Він закурив, замислився. Та життя нагадувало про себе. Воно не чекало, вимагало боротьби, вимагало його, Чорноп'ятова, сил.
— Прощай, Костю! — вголос промовив Чорноп'ятов. — Ми не забудемо тебе!..
14
Вернувшись від командуючого армією, полковник Бакланов вийшов з машини біля околиці свого сільця й попростував до буднику.
У палісадниках перед хатами відцвітав бузок, і його пряний аромат висів над вулицею. Цього року він цвів особливо буйно, дружно й довго, наче йому кортіло дочекатися повернення тих, хто його саджав, вирощував і пестив.
Зруйноване сільце з де-не-де уцілілими хатинками, все простріляне й обгоріле, різко контрастувало із святковим цвітінням бузку й навівало смуток.
Бакланов обійшов колодязний зруб, біля якого хазяйнували солдати, оголені до пояса. Залишаючи село, гітлерівці пристрелили двох псів і вкинули їх у колодязь. Солдати вичистили його і тепер вичерпували звідти воду.
Біля входу до хати стояв вартовий, а на східцях гапку сидів капітан Дмитрієвський. Побачивши Бакланова, він кинув недокурену цигарку, встав і спустився з гайку, даючи дорогу полковникові.
Бакланов мовчки пройшов до хати, слідом за ним попрямував Дмитрієвський.
— Снідали, капітане? — спитав Бакланов, скинувши кашкета й повісивши його на цвях.
— Тільки що…
— Шкода, я думав, що сьогодні будете мені за компанію. — Він підійшов до вікна і розчинив його навстіж. Запах бузку полився в кімнату. — Як Горєлов?
— Мовчить, — відказав Дмитрієвський.
Бакланов почекав трохи, дивлячись у вікно, потім сказав:
— Командуючий і член Військової ради схвалили наше рішення. Захоплені горєловською групою документи дуже важливі. Наказано вивезти їх за всяку ціну і негайно. Командування фронту додержується такої ж думки.
Вони розмовляли, стоячи посеред кімнати один проти одного.
Говорили з Юлією Василівною?
Так точно, говорив, і докладно.
— Ну?
— Вона готова.
Бакланов зітхнув:
— Яв цьому не сумнівався. Юлія Василівна завжди готова. Ну що ж… запросіть її сюди.
— Слухаю, — відповів Дмитрієвський і вийшов.
Бакланов підійшов до польового телефону.
— Чайка? Прошу шістнадцятого. Так, так… Доброго здоров'я, Володимире Дмитровичу! Уже знаєте? От і добре. А час я вам скажу… Так. Машина потрібна буде о двадцять третій нуль-нуль. Звичайно, післязавтра (що умовно означало «сьогодні»). Так, на викид. Через годину я підішлю капітана Дмитрієвського. Домовились? Єсть!
Бакланов поклав трубку й пройшовся по кімнаті. Через вікно крізь сітку розквітлого галуззя бузку проціджувалося сонячне світло. Воно дробилось на скалочки, вистилало підлогу строкатим килимом і робило кімнату святково прибраною і веселою.
Але на душі в полковника було невесело: горєловський кореспондент мовчав. Він не з'явився на контрольний сеанс і не відповідав на виклики армійського радіоцентра. Тривожні догадки й припущення межували вже з упевненістю: значить, там, у Горєлові, скоїлось якесь лихо. Але яке? На це ніхто не міг відповісти.
І само по собі напрошувалося питання: якщо там щось сталося, то чи не вплине це на виконання завдання Тумановою?
Це дуже непокоїло не тільки Бакланова, а й члена Військової ради та командуючого армією. Але іншого виходу не було.
«Вся надія на Чорноп'ятова, — подумав Бакланов. — Григорій Опанасович не повинен схибити. Він стріляний горобець. Та й Юлія Василівна людина вже досвідчена в таких справах. Знайде рішення на місці. Немислимо зараз передбачити всі можливості й перешкоди. Якась частка риску неминуча в підпільній роботі. Наше завдання — звести цю частку до можливого мінімуму». Стук у двері перервав роздуми Бакланова.
— Заходьте! Заходьте! — голосно запросив він.
Увійшли капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова, дівчина років двадцяти двох. Вона ступнула раз, стала в положенні «струнко» і, приклавши руку до пілотки, відрекомендувалась:
— Товаришу гвардії полковник, лейтенант Туманова з'явилась на ваш виклик.
