– Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.
Їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..
Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.
– Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Светочка.
Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.
– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?
Щось у лісі репнуло,
Баба з дуба гепнула.
Так тобі, бабо, й треба,
Щоб не лазила на небо!
Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...
– Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! — сказав Валера.
– Угу-у! — промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба... треба швидку допомогу...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була явна дурниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш швидку допомогу? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.
– Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? — звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! — тихо, самими губами промовила Макароніна.
– Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось у горлі і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте!
Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.
Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому...
...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.
А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.
Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій позі майже не кидалась у вічі.
І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна — дуже гарненька дівчинка...
Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках У своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий «Б» клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: «Ну куди це годиться!» Учні хором жалібно спитали: «То не даси?»
Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: «Обійдеться...»
Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:
– Тобі щось болить? Ти, може, захворів? Ярик ще раз зітхнув і сказав:
– Чого там болить... Нічого не болить...
– А чого ж ти зітхаєш?
– Просто так... Що казати?..
Хіба мама зрозуміє?..
Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.
Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!
Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..
І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.
І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.
Ігореве багатство називалося «кау-гуммі».
Або жувальна гумка.
Або попросту жувачка чи жуйка.
Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.
Ярик заздрив потай.
Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель «Спорт» по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...
Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..
Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін,— навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість «ш» говорив «ф», втрачав характер і канючив, як останній жебрак:
– Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!
І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.
– Обійдеться! — пхекав він зневажливо.
Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...
Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!
Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:
– Що?! І тобі?!. Обійдеться!..
Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.
Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:
– Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?
– Мамо, а чого б тобі не поїхати за кордон!
– Усі їздять за кордон, а ви якісь... обивателі... міщани... Ану вас!
Дома Ярик не був такий тихоня, як у школі. Але тато й мама на ці розмови не піддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводі, у мами в інституті — закордон їх не цікавив...
Та якось під час вечері мама сказала татові:
– Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлін. На симпозіум.
Ярик аж підскочив:
– Ой! То це ж здорово!.. Вона мені привезе...
– Ярослав! — нахмурився тато.— Що це за розмови!.. Посоромився б!.. І що ти збираєшся просити?.. По-моєму, в тебе все є.
– Та ні... нічого... Це я просто так...— вчасно взяв себе в руки Ярик. Батькам говорити нічого не треба. Батьки можуть тільки все зіпсувати. Ярик вирішив поговорити з самою Любочкою. Любочка, або тьотя Любочка,— то була Ярикова тітка, рідна сестра Ярикової мами. Сто вісімдесят сантиметрів на зріст, дев'яносто чотири кілограми чистої ваги, кандидат наук, старший науковий співробітник Інституту мікробіології. І всі ті дев'яносто чотири кілограми і сто вісімдесят сантиметрів — суцільна доброта і лагідність. Ярика тьотя Любочка дуже любила (своїх дітей у неї не було), і для нього вона, звичайно,— та що казати!..
– Привезу! Привезу, аякже!
– Тільки ж ти батькам нічого не кажи, а то...
– Не скажу! Не скажу, рибочка ти моя дорога! Сонечко ти моє золоте,— тітка підхопила його на руки і підкинула вгору так високо, що в Ярика похололо всередині.
І це лоскітне відчуття польоту не залишало потім Ярика весь час, поки тьотя Любочка була за кордоном. Навіть ходити він став не просто, а з підскоком, наче хотів одірватися од землі й злетіти. До речі, запаси жувачки в Ігоря Дмитрухи якраз скінчилися (брат одержав під час гри якусь травму, йому зробили операцію, тепер він лікувався і за кордон поки що не їздив). Ярик уявляв собі, як це буде здорово, коли він прийде в клас, плямкаючи на всю губу, і всі пороззявляють роти від подиву, від заздрості й бажання. І Ігор Дмитруха, звичайно, не вдержиться й попросить: «Дай!» А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: «Обійдеться!» І Льоні Монькіну пхекне: «Обійдеться!» І Валері Галушкинському. А то як же! Вони ж із ним не ділилися, не давали, коли Ігор їм давав. Хай попоковтають слину, як він ковтав! Хай попосвербить їм у носі, як йому свербіло! Хай!..
І вже зараз Ярик дивився на них переможно і зверхньо. Бігайте-бігайте!.. Смійтеся-смійтеся!.. Ви й не знаєте, нещасні, які муки на вас чекають!.. От пождіть!..
І сам він ждав. З таким нетерпінням, з таким нетерпінням, що схопив двійку з контрольного диктанту (чого з ним ніколи не траплялося)...
