— Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, — мовив. — Може, навіть ручного кулемета дадуть, — висловив припущення, — звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.
— А якщо лейтенант не захоче їхати? — поцікавився Гнат, схиливши голову набік.
— А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… — Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.
— Хто дзвонив? — запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.
— Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, — підморгнув знову, — по усмотренію.
Бутурлак удав, що вагається.
— А якщо сьогодні нападуть на село? — почав нерішуче.
— Не вірю я цим казкам, — нараз втрутився Суярко. — Другу ніч не спимо, і все даремно.
— Так вважаєте? — гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. — Може, й маєте рацію. Поїду, — мовив рішуче. — Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?
— Е-е, — махнув рукою Антон Іванович. — Більш копи лиха не буде!
— Треба слухатися старших за званням, — підтримав Бутурлака Вербицький.
— А я людина цивільна. До того ж ще голова!
— Тож мусите берегти свою власну голову.
— Гаразд уже, — погодився Демчук. — Директор коня дає?
— Куди він подінеться?
— Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?
Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:
— А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…
— Днями сам поїду, — відмахнувся той.
— Сам то й сам, — погодився Антон Іванович.
Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:
— Ви звернули увагу на його голос?
— Невже він? — аж зупинився Вербицький. — Щось не віриться…
Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.
— Як же він зміг злигатися з бандерівцями? — запитав. — І де? Служив в армії…
— Все може бути, — задумливо мовив Бутурлак. — Буває, що люди живуть по чужих документах.
— Ви вважаєте?.. — стрепенувся Демчук.
— Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?
— Випущу, як тільки поїдете.
– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.
— Обов'язково.
Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.
— Бувайте, — помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.
За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.
— Вуйку, термінове повідомлення! — Гриць дістав з кишені куртки вчетверо складений клаптик сірого паперу. — Ви тільки почитайте, вуйку!
Коршун неквапом розгорнув листа, читав, тримаючи у витягнутій руці, явно хизуючись своєю далекозорістю:
«Пане Коршун! Вербицький і лейтенант поїхали до району, повернуться не раніше завтрішнього дня, не втрачайте часу. Всі в селі перестрашені, чекаю вночі».
Коршун прочитав листа ще раз і кинув у вогнище.
— Молодець, Ярема! — схвалив і мовив Грицькові, який нетерпеливо переступав з ноги на ногу: — Поклич Фрося!
Той побіг за курені й одразу повернувся з Фросем.
— Готуйся, сьогодні підемо на Острожани, — наказав Коршун. — Най хлопці посплять, щоб уночі не позіхали.
— Та вони й так цілий день сплять.
— Скінчилося! — Коршун відчув, як похололи в нього долоні. Це бувало завжди в передчутті небезпеки чи, навпаки, в хвилини душевного піднесення. — Тепер спати не доведеться. Перевірте, сотнику, зброю в стрільців і все інше. На вашу відповідальність!
— Слухаюсь! — Фрось був явно задоволений: нарешті вони розпрощаються з цим гнилим островом, його вже нудило, коли човпалися болотом до куренів. Дозволив собі посміхнутися догідливо й запитати: — Назад сюди вертатимемось?
— А куди ж іще?
— Після нашої акції енкаведисти можуть озлитися й прочесати ліс.
— Вони вже давно озлилися і, коли б могли, прочесали б. Людей у них тепер лише на заячий скік.
— Набридло хлопцям тут.
— Звичайно, — погодився Коршун. — Та недовго вже. Добудемо документи, переднюємо тут востаннє й завтра ввечері рушимо. Все залежить від того, як обернеться в Острожанах.
— Най пан не сумніваються, там буде перша кляса, прошу я вас.
— Ярема передав, що «яструбки» сьогодні виїхали до району — лейтенант і Вербицький. Залишились директор школи, Демчук і оті недоношені гицелі.
— Андрія я беру на себе! — хвалькувато заскочив Гриць.
— Ото штудерний хлоп! — Коршун зиркнув на племінника розчулено. — Дивись тільки, щоб сподні чистими лишилися.
— Ви ще мене не знаєте! Як я цього Андрія на базарі обвів?
— Так, обвів, — погодився Коршун, — але тут стрілятимуть. Я б не хотів, щоб ти підставляв свою голову.
— Най вуєк не хвилюється, — пообіцяв Грицько, бо в глибині душі вже шкодував, що так необачно виліз наперед, — я буду обережний і діятиму лише напевно.
— Якщо «яструбків» нема, ми порішимо решту за кілька хвилин, — вставив Фрось. У його словах Коршун почув радість: ще б пак, справді щаслива ніч — із села, як на замовлення, відкликали двох автоматників, двох найнадійніших захисників Острожан.
А Фрось думав: є бог на світі і зглянувся на молитви вірного раба свого.
— Коли підемо? — запитав Грицько.
— О третій ночі, щоб бути в Острожанах на світанку. Візьміть з собою більше гранат, сотнику. Не маємо часу для серйозної розмови, то хоч гранати у вікна покидаємо.
