Вона думала про інше. Тієї миті, коли літак одірветься від землі, лейтенант Юлія Туманова зникне, перестане існувати. Начебто й не було її. Вона перевтілиться, стане іншою, не такою, як була хвилину тому. В літаку сидітиме зовсім інша дівчина… Така професія розвідника. Вона не може передбачити, що станеться з нею в повітрі над територією, захопленою противником, як не може передбачити й того, що чекає на неї. Треба бути готовою до всього.
У своїх думках вона вже була там. Як завжди в таких випадках, хотілося прискорити плин часу й почати діяти негайно.
Юлія Туманова була дівчиною сміливою, уміла переборювати, підкоряти своїй волі те стихійне почуття страху, цілковита відсутність якого навряд чи взагалі можлива. Досвід багатьох небезпечних завдань підказував, що попускати віжки не можна, що почуття страху позбавляє людину здатності приймати вірне рішення, а це ще збільшує небезпеку.
В думці у Туманової промайнули всі події останнього часу,
… Розвідник Ковальчук три тижні тому викинувся вночі з парашутом під Борисовим і приземлився вже мертвим: його скосила в повітрі ворожа куля. Радистка Віра Серебрякова, яка стрибнула навесні цього року під Черніговом, спустилась на мінне поле і вмить загинула. Молодшого лейтенанта Остапенка парашутом віднесло в розташування фашистського концентраційного табору. Він упав на колючий дріт, повис на ньому й, оточений ворогами, застрілився.
А хіба думали Ковальчук, Серебрякова і Остапенко, йдучи на завдання, що вже ніколи не вернуться?
Переживання Туманової ніби оберталися по колу: секунди якоїсь невизначеної слабості чергувалися з моментами твердої рішучості.
Підсвідомо Юля відчувала, що вона знайде в собі снагу і твердість. І це відчуття було найважливішим.
— Ти не заснула? — запитав капітан, провівши рукою по її волоссю.
— Що ти! Який тут сон! — посміхнулась Юля.
Дмитрієвський стиснув їй руку. Він вклав у цей потиск усе: своє кохання, свою повагу до її скромної мужності і все-таки запитав:
— Не боїшся?
— А коли й боюся, то не скажу.
— Розумію тебе, Юленько, і про одне прошу: будь обережна, перевіряй і вивіряй кожен свій крок, перш ніж його зробити. Адже ти єдина в мене на світі, У, тебе є я, брат, мати, а в мене нікого.
— Одна… одна… — повторила Туманова, — А як ти називав мене, коли я стала працювати у вас? Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Недотепа, Але ж ти й справді була тоді нетяма, з усього дивувалася, не розуміла, як треба хитрувати з ворогом, як обдурювати його.
— А зараз?
— Ну, а зараз — дотепа! Зараз ти розумниця. Але й розумники мусять бути обережними,
— А ти в думках допомагатимеш мені?
— Питаєш! — жваво і ніби обурюючись, гаряче вигукнув Дмитрієвський. — Ти знаєш, що я робив, коли взимку з-під Сухініч ти сама полетіла в тил? Я весь час був з тобою, я стежив за тобою, лічив хвилини, години, дні й ночі. Пригадуєш, незадовго до твого відльоту ми ходили в ліс? Так ото коли ти полетіла, я місця собі не знаходив. Удосвіта, до початку роботи, стану на лижі й по твоєму сліду туди, в ліс. Стоять ті самі засніжені ялини, під якими проїжджали ми, видніються дві смужки від твоїх лиж, я йду по них сам-самісінький, а здається мені, що ти йдеш поруч. А потім вернусь у ту хату, де ти жила, на околиці Сухініч, і дивлюся на твою фотографію. І спати не можу, і ввижається мені всячина. Або серед ночі біжу до радистів, чи немає від тебе вісточки…
З боку палатки чергового по аеродрому почулись голоси, і Дмитрієвський замовк. Він повернув голову й угледів промінчик ручного ліхтарика, що прошпилив гострою смужкою темряву.
— Ідуть, — сказав вій. — Треба вставати!
Обоє підвелися. Дмитрієвський звалив собі на плечі парашут. Юля накинула маскувальний халат і взяла н руку невеликий речовий мішок.
