— От що, — посерйознішав Бутурлак, — мене на бога не бери! Я там сам роздивлюсь і, якщо треба буде, допоможу. Домовились? Тільки своєму «яструбку» просигналізуй, щоб на всяк випадок був у курсі.
— Зробимо, — повеселішав капітан. — Я йому накажу: в разі чого — у твоє повне підпорядкування.
— Це вже задуже.
— Хлопець там непоганий, недавно з армії демобілізувався.
Військком обійшов стіл, став напроти капітана.
— А ти справді хитрий, — мовив. — Я його собі на підмогу покликав, а він за п'ять хвилин помічником обзавівся.
— На вас тільки надія, майоре, — не сприйняв жарту начальник міліції. — На. демобілізованих. Інакше — заріз.
— Скоро відвоюємось з японцями, будуть тобі люди, — відповів майор так, наче доля війни на Далекому Сході залежала і від нього, районного військового комісара.
За вікном кабінету почулося рипіння коліс, Бутурлак визирнув і посміхнувся широко й радісно.
— Це по мене, — повідомив. — Персональна карета…
Військком підійшов до вікна, побачив рябого коня, запряженого в фіру.
— Андрійко Шамрай? — запитав здивовано. — Чого це він?
— А я ще тиждень тому з шпиталю листа йому написав, — признався Бутурлак. — Виходить, пошта у вас працює… — Він потягнувся за маленькою пошарпаною валізкою, що стояла біля столу, хотів встати, та двері розчинилися і до кабінету ввірвався збуджений Андрій, а за ним черговий по військкомату.
— Я йому кажу, в мене термінова справа, а він не пускає… — поскаржився Андрій майорові, але, побачивши Бутурлака, кинувся до нього. Певно, хотів обняти, та зупинився за крок, простягнув руку — невміло й збентежено.
Бутурлак пригорнув його нестрижену голову до грудей.
— А ти виріс, хлопче, я радий тебе бачити. — Взяв ласкаво за вухо, відхилив голову, зазирнув у вічі. — Так, радий… Але що трапилось?
Тривожний вогник уже згас в Андрієвих очах, хлопець дивився на Бутурлака й забув про все — чому вривався в кабінет військкома й що слід було терміново повідомити.
— Що трапилось? — повторив Бутурлак, і тепер Андрій побачив і військкома, і капітана в міліцейській формі. Заговорив схвильовано:
— Ми щойно Грицька бачили. На базарі. Дивимось, іде з кошелем, а в кошелі картопля й сала шмат. Помітив нас, зірвався знеобачки, а потім так тихенько поза людьми й з базару… А я за ним…
— Чекай, — зупинив хлопця військком, — що за один цей Грицько?
— Та Жмудь… Грицько Жмудь!
Військком перезирнувся з Ярощуком. Капітан підійшов до Андрія.
— Цікаво, — мовив багатозначно. — Григорій Жмудь? Родич Коршуна?
— Племінник, — ствердив Андрій. І додав виклично: — І мій двоюрідний брат!
– І куди він пішов? — не звернув на те уваги капітан.
— Від базару вулицею Першотравневою. Потім бічною, не знаю, як називається, там ще невеличка крамниця, вікна зеленим пофарбовані…
— Яблунева, — уточнив Ярощук.
— Третій будинок праворуч — з червоної цегли. Грицько туди пішов.
Каштан уже крутив ручку телефону.
— Ярощук говорить. Ось що, Климук, піднімай оперативну групу. Я у військкоматі і вже виходжу…
… Будинок на Яблуневій належав колишньому викладачеві місцевої гімназії Ленартовичу. Два роки тому він помер, у будинку мешкала його дружина — бабуся років сімдесяти.
Працівники міліції обережно оточили будинок. Лейтенант, заступник Ярощука, одягнутий у цивільне, зійшов на ґанок, постукав. Відчинила бабуся, по брови запнута чорною хусткою.
