Боровик зайняв третину кошика, і Андрієві розхотілося далі збирати гриби. За звичкою глянув на небо, визначаючи час, але відразу згадав про годинника — нема ще й шостої.
Простягнувся на траві, підклавши долоні під голову, лежав і чув, як рухається час.
Раніше в такі хвилини час немов завмирав, зупинявся: Андрійко не рухався, не рухався й час, він засинав, і все засинало разом з ним, хіба що тільки хмаринки були непідвладні його волі.
І зараз він заплющив очі, наказуючи всьому навколо зупинитися, а маленькі, зовсім маленькі секундочки не послухалися, цокали й цокали біля вуха, і Андрій відкинув ліву руку, щоб підкорити час.
Цокання припинилося, та секунди все ж рухалися, тепер хлопець не чув, а бачив їх: вони пробиралися до нього крізь траву, видиралися по сорочці на груди, тут шикувалися в колони і йшли, твердо тримаючи крок, як на параді — цок, цок, цок…
Ілюзія цього маршу була настільки сильною, що хлопцеві захотілося сісти й струсити з себе оце безкінечне рухливе військо, він провів долонею по сорочці на грудях, та секунди йшли і йшли, твердо тримаючи ногу.
Андрійко сів, і секунди зникли — тепер вітерець ворушив листя на деревах, поруч ганялися один за одним великі різнокольорові метелики й теленькали якісь голосисті птахи.
Пахло медом, травами й грибами, а великий синій дзвоник гойдався поруч гордовито й переможно, наче був справжнім церковним дзвоном, і треба лише нахилитися до нього, щоб почути тривожну музику.
Андрій похилитав дзвоник, і… автоматна черга розірвала тишу.
Хлопець схопив тоненьке стебло, затрусив ним, та автомат мовчав.
Але ж він точно чув чергу, навіть знав — чергу із «шмайсера», бо тільки німецький автомат б'є так — сухо й вимогливо.
Ще кілька секунд Андрій калатав дзвоником, поки справжній зміст того, що відбулося, не дійшов до його свідомості. Схопивши кошик, перебіг до густих заростей ожини, що починалися одразу за галявиною. Завмер, прислухаючись.
Кружляють метелики над галявиною, й голосисті птахи сваряться на дубі…
Але ж він точно чув автоматну чергу і зовсім близько…
Андрій заховав кошика в гущавині і, обійшовши ожинові зарості, обережно заглибився в ліс.
Одразу починались горіхові хащі, потім ішов дубняк, хлопець проминув його, сковзаючи поміж деревами, далі дуби робилися товстими, розступалися, та, дивно, ліс похмурнішав, сонячні промені майже не проникали крізь густі крони.
На краю цього темного лісу мелькнула тінь, і Андрій заховався за дерево. Визирнув і побачив: чоловік нахилився над чимось, і автомат звисає з шиї.
З такої відстані, та й ще в темному лісі, хлопець не міг розгледіти обличчя чоловіка, навіть у чому одягнутий, — бачив тільки, що незнайомець високий і що на голові в нього звичайний цивільний капелюх з крисами.
Чоловік підняв щось із землі й закинув за плечі.
«Косуля…»— скоріше здогадався, ніж побачив, Андрій.
Зігнувшись під вагою тварини, чоловік рушив поміж дубів — щось в його постаті видалося знайомим хлопцеві, немов десь уже зустрічався з цією високою людиною — напружив пам'ять, та образ одразу розпливався й робився нереальним — справді, чи так вже й мало траплялося на Андрієвому шляху високих чоловіків?
«Може, браконьєр?» — подумав, та який же браконьєр ходитиме в ліс із «шмайсером»?
А високий уже зник за дубовими стовбурами, наче не було ні його, ні косулі, ні автоматної черги — ліс мовчав, і тільки вдалині, куди пішов чоловік із косулею, голосно тріскотіла сорока.
Бутурлак, зазирнувши до кошика, лише покрутив здивовано головою.
— Оце зараз набрав? — запитав недовірливо.
— Коли ж ще?
— Ну й ну! — витягнув гриба-велетня, підняв над головою — ще трохи й була б парасолька. — Такого й на сковорідку класти шкода.
— Нічого, — пообіцяв Андрій, хоча й не зовсім впевнено, — ще знайдемо, в нас це не дивина!
