Стоїть, розставивши ноги й засунувши руки в кишені синіх з червоним кантом офіцерських галіфе.
Коршун зміряв Лебединського оцінюючим поглядом, підступив ближче на один крок, мовив рівним і спокійним тоном:
— Ось і побачилися! Ви нас уночі чекали й непогану зустріч приготували, то вибачте, що зіпсували ваші плани.
Молодший лейтенант дивився понад ним у ліс, який підступив впритул до галявини. Думав: так, Коршун переграв їх у першій партії, отже, побоювання Бутурлака небезпідставні — в селі є інформатор, і, поки він існує, боротися з бандерівцями важко. Якась жінка втрутилася в гру…
Шкода, що він не може попередити Бутурлака. А що він взагалі може?
Він може тільки з гідністю вмерти, але чи зможе?
Коршун зараз катуватиме його, а Лебединського ніколи в житті по-справжньому навіть не били — чи витримає?
Наче відповідаючи на його думки, Коршун запитав:
— Звідки в Острожанах дізналися про те, що ми вирішили минулої ночі йти на село? І про схованку в школі?
Лебединський і далі дивився поверх нього, наче не чув запитання.
— От що, — розпорядився Коршун, — прив'яжіть його до дерева. Бо розмова в нас починається якась млява.
Бандерівці підштовхнули Лебединського до старої товстої берези. Прикрутили до дерева мотузком так, що не міг поворухнутися.
— Добре, — схвалив Коршун, — а тепер залиште нас наодинці.
Коли відійшли, взяв збиту з необструганих дощок табуретку, сів навпроти молодшого лейтенанта, запалив цигарку, поклавши ногу на ногу. Помовчав трохи і почав так, неначе вони вдвох сиділи у вітальні в зручних фотелях і вели невимушену світську розмову — Обставини примусили мене взятися за зброю, а так я, юначе, меценас — і за освітою, і за духом, тобто мушу захищати права людини, яка довірить мені свою долю. Гадаю, якщо ви будете щирі зі мною, не каятиметесь.
Молодший лейтенант дивився на ліс і небо, він уже не відчував ані скручених за спину рук, здавалося, не відчував самого себе, тіло зробилося невагомим, якимсь чужим, і Лебединський зрадів: якщо катуватимуть, певно, не буде боляче.
А Коршун вів далі:
— Я відіслав своїх людей для того, щоб ви, не вагаючись, назвали ім'я зрадника. Крім мене, тут четверо. Від когось із них в Острожанах дізналися про напад і схованку з документами в школі. Вам відомо, від кого? Якщо назвете ім'я зрадника, я подарую вам життя. А може, в селі якимсь іншим шляхом дізналися про наші плани?
«Ого, чого він хоче! — подумав Лебединський. — Щоб я сказав, звідки Бутурлакові й Демчуку стало відомо про наміри бандерівців. Розповів про почуту Сергійком розмову. Тоді Коршун помститься хлопчакові, і смерть дитини впаде на мою голову…»
— Ми втрачаємо час, пане Жмудь, — одповів, уперше глянувши Коршунові в вічі. — Хоча, — куточки губ у нього опустилися в гіркій посмішці, — чого-чого, а часу в нас з вами достобіса, і, мабуть, спасенна розмова зі мною дозволяє вам хоч трохи розважитись.
— У ваших словах є істина, — погодився Коршун, — та все ж ми відхилилися від основної теми розмови: від кого ви дізнались про напад?
Молодший лейтенант промовчав, і полковник, зітхнувши, дорікнув йому:
— Так ми, бігме, не домовимось. Не вимушуйте мене вдатися до крайніх засобів впливу.
Куточки губ у Лебединського знову опустилися. Коршун підвівся, випустив цигарковий дим просто в обличчя молодшому лейтенантові і загасив цигарку об кінчик його носа.
Лебединський заплющив очі від болю: а йому здавалося, що його тіло вже не відчуватиме нічого.
— Отак, пане, — заговорив Коршун уже зовсім іншим тоном. — Хочу тільки попередити, що це — квіточки.