— Сусіди казали, кімнату здаєте? — поцікавився лейтенант.
— Здавала, — одповіла бабуся, — та вже зайняли.
— Шкода… І хто ж зайняв?
— Не все одно, зайняли, і все!
— Та, може, вони ненадовго?
— Надовго, прошу я вас. То мій давній пожилець, і взагалі я незнайомим не здаю.
— А можна його побачити?
— Пішов, зараз нема.
— От що, — лейтенант витягнув посвідчення, — перевірка документів! — Відсторонив бабусю, ступив у напівтемний коридор. — Де його кімната?
Від хвіртки до будинку вже бігли двоє озброєних міліціонерів, за ними — Ярощук. Прогупотіли дерев'яними сходами, що вели до мансарди. Ярощук метнувся в напівпрочинені двері вітальні, обставленої старомодними меблями. Нікого, тільки кіт спить на підвіконні. Й на кухні порожньо.
Згори загукав лейтенант:
– Ідіть-но сюди, товаришу капітан!
У невеличкій світлій кімнаті два ліжка. Одне розстелене. На столі — прибор для гоління, дзеркало. Дверцята шафи розчинені, на дні — брудна білизна. Кошик з картоплею сиротливо стоїть біля дверей.
Ярощук пройшовся кімнатою, зазирнув під розстелене ліжко, витягнув стоптані домашні туфлі. Обдивився, кинув на підлогу. Запитав лейтенанта:
— Вважаєте, втік?
— Не маю сумніву.
Капітан кивнув. Спустився на перший поверх, покликав стару, яка стовбичила в передпокої.
— Кому ви здали кімнату, громадянко Ленартович? — запитав суворо.
— Грицеві, — спокійно глянула йому у вічі. — Він у мене завжди мешкав.
— Якому Грицеві?
— Григорію Жмудю з Острожан.
— Чому не прописаний?
— Так тільки ж позавчора приїхав.
— Один?
Стара відвела погляд.
— Один, прошу я вас. Казав, що знову вчитиметься в нашій школі.
— Дивно, — посміхнувся Ярощук. — Гриць Жмудь — підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.
Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.
— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…
— А прибор для гоління забув?
— Невже? — здивувалася.
— Гриць з ним поїхав?
— Не знаю.
— Який він із себе, Жмудів родич?
— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.
– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.
— Усю ніч кашляв, простудився десь.
— Сухий, значить?
— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.
— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!
— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.
— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…
— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.
— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.
… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.
Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:
— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…
— Хто це — Петро Андрійович?
— Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.
— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.
Андрій сів на траві.
— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.
Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.
— Пів на другу.
— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.
Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.
— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…
— Шоколад! — радісно вигукнула дівчина.
Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.
Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі — аж до вулиці й назад — оце так дарунок!
У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…
Пилип тримав свого на долоні, дивився, як бігає секундна стрілка — не відводив погляду і аж зблід від хвилювання. Підвів очі на Бутурлака, мовив несміливо:
— Але ж це така коштовність… Я не смію…
Лейтенант скуйовдив йому чуприну.
— Смієш, — зареготав весело, — ти, Пилипе, все зараз смієш! Повір мені, скоро згадуватимеш мої слова.
Віра обережно зняла з шоколаду фольгу. Розломила на рівні чотири частини.
— Це Сергійкові, — знову загорнула чвертку, а дві простягнула хлопцям. — Пригощайтеся!
— Тобі ж шоколад, — спробував запротестувати Пилип, та не дуже наполегливо: рот наповнився слиною, і від шоколадного запаху засвербіли ніздрі.
— Якщо дівчина пригощає, відмовлятися нечемно, — посміхнувся Бутурлак.
Андрій одламав від своєї порції кілька маленьких квадратиків, повернув Вірі. Та не дуже пручалася, і хлопцеві було приємно дивитись, як її тоненькі й наче прозорі пальці гладили шоколадні шматочки.