Лейтенант заходився чистити картоплю, Андрій накришив повну сковорідку грибів і тільки після цього розповів про чергу із «шмайсера» і вбиту косулю.
Бутурлак слухав мовчки, і з виразу його обличчя Андрій не міг зрозуміти, як ставиться лейтенант до його повідомлення.
Бутурлак закінчив чистити картоплю, сполоснув у чистій воді й поставив казан на плиту. Обтер руки й лише тоді перепитав:
— Ти впевнений, що стріляли із «шмайсера»?
Андрій стенув плечима і пояснив:
— Я ж казав, потім бачив у нього автомат на шиї…
Лейтенант подумав трохи.
— Познайом мене з вашим директором, — попросив раптом, і між цим проханням і запитанням про автомат Андрій не знайшов ніякого зв'язку.
— А я запросив його на сніданок, він також гриби любить.
— Запросив, і добре зробив. Я сам хотів до нього йти. — Бутурлак якось збоку, трохи нахиливши голову, подивився на Андрія й мовив: — І ще така справа… В селі є зброя, не чув?
— Звичайно, є. Карабіни в «яструбків», та ще в сільраді…
Бутурлак обірвав його нетерпеливим жестом.
— Не про те питаю! Коли в хлопців пошукати, що знайдемо?
— Але ж був суворий наказ про здачу зброї, я сам відніс автомат!
– І це я знаю… — якась хитринка з'явилася в лейтенантових очах. — Але ж, гадаю, щось і залишилось.
— Мусило, — погодився Андрій.
— Потрібні два-три «шмайсери»… І гранати. Побільше гранат.
— З гранатами важкувато, — відповів Андрій, немов з іншою зброєю питання вже було вирішене. — Гранатами рибу глушать.
— Значить, так. Після сніданку ми з вашим директором трохи погомонимо, а ти мотнись по селу і з'ясуй обстановку.
Андрій помішав на сковорідці гриби: вже випустили воду, й кількість їх зменшилась одразу вдвоє.
— Колись тої зброї було, — почав і одразу знайшов порівняння, — як грибів… Тепер мало, але знайдемо. Якщо потрібно, знайдемо, — уточнив.
— Сам знаєш, потрібно.
— Угу… — погодився Андрій.
На місці спаленої бандерівцями Демчукової рибальської хижі стояв стіжок сіна. Антон Іванович весь час збирався збудувати нову хижу, але сільрадівські та інші клопоти зовсім не залишали часу, старий ледь викроїв кілька годин, щоб скосити приозерний лужок, а вже Пилип і Сергійко склали стіжок — ще два таких, і корова на зиму забезпечена сіном.
Хлопцям бракувало рибальської хижі: якось уже повелося, що належала вона більш їм, ніж батькові. Тут зберігався їхній немудрий скарб, починаючи з різних пристосувань для риболовлі й кінчаючи одним на двох латаним кожухом; хижа була і фортецею, і місцем різних ігор, і все острожанське хлоп'яцтво заздрило Демчукам — ще б пак: мати хижу, та й де — на самому березі озера!
Тепер, коли хижі не було, місце це збезлюдніло, та все ж Пилип із Сергійком вважали його найкращим для купання й не лінувалися зробити гак, щоб поплюскотітися на прогрітому сонцем мілководді. Та й краснопер брав тут непогано, принаймні так видавалося Сергійкові, і він вперто бігав рибалити саме сюди.
Сьогодні клювало непогано, й Сергійко кидав і кидав, мав уже півсадка, та ніяк не міг, зупинитися, якась рибальська невситимість заполонила його, не помітив навіть, як з-за лісу наповзла чорна хмара з блискавками і вшкварила злива. Вірніше, Сергійко бачив і хмару, і блискавки, та сподівався, що гроза пройде над Заозерним, принаймні зачепить Острожани лише краєм, а вийшло навпаки — блискавки металися над самими острожанськими хатами, ледь не чіпляючи верхівки дерев.
Гроза не дуже лякала Сергійка — він не був людиною легковажною і давно вже потурбувався про пришиб хоча б для таких випадків — проробив у стіжку лаз, який переходив у маленьку затишну печерку — тут можна було пересидіти будь-яку негоду, а спалося краще, ніж дома — там батько висвистував носом різні мелодії, а в стіжку лише зрідка шурхотіли миші та кумкали неподалік в густих очеретах нахабні озерні жаби.