— Давай попрощаємось, Андрійку…
У темряві капітан не міг помітити, як бистрокрила посмішка на мить осяяла суворе Юлине обличчя. Вільною рукою він пригорнув дівчину до своїх грудей і міцно поцілував у губи, в очі, в лоба.
— От і добре, — тихо промовила Туманова. — Не забувай і читай твоє улюблене «Жди мене, і я вернусь», — пожартувала вона.
Капітан хотів ще раз пригорнути її, але тільки міцно потис руку. Голоси і кроки наближалися. Намацуючи дорогу, зрідка блимав гострим промінчиком ручний ліхтарик.
Підійшли Бакланов, командир авіаполку, черговий по аеродрому, пілот, штурман і моторист.
Як настрій? — весело поцікавився пілот.
В нормі, — спокійно відповіла Туманова.
Штурман взяв у капітана парашут, наблизився до неї і сказав:
— Ану, давайте я обряджу вас…
Юля зразу ж стала якоюсь незграбною, схожою на ведмежа, здавалось, понижчала.
Пілот і штурман наділи шоломи й полізли до своїх кабін. Моторист попрямував до гвинта.
— Ваші руки, люба, — звернувся Бакланов до Туманової. — От так. Ач, гарячі які! Що то молодість! Хвилюєтесь?
— Та ні, я б не сказала, — посміхнулась Туманова.
— Бережіть себе, — сказав Бакланов. — Тримайте зв'язок. Пам'ятайте, що серцем, помислами і душею ми будемо з вами. І ще ось що… — додав Бакланов, одводячи Туманову вбік. — На особистому зв'язку в Чорноп'ятова перебуває німець-антифашист. Це абсолютно надійна людина, про яку ми поки що нічого не знаємо: ні прізвища, пі клички, ні того, де і ким працює. Відомості про нього Чорноп'ятов боявся довірити навіть шифру і радіо. І це правильно. У таких справах рискувати не можна. Я прошу вас, коли зустрінетеся з Григорієм Опанасовичем, розпитайте докладніше про цю людину і гарненько запам'ятайте.
— Розумію. Все зроблю.
— От і чудово, — схвалив Бакланов.
Він ще раз потиснув їй руку і допоміг залізти в літак. Туманова засовалась у тісній кабіні, намагаючись зручніше вмоститись, звісила через борт руку й погукала:
— Капітане!
— Я тут! — відгукнувся той і ступив до неї.
Вона непомітно для інших погладила його своєю маленькою долонею по щоці й тихо сказала:
— Все буде гаразд!
Дмитрієвський стиснув їй руку.
Гвинт прокручувався спершу знехотя, із зусиллям, з якимось упертим небажанням, потім раптом свиснув і завертівся райдужними колами.
Проводжаючі відступили вбік.
Пілот дав газ, розвернув тремтячу машину майже на місці й послав уперед. На старті він зупинив її.
Проводжаючі збилися в купу і дивилися вслід. Дмитрієвський прикусив губу і махнув рукою, хоч добре розумів, що Юля не бачить його.
На старті спалахнув голубий вогник і погас, і тієї ж миті безліччю крихітних вогників означилася злітна доріжка.
Заревів мотор. Могутня повітряна хвиля підняла куряву. Літак рвонув з місця й злився з нічною темрявою.
— Двадцять три години сім хвилин, — промовив Бакланов, глянувши на годинник.
17
На дев'ятнадцятій хвилині на висоті тисяча шістсот метрів літак наблизився до лінії фронту. Штурман показав рукою вниз. Туманова звісила голову, але нічого не побачила. І так щоразу. Коли б вона не літала, на передньому краї панували тиша і спокій, і навіть не вірилось, що там, під тобою, внизу, сховані в окопах і траншеях, сидять принишклі люди, ладні кожної хвилини відкрити вогонь.
Нараз ворожий прожектор пронизав небо скісним променем. Пілот миттю збавив газ, і рокіт мотора стих. Гвинт майже безшумно розсікав повітря. Але на якусь долю секунди пілот, видно, спізнився. Сліпучий промінь прожектора вчепився в літак і повів його. І відразу ж загуркотіли зенітки. Пілот звалив машину на ліве крило, і вона так швидко ковзнула вниз, що Туманову притисло до правого боку кабіни.