Почувся гуркіт мотора, і на подвір'я в'їхав міліцейський газик. Ярощук зістрибнув з переднього сидіння, а машина покотила в гараж. Капітан зупинився перед лавкою. Запитав Андрія:
— Який з себе Коршун?
— Затримали Грицька? — скочив той на ноги. — І Коршуна?
Ярощук похитав головою.
— Спізнилися. Мабуть, ви налякали їх, і вони втекли. То який із себе Коршун?
— А такий… Ну, як ви — кремезний…
— Як я, кажеш, — задумливо мовив капітан. — Що ж, це підходить.
— Що підходить?
— А-а… — махнув рукою Ярощук, — здогадки…
Капітан відкликав Бутурлака, розповів про результати обшуку.
— Здається мені, — мовив на закінчення, — проґавили ми сьогодні самого Коршуна. І з'явився він тут недаремно. Подумайте, лейтенанте, може, й справді не варто їхати в Острожани?
— Якщо вже ви починаєте мене розраджувати, обов'язково поїду, — одповів Бутурлак. — До речі, ви не подумали, що скажуть про мене вони? — кивнув на хлопців.
— Щасливої дороги, — простягнув йому руку Ярощук.
Андрій прокинувся, коли ще не почало розвиднятися.
Бутурлак спав, солодко посопуючи. Хлопець запалив у сінях свічку, написав лейтенантові кілька слів на обгортковому папері. Дістав з погреба глечик молока, поставив на столі поруч з запискою і, не рипнувши дверима, вискочив надвір. Підхопив плетеного з лози кошика й побіг стежкою поміж городами до лісу.
Учора ввечері Бутурлак запитав, чи є в навколишніх лісах гриби — давно не ласував ними, хлопець вирішив зранку набрати хоч півкошика. Знав грибні місця неподалік від села, де траплялися рижики й білі — півкошика чи кошик набрав би завжди.
Небо на сході посвітлішало, але в лісі ще була сутінь, і Андрій інтуїтивно знаходив потрібну стежку. Роса одразу намочила холоші стареньких штанів. Андрій ішов швидко, скоро розігрівся, навіть захотілося пити.
Напився з лісового джерела. Розгріб ще торішнє напівгниле листя, вода одразу набігла в копанку, нахилився й сьорбав просто з неї, відчуваючи приємний запах моху і якогось гіркуватого кореня. Подумав, що смачнішої води не пив за все життя й навряд чи питиме, відсьорбнув ще раз і лише тоді відірвався.
Почало сіріти і в лісі.
Андрій повагався трохи — куди йти: ліворуч, де починався густий ялиновий ліс, могли бути рижики, просто, в дубах, — боровики. Вирішив: краще принести боровиків, все ж вважаються королівськими грибами, хоч сам Андрій віддавав перевагу рижикам. Вважав, що нема смачнішого гриба, ніж підсмажений ялинковий рижик — твердий, хрумкотливий і пахне лісом.
Пішов до дубів непоспішливо, мав час, поки сонце не підніметься над лісом, не проб'ється ранішніми променями в дубову гущавину: гриб. уміє ховатися в сухому листі, і в сутінках його не побачиш.
Час від часу Андрій прикладав до вуха годинника і, почувши тихе цокання, усміхався, певно, трохи дурнувато, але ж кажуть, що кожна надто щаслива усмішка виглядає дурнуватою.
Думав про Бутурлака. Лейтенант житиме в Острожанах місяць. Аж тридцять днів. І ці дні видавалися суціль безхмарними й сонячними.
Увечері вони з лейтенантом обговорили всі господарські питання, і Бутурлак розвіяв Андрієві сумніви. Хлопця тривожило, чи зможе прохарчувати лейтенанта; власне, картопля була й молоко також: сусідка мала корову, Андрій забезпечував її сіном, а вона віддячувала молоком. Риба ловилася, вже й молода морква та інша городина поспівала, та як бути з хлібом?