Він знову сів на табуретку, заклавши ногу на ногу. Десь у глибині душі знав, що цей молодший лейтенант навряд чи скаже щось, але справді, часу мав багато, і чому ж не розважитись?
У Коршуна був гарний настрій. Усе йшло так, як йому хотілося, може, за винятком неприємного інциденту в містечку. Добре, що Гриць вчасно побачив Андрія, і вони встигли накивати п'ятами. Чудовий хлопець росте — Гриць, справді їхня з Северином кісточка, і треба буде допомогти вибитися в люди. Віддячити Северинові за поміч, яку той надавав йому, Кирилові Жмудеві, під час студіювання наук.
Бідний Северин! Був таким життєлюбом, людиною вельми чіпкою в цьому світові, і треба ж таке — загинути від випадкової бомби…
Гриць розповідав: на якійсь станції між Львовом і Бродами радянські літаки бомбили гітлерівські ешелони з технікою, а Северин Романович на своїх двох фірах якраз проїжджав містечком.
Грицько кинувся геть до якогось подвір'я, а батько побоявся залишити фіри — від нього з матір'ю не лишилося нічого, бомба вибухнула майже поруч…
Тоді Грицько все ж дістався до Львова. Мав адресу старого приятеля вуйка Кирила, і той прийняв його.
Радянські війська наступали тоді так швидко, що Коршунові не вдалося потрапити в Острожани, де в Севериновій стайні обладнав схованку — не з документами, як казав своїм підлеглим, — плювати він хотів на найважливіші документи. У схованці зберігалися гроші й цінності, грошей, правда, не дуже й багато (де візьмеш валюту під час війни — всього тисячі три в перерахунку на долари), але в залізній скриньці, закопаній під яслами, було досить золота і ювелірних виробів, награбованих загоном Коршуна в спалених навколишніх містечках та селах. Вистачить на все життя і йому, і нащадкам, якщо вони в нього будуть. А ні — пофортунить Грицькові, зрештою, чому ні — хлопець починає розуміти, що до чого, і рука в нього не затремтить, якщо доведеться підняти зброю проти більшовиків…
Тікаючи від більшовиків, Коршун все ж устиг наказати Фросю, щоб узяв двох стрільців і залишився біля Щедрого озера: мусив обходити стороною Острожани і втрутитися лише тоді, коли сільські активісти здумають перебудовувати або зносити садибу Северина Романовича. На щастя, там обладнали школу, директор виявився хазяйновитий, і Коршунів тайник був у безпеці.
Взимку було ризиковано йти до Острожан, Коршун пересидів зиму в львівських знайомих, не втрачав часу, встановлював контакти із залишеними в підпіллі бандерівськими провідниками, домовився про явки й паролі за кордоном — мав намір невеличким загоном пробитися через чехословацькі ліси до Західної Німеччини, а там сам чорт йому кум з його золотом та діамантами.
На початку літа послав до Острожан Грицька — вірніше, не до самих Острожан, — там би його одразу злапали, — до райцентру, де племінник колись учився й квартирував; хлопець мусив знайти Фрося й розвідати, як почувається йому і чи зможе гарантувати безпеку своєму начальству.
Одержавши вісточку від Грицька, Коршун того ж вечора виїхав до містечка, — і треба ж, саме наступного дня Грицько зустрівся на базарі з Андрієм!
Коршун поморщився при згадці про свого другого племінника. Злапати б! Не подивився б, що племінник, повісив на першому-ліпшому дереві, іншим на науку!
Але, зрештою, все обійшлося — і на рівній дорозі трапляються вибої, що ж, просто треба бути ще обережнішим і не соватися у воду, не спитавши броду.
Файно вийшло з тими трьома енкаведистами. З одного маху прибрали трьох, а якщо так і далі піде…
Коршун подумав: як гарно, що в Острожанах є своя людина. Коли б вона не слідкувала за головою сільради й не підслухала його розмову з районом, вони напоролися б на засідку, і страшно навіть подумати, що трапилося б…
Сьогодні вночі треба послати Фрося, щоб дізнався про обстановку на селі — і принесло ж туди отого лейтенанта-розвідника якраз тоді, коли Коршун прибув на Щедре озеро.