Бакланов мимоволі замилувався нею. У звичайній, але гарно припасованій червоноармійській гімнастьорці з польовими погонами, в куценькій шерстяній спідничці чорного кольору, в гарненьких хромових чобітках Туманова здавалась дуже молодою, стрункою і привабливою. На її хвилястому густому волоссі, зібраному ззаду в тугий вузол, насилу трималась пілотка. Орден Червоного Прапора і медаль «За відвагу» виблискували на гімнастьорці.
— Здрастуйте, Юліє Василівно, і ще раз здрастуйте! — привітав її Бакланов, узяв за руку, підвів до стола й посадовив на табуретці. — Як я зрозумів капітана, ви згодні?
— Так, — відповіла Туманова. — Я готова. Тільки б досвіду вистачило…
Бакланов лукаво і трохи сумно посміхнувся.
— Я не звик говорити компліменти. Не прибіднюйтесь… Зачиніть, будь ласка, вікно.
Капітан зачинив вікно і став осторонь, біля стіни.
— Чи все вам ясно? — звернувся Бакланов до Туманової.
— Все ясно. Наскільки тут можливо, я ознайомилась із справами й умовами горєловської групи. Докладу всіх зусиль, щоб справитись із завданням, — спокійним і рівним голосом сказала Туманова.
— Добре! — схвально озвався Бакланов. — Але я не хочу від вас приховувати: там можуть бути несподіванки. Нас дуже непокоїть одна обставина…
— Зрив передачі? — попередила його Туманова.
— Так! — і Бакланов подивився на капітана. Той стояв, розглядаючи карту. — І в даному випадку я навіть не знаю, що підказати, що порадити. Як ви гадаєте, капітане?
Дмитрієвський заглибився у вивчення карти й не відразу зрозумів запитання.
— Вибачте? — перепитав він у полковника.
Бакланов удруге виклав свою думку. Дмитрієвський вислухав його і, трохи зачекавши, відповів:
— Дуже важко що-небудь порадити. Доведеться орієнтуватись на місці. Нам ні з чого вибирати. Ми маємо явки, але позбавлені можливості перевірити їх.
— І в нас немає підстав не вірити Чорноп'ятову, — додала Туманова. — Він же не дає нових явок?
— Все це правильно, друзі, — замислено сказав Бакланов. — І одна явка на нього ж самого. Не може ж Чорноп'ятов не довіряти самому собі! Але я думаю про інше. Не слід забувати, що він писав радіограму ще до того, як перервався зв'язок. Ми не знаємо, чого він перервався. Можливо, що зараз Чорноп'ятов дав би нам інші явки. Можливо, що вся обстановка докорінно змінилася. Мені здається, що йти на основну явку без будь-якої перевірки було б необережно.
— А що ви пропонуєте? — зацікавилась, Туманова.
— Я б порадив, — продовжував свою думку Бакланов, — перш ніж зайти до цього кафе, зробити невеличку розвідку. Вигадати що-небудь, погоджуючи це з обстановкою. Важливо переконатися в тому, чи «благополучний» Готовцев. Зробити це не так уже й важко, оскільки він працює в ресторані.
— Розумію, — кивнула Туманова.
— Цілком вірно, — додав капітан. — Зрештою важливо дізнатись, чи працює Готовцев. Якщо працює, можна сміливо йти до нього.
— Так, так… — підтвердив Бакланов. — Нам відомо, що організація в Чорноп'ятова побудована на незалежних одна від одної групах. І коли в небезпеці радист, то це ще не означає, що небезпека загрожує і Готовцеву. А проте обережність необхідна.
— Я так і зроблю, — промовила Туманова. — Я постараюсь потрапити до міста трохи раніше і дещо зроблю.
— Паролі запам'ятали? — запитав Бакланов.
— Так, вони не складні й легко запам'ятовуються.
— Рації до міста не заносьте ні за яких умов, — застеріг Бакланов. — Це взагалі небезпечно, а тим більше зараз, коли перервався зв'язок. Можливо, що їхнього радиста запеленгували.
— Для мене це ясно, — відповіла Туманова. — Рацію і все інше я сховаю в лісі, а далі видно буде. У місті з'явлюся тільки з документами.
