Автоматники оточили машини і, коли конвоїри відчинили дверці кузовів, почали викликати арештованих на прізвище.
Першою викликали Готовцеву. Юля швидко стрибнула на землю, жадібно вдихнула повітря, глянула на тихе чорне небо, всіяне зірками, і, заклавши руки за спину, попрямувала до приміщення.
Після ранкової розмови з Герцем суперечливі думки ще й досі хвилювали її. Вчинок Герца здавався їй неприродним. Навіть коли він справді антифашист, коли він зв'язаний з німецьким або партизанським підпіллям, він не повинен ставити на карту своє становище і своє життя заради однієї російської дівчини, про яку йому майже нічого не відомо. Він не повинен піти на таку небезпечну авантюру, не маючи уявлення про важливість її бойового завдання. Адже він жодним словом не натякнув, що знає про мету її приїзду до міста. А якщо так, то заради чого він рискує власною головою? Куди він гне? Що він робитиме тепер, одержавши її згоду?
— Стій! — скомандував вартовий, і Юля здригнулась. — Обличчям до стіни!
Вона послухалась.
Автоматник кашлянув, підтягнувся і постукав у масивні двері.
48
Об одинадцятій годині десять хвилин ночі заревли мотори літака. Група Дмитрієвського піднялася в повітря. Зробивши коло над аеродромом, літак ліг на бойовий курс і незабаром зник у пітьмі. Бакланов провів його поглядом, закурив і звернувся до командира авіаполку:
— Скоро?
Командир глянув на годинника з світним циферблатом і відповів:
— Хвилин через п'ятнадцять.
— Почекаю, — вирішив Бакланов, і вони вдвох повагом пішли прогулятися полем.
Аеродром, укутаний нічною темрявою, оживав. То там, то тут виникав рокіт моторів, і незабаром усе злилося в суцільний важкий гул, від якого дрижала земля.
— Зараз бомбардувальники підуть, — сказав командир полку.
Над аеродромом злетіла вгору синя довгохвоста ракета, на мить освітила все навколо і, розсипавшись на дрібнесенькі зірочки, згасла. Перша приземкувата машина, пригинаючи траву, промчала мимо, за нею друга і через однакові проміжки часу — решта дев'ять. Від гулу дзвеніло у вухах. Потім він почав слабшати, розчинятися в пітьмі.
— Ні пуху ні пера, — сказав командир полку і вдруге поглянув на годинник. — Хвилина в хвилину…
49
— Ви не уявляєте, якими щедрими можемо ми бути, — казав Штауфер Тумановій, яка сиділа напроти нього. — І ви не пошкодуєте. Адже наше життя, зрештою, зводиться до задоволення потреб. І безглуздо було б це заперечувати. Ми позбавили вас на недовгий час того, до чого ви звикли. І гляньте, що вийшло! Ви до невпізнаний змінились. Уже не той ніжний колір обличчя, не ті очі: вони у вас позападали, в них з'явився смуток, страх, ваше підборіддя подалося трохи назад. А нігті! Зверніть увагу на свої нігті! А вони, видно, знали манікюр. Та досить із завтрашнього дня дати вам ванну, перукаря, набитий платтями гардероб, парфуми, крем, чудову їжу — і ви розквітнете. Я скажу вам стару, заяложену істину: ми живемо один раз… Чи не так?
Туманова мовчала.
— Як погано виховані росіяни! — з робленою гіркотою промовив Штауфер. — Просто дивуюся. З ними поводишся ввічливо, коректно, люб'язно, а вони мовчать…
Штауфер закурив, глибоко затягнувся і, наблизившись до дівчини, пустив густу цівку диму їй в обличчя.
— Хам! — коротко і тихо сказала вона.