Та обійдеться. Як каже Фрось, потихесеньку-помалесеньку, прошу я вас…
Мудрий чоловік, цей Фрось, мудрий і відданий, таких треба завжди тримати при собі, навіть там, на Заході…
Коршун майже забув про енкаведиста, прив'язаного до берези. От що значить замріятися! На це здатні лише справжні інтелектуали, люди високої думки, у яких мислення розвинуте до абсолютних меж і які силою власного розуму можуть абстрагуватися від дійсності, поставити себе, так би мовити, над нею. Як зараз, наприклад. За крок від нього полонений більшовик, від цього енкаведиста смердить болотом, а він, меценас Кирило Романович Жмудь, замислився так, що не відчуває навіть болотяного смороду…
Коршун підвівся й випростався. Зазирнув близько-близько у вічі Лебединському, запитав:
— Надумався? Відповідатимеш?
Молодший лейтенант хотів плюнути йому в обличчя, поворухнув язиком у пересохлому роті, та не було навіть слини для плювка.
Коршун відійшов до вогнища, витягнув розжарений гострий залізний шворінь, щось на зразок довгого й товстуватого шила. Помахав у повітрі, ступив пружний крок до Лебединського і зробив випад, як роблять фехтувальники…
Обличчя молодшого лейтенанта перекосила гримаса болю, але не закричав, не застогнав навіть. Відкинув голову назад, смертельно зблід і заплющив очі.
– І все ж ти проситимешся! — Коршун відчув, що в нього від гніву трусяться руки, тицяв розпеченим шворнем у груди Лебединського, молив бога, щоб той хоч застогнав, хоч скрикнув раз, один раз, більше не треба, щоб він, Коршун, хоч на мить узяв гору над зеленим юнаком.
Нарешті зрозумівши, що той не проситиметься, стомлено відкинув шворень і пішов до куренів.
— Ну, що він? — запитав Фрось.
Кирилові Жмудю соромно було признатися, що потерпів поразку.
— Кінчайте його, — удавано байдуже махнув рукою, — нічого він не знає…
— То ми зараз побавимося, прошу я вас! — зрадів Фрось. — Грицько, — покликав, — зможеш дістатися до того дерева? — вказав на осику, що стирчала посеред гнилого болота.
— Для чого? — недовірливо запитав той.
— Я й кажу, побавимося, якщо дістанешся! Тільки тихесенько, прошу я тебе, щоб самому не загрузнути. Ми тебе мотузком обв'яжемо на всяк випадок і оту колоду звалимо, а ти по колоді — обережненько, до осики.
— Дістанусь, та для чого?
— Бачиш оту гілку? Що ліворуч, міцна така?
— Бачу.
— Прив'яжеш до неї мотузка. Щоб кінець висів над болотом. На лікоть над водою, прошу я тебе.
— Дурниця якась, — знизав плечима Грицько. — Для чого ці дитячі забавки?
— Дитячі, вважаєш? — гостро зиркнув на нього Фрось. — Коли б дитячі!
— Давайте вже, — потягнувся по мотузок Грицько.
Він примоцував мотузок до гілки й обережно повернувся на острівець. Обтерся рушником і вдягнувся — вечоріло вже, і від болота тягнуло сирістю.
— Тепер, хлопці, розв'яжіть його, — наказав Фрось.
— Що?.. — не повірив Матлюк. — Для чого розв'язувати? Я їх більше зв'язаних поважаю.
— Жартівник! — посміхнувся Фрось. — Розв'яжіть, коли кажуть, прошу я вас!
Тепер зацікавився Фросевою витівкою і Коршун.
— Справді, для чого? — запитав.
Фрось догідливо посміхнувся.
— Під тою осикою страшне болото, — пояснив. — Він одразу загрузне й схопиться за мотузок. Гілка гнутиметься, він руками перебиратиме по мотузку, прошу я вас, сподіваючись вибратися. Тихесенько так, рученятами… А болото засмоктуватиме, триматися вже сили не стане, і він тихесенько так опускатиметься — довго на нас дивитиметься й проситиме порятунку…
Коршун уважно подивився в холодні Фросеві очі.
