Де-не-де в хащі боязко і сиротливо висвічували своїми вогниками одинокі світлячки, зрідка траплялись гнилючки, які випромінювали мертве, ледь жевріюче світло.
На душі було трохи неспокійно, тоскно. Туманова розуміла, що лісний морок оберігає її краще за будь-яке прикриття, але від цього не легшало, і вона не могла збутися неприємного почуття, що сковувало її.
Куди не ступиш, куди не збочиш, — скрізь підстерігав морок. І важко сказати, чи саму її ховав і оберігав він!
Та ніде правди діти: було страшнувато. Хто насмілиться заперечувати, що вночі, на самоті з похмурим одвічним лісом це почуття не опанує його, не напружить нерви, не змусить дужче битися серце?
Та ось ліс потроху став рідшати, і Туманова вибралась на невеличке узлісся, поросле густим папоротником.
Вона перепочила трохи, добула з-за пояса фінку і викопала чималу яму. В неї Юля уклала парашут і засипала його землею.
Потім дістала з речового мішка дві галети, півплитки шоколаду і невеликий термос з чаєм. Незадовго перед тим, як летіти, Дмитрієвський умовляв її ситніше повечеряти. Та вона відмовилась, Андрій доводив, що після стрибка їй необхідно бути бадьорою, тому треба набратися сили, але вона так і не послухала. І пояснила чому.
Юлин батько все своє життя провів у лісі. Він народився в родині лісника, довгий час працював науковим співробітником у лісних заповідниках і загинув у лісі. За три роки до війни, їдучи якось замерзлою тайговою річкою до Забайкалля, він разом з конем і саньми провалився під лід і не зміг вибратись звідти. Василь Туманов вважав ліс своїм домом, любив, знав усі його таємниці й зумів цю любов передати дітям. Він часто казав дичці: «Якщо хочеш вночі добре бачити в лісі, ніколи не напихай шлунка. Повний, ситий шлунок притупляє зір. Удень це непомітно, а вночі сильно позначається».
Юля свято вірила в життєву мудрість батька, пам'ятала його накази і через те обмежилась перед вильотом лише склянкою міцного гарячого чаю та бутербродом.
Зараз, підкріпившись галетами і шоколадом, ковтнувши кілька разів з термоса, вона відчула себе зовсім бадьорою. Тепер треба було скоріше йти з того місця, де закопаний парашут.
Звірившись із компасом і внісши невелику поправку до напряму свого просування, Туманова поставила пістолет на запобіжник і знову заглибилась у ліс. Незабаром її ноги заковзали по м'якому настилу з торішньої глиці. Листяний ліс змінився хвойним.
Раптом попереду почулося дзюрчання води. Юля спинилась. До річки, за її розрахунками, було ще далеко. Вона прислухалась і зрозуміла: десь поблизу журливо й мелодійно воркувало невидиме джерело.
Заспокоєна, вона рушила далі і, пройшовши годину, вирішила гарненько відпочити, дочекатися ранку.
Вона вибрала затишну місцинку під величезною густою ялиною, скинула маскувальний халат і розіслала його. Розводити вогню не наважувалась, та в ньому й не було особливої потреби: у мішку був кишеньковий ліхтарик.
Перш ніж лягти спати, їй треба було накидати коротеньку радіограму, зашифрувати її і передати армійському радіоцентру. Вона розуміла, з яким нетерпінням там чекають од неї першої вісточки, як хвилюються Андрій і полковник Бакланов.
Тому, хто сам не пережив цього, — важко зрозуміти оте напружене, тривожне почуття, з яким чекають першого сигналу від тільки-но закинутого у ворожий тил радиста. І хоч викидання є тільки початком усього важкого і великого завдання і, може, не найнебезпечнішою його частиною, все одно, перший прийнятий од розвідника сигнал сповнює тих, хто чекає, такого відчуття полегшення, начебто сигнал цей означає щасливий кінець усієї справи.
«Звичайно, вони не сплять, — думала Туманова, — ні Андрій, ні полковник, А коли одержать радіограму, заспокояться».
Вона закріпила ліхтарик на ялинову гілку рефлектором донизу, з таким розрахунком, щоб світло не розсіювалось по боках, але не засвічувала його. Потім дістала рацію, завченим, перевіреним рухом підключила малюсінькі портативні батарейки, розраховані всього на дві години безперервної роботи, вивела антену, наділа навушники.
Тепер можна було вже написати радіограму. Туманова добула з рації блокнотик, олівець і ввімкнула ліхтарик. Снопик світла ліг на землю невеликим рівним кружком. Та не встигла вона зашифрувати коротенького тексту, як з'явився ворог. Ворог жорстокий і невблаганний. На світло хмарою налетіли комарі. З нудним, пронизливим дзижчанням ці нічні розбійники роїлися над нею. Вони несамовито кидались і з люттю встромляли свої гострі хоботки в обличчя, шию, руки, жалили, жалили і жалили… Юля одчайдушно ляскала себе по щоках, по лобі, відмахувалась, але ніщо не допомагало.
Сяк-так закінчивши шифрування, Туманова дістала з мішка хустку і затулила нею обличчя, залишивши тільки щілинку для одного ока. Так стало краще. Можна було приступати до роботи.