Вогняний стовп світла розгублено заметався вже десь праворуч: жертва вислизнула з його цупких пазурів.
Тумановій спав на думку нещодавній епізод, коли німецький бомбардувальник, засліплений трьома радянськими прожекторами, не зміг втекти і врізався у землю. Вона розуміла: зараз усе залежить від уміння пілота.
Машину качало з борту на борт, наче пароплав од удару великої хвилі; попереду світлими віхтиками позначилися розриви зенітного снаряда. А знизу вгору, несучи смерть, до літака жадібно квапились вогняним пунктиром жовті, зелені й червоні кулеметні черги. Щось нудотне й задушливе підступало до горла.
Прожектор погас, ї пілот одразу ж збільшив оберти мотора. Стихла і стрілянина. Гітлерівці, видно, чекали нальоту на свій передній край і, впевнившись, що їх побоювання даремні, заспокоїлись.
Літак, набираючи висоту, заглибився на ворожу територію.
Пілот дивився вниз. Там, час від часу вмикаючи фари, пробирались невидимі з повітря автомашини. І тільки по їх вогнях можна було визначити, що літак ішов над шосейною дорогою, яка правила за орієнтир.
Туманова витягнула шию і глянула на пілота. Він упевнено тримав штурвал і спокійно вів машину. Часом здавалось навіть, що він спить, настільки непомітними були його рухи.
Штурман, навпаки, весь час рухався, поглядаючи навколо, звертався до карти, дивився на прилади.
Десь далеко на півдні бистрі фіолетові розчерки блискавиць полосували небо, лише на мить освітлюючи край землі.
«Там гроза і, певно, йде дощ», подумала Туманова.
Минуло ще двадцять сім хвилин.
З-під заднього ребра лівого крила стали випливати рідкі й полохливі вогники, розкидані ланцюжком на чорному фоні.
Штурман підняв планшетку ї тицьнув пальцем у карту: залізнична станція. Так, станцію важко сховати: вогні виказують. Як не крутись, а без семафора, без світла на стрілках і на тупиках не обійтись.
Літак звернув убік від шосе й від станції, круто праворуч. Вогники зникли. Внизу потяглися лісні масиви.
Трохи згодом пілот зробив одне коло, друге і, розвернувши машину проти вітру, збавив газ. Тріскучий рокіт мотора змінився на трохи шурхітливий і навіть приємний шум гвинта, що працював на неповних обертах. Висота стала швидко падати: тисяча сто… тисяча… дев'ятсот… вісімсот… сімсот…
«Приготуйтесь, Юліє Василівно, — сказала сама собі Туманова. — Наближається ваш час».
Вона глянула вниз. Зник туманний серпанок. Неясно вимальовувався ліс. Майнуло щось світле, мабуть, озеро. Навколо — жодного вогника, жодних ознак людини. Усе мертве.
Стрілка показника висоти наближалась до цифри «600».
Штурман підняв руку. Пілот уперше за весь час польоту повернув голову.
Туманова підвелася, поправила лямки парашута, незграбно перегнулась через борт і, тримаючись за нього однією рукою, стала обережно посуватися до заднього ребра площини. Зустрічний потік повітря підштовхував її в спину.
А внизу темрява.
Туманова зупинилась. Це був її шістнадцятий стрибок взагалі і шостий у тил ворога. І все-таки було страшно. Вона глибоко зітхнула, всунула праву руку в резинку, з'єднану з витяжним кільцем.
Пілот прощально помахав рукою.
— Щасти вам! — крикнув штурман, не одриваючи від неї погляду.
Туманова кивнула.
Потім вона присіла, наче перед стрибком у воду, і, відштовхнувшись од ребра площини, кинулась у нічну безодню.
18
Костеві Голованову тепер було зовсім байдуже, хто подбає про його тіло, де і як його поховають. Він зробив свою справу. Він зробив так, як підказала йому його чиста совість, серце справжньої людини. Ціною власного життя він врятував доручену йому справу. Таємницю підпілля він забрав із собою, і ключ до цієї таємниці гітлерівці не могли підібрати.