— Ви зважайте на те, що центр слухатиме вас цілу добу, — нагадав Бакланов, — по десять хвилин після кожної парної години. Сховайте рацію якомога ближче до міста, щоб можна було скористатися нею без великої затримки чи швидко перекинути до міста, в надійний куточок.
Туманова кивнула.
— Літак чергуватиме тут з моменту першого вашого сигналу й до виклику, — додав Бакланов. — А про сигнали для прийому літака доведеться домовитися з льотчиком заздалегідь. Оце ніби і все. — Бакланов підвівся. — Прощатись не будемо. Я проведу вас до аеродрому. Ідіть відпочивайте. А ви, капітане, їдьте до командира полку. Він чекає вас.
15
Начальник гестапо прокинувся цього ранку незвичайно пізно. Весь оцей розгардіяш з кур'єрською машиною не виходив у нього з голови. Він заснув лише під ранок, а встав з болем у скронях і з якимсь неприємним осадком у роті.
Лежачи в ліжку, він подумав, що квапитись на службу немає рації. Відразу ж почнуться дзвінки коменданта міста, начальника гарнізону, начальника місцевої поліції та фельджандармерії, знову посиплються запитання, на які щось треба відповідати, а його від цих запитань уже нудить. Нехай там за нього викручується заступник: він уміє патякати і за словом до кишені не полізе. Та й формально він, начальник гестапо, правий. Він не вважає ні себе, ні свій апарат відповідальним за загадкове зникнення кур'єра з машиною. Яке йому до всього цього діло! У нього й своєї мороки по саму зав'язку… Досить того, що в місті працює підпільний радіопередавач, якого не вдається ніяк запеленгувати і зловити. Досить того, що на вулицях міста щодня з'являються крамольні листівки з закликами бити окупантів і автори цих листівок живі, здорові і роблять своє діло. Досить, нарешті, того, що протягом лише останнього місяця зареєстровано шість надзвичайних подій. Та ще які події! Серед білого дня, мало не на виду в дюжини городян, майже біля дверей убито слідчого кримінальної поліції. Убито наповал пострілом з пістолета, і вбивці пощастило втекти, Під міським телефонним комутатором виявлено підкоп із сусіднього будинку, а в цьому будинку вже протягом десяти місяців жив гауптман інтендантської служби, людина бездоганної репутації. І думай, що хочеш! Персонал, який обслуговує міську електростанцію, весь без винятку тричі вже заново змінено, а всього тиждень тому знову сталася навмисна аварія, що позбавила світла всі установи на чотири дні. У кабінеті керуючого біржею праці в ніч на неділю виникла раптом пожежа і від списків осіб, підготовлених до відправки в Німеччину, лишився тільки попіл. У зоні аеродрому якось днями затримали підозрілого типа без ніяких документів. Схоплений відмовився відповідати на запитання, а коли двоє автоматників повели його в контррозвідку, він по дорозі втік. А всього лише два дні тому біля будинку для приїжджих хтось крикнув, що на подвір'я проник радянський парашутист з гранатами в руках. Зчинилася неймовірна паніка, стрілянина. Ніякого парашутиста не знайшли, як не знайшли й людини, що зняла паніку, а в перестрілці було вбито двох поліцейських і одного німецького солдата.
Від одного цього голова йде обертом, а тут ще кур'єрська машина…
Дідько з нею, з цією машиною! Нехай начальник гарнізону та комендант псують собі нерви. Не він, начальник гестапо, одержав повідомлення про те, що машина пройшла, а комендант. Не до нього надходять шифровки, а до коменданта. Не він мусив був зустріти машину й міняти охорону, а комендант. Так йому й карти в руки! Нехай і відбріхується…
Начальник гестапо спробував було навіть не згадувати про цього злощасного кур'єра, якому, видно, й справді не поталанило, і подумав про повідомлення агента Філіна. Це зовсім інша справа, конкретна, ясна.
Вчора він сам зустрівся з Філіним і прочитав одержаного листа.
Так, усе йде, як і доповів йому заступник.
Командир партизанського загону пише: «З'явиться до тебе моя дочка. Влаштуй її де-небудь коло себе».
Що це значить? Це значить, що дочка вже послана. Він не просить дозволу, згоди Філіна, а посилає дочку. Можливо, вже послав. Про це ясно каже одно слово «з'явиться».