— Пан, як завжди, має рацію, прошу я вас. Гранати візьмемо й запасні ріжки до «шмайсерів». Бо яка ж це гульня, коли не можеш дати зайвої черги?
— Ваша правда.
— Ярему забиратимемо з собою?
— Звичайно.
— Добре, що на нього й досі ніхто не звернув уваги.
— Я сам приклеював фото на документах убитого совітського сержанта. Не дуже файна робота, та, бачите, зійшло. Крамар — фігура не дуже значна, і до його документів у районі не прискіпувались.
— Розумний він хлоп, — похвалив Ярему Фрось.
– І ми потурбуємося, щоб його ретельність не залишилась без нагороди! — пообіцяв Коршун не дуже впевнено, бо не мав особливого бажання розкидатися грішми з власної кишені, а на щедрість високого начальства не дуже-то й сподівався.
Антон Іванович, як умовились, о сьомій вечора вийшов за околицю до місточка через потічок, який огинав село і впадав у озеро. Бутурлак з Вербицьким уже чекали на нього. Фіра стояла в кущах на узліссі, і кінь брижив шкіру й обмахувався хвостом од набридливих ґедзів. Бутурлак сидів на задку, звісивши з фіри ноги, а Богдан визирав із заростей — нетерпеливився, чекаючи Антона Івановича.
Вербицький гадав, що Демчук з'явиться на місточку, та Антон Іванович пройшов городами, перестрибнув через потічок, обігнув ожинові хащі і вийшов до фіри зовсім з іншого боку. Вербицький здригнувся, почувши, що за спиною тріснула гілка, й схопився за автомат. Побачивши Демчука, полегшено зітхнув, опустив зброю.
Бутурлак зіскочив з фіри.
— Ну що? — тільки й запитав.
— Він, сучий син…
– Є підтвердження?
— Як тільки ви поїхали, Суярко взяв кошика й пішов до лісу. У бік Гадючого яру, як і того разу.
— А Груздьова?
— Весь день просиділа вдома, й, крім сусідки, ніхто до неї не заходив. Ще дві жінки ходили по ягоди, старі вже баби, навряд чи вони.
– І довго Суярко був у лісі?
— З годину. Коли повертався, я його спеціально перестрів і зазирнув у кошик: з десяток грибів про людське око.
Бутурлак замислився.
— Кажете, пішов до лісу одразу після нашого від'їзду? Навряд чи хто чекав його там, либонь, мають схованку — поклав листа десь у дуплі. Цікаво, якої заспіває, побачивши нас? Поїхали.
Суярко мешкав через хату од крамниці в одинокої старої жінки. Фіру кинули біля сільради й пішли, не криючись, серединою вулиці. Гнат мусив бути вдома, бо на крамниці висів замок. Суярко в цей передвечірній час ходив на озеро по рибу або столярував у себе на подвір'ї: робив непогані табуретки й стільці, які користувалися попитом в острожанського жіноцтва.
Помітивши трьох на вулиці, Гнат відклав рубанок. Стояв і дивився не мигаючи, і лише голова його ледь-ледь погойдувалася на довгій шиї.
— Гнате, — гукнув його Вербицький, — йди-но сюди на хвилинку!
Суярко обійшов купу дощок, на ходу застібаючи комір сорочки, нараз пригнувся й метнувсь за ріг хати, схопивши карабіна, що лежав на східцях ґанку.
— Стій! — зірвав із шиї автомата Бутурлак. — Стій, бо стрілятиму!
Гнат навіть не озирнувся. Біг стежиною поміж грядок з капустою, на ходу пересмикуючи затвор карабіна.
Бутурлак прицілився, дав коротку чергу. Певно, хвилювався, бо не влучив. Кинувся слідом за Суярком, оббіг хату й застрочив знову короткими прицільними чергами.
Гнат добігав уже до кущів, що росли на берегах потічка за городами. Не встиг заховатися — впав обличчям у землю. Обминувши Бутурлака, першим підбіг до нього Вербицький. Нахилився, перевернув горілиць, притулився до грудей.
— Готовий… — мовив, підводячись.
Удвох з Бутурлаком вони перенесли тіло до хати. Антон Іванович наказав хазяйці нікуди не виходити й нічого не казати цікавим жінкам, що вже збіглися до садиби. Сам вийшов до них.
— Громадяночки, — наказав суворо, — одразу по хатах, і щоб ніхто не виходив з села. Бо всіх затримуватимемо.
Розійшлися неохоче, біля хвіртки лишився тільки Андрій.
— Мене послав Петро Андрійович, — пояснив. — Він з Пилипом на посту в клуні. Що за стрілянина?
— Вертайся до нього. Передай, зараз прийдемо.
Андрій рушив неохоче. Обернувся й запротестував:
— Але ж він хвилюватиметься…
— Скажи — все гаразд.