Штауфер зробив вигляд, що недочув, проте «жарту» вже не повторив. Він не хотів дратувати арештовану, керуючись при цьому власними міркуваннями, і швидко перейшов на іншу тему:
— Ну-с… Мушу вас засмутити. Ваш «братік» Готовцев тільки що повідомив, чого ви завітали до Горєлова…
Тумановій в душі похололо, але Штауфер несподівано замовк і витягнув шию, прислухаючись до чогось. З глибини ночі долинув наростаючий гул. Штауфер і Герц перезирнулися. В цей час у місті завила сирена, люто захлопали зенітки. Не минуло й хвилини, як землю струснув перший бомбовий удар, слідом за ним другий, третій…
Двері без стуку розчинилися навстіж. До кабінету ввірвався захеканий обершарфюрер.
— Росіяни бомблять аеродром і залізничний вузол! — випалив він.
Штауфер і Герц не ворухнулись,
— Конвоїрів сюди, — спокійним голосом наказав Штауфер.
Не спромігшись повторити одержаного наказу, обершарфюрер зник.
Страшенний гуркіт пролунав зовсім близько, на майдані. Будинок гестапо заскрипів, застогнав, здригнувся. Вибухова хвиля тугим, гарячим вихорем розчинила вікно, двері, ввірвалась до кімнати. Із стелі посипалася штукатурка. Сифон з газованою водою похитнувся на тумбочці, упав на підлогу і розлетівся в дрізки. Розкладені на столі папери спурхнули безладною зграєю і розлетілись по кімнаті.
Штауфер і Герц схопилися. Перший ловив папери, другий метнувся зачиняти вікно.
Літаки ревли над містом, бомби з свистом і виттям врізалися в землю, вибухи лунали все частіше.
До кабінету вбігли два конвоїри й зупинилися, важко переводячи подих.
— В тюрму! — пискливо крикнув Штауфер. — У шосту камеру!
«У солдатську, в чоловічу!» промайнула у Юлі страшна догадка.
Конвоїри підхопили її під руки і потягли в коридор.
Тепер вона знала, що робити. Тікати! Вирватись і тікати! Конвоїри стрілятимуть по ній. І все… Більше нічого не треба. Швидко й добре…
Юля шарпнулась, але даремно. Есесівці міцно тримали її. Вона підігнула коліна, сподіваючись, що вони впустять її, та есесівці легко підхопили її і понесли. Вже біля виходу з коридора вона несподівано стала на ноги і метнулась уперед, намагаючись звалити з ніг хоча б одного з автоматників, та й це їй не вдалося. Автоматники міцно трималися на ногах і люто лаялись.
У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.
Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.
Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.
Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.
Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».
Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,
У шоферській кабінці запанувала тиша.
Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:
— Виходьте! Швидше!
Йому відповіла тиша.
— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!
Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.
— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.
А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.
50
Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.
Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.
— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.
— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…
— Гляньте! — вигукнув Заболотний.
Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.
— Що це?
Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.
Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.
— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.
— Яка? — запитав Чорноп'ятов.
— П'ятірка.
— Її нам і треба.
З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.
— Швидше! — розпорядився Чорноп'ятов.
Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.
— По місцях! — скомандував Чорноп'ятов.
Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.
Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.
В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.
Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.
— Всі? — з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.
— Всі, — відповів хтось.
— А де ж дівчина? — не втримався Заболотний.
— Нема дівчини, — відповів той же голос. — Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.
Підпільники остовпіли…
51
Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.
Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.
Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.
Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».
Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.
Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.
Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.
Це був стажист гестапо Роберт Герц.
— Куди ви мене привезли? — запитала дівчина.
— Це моя службова квартира, — пояснив Герц.
Будинок, що зокола вражав своїм убозтвом і ветхістю, всередині мав зовсім інший вигляд.
— Ви розвідниця й повинні розуміти, що означає службова, — додав Герц.
Туманова здивовано глянула на нього. Та він і не спробував навіть розшифрувати сказане, вважаючи, очевидно, що вона добре його зрозуміла.
— Ці двері ведуть до спальні, — вів далі Герц. — Там ви зможете відпочити і знайти дещо з одягу. Я все приготував. Із спальні є хід у туалетну кімнату. Якщо хочете скористатися ванною, будь ласка. Колонка справна, дрова є. Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене.