Цікаво! Дуже цікаво. Не може бути ніяких сумнівів, що це дівчисько не звичайним зв'язковий, а людина з певними повноваженнями. В листі йдеться не про те, щоб Філін прийняв її і дав притулок на день-два. Ні! Йдеться про те, щоб влаштувати її надовго. А командир загону далі пише: «Вона дівчина здібна, майстер на всі руки»… І ще «до того ж вона й німецьку мову непогано знає…»
І тут безпомилково можна сказати, що партизани посилають до міста людину для встановлення зв'язку з місцевим підпіллям, а може, й для керівництва ним. Партизанський загін стоїть зараз далеко від міста, а втрачати зв'язки з підпільниками не хоче. А можливо, партизани вирішили скористатися з радіостанції підпілля, якої самі не мають. Нарешті, не виключено й те, що партизани готують і мають намір зробити разом з міськими підпільниками якусь крупну диверсію.
Оце діло! Справжню, чисто агентурне діло, що потребує розуму і хитрощів. Тут можна розгорнути надзвичайно цікаву комбінацію. Можна змусити це дівчисько працювати на себе і не тільки виловити підпільників, але й проникнути в партизанський загін.
І думати треба саме про те, як змусити це дівчисько працювати на нового хазяїна. Хапати і кидати в підвал невигідно і безглуздо. Так може зробити лиш заплішений дурень, який нічого не тямить у питаннях контррозвідки, її треба зустріти, дати притулок, дати їй роботу, але…
— Філін не дурень! — вигукнув начальник гестапо і сам обірвав власні роздуми. — Тепер схопити б нам цього «крота»! А може, він уже в наших руках? А може, і гостя вже завітала до Філіна? А що як зразу: і «кріт» і гостя!
Згадавши, що, йдучи вночі із служби, він просив не дзвонити йому додому і не турбувати його, начальник гестапо схопився з ліжка і кинувся до письмового стола, де стояв телефон. Він наказав з'єднати його із своїм заступником. Негайно!
У трубці почувся знайомий голос:
— А ви мені дуже потрібні.
— Знаю, — перебив його начальник гестапо. — Спочатку скажіть: як справи у Філіна?
— Чекає. За старими умовами вона повинна з'явитися до нього, як смеркне, і прямо на роботу.
— Це Філін сказав?
— Філін.
— А як з «кротом»? — спитав начальник гестапо.
— Кепсько…
— Знову проґавили?
— Гірше.
— Що? Як гірше? Що сталося? Не тягніть…
— Його застукали за роботою, вдерлися в будинок, а він кинув гранату. Сам відправився на той світ і прихопив із собою трьох наших. А двоє важко поранені. Один з поранених півгодини тому віддав богові душу, а другий, здається, скоро піде за ним…
— Майн гот![2] — вигукну» начальник гестапо. — Йолопи! Ідіоти! Хто керував операцією?
— Оберштурмфюрер Мрозек, але я не вбачаю тут його провини…
— Цебто?
— Будинок був запертий, і його довелося брати штурмом. Я на місці Мрозека зробив би так само, як і він: зламав би двері і вдерся.
— А рація?
— Він знищив її.
— Але хто ж це він? Що це за герой?
— Молокосос… Підліток років сімнадцяти-вісімнадцяти.
— А з ким він жив?
— Із старою матір'ю.
— Її схопили?
— На жаль, ні. Зникла.
— Чорт знає що…
Після довгої паузи заступник запитав:
— Коли вас чекати?
Начальник гестапо помовчав і потім відповів:
— Я не прийду… Так, так… Я трохи нездужаю і треба відлежатись. Командуйте там… — і він поклав трубку.
16
Упала ніч. Густа хмарка на обрії злизала недогризок пізнього місяця. Темрява прикрила тимчасові аеродромні споруди, бонові машини, сховані в земляних гніздах. Ліс, що обступав злітну площадку, злився з темним небом.
Капітан Дмитрієвський і Юля спочивали на траві коло «емки». Він сидів, прихилившись спиною до парашута, а вона напівлежала поруч.
Обоє мовчали. Уже про все переговорили, кожен думав про своє. Він — про те, що вже в який раз дорога йому людина йде не знати куди, назустріч небезпеці. Зараз Юля знову полетить, і повільно минатиме час, без ліку… І він знову думатиме про неї, непокоїтиметься аж до тих пір, поки вона не буде знову поруч. Він спробував уявити собі її перші кроки по той бік, у думці ставив себе на її місце і послідовно, крок за кроком, намагався простежити шлях до Горєлова й назад.