Хлопець побіг, а Антон Іванович повернувся до хати.
Вербицький перекидав речі Суярка, а Бутурлак стояв серед хати, тримаючи на долоні парабелум.
— Оце знайшли в його валізі, — подав Демчукові. — З нього й стріляв у Петра Андрійовича.
— А як дременув, побачивши нас!
— Хотів попередити своїх. Стопроцентово! — Вербицький закрив валізу. — Нічого тут більше нема.
— Ходімо, — заспішив Бутурлак, — бо не можна втрачати ані хвилини: мусимо перекрити всі виходи з села, щоб і миша не висковзнула.
Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє невпевнено пугукнув сич. Постояли трохи на узліссі купкою, потім четверо поодинці рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.
Бутурлак вилаявся крізь зуби: Коршун виявився обережнішим, ніж він думав, і вирішив почати з розвідки боєм.
Коли четверо підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися. Вони були впевнені, що «яструбків» у Острожанах нема, і нетерпеливились.
Перейшовши потічок, четверо роззосередилися ще більше — це не входило в плани Бутурлака й свідчило про обережність і кмітливість ворога. Коршун застрахував себе від несподіванок.
Коли перші уже наближалися до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.
Вдарила автоматна черга з клуні — перший відкрив вогонь Вербицький і зробив це вчасно, бо бандерівцеві залишалося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.
Двоє, які щойно перестрибнули потічок, зупинилися. Бутурлак ударив по них довгою чергою, та не влучив, бо побігли назад до потічка — ще кілька кроків, і заховаються…
Вербицький одразу зрозумів тактику Бутурлака: відрізати бандерівців од лісу. Скосивши першого, він вискочив з клуні й побачив Ротача, який біг із сусіднього подвір'я, на ходу стріляючи.
— Вперед, — закричав Вербицький, — бо інші вже в селі!
Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк, до подвір'я метнулася чорна тінь, Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, та не встиг: сухо ляснув постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, і бандерівець упав.
«Добре б'є старий Демчук, — подумав Вербицький. — Але де ж інші?»
Наче у відповідь застрочили з-за сусідньої хати, щось ударило його в плече й відкинуло на спину. Богдан упав незручно, вдарившись об щось потилицею, але свідомості не втратив. Хотів підвести автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач і одразу впав.
«Ну, чого ж не стріляєш?» — подумав Вербицький.
Біля хати, з-за якої били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга, і Богдан зрозумів, що Петро Андрійович вирішив закидати бандерівців гранатами.
Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша. Вербицький, похитуючись, підвівся. Ступив крок до Ротача, та в голові помутилося, і він упав на руки Петра Андрійовича, який устиг підхопити його…
… Почувши стрілянину, Андрій скочив із стіжка, хотів бігти, але Пилип затримав його:
— Куди? Бутурлак наказав…
— Там люди гинуть, а ми відсиджуємось!
— Давай! — махнув рукою Пилип, і вони побігли на стрілянину.
Петро Андрійович якраз поклав на траву Вербицького, коли хлопці вбігли на подвір'я. Ротач одірвався від пораненого, наказав:
— Швидше до сарая! Гляньте, що з лейтенантом!
Андрієві не треба було повторювати — вже стрибав через паркан. А Пилип затримався на мить, роззираючись. Де батько?
Серце стріпнулося, та одразу відлягло: побачив батька — той перелазив через паркан слідом за Андрієм.
— Живий! — закричав радісно Пилип, кинувшись за батьком. — Живий!
Лейтенант лежав на боці, відкинувши руку. Андрій зупинився за крок, буцім закам'янів.
Невже вбитий?
— Чого стоїш? — Антон Іванович відсторонив його, взяв Бутурлака за плечі. Андрій схаменувся, допоміг опустити лейтенанта на землю. Став на коліна, притиснувся щокою до долоні, відчув тепло.
— Володимире Гавриловичу! — підвів Бутурлакові голову, погладив по чолу. — Отямтеся!
Лейтенант розплющив очі. Похитав головою й сів.
— Що зі мною? — запитав. Обмацав голову, подивився на долоні — сухі. Скочив на ноги. — Здається, порядок!
— Мабуть, вас оглушило, — пояснив Антон Іванович. — Граната вибухнула зовсім поруч.
— Що з бандерівцями?
— А постріляли…
— Усіх?
— Сподіваємось. Треба роздивитися. Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— По-моєму, в плече.
Бутурлак зітхнув полегшено. Нараз скочив на дрова, почав вдивлятися у луг.
— А ті двоє? — запитав.
— Які? — не зрозумів Демчук.
— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.
Антон Іванович розвів руками.
— Не можу сказати…
Бутурлак уже схопив кулемет.
— Ще не встиг втекти! — крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.
Андрій рвонувся за ним.
— Андрію! — почув з подвір'я.
Це — Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.
— Ти чого? — Зупинився на мить, вражений.
— Куди ти?
— Коршун там. І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.