Нарешті тьотя Любочка приїхала.
Оскільки батьків в операцію «Жувачка» не втаємничували, то ще перед від'їздом тьоті Любочки було домовлено, що гумку вона передасть Ярикові без свідків (батьки до жувачки чогось ставилися негативно, Ярик це знав). Тому Ярик не виявив занепокоєння, коли тьотя Любочка при батьках дарувала йому різні костюмчики, сорочечки, черевички та інший непотріб, а про гумку — ані пари з уст. Усе було правильно...
І лише, коли вони зосталися сам на сам, Ярик одразу ж нетерпляче випалив:
– Ну?!
– Що? — невинно закліпала очима тьотя Любочка.
– Як — що? Гумка!
– Ой! Сонечко моє золоте! Рибочко моя! Ти знаєш...
– Що?! — Ярик завмер від недоброго передчуття.
– Ой! Тн знаєш... Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честі... Але... забула... в електричці... — тьотя Любочка скривилась і закліпала очима.
– «Пташечко»!.. «Рибочко»!..— аж перекособочився у відчаї Ярик.
– Там у них така електричка в Берліні надземна... називається «ес-бан»...— простогнала тьотя Любочка.— Так я в тому «ес-бані»... як їхала на вокзал... забула... У мене було стільки пакунків, рибочко... А там таке діється... стільки людей...
Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину. І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей. Він так ждав! Так виглядав! Так же хотів пхекнути Ігорю Дмитрусі: «Обійдеться!» І Льоні Монькіну. І Валері Галушкинському... Пхекнеш тепер!
У-у-у!..
– Не плач, пташечко!.. Не плач, золотко!.. Дивись, я тобі привезла таке... таке... — тьотя Любочка кинулася до своїх речей і стала квапливо розмотувати якийсь здоровенний, схожий на бомбу пакет. Ярик ще встиг подумати: «Якщо іграшкова бомба — кину на Дмитруху! Підкладу йому під парту! Хай знає!» Але в пакеті була не бомба. В пакеті був якийсь гранчастий, обклеєний лискучим кольоровим папером, порожній усередині конус — наче клоунський ковпак.
– Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здивовано звів брови Ярик.
– Гризти його не можна. Він картонний,— засміялася тьотя Любочка.— Це — «цукертюте», що в перекладі означає — торба для цукерок. Такі «цукертюте» в Німеччині дарують дітям у перший день, як вони йдуть до школи, або, як кажуть німці, «цум ерстен шульганг». Тобі не подобається?
– Подобається,— зітхнув Ярик.— Тільки що я з ним робитиму?
– Як — що?.. Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила,— заметушилася тьотя Любочка.— Тільки вже в Бресті, на наші гроші, бо... Чотири кілограми... Різних...
І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в «цукертюте».
– Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.
Здоровенницьке «цукертюте», повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий ріг достатку.
«А що? Може, й нічого,— подумав Ярик.— Усіх почастую, а Ігорю Дмитрусі, Льоні Монькіну, Валері Га-лушкинському — дзуськи! «Обійдеться!» Жуйте свою жувачку!..»
Ярик одразу повеселішав, поцілував безмежно зраділу тьотю Любочку, висипав цукерки з «цукертюте» просто на підлогу і став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна і всіх сортів: «Буратіно», «Гулівер»,
«Кара-Кум», «Ведмедик клишоногий», «Ведмедик на Півночі», «Зоологічні», «Пташине молоко», «Байки Крилова», «Ананасні», «Алеко», «Наталка Полтавка»... Просто очі розбігались. І Ярикові найулюбленіші були — «Білочка», з горіховою начинкою. Ярик поклав три «Білочки» на самісінький спід, а вже потім насипав у «цукертюте» решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить насподі «Білочки».
...Добре, що Ярик жив недалеко від школи. Бо він би, мабуть, не доніс. І так кілька разів зупинявся і віддихувався. «Цукертюте» було важезне, просто руку обривало. І портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала свої послуги (у неї якраз був вільний ранок). Але Ярик категорично відмовився. Ні, ні, ні. Сам, тільки сам!.. Ігорю Дмитрусі ніхто не допомагав носити в школу жувачку!
Перехожі дивилися на Ярика з веселою цікавістю, обертались і проводжали його усміхненими поглядами.
У школі першим він зустрів Валеру Галушкин-ського. Вал ера роззявив рота й кумедно витріщився:
– О! Фо це таке?!
А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків: -О! Що це? Що це?
– Ой! Яке гарне!
– А цукерок скільки! Ой-йой-ой!