— Файно придумав, — схвалив, — так тому й бути. Розв'яжіть його!
Лебединський поворушив пальцями, ще не вірячи, що в нього розв'язані руки. Сколоті груди пекло, очі сльозилися, горів рубець на щоці, в кінчики пальців наче заганяли голки — починала пульсувати кров. Ступив непевний крок уперед, похитнувся, але встояв.
— От що, — приступив до нього Фрось, — ми так вирішили, прошу я вас: ідіть під три чорти, пройдете болото — живіть собі. Не пройдете — що ж, ми не винні. — Він вказав пальцем на одиноку осику серед болота. — Там прохід, і йдіть туди.
— Стріляйте вже краще! — мовив Лебединський.
— Дивний чоловік, прошу я вас. Сказано, не стрілятимемо. Виберешся — житимеш!
Зрештою, яке це мало значення — куля чи болото? Болото краще, може, хоч перед смертю холодна вода заллє вогонь у грудях, пригасить біль…
Ступив невпевнено до болота, пішов, не озираючись, і одразу провалився по пояс. З трудом витягнув ногу, ступив ще крок — ще й ще, вода сягала вже горла, і біль відпустив, ніби й не колов його розжареним шворнем Коршун.
Ще кілька кроків до осики, але вже не зміг витягнути ногу й відчув, що трясовина засмоктує його. Безсило змахнув руками й помітив над головою звислий з осики мотузок. Інстинктивно схопився, та випустив одразу — побачив, як стоять на острівці всі п'ятеро бандитів і жадібно втупилися в нього, хочуть подивитися, як вимолюватиме життя…
Глянув на небо, на верхівки дерев, зітхнув і склав руки на грудях. Трясовина тягнула його донизу, останній раз видихнув повітря, ковтнув води, вона увірвалась у легені й розірвала їх…
— У-у, батяр клятий! — вилаявся Фрось. — Обманув, шляк би його трафив, і тут обманув, прошу я вас. — І подивився на Коршуна так, наче його й справді образили.
Ще ніч просиділи сільські «яструбки» в засідці, але бандерівці не прийшли.
Вранці Бутурлак пошепотівся з Антоном Івановичем, і той пішов у сільраду. Дочекався, поки зібралося біля крамниці кілька жінок, висунувся у вікно й гукнув хлопчика, який крутився на вулиці:
— Гей, Юрку, збігай до школи й скажи, щоб Вербицький разом з лейтенантом прийшли сюди. На нараду в район їх викликають, — пояснив, щоб хлопець усвідомив важливість дорученого. — І скажи, щоб узяли в школі коня, бо Білку не дам — стара вже кобила, нічого їй аж до району труситися.
Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.
Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.
Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.
— Коли гас буде? — загомоніли жінки, побачивши його.
— Сіль коли привезеш, Гнате?
— Вже два місяці гасу не було!
Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?
— Бачите, — вказав Гнат на карабін, — ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…
— Хай їм грець, тим бандерам! — розсердилась якась жінка. — А ти, Гнатику, з'їздив би.
— З'їжджу, — пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.
— Наче від мене щось залежить… — поскаржився Гнат Демчукові.
Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут — у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, — ні, не може бути.
Висік іскру, прикурив.
Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…
— Щойно хлопчина прибігав до школи… — почав Суярко.
Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?
— Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?
— Начальству видніше, — невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.
— Зв'язок, значить, встановили? — запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.
— Начальник міліції дзвонив, — ствердив Антон Іванович. — Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…
— Ну! — радісно вигукнув Суярко. — Давно вже час, бо карабін — тьху. А про своїх «яструбків» запитував?
Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.
— Яких «яструбків»? — перепитав.
— Ну, своїх, що вчора поїхали?
Антон Іванович розвів руками.
— Почав щось, та не розібрав я — зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? — уважно подивився на Гната.
Той відвів очі.
— Та нічого, так просто…
«Він, — вирішив Антон Іванович, — точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря — точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.