Але до жаб'ячих літніх концертів в Острожанах давно вже звикли, либонь, без них і спалося б гірше.
Коли впали перші дощові краплі, Сергійко, не кваплячись, змотав вудку і, залишивши садок з рибою в очеретах, поліз до своєї схованки. Притрусив сіном лаз — щоб не затікала вода, та й взагалі думалося так краще, не треба було заплющувати очі — лежиш на м'якому сіні в темряві, слухаєш, як безкінечними патьоками ллє дощ на землю, і думаєш про своє — солодке й приємне, і, здається, у такі хвилини нема меж для здійснення твоїх бажань. А бажань у Сергійка, як йому здавалось, було багато, і найзаповітніше з них — навчитися грати на роялі.
На тому самому лакованому чорному «Беккері», котрого привіз колись в Острожани Северин Романович Жмудь і який стояв зараз у тій самій кімнаті, переобладнаній у шкільний зал.
В перші дні після того, як Северин Романович, навантаживши на фіри доверху всякого майна, подався слідом за німецькими військами кудись на захід, і його будинок під зеленим дахом стояв порожній, хлопці повибивали вікна й залізли в кімнати. Тоді ж роялеві довелося спізнати найгірші в його житті часи: по клавішах ледь не бігали босоніж…
Потім у село повернувся Демчук, він узяв на облік залишки Жмудевого майна й позабивав вікна дошками.
З рояля, хоч його подряпали й пооббивали, все ще можна було видобути якісь звуки, і Петро Андрійович Ротач, прийнявши жмудівський будинок під школу, якось привіз до Острожан з містечка настроювача — старезного дідуся, який чаклував над інструментом цілий день.
Сергійко весь цей день просидів поруч — сидів і мовчки дивився, як старий лагодить інструмент, і не було для нього більш поважної людини на світі, ніж цей сивобородий дідуган. Адже Петро Андрійович казав недарма: єдиний спеціаліст на всю область.
Дідуган був мовчазний, отак за день вони не перемовились ані словом, хлопчик взагалі думав, що настроювач не помічає його. Коли надворі пролягли перші вечірні тіні, дідуган зібрав увесь свій інструмент і пробіг по клавішах легко й швидко — рояль обізвався звучно й басовито, дідок тільки крякнув задоволено. Озирнувся й поманив пальцем Сергійка, той підійшов несміливо, навшпиньках, дідок дозволив йому торкнутися кількох клавішів, а сам кумедно нахилив голову набік і прислухався, примружившись. Потім закрив кришку обережно, щоб не грюкнути, й мовив несхвально:
— Такий інструмент для концертного залу, а не для шкільних хуліганів…
З того часу рояль був замкнутий, ключ зберігався в Петра Андрійовича, він неохоче відчиняв інструмент, коли приїжджала якась художня самодіяльність, і казав, що згодом, за найпершої можливості, доб'ється у райвно вчителя, щоб синьоокі поліщуки й поліщучки вчилися музики.
Сергійко підклав під щоку долоню і уявив, як грає на роялі.
Музика одразу заполонила його, так було часто, він міг існувати в світі звуків, які породжував сам своєю уявою, вони обгортали його і підносили, здавалося, він відчував їх ледь не навпомацки, міг складати їх, як хоче, творити мелодію, і ця мелодія була такою величною і могутньою, що хлопець знемагав від розмаїття тих звуків, вони рвалися з нього, а він дивився в темряву широко розплющеними очима і летів на хвилях музики кудись далеко-далеко.
А дощ падав і падав, та звуки, породжені Сергійковою уявою, пливли в дощових краплях, мішалися з ними й створювали якусь особливу музику — на перший погляд одноманітну, та хлопчик відрізняв у ній сотні й сотні нюансів, йому було приємно й тепло, він нічого більше не хотів і був зовсім щасливий.
Музика заколисала Сергійка, і він заснув, пригрівшись. Не знав, скільки минуло часу, певно, надворі вже ніч, бо хтось казав хрипким простудженим голосом:
— Погода собача, і я вже не хотів іти, та умовились… Хоча, — зітхнув, — у таку темряву безпечніше, «яструбки» по хатах з дівчатами ховаються…
— То що ж вам потрібно? — запитала тонким голосом жінка. — Бо в мене часу обмаль.