Андрій сам обходився, фактично, без хліба, лише іноді одержував буханець, коли привозили вчителям — Петро Андрійович оформив його шкільним завгоспом, і хлопець не нехтував своїми обов'язками. Та він — одна справа, а лейтенантові після шпиталю потрібне посилене харчування!
Бутурлак витягнув із звичайного солдатського мішка три великих хлібини, кілька банок консервів і добрячий шмат сала.
Це — сухий пайок на два тижні, пояснив, а через півмісяця він з'їздить до міста й привезе ще.
Тепер харчова проблема не турбувала більше Андрія, і він із спокійною совістю подався по гриби. До грибів можна буде наварити казан картоплі з салом чи підсмажити ляща…
А вдень Сергійко з товаришами притягне кошик чорниць.
Чудово жити у такій райській місцині, як Острожани!
Починався дубовий ліс, тут вже мусили бути боровики, і Андрій присів під могутнім деревом, чекаючи, поки посвітлішає. Чомусь одразу подумав про Вірку — як учора, коли поверталися до Острожан, вона розповідала про ленінградську блокаду.
Вірчина мати була острожанська. Давно, ще в громадянську війну, коли червоні полки громили Пілсудського і якась кавалерійська частина заблукала до Острожан, на неї кинув оком червоний командир, і Вірчина мати зникла з села — лише зрідка приходили в Острожани листи, які свідчили, що вона жива й почувається непогано. Чоловік її служив у Червоній Армії, жили вони в Ленінграді — великому й казковому місті: колись бабка Мотря показувала кілька кольорових знімків, одержаних від дочки. Андрій сам бачив їх і не міг повірити, що все це можна створити людськими руками. Бачив він і перше фото Мотриної онуки: вона не сподобалась йому — сукенка з якимись витребеньками, дивиться пихато, а на голові величезний бант. Не дівчина, а паненка якась…
Коли почалася війна, Вірка з матір'ю залишились у Ленінграді, батько бив гітлерівців на різних фронтах і дослужився до полковника.
Мати померла від голоду, а Віру вивезли з блокованого міста. Жила в дитбудинку, та батько, одержавши двотижневу відпустку, забрав її і привіз в Острожани до тещі — тепер бабі Мотрі щомісяця привозили з пошти гроші — по якомусь атестату, як гордовито пояснювала. Ще б пак — ніхто й ніколи в Острожанах не одержував так гроші — щомісячно й з рук самого поштаря.
Спочатку на Віру бігало дивитися все село: як-не-як, а полковницька дочка, та згодом призвичаїлись, і чепуркувата дівчина з її шкіряними сандаліями вже не викликала загальної уваги.
Перший сонячний промінь пробився крізь дубову крону й висвітив сухе листя на землі.
Хлопець роззирнувся й одразу побачив за кілька кроків коричневу блискучу шапку боровика.
Зрізав обережно — ніжка міцна, біла, без єдиного хробака. А поруч ще один…
Забувши про все, Андрійко спустився до улоговини, де росли молодесенькі дубки.
Якщо йти вздовж улоговини, то завжди можна набрати з півкошика, а в грибні роки й кошик боровиків. Сьогодні гриби траплялися не так і часто, але через годину було вже півкошика. Хлопець вийшов на невеличку галявину й зупинився вражений: посередині її витягнувся на товстій ніжці величезний, може, на кілограм, білий гриб.
Андрійко постояв трохи, підійшов до гриба обережно, немов міг сполохати його, обійшов навколо й сів поруч, не насмілюючись зрізати. Обережно зняв із шапки сухий дубовий листочок, попестив гриб, відчувши долонею, який здоровий і твердий цей лісовий красень.
Зітхнувши, зрізав.
Справді, гриб був хоч і великий, та здоровий, без хробаків, і Андрій уявив, як здивується Бутурлак. Либонь, і не бачив таких, точно, не бачив, навіть в їхньому грибному краю такі зустрічаються нечасто. А під Харковом, звідки родом Бутурлак, і лісів справжніх не лишилося.