Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.
Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.
— А де Сергійко? — запитав.
— У хижі… з ними…
Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.
— Тримай!
— Де це ти?
— Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?
— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!
— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?
— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?
— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.
— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…
— Я до темряви з нього очей не спущу.
— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.
— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…
— Лячно мені.
— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.
Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.
Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.
Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.
Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.
Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.
— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?
Той не примусив довго чекати.
— Бачив Демчуків? — запитав.
— Кажеш так, буцім жити без них не можу.
— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?
— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.
— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!
— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть — вівчарка…
— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?
Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька — той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.
— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!
— Як же вони його?..
— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.
— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.
— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.
— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?
— Хочу.
— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…
— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.
— Може, й забудуть?
— Все може бути. Та навряд.
Грицько озирнувся злодійкувато.
— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.
Поколупавши в носі, Грицько запропонував:
— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?
— А стайню хто чиститиме?
— То я побіжу сам…
— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.
— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.
Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.
— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…
— А потім усі шишки на мою голову!
— Е-е, скажеш — помилився…
Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.
Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.
— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.
Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.
Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:
— Тітко Ганно, вуйко приїхали!
Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:
— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.
Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…
Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.
— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!
Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.
Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.
— Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!
Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:
— Чого заґелґотіла?
Кинув батіг на сидіння — видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.
— Це я гелгочу! — вибухнула жінка. — Подивись ти на нього! — вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька — дивився спідлоба, наїжачившись. — Глянь, що в нього за пазухою! — Засунула руку й витягла величезний шмат сала. — Я ще вдень помітила — кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, — кивнула на Андрія, — ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? — вдарила салом по шиї. — Чи не годують тебе, голодний ходиш?
Грицько блиснув очима, але промовчав. Северин Романович потягнув батога з брички. Грицько одразу помітив це й заскиглив:
— Уже сала шматка жалко! Просив я колись у вас? Може, мені ось як потрібно, — різонув краєм долоні по горлу, — в кого ж узяти, як не в себе?
— Добро цвиндрити! — обличчя в Северина Романовича почало наливатися кров'ю. Хвисьнув батогом, схопив сина за комір сорочки.
— Не бийте, хочете, на коліна стану, але не бийте! — заканючив Грицько, крутячи шиєю. Смикнувся, намагаючись вирватися, та батько тримав міцно. — Простіть мене!
— Для чого брав? — заніс батога Северин Романович, та, перехопивши Андріїв погляд, опустив руку. Підштовхнув сина до веранди. — Пішли до хати, там розберемося.
Він швиргонув батога в бричку, Грицько збагнув, що головні неприємності вже позаду, непомітно підморгнув Андрійкові, та одразу обличчя його знов набрало жалісного вигляду, в очах навіть з'явилися сльози — попрошкував до хати згорбившись.
— Мені бігме погано зробилося, коли побачила його в коморі! — докинула ще жару у вогонь тітка Ганна. Вона замкнула двері комори і, недобре зиркнувши на племінника, наче він був винний в усіх її неприємностях, почимчикувала до кухні.
Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався — голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора. Став за дверима, прислухався.
— Я вже просив вас, — почув сльозливий голос Грицька, — щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…
— Подумав… подумав… — сердито забуркотів старий Жмудь. — А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! — Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. — Самі б привели того пса, та й ще дякували!
— Звідки я знаю?
— Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!
— Вже й канчуками! — в голосі Грицька з'явилася зухвалість. — Тільки й чуєш…
Северин Романович позіхнув.
— Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.
— Скажіть матері, щоб дала сала.
— А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?
Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:
— Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.
— Ти бачив того пса?
— Андрій казав — гарний.
— Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?
— Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.
— Піди подивись.
— Я з ними побився, не покажуть.
— Чого бився?
— Та малий зірку не хотів показувати.
— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?
— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.
Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.
— Сам бачив її?
— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.
На кілька секунд запала мовчанка.
— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?
— Червоноармійська, кажу…
— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?
Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.
— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.
Знову застогнали пружини дивана.
— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.
— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…
— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?
— Та висить замок.
— Не заходив всередину?
— Я ж казав — побився з ними. А що?
— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?
— Де ж їм тут взятися?
— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.
– І ви гадаєте?..
— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…
— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.
Диванні пружини знову застогнали.
— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.
Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.
«Що ж робити? — міркував схвильовано. — Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» — не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:
– І досі Сірка не випряг?
— Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.
— Засідлай Грицькові вороного.
— Куди це він проти ночі? — якомога байдужіше запитав Андрій. — Кінь гарячий і темряви боїться.
— Сам знаю, чого боїться, чого ні…
— Зараз, тільки випряжу Сірка.
— Сам випряжу. — Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.
— Ти куди? — запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.
— Справи, — одповів невизначено.
— Вівчарку вже завтра подивимось? — запитав Андрій.
Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.
— Ти сам пса бачив?
Андрій знизав плечима.
— Гарний собака, вівчарка…
— Сам бачив, питаю?
Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде — можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»
— Чом не бачив, показували…
– І до хижі заходив?
— Звичайно.
— Нікого там не було?
— Хто ж може бути?
Северин Романович перезирнувся з Грицьком. Видно, тверді Андрієві відповіді похитнули його рішучість.
— А на горищі? — запитав Грицько.
– І на горищі нікого.
— Звідки знаєш? — втупився в нього уважним поглядом Северин Романович.
Андрій завагався лише на мить, та Жмудь уже запідозрив племінника. Ніяк не виказав сумніву, навіть рукою махнув байдуже.
— Як чоловіка щось штрикне, — мовив спокійно, — то він сам не свій робиться. Хай йому грець тому псові — завтра подивимось. Виводь вороного, — наказав Андрієві.—А ти не жени, — повернувся до сина, — переночуєш у Заозерному, сьогодні не вертайся, кінь і справді темряви боїться. Скажеш Іванові Йосиповичу, що я завтра навідаюсь.
Андрій зрозумів, що все це мовиться про людське око — либонь, Северин Романович підморгує зараз синові, мовляв, Андрій напевно змовився з Демчуками і слід задурити йому голову…
Грицько відповів упевнено:
— Я все зроблю, але ж завтра треба того пса…
— Буде твій, — пообіцяв Северин Романович.
Грицько скочив на коня, Северин Романович пішов одчиняти ворота, а Андрій стояв і дивився, як виграє вороний.
Жеребець добрячий, він доскочить до Грабового за півгодини, ще чверть години чи хвилин десять, поки Коршун збере своїх вояків, хвилин сорок на зворотний шлях — коні в них не такі добрі, — всього через годину й двадцять хвилин будуть тут, нехай через півтори години…
Негайно треба діяти, але як?
Северин Романович обізвався від воріт:
— Чого гав ловиш? Заводь Сірка до стайні, зараз я води принесу. А потім поїмо й бричку лагодити треба. Заднє ліве колесо ледь тримається.
«Він стежитиме за мною й не відпускатиме ні на крок, — майнула думка. — Але за будь-яку ціну треба попередити розвідників. Правда, додому тоді не буде вороття… Нехай так… Попрошу розвідників, щоб узