возив радянських полонених і в одній з партій помітив офіцера, який, незважаючи на рани, виснаження і кволість, виявляв дивовижну силу волі, підбадьорюючи і підтримуючи інших. Прізвище його було, як згодом довідався Генріх, Найдьонов.
Якось у лютому сорок другого року Генріх гнав з лісу до станції Горєлов свій тривісний грузовик з причепом, навантажений дев'ятиметровими сосновими колодами. Вантаж супроводжували шість військовополонених, серед них — Найдьонов. Генріх посадив Найдьонова в кабіну. Решта разом з вартовим розмістились на колодах у кузові машини.
За довгі години засніженого шляху Генріх узнав історію радянського офіцера, який потрапив у полон тяжко пораненим. Найдьонов виявився уральцем, працював у Златоусті, в Челябінську — у тих місцях, де колись Генріх бився за молоду Радянську республіку.
Генріх і Найдьонов чудово порозумілися, повірили один одному.
Це сталося в лютому, а в квітні грузовик Генріха з п'ятьма військовополоненими, охоронником і вівчаркою до обіду не повернувся з далекої вирубки. Надвечір на розшуки машини вирушив начальник охорони з своєю командою. В лісі вони знайшли прив'язаних до сосен охоронника, шофера грузовика Генріха Гроссе і вівчарку, а машина та п'ять полонених, серед яких був і Найдьонов, зникли.
Великодушність Найдьонова та його друзів, які дарували життя охоронникові, пояснювалася просто. Убивши його, вони б поставили під удар Генріха, що був ініціатором, організатором і душею втечі.
Розшуки нічого не дали.
Згодом, коли розформували табір і Генріха призначили в тюремну охорону, до нього на квартиру з'явився невідомий. Це був, як згодом виявилось, Чорноп'ятов. Він назвав Генріха Скитальцем і передав привіт від старого знайомого. Генріх усміхнувся й подумав: «Ну, за Найдьонова тепер можна бути спокійним. Добрався…»
46
Скісне проміння призахідного сонця перебігало по робочому столі полковника Бакланова і світилося на колодах протилежної стіни. Бакланов сидів на койці і дерев'яною ложкою доїдав залишки гуляшу з котелка на табуретці.
Запищав один з польових телефонів. По звуку можна було визначити, що це апарат, який з'єднує з командуючим.
Бакланов швидко підійшов, повернув ручку і зняв трубку.
— Так точно… Склад групи Дмитрієвського? Можу перелічити. Лейтенант Назаров, радистка Прохорова і провідник з вівчаркою. Що? Так точно: Дмитрієвський четвертий. Так… Так. Коли накажете їх привезти? Слухаю.
Полковник поклав трубку і задоволено всміхнувся. Нелегко йому було переконати командуючого в тому, що на чолі групи доцільно послати саме капітана Дмитрієвського. Та все ж переконав.
Андрій ожив. Він став енергійно готуватись до вильоту: відбирав і перевіряв зброю, боєприпаси, живлення для радіостанції, медикаменти, запас продуктів.
Його цікавило, як працює вівчарка, як слухає свого провідника, прикомандированого з військ МВС. Було проведено практичне заняття, здійснено пробний спуск собаки на парашуті.
Стежачи за кипучою діяльністю капітана, Бакланов радів. Він не помічав ні гарячки, ні метушні. Все робилося швидко, до ладу й організовано.
Бакланов поглянув на годинника і хотів був послати свого ординарця по капітана, але той, як і завжди акуратний, з'явився сам хвилина в хвилину.
— Як справи? — поцікавився Бакланов.
— Нормально, товаришу гвардії полковник.
— Сідайте, куріть і слухайте. О двадцять другій нуль-нуль вашу групу прийме командуючий і розмовлятиме з людьми.
— Ясно, — відповів Дмитрієвський, підсідаючи до стола.
Бакланов відсунув папери та книги вбік і розгорнув карту.
— Пам'ятаєте, про що повідомляв Чорноп'ятов у передостанній телеграмі? — спитав він.
— Приблизно. Щось про новий ворожий аеродром.
— От-от. Сьогодні над Горєловим літав наш розвідник, — Бакланов розгладив карту ребром долоні, підвівся і схилився над нею, — Він блискуче провів аерофотозйомку. Дані Чорноп'ятова підтвердились. Отут (він показав кінчиком олівця) вони спорудили фальшивий аеродром. На ньому близько сорока диктових макетів літаків. А ось тут (кінчик олівця перебрався ліворуч) приховано справжній аеродром. До нього прокладають вузькоколійку. Це дуже цікаво. Колії на станції Горєлов забиті составами…
Дмитрієвський з належною увагою слухав свого начальника, але не розумів, яке відношення мають дані повітряної розвідки до поставленого перед ним завдання.
Бакланов догадувався про це, але не хотів починати розмови з кінця.
— Ясно? — спитав він.
Дмитрієвський кивнув, але погляд його виказував нерозуміння.
— Командуючий наказав, — вів далі Бакланов, — викинути вашу групу в момент серйозної обробки з повітря горєловського аеродрому і залізничного вузла. Поєднати, так би мовити, дві корисні справи: під гуркіт бомбардування в загальній метушні німці не помітять, як вас викинуть.
Дмитрієвський схопився.
— Чудово. Це найкраще, про що можна мріяти! — вигукнув він. — Ви знаєте, як я тепер зроблю?
— Догадуюсь.
— Я стрибну перший, а люди приземлятимуться на мої сигнали. Група сконцентрується в одному місці.
— Гаразд, — зробив висновок полковник. — У вашому розпорядженні, вірніше в розпорядженні пілота, досить буде часу, щоб зробити не один, а кілька заходів на викидання.
— Цілком правильно.
— І німці навряд чи стануть на перешкоді. Їм буде не до вас. Командуючий посилає одинадцять бойових машин. Вони там влаштують такий фейєрверк!..
— Уявляю!
— А тепер — до роботи. Де ви маєте намір приземлитися?
Капітан потягся до карти, придивився і показав на контури великої галявини в лісному масиві. Бакланов побарабанив пальцями.
— Там, де спустилась Юлія Василівна? Відставити! Не годиться. Проторені стежки не завжди приводять до мети. Що ви втрачаєте, коли спробуєте приземлитись ось тут, на п'ять кілометрів південніше?
Дмитрієвський, не відриваючи від карти очей, неквапливо згодився.
— Вирішено. Ваші дальші дії?
Капітан доповідав:
— Як тільки зберу групу, радирую вам, а діяти почну з ранку. Підшукаю надійне місце для базування групи, для прийому літака, потім перевірю підступи до міста. За моїми розрахунками, на це піде весь завтрашній день. Надвечір спробую пробратися до міста. — План непоганий, — схвалив Бакланов. — Але поміркуйте ось над чим: чи не можна, перш ніж іти до міста, захопити «язика»? Хоча б з місцевих. Через нього треба точніше вияснити обстановку в місті. Зробити це не так уже й складно. Шосе не охороняється, рух по ньому невеликий. Але, — він підняв палець, — «язика» не відпускати від себе аж до кінця операції.
— Розумію!
— Далі?
— Спробую зв'язатися з Готовцевим.
— Відставити! — сердито заперечив Бакланов і ляснув долонею по столу. — Тут особливо повторюватись не можна. На Готовцева йшла Юлія Василівна… Хай Готовцев навіть благополучний — все одно. Ідіть на Чорноп'ятова.
— Слухаю…
— Особливо уважними будьте в лісі. Сигнал тривоги Юлія Василівна подала з лісу. Не виключена можливість, що гітлерівці обплутали його засідками, секретами. А може, десь поблизу від її висадки розташована секретна резиденція чи офіцерська школа або склади. Все може бути. І ніякої гарячки, ніякої поспішності. Зрозуміло?
— Так точно.
Бакланов вийшов із-за стола.
— А зараз ходімо поговоримо з вашими людьми…
47
Тюрма знаходилася в північно-західній частині міста, на самому кінці жилих кварталів, напроти колишнього лісоторгового складу. За тюремною стіною лежав пустир, а ще далі, на колишньому дослідному полі, стояла зенітна батарея.
Два тюремні корпуси, розташовані паралельно один одному й спотворені маскувальним камуфляжем, ледве виділялись на фоні зоряного неба. Територію тюрми оточував п'ятиметровий цегляний мур, посипаиий зверху осколками скла й обнесений колючим дротом. По кутках височіли сторожові вишки з прожекторами.
Об одинадцятій годині вечора у дворі тюрми коротко рявкнув глухий сигнал автоцистерни. Важка залізна брама повільно розчинилась. Мигнувши щілинами замаскованих фар, дві арештантські машини викотилися з двору і помчали до міста.
Від тюрми до гестапо було не більше як три кілометри. За чверть години машини з'явились на центральному міському майдані, пересікли його і завмерли біля сірого кам'яного будинку…
Вартовий біля дверей натиснув кнопку дзвінка в стіні. Ворота негайно розчинились навстіж, впустили машини у двір і зачинились.