— Хто тебе зараз шукатиме?
— Ніхто, та обережність не завадить.
— Звичайно.
— Хто Шелюка стрелив?
Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки — люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати слух, щоб почути їх.
— Хто стрелив, той стрелив… — видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: — Не твоє діло. Що в селі робиться?
— Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…
— Вчитель як?
— Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.
— Добре, недовго йому вже тепер…
— Можна я його?
— Можеш! — дозволив хрипкий. — Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали — тверда в нас рука і всюди дотягнеться!
Жінка засміялася зловтішно.
— Для нього одної кулі вистачить.
— Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.
— Довго ще біля села крутитиметесь?
— Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…
— Святі хлібом не нагодують.
— А ти для чого?
— У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.
— Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.
— То коли ж на село підете?
Хрипкоголосий відповів не одразу. Нарешті мовив не дуже певно:
— Сьогодні пан Коршун прийшли. Казали — завтра вночі.
— Погуляємо! У мене руки давно вже сверблять!
«Хто це? — подумав Сергійко. — Яка острожанська жінка може мовити таке? І невже таке взагалі можливе?»
А жінка сміялася, захлинаючись, і казала крізь сміх:
— Розмова вельми корисна відбудеться, і це єдине, що тішить мене. — Раптом обірвала сміх, і лють почулася в її голосі: — Я ту червону сволоту, Демчука, власними руками задушу! Разом з його вилупками!
— Нікому нічого даром не минається, — підохотив хрипкоголосий. — Наш список, прошу я тебе, великий, але ж і ми не поспішаємо, тихесенько собі, обережненько…
— Тихесенько! Чути вас не хочу… Все тихесенько, обережненько. Палити й стріляти треба, а ви по схронах відсиджуєтесь!
— От що, — мовив хрипкоголосий, і металеві інтонації з'явилися в його голосі: — Заткнися! Ти в хаті живеш, а ми зиму в схроні гнили. Коршунові школа потрібна, документи там якісь лишилися. Чув я, в домі Северина Романовича схованку обладнано, от за школу ти й відповідаєш. Коршун тобі який наказ давав? І дивись, сиди тихо, вчителя тобі дозволяємо — і все. Завтра разом побавимось, шляк би їх усіх трафив. Ясно?
— Що ж тут неясного?
— А якщо ясно, то йди собі домів, бо в мене дорога довша й крутанів на ній більше, прошу я тебе.
— Чекаю на вас з нетерпінням!
– Іди вже!
Це було мовлено грубо і жінка, мабуть, пішла, бо розмова припинилася. Але хрипкоголосий ще стояв біля стіжка, Сергійко нічого не чув, але фізично відчував його присутність і не помилився, бо чоловік крякнув і мовив навздогін жінці:
— Руки сверблять! Може, вони в мене й не так сверблять, але ж, прошу я вас, витримку слід мати.
Він постояв ще трохи, щось буркочучи собі під ніс, і пішов до лісу.
Сергійко перечекав з чверть години, обережно прослизнув у лаз.
Визирнув і, не побачивши нікого, побіг до села.
Одразу весь забрьохався, та біг все швидше, наче біля їхньої хати вже стояли з автоматами — ще хвилина-друга й пролунає черга…
Антон Іванович, вислухавши поспішливу й дещо суперечливу синову розповідь, одразу занетерпеливився:
— Пилипе, — наказав, — час не терпить, обернися по селу, поклич Петра Андрійовича й Вербицького. — Трохи повагався й додав: — Підніми й лейтенанта, нехай, якщо хоче, також прийде.
У хлопця були свої міркування з цього приводу, і першим він підняв Бутурлака, хоч ближче було бігти до школи. Але вищого авторитету у військових питаннях, ніж лейтенант, у Пилипа не було, а, наскільки він розумів, на нараді, яку скликав батько, насамперед і мусили вирішуватися питання саме військові. Крім того, разом з Бутурлаком він підняв і Андрія — послав його до Вербицького, а сам побіг будити директора школи. На цьому заощадив принаймні хвилин десять і пишався своєю винахідливістю, бо кожна хвилина під час бойових дій важить багато, а в тому, що бойові дії вже розпочалися, в Пилипа не було ніякого сумніву.