Тихо клацнув вимикач, і спалахнула малесенька лампочка. Тепер уже ліхтар був непотрібний, і Туманова погасила його. Вона поправила навушники і поморщилась, потрапивши в страшенний радіохаос. Тисячі різноманітних звуків полилися у вуха: клацання, різке потріскування, жалібний і монотонний писк численних морзянок, різні музичні мелодії, завивання, постукування… Та дівчина вперто шукала в цьому океані звуків позивні армійського радіоцентра і знайшла їх.
Коли Туманова стала впевнено вистукувати ключиком телеграфні знаки, до неї прийшло таке знайоме розвідникам-радистам радісне відчуття зв'язку з Великою землею. Невидима повітряна нитка переборювала всі перешкоди, йшла від серця фронтового колективу до серця розвідниці і сповнювала його новими ^вилами.
Вона в думці уявила собі Андрія. Мабуть, він стоїть зараз біля чергового оператора в машині армійського радіоцентра, жадібно курить і пильно вдивляється в одноманітні крапки і тире, що вискакують з-під операторової руки…
Юлю охопило почуття теплої ніжності до найдорожчої для неї людини, такої близької і такої далекої зараз. І стало сумно, що по-справжньому вони так і не освідчились одне одному… Немов боялися щось сполохати словами.
А чергує на радіоцентрі Зоя Сніжко — кумедна дівчина, яка любила поспати. Юля відразу впізнала її по «почерку», як упізнала б і всіх інших операторів.
На передачу пішло три хвилини. Тільки три. Діставши квитанцію про прийом радіограми, Туманова вимкнула рацію і сховала в мішок.
Потім вона встала, наламала хвойного гілля і вимостила його рівним шаром під ялиною. Кинувши під голову речовин мішок, вона закуталась у маскувальний халат і лягла спати, згорнувшись клубочком, підібгавши коліна мало не під самі груди. Одна… Одна-однісінька в темну ніч, у глухому, сонному лісі.
І хоч втома та нервове напруження вкрай розморили її, сон прийшов не зразу. Чуйне вухо ловило дихання лісу, снувались плутані, ліниві думки.
Дивно, вона чомусь не думала про те, що її чекає завтра вранці. Ні. Думками вона була в колі фронтових друзів.
Згадувався вчорашній день, вечір. Ніхто не знав, куди саме і з яким завданням летить Туманова: про це ніколи не говорилось. Але всі догадувалися, що вона летить за лінію фронту. І цього було досить.
Перекидання на той бік — не рідкісне явище у розвідвідділі армії, та щоразу воно було значною подією. Людину, що готувалась, як було заведено говорити, «до ходки», завжди оточували підвищеною увагою і теплою товариською турботою.
З якою зворушливою старанністю лейтенант Паша Назаров полагодив учора ковпачок від її фляги, що пропускав воду! Він вовтузився над цим ковпачком години зо три, аж поки не досяг свого. Обкачував його на спеціально виструганих ним же дерев'яних болванках, підганяв різьбу. А як зрадів, коли впевнився, перехиливши флягу, що вода з неї більше не витікає!
А Женя Караулова! Та Женя, яка сама вже мала за плечима п'ять «ходок» за лінію фронту! Вона власноручно, незважаючи на протест Туманової, перешила оте плаття, що зараз лежить акуратно згорнуте в її речовому мішку під головою. Вона ж уклала речі в мішок і підсунула туди зайву плитку шоколаду, збережену із свого пайка.
А начальник радіоцентра! Як він дбайливо вивіряв для неї рацію, а потім, не знайшовши пристойного, на його думку, ручного ліхтаря, віддав їй свій.
Багато, багато що спливало на пам'ять, але думки плутались, вислизали. Вона засинала…
20
О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.
— Заходьте… двері відчинені, — відгукнувся Бакланов.
Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.
Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.
— Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? — спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.
— Так точно! — не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.
— Чого ж ви… — заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:
«Приземлилась точно в зазначеному місці. Парашут сховала, зону залишила. Чекаю ранку, Юлія».
Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:
Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…
— Так, — зніяковіло почав капітан. — Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок — і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось — Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.
— Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…
Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:
— Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.
Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.
Бакланов перехопив його погляд, нахмурився, сів за стіл і схилився коло паперів.
— Сідайте, — сказав він, — доповідайте, що у вас…
— Вернулась із завдання група Вавілова.
— Коли?
— О четвертій ночі.
— Розмовляли з Вавіловим?
— Так точно. Наші дані повністю підтверджуються. До мосту річкою підкрастися не можна. І пліт з вибухівкою не можна пустити. Німці поставили у воді перед мостом загорожу із сіток.
— Міцну?
— Металеву.
— Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?
— Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.
— Ці дані перевірені? — поцікавився Бакланов,
— Так.
— Інформуйте командуючого авіацією. Ще?
— Полонений фельдфебель почав давати показання.
— Що він каже?
Дмитрієвський знизав плечима:
— Боюся, що він намагається нас дезінформувати.
— З чого ви робите такий висновок?
— Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.
— Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?
— Він готовий, чекає мене.
— Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії — добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.
— Єсть!
Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.
— Давно почалась ця музика? — запитав він.
— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.
Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?
Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.
— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.
— Так точно, все…
— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…
Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.
Капітан поманив його пальцем.
Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.
— Що з полковником? Він сьогодні не спав? — запитав капітан.
Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:
— Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…
21
Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.
Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.
Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.
Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.
Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.
У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.
Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.
Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.
Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.
Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!