Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.
— Ану, злазь! — наказав Андрієві.
— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!
— Злазь! — замахнувся той гіллякою.
— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!
Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.
Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.
— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.
Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.
— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.
— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…
Сержант поблажливо усміхнувся.
— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!
Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.
— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.
— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!
Вони продерлися через горішник до коней.
— Вуйку, до мене, — поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.
Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі — певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:
— Сідай і ти, — поплескав Сірка по широкій спині, — і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…
— Резонно, — схвалив Бутурлак.
— Ви — до мене, — гукнув сержанта Пилип.
— Але ж, — засумнівався той, — нас семеро…
— Я піду попереду, — запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. — Такий слід нікого не насторожить.
Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.
— Рушили! І хай все буде добре.
Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм — клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.
Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака — такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.
От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!
А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню — на чверть юшки не вистачить.
Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де — давно запримітив — зранку крутилися обидва Демчуки.
Важкий човен ішов повільно, нарешті розсунув носом очерети й тицьнувся в пісок.
Грицько витяг весла, поклав акуратно вздовж бортів, вискочив на берег. Зсунув солом'яного бриля на потилицю, примружився, підставивши сонячним променям веснянкувате обличчя. Постояв трохи — гарно жити на світі, коли гріє ранкове сонце і ніц не треба робити.
Якби ще не задачки!
Мати знову лаятимуться, що не розв'язав, зрештою, полаються й відчепляться, йому це не первина, а чи варто забивати собі голову задачками, коли з лісу пахне травами і в озері скидається риба?
Згадка про рибу трохи зіпсувала настрій, але не дуже, і Грицько почимчикував до Демчукової рибальської хижки, біля якої стриміла з очеретів голова одного з цих гицелів.
Ще за сотню кроків Грицько здогадався, що то Сергійко — вітерець куйовдив його чорну чуприну.
— Агов, Сергію, — покликав, — іди-но сюди!
Той обернувся невдоволено, приклав пальця до губ, вимагаючи тиші.
— Що там у тебе? — не вгамовувався Грицько.
Сергійко ворухнувся. Нараз почулося ляскання крил — молода качка вискочила ледь не з-під ніг хлопця, піднялася над очеретами і відразу важко впала в них, ховаючись.
— Ех, ти ж, — збуджено загорлав Грицько, — дрючком треба було її, помітив і відразу дрючком, тут без дрючка й ходити не можна!
Сергійко вибрався з очеретів. Стояв і дивився спідлоба, і у вирластих очах його Грицько помітив причаєний переляк, а може, це тільки здалося йому, бо хлопець відвів погляд і запитав не до ладу:
— Ти що тут?..
— Гайда купатися, — запропонував Грицько, — риба не бере, та біс з нею.
— Спекотно, — солідно пояснив Сергійко, — от і не бере.
— А де Пилип?
Малий озирнувся, і Грицько знову помітив у його очах тривогу.
— Додому побіг.
— Ви чого тут зранку вовтузитесь?
— Батько сітку звеліли полагодити. — Сергійко кивнув у бік розтягнутої на дрючках рибальської сітки.
— А-а… нудна робота… То підеш купатися?
— Не хочу.
— А я скупаюся. — Грицько підійшов до озера, очерети відступали тут від берега, вкритого білим піском, далі тягнулася мілизна, вода тут прогрівалася ще зранку, і купатися було приємно — вода прозора, зайдеш по груди й бачиш, як сновигають під ногами великі озерні раки.
Нараз Грицько зупинився. Примружив хитре око, кивнув на руку, яку малий заклав за спину.
— Що там у тебе?
Побачив, як відлила кров од щік Сергійка, ступив крок убік, зазирнув хлопцеві за спину. Тримає стиснутий кулак, а що в ньому?
Грицько вдав, що Сергійкова таємниця йому ні до чого. Роздягнувся, залишившись у синіх сатинових плавках із зав'язками збоку. Такі плавки мав на селі тільки він, — хлопці купалися голяком, — і дуже пишався ними.
Перев'язав мотузок, а сам не спускав ока з закладеної Сергійком за спину руки. Цікавість мучила його що там у малого в кулаці?
– Іди сюди! — покликав, та Сергійко не зрушив з місця. — Я тобі покажу щось…
— Що покажеш?
— Ти знаєш, що в мене є? Дві протитанкові гранати. Сьогодні глушитимемо рибу! — Побачив, як загорілися в малого очі, вів далі, інтригуючи: — Увечері поїдемо човном до соснового берега, і там на глибині…
Сергійко облизав язиком засмаглі губи, витиснув з себе жалібно:
— Сьогодні не зможемо.
— Чом не зможете?
— Та батько звеліли… — хлопець зам'явся. — Щось там у них по господарству…
— Не бреши! По очах бачу… — Грицько нараз пружно ступнув до Сергійка, схопив його за руку, вивернув. — Ну, показуй, що тут?
— Не чіпай! — малий смикнувся, але Грицько тримав міцно. — От зараз Пилип повернеться, він тобі дасть!
