– Та не штовхайтесь! Дайте глянути!
– Ой! Що це? Ой!
– Посунься, дай і я подивлюсь!
– А кому це? Кому це ти приніс?
Червоніючи і збиваючись від хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив:
– Це... вам... усім... Пригощайтесь!.. Будь ласка!..
– Ура-а! — закричав Спасокукоцький.
– Ура-а! — підхопив Кукуевицький.
– Ой, спасибі!
– Ой, молодець!
– Оце здорово!
– Спасибі... спасибі... спасибі...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика.
– А що це? Звідки? Де ти взяв?
– З Німеччини... Тітка привезла... Називається «цукертюте»... цум шульсте... цум гангсте...— він затнувся,— ну коротше, спеціально для школярів... Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..
Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:
– Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!.. І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно.
І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:
– А ти? Бери! Чого ти? Бери!
Ігор рвучко обернувся і розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:
– А... ну... давай... Спа... сибі!..
І, вже жуючи цукерку, весело підморгнув і проспівав:
– Фу-ти! Ну-ти! «Цукертюти»!
Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:
– Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!
Потім зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. «А! Обійдеться!» — з веселою легкістю, подумав він.
Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно — давати радість іншим...
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова.
Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.
Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній «Волзі» і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.
Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.
Туся Мороз — просто собі Туся Мороз.
Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. Тато — інженер якоїсь ремонтної контори, мама — економіст.
До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому...
Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти — сибірський — Кузьма, ангорський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок...
На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа.
А от Туся...
Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.
А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів Щось сказати.
– Ой! — тихо зітхнула Ту ся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! — зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля.— Що — злякалася?.. Та він же смирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищірився, наче усміхнувся.
Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:
– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.
По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»), їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.
Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.
Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити.
Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок.
Зрештою, Ляля помітила це й сказала:
– Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.
Туся аж підскочила від радості:
– Ой! А можна?
– Ха! Питаєш!..— пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: — Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!
– Добре-добре, Лялечко,— почулося з кухні.— їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.
– Скільки захочемо, стільки й будемо,— пхикнула Ляля й підморгнула Тусі.— Нікуди обід не втече.
Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.
Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за поводок.
Перехожі зупинялись, обертались і ахали.
А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.
...Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізнавали її. Дейк і Артемон привітпо махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.
Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його,— шматочок
ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базіліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.
Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.
А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті...
...Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:
– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!
Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла... Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:
– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем... Будь ласка!
Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.
А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля гарненьку шарикову ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:
– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?..— і не чекаючи відповіді, кивнула:— Спасибі!
Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.
І таке стало повторюватися часто.
Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:
– Тусько, візьми... Будь ласка!..
– Тусько, зроби... Будь ласка!..
– Тусько, принеси... Будь ласка!..
Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базіліо, Кузьму та Ваську — і не могла наважитися. Не вистачало духу.
І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?» — Туся тільки червоніла й опускала очі:
– А що такого... Вона ж попросила...
Проти цього заперечити було нічого — Ляля завжди казала: «Будь ласка!»
...Перед Новим роком у школі влаштували ялинку.
На новорічний ранок запросили батьків.
Замість Лялиних батьків — вони, як завжди, десь мандрували — прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.
Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).
Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах — кумедні карнавальні маски.
У їдальні працював святковий буфет.
З залу лунала весела музика.
Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка Снігуроньки дуже гріла.
Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.
– Тусько! — примхливо сказала раптом Ляля.— Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!..
Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.
Професор, який усе чув, теж розгубився — розкрив рота і наче захлинувся.
– Лялю! — нарешті видушив він із себе.— Лялю, що це ти?!. Як це ти?!.
– А що такого?.. Я ж попросила... Сказала «будь ласка»...— невинно закліпала віями Ляля.— Ану тебе! — ображено махнула рукою і пішла по коридору.
Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.
Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів. Нарешті узяв себе в руки.
Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулася й закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.
Уже Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.
Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський готували свій секрет — вони збиралися запалити бенгальські вогні в залі під час виступу Діда Мороза.
Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:
– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..
У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.
– Будь ласка! — з притиском повторила Надя.
Ляля глянула на Надю, потім па Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.
її перестріла Люба Присяжнюк:
– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..
Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:
– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери... Будь ласка!..
Ляля прикусила губу.
А до неї вже бігла Таня Верба:
– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..
І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...
Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою...
...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку...
Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...
Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки — Друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.
Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуевицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! — схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще — й пожартувати не можна...
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,— нічого не виходить. Котька прицілиться — бац! — і м'яч уже на землі.