Та не байдуже це було підпільникам. Чорноп'ятов розпорядився винести вночі тіло Костя і поховати хоч у дворі, щоб потім, у ліпший час, перенести його, куди належить.
Та з'ясувалося, що це зовсім не байдуже і гестапівцям.
Коли підпільники з групи Калюжного, якому було доручено винести тіло юнака, повели вдень спостереження за будинком Голованових, вони нічого не помітили. Двір був пустий, будинок розчинений навстіж, і здавалося, що ніхто нічим не цікавиться. Але так лише здавалося. Вночі підпільники в цьому переконалися.
Вони не всі пішли, а послали в розвідку одного дуже спритного і кмітливого парубка, Семена Кольцова, який жив поблизу і добре знав будинок та двір Голованових, Того самого Кольцова, який приніс Калюжному страшну звістку про загибель Костя.
Кольцов, чудово знаючи всі сусідські двори, пробрався в сад не з вулиці, а садами, вибрав собі вдалу позицію, звідки було видно вхід у будинок Голованових, і заліг спостерігати. Він пролежав майже дві години і, не помітивши нічого підозрілого, хотів було вже подати умовний сигнал своїм друзям, які ждали його за парканом, але чомусь почекав ще три-чотири хвилини. І ці три хвилини врятували і його самого, і трьох інших підпільників на чолі з Калюжним.
З хати вийшла людина, в якій Кольцов, придивившись у темряві, одразу впізнав солдата.
Він вийшов тихо, постояв деякий час, звикаючи до нічної темряви, і, безшумно ступаючи, попростував до воріт.
Біля воріт він затримався.
Кольцову спало на думку прокрастися до солдата і розправитися з ним. Для Кольцова це не становило ніяких труднощів. Коли він, виконуючи наказ підпілля, зміг знищити серед білого дня слідчого кримінальної поліції, то вже за наслідок цього поєдинку міг поручитись. Але здоровий глузд стримав його.
«Нехай собі стоїть, — міркував Кольцов, — коли йтиме назад, я його тихенько порішу. І Костя винесемо».
А солдат усе стояв, вимальовуючись чорною плямою на сірих воротах. Він чогось вижидав.
Потім тінь ворухнулась, рушила, і Кольцов почув, як скрипнула хвіртка. Солдат вийшов на вулицю. Зразу ж за цим почулося котяче нявкання. Та імітація була до того невдалою, що Кольцов одразу збагнув: так кричати не зможе навіть дресирована кішка. Отже, її нявкання невміло наслідував солдат. Але для чого це йому знадобилось?
Це з'ясувалося дуже скоро.
Знову скрипнула хвіртка, і тепер уже в неї зайшли п'ять чоловік. Обережно ступаючи, вони пересікли подвір'я і зупинились біля входу в хату. Один із солдатів тихенько постукав автоматом у стіну, і з хати показалося ще три чоловіки. Не перемовившись між собою жодним словом, солдати постояли кілька секунд, потім четверо тих, що прийшли, сховалися в хаті, а четверо, що вийшли з хати, пішли з двору.
«Засідка! — догадався Кольцов. — Вони чекають нас, сволота… Ех, коли б у мене була хоч паршивенька гранатка!»
Та гранати не було ні в Кольцова, ні в його друзів. Кольцов поплазував назад, і розпорядження Чорноп'ятова лишилось невиконаним..
19
Приземлилась Туманова якраз на краєчку лісної галявини, позначеної на карті маленьким хрестиком. Ще трохи — якихось двадцять-двадцять п'ять метрів, — і вона потрапила б на дерева. Торкнувшись землі і впавши у траву, дівчина завмерла, напружено вслухаючись. Звідкілясь згори, збоку, ледве долинав рокіт літака, що віддалявся. Навколо стояла тиша: пі шерхоту, ні тріску, пі пташиного крику. Німа тиша.
Почекавши кілька хвилин, Юля підвелася з запашної трави, стала навколішки й обдивилась навкруги. Галявину щільно обступав ліс. Гребінь його ламаної лінії ледь-ледь вимальовувався на темному зоряному небосхилі.
Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом — він показував п'ятнадцять хвилин на першу.
«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.
Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.
Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.
Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.
Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.
Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.