— Ми твого Пилипа — одною лівою! — Грицько почав викручувати Сергійкову руку.
— Пусти!
— Покажеш? — нараз Грицько закричав і випустив хлопця. — Ти що, кусатися! Я тобі зараз! — наздогнав малого, який відскочив до очеретів, підставив ногу і штовхнув на пісок. Навалився всім тілом, викрутив руку й нарешті розтиснув пальці.
Сергійко лежав, уткнувшись обличчям у пісок, і плакав.
Грицько тримав червону зірку з серпом і молотом — такі зірки носили радянські солдати на пілотках і кашкетах, він сам бачив їх, коли відступали з боями через Острожани, навіть зірвав одну з кашкета вбитого командира. Зберігав кілька днів, поки батько не побачив — облаяв і викинув на смітник.
А тут — блискуча червона зірочка…
— Де взяв? — запитав гнівно.
— У лісі знайшов. — Сергійко дивився злякано.
— Брешеш! — схопив малого за вуха, притиснув потилицею до землі. Вдивлявся пильно в чорні очі. — Кажи правду, де взяв?
Сергійко заскиглив жалібно:
— Пусти, боляче
— Де взяв?
— Та давно вона в мене!
Раптом Грицько побачив в очах малого торжество. Не встиг здивуватись, як щось важке й гаряче навалилося на нього, боляче стиснуло шию.
Грицько відпустив Сергійка і закричав тонко й жалібно, бо, здалося, прийшла його остання хвилина.
Пилип налетів на Грицька, мов коршун. Кинув клунок з продуктами, який прихопив з дому, впав з розгону, схопив за чуприну й тицяв обличчям у мокрий пісок.
— У-у, гад, тебе хто вчив на малих кидатися? Їж землю, вар'ят паршивий, ось тобі!
Грицько вже оговтався, він був сильніший за Пилипа — спритно викрутився й зробив спробу підім'яти того під себе. Та Сергійко потягнув його за ногу, а Пилип навалився знову — Грицько зрозумів, що проти двох йому не впоратись, і одразу заканючив:
— Пустіть мене, двоє на одного, це чесно, га?
— А ти на малого — це чесно? — Пилип ще раз тицьнув його носом у пісок. — Ану, просися!
— Я не хотів… Пожартував тільки…
— Проситимешся?
— А нікому не розповідатимете?
— Потрібен ти нам!
— Простіть….
— Отож… — Пилип відпустив Грицька, той спритно відскочив убік, насварився кулаком.
— Я вас, гадів, поодинці спіймаю! Голота клята!
— Ох ти ж свиня! — здивувався Пилип. — Та ми тебе зараз!..
— Плювати я на вас хотів! От вуйку Кирилові скажу, хто червоні зірки ховає. Разом із своїм батьком на дубі гойдатиметесь!
Пилип озирнувся на Сергійка, що стояв, похнюпившись, і, згадавши, як поранений радянський єфрейтор подарував малому зірку з пілотки, збагнув, що загострювати стосунки з Грицьком аж ніяк не можна. Махнув рукою, мовив примирливо:
— Колись і в тебе таку бачили.
— То в мене, а то у вас… Голота нещасна, знаємо, чим дихаєте!
— Ах ти ж куркульський вилупок!
— За вилупка ти мені заплатиш!
— Теж мені ґазда! Не ґазда, а фирцик! — Пилип підняв грудку сухого глею, швиргонув у Грицька. Ледь не вцілив. Той відскочив, погрозив кулаком і побіг до села. Нараз зупинився, постояв трохи, роззираючись по боках, і рушив, низько пригнувшись до землі, буцім щось винюхував.
Пилип чув, як винувато дихає за спиною брат, та нічого не сказав малому, мовчки почав підбирати огірки, що розсипалися з клунка».
— Я йому не показував, — першим почав Сергійко. — Він питає, що в руці, а потім налетів і розтулив пальці.
— До хижі не підходив?
— Що йому там робити? Але ж дали ми йому! — Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. — Більше з нами не задиратиметься!
Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:
— Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.
— Дай, я віднесу, — Простягнув руку за хлібом Сергійко.
— Зірку заховай у хижі.
— Навчений
— Попитай, може, потребують чого…
Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.
Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.
Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.
Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.
Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.
І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.
Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.
Запитав:
— На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?
Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.
— Ну, обидва… То й що?
– І нічого не трапилось?
У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:
— Нічого. А що таке?
— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…
Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.
— Звідки знаєш? — запитав Андрій.
— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?
— На обід, як для чого!
— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!
— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.
— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.
Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.
— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.
– І огірки для пса?
— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.
— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!
— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!
— Пішли глянемо.
— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.
— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!
— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.
— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.
— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.
— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.
— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?
Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.
Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.
Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.
— Чого тобі? — почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.
— Гайда зі мною по траву.
Той безнадійно махнув рукою.
— Задачки… Мати не пустять.
— Ну й сиди над своїми задачками! — в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.