Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.
А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.
Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.
Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка.
Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! — сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився... Просто...
– Ну як — не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні... просто...— Котька насупив брови і одвернувся.
– Слухай, — Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече,— слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі...
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
– Та якось... якось...
– Та ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха.— Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що — до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона... сама ж на себе каже — «розтелепа»...
– Та ну...— ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! — І Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати.
– Заєць! — сказав Ігор Дмитруха. — Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і... і взагалі...
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
– Ага... так-так... авжеж... звичайно...
Котька стояв, утупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно...
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідиш двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від прораба. Це було захоплююче і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли застережні гасла: «Не стій під стрілою!», «Пам'ятай, що вдома у тебе діти!» і т. д.
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли прораб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі благополучно втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі відчував себе героєм і вже зовсім не думав про Зойку...
Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.
Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився — хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє...
Зойка була вже в класі.
Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.
Зойка усміхнулась і кивнула йому...
Минуло кілька днів.
Тепер на великій перерві і після школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.
Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.
На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутися і не дивитись на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.
– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! — сказав якось Ігор Дмитруха.
– Ух ти! — перезирнулися Спасокукоцький і Ку-куєвицький.
– Бемц! — сказав Валора Галушкинський. Експедиція в джунглі — то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою — наче у справжніх джунглях.
Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі»!
Але прибиральниця, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.
Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки — для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.
Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла, Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку, біля кабінету біології були «джунглі».
Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.
Двері класів були розчинені.
Ніде нікого.
Звернули по коридору за ріг.
І от — «джунглі».
Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, Другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції — хтозна).
Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.
«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.
– Ігоре! — гукнув на бігу Котька.— Стривай! Стій! Ігоре! Я.. я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!
– Ану тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.
Котька спинився.
Важко дихаючи, прислухався.
Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.
Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.
Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.
І...
Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон.
Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.
Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.
Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.
І тут, мов з-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.
– А це що таке?! Ах ти ж... Зойка розгублено усміхнулась:
– Ой!.. Не гнівайтесь... Це я... випадково... Я ж така розтелепа... Це ж... це ж усі знають...
Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу...
...Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту...
Ігор Дмитруха не сказав ні слова.
Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки у тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом з випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.
Як бачите, у нього були всі підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля (мабуть, тому, що й сама вона жіночого роду!) раз у раз підкладала йому свиню (як бачите, теж жіночого роду!) — зіштовхувала з тими дівчатками. До того ж виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки... Не кажучи вже про Макароніну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще, ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того, як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..
Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери — такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.
Коли він приніс у клас свої альбомчики, тобто клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг з кишені тюбик закордонної жувальної гумки і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш — марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали). А дівчатка у Льодиків бік і не глянули —- чи то, знаючи Льодикове до себе ставлення, чи то по дівчачій своїй легковажності.
Один лише Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня теж почав збирати марки. Однак, зібравшії дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..
Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення — листуватися з дівчатками соціалістичних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі в піонертаборі «Молода гвардія», познайомилася там із зарубіжними піонерами, списала цілий зошит адрес; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве листування. Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польська Народна Республіка); Люба Присяжнюк — до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко — до Еріки з Ейзенаха (Німецька Демократична Республіка) ; а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома — із Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріорою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Югославія).
Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.
– А Еріка мені написала...
– А я Снєжані написала...
– А мені Йованка написала...
На всіх перервах — галала-галала-галала... Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувенірчики різні. А то сядуть, книжками поодгороджуються (щоб хлопці не підглядали) і — пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) — тільки сопуть...
Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала...», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби... не марки. Коли він бачив у дівчачих руках довгастенькі, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки,— його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять — розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).
Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:
– Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!
І інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:
– Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми! Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:
– Сспассибічки! У мене такі є! Скільки завгодно! Ну не міг же він узяти від них — в і д н и х! — цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!
1 ще більша досада і злість на жіночий рід охопила його.
«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я...» І якось сама собою виникла у Льодина думка — а чому б оце і йому не почати листуватися з кимось із братніх країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав — і знову відповідь, і кожного разу на конверті — марка. Тільки одклеюй і складай у клясер... Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодина й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?..
І раптом...
Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).
Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там — лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така ґава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?
Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.
І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.
А коли і я абонент, то...
Льодик розгорнув листа.
«Добрий день, Надя!
Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?
Пиши. Буду відповідати. Привіт.
Е р і к а».
У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!
Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата — вони усюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна — і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.
Адреса є. Раз по сусідству,— значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах — місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.