Брова в Туманової трохи піднялася. Вона міркувала: що за натяки? «Ви повинні розуміти, що означає службова» або: «Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене?..» А втім, добре, побачимо, що далі буде…
— Через ці двері, — показав рукою Герц, — ви потрапите до кабінету. І, нарешті, через ці ми зайшли. Чого ви так дивитесь? Ви і досі не довіряєте мені?
Туманова хитнула головою.
— Здається, ви позбавили мене цього права, — відповіла вона.
— Дуже приємно, — зауважив Герц. — Почувайте себе тут повною господинею. Це ключ од вхідних дверей. — Він поклав його на круглий стіл. — Ви можете залишити будинок тоді, коли вам заманеться. Це — ваша справа. Але я не радив би вам виходити з будинку до певного часу. Майте на увазі: щоб звільнити вас, мені довелося вбити трьох своїх земляків, а трьох ваших випустити на волю. Гестапо, звичайно, вже підняте на ноги.
— Гаразд. Я послухаюсь вашої поради. Але чи довго треба тут бути?
— Хоч би до ранку,
— Добре. А ви допоможете мені за місто вибратись?
— Я зроблю все, що ви накажете,
— Дякую, — сказала Туманова,
— А зараз я мушу залишити вас. Тривога кінчилась, і мене можуть шукати. У буфеті є дещо з їжі. Якщо стукатимуть, то не озивайтесь і не відчиняйте дверей. Якщо подзвонить телефон, послухайте: крім мене, ніхто сюди дзвонити не може. — Він глянув на годинник. — Уже минуло п'ятдесят шість хвилин нової доби. Вам треба відпочивати. На добраніч.
— Дякую, — відповіла Юля.
Герц низько вклонився і попростував до виходу, але дівчина його спинила:
— Пане Герц!
— Слухаю вас. — Він швидко обернувся.
— У мене до вас незвичайне прохання.
— Можете просити все, що забажаєте.
— Залиште мені пістолет… Все-таки я одна і… жінка.
Герц без найменшого вагання опустив руку в задню кишеню брюк, дістав з неї «вальтера», замінив розстріляну обойму новою, клацнув запобіжником і мовчки подав пістолет Тумановій.
— Прошу! — сказав він коротко.
Дівчина, взявши пістолет, відчула холодок сталі. Тримаючи його в руці, вона дивилась на гестапівця, а він на неї. Так вони стояли кілька секунд. Потім вона схвильовано сказала:
— Ще раз дякую! Дуже дякую!
Герц знову вклонився і вийшов.
Юля довго стояла нерухомо, опустивши руки, зовсім збита з пантелику. За все своє недовге життя вона не зазнала стільки хвилювань, як за цю коротку літню ніч. У такому вирі подій неважко втратити голову; якась година все змінила. Вона вже не в кам'яному мішку тюрми, а тут, у цьому домі, вона вільна, їй не загрожує небезпека, в руках у неї зброя! Знову життя!
Вона стояла посеред кімнати і міркувала.
Якщо Герц — гестапівець лише за становищем і посадою, а в душі благородна, відважна людина, зв'язана з підпільною групою Чорноп'ятова, і виконує його вказівки, тоді все добре. Так добре, що краще й не придумаєш. Ну, а якщо?.. І попередні сумніви знову охопили її. Якщо Герц не той, за кого вона його вважає? Якщо, добиваючись мети, поставленої перед ним гестапо, він тільки майстерно грає свою роль?
Але в чому ж усе-таки полягає ця мета? Саме на це запитання Туманова хоч як намагалася, не знаходила відповіді ні раніше, ні тепер. Це було якоюсь головоломкою.
А може, Герц хоче вразити її виявленою великодушністю і жертвою, принесеною заради неї, приспати її пильність, викликати на відвертість і вивідати те, чого не міг добитися Штауфер погрозами і побоями?
Але ж це нісенітниця! Гестапівці не настільки дурні, щоб розраховувати на успіх такої нікчемної комбінації.
І раптом їй у голову прийшла зовсім нова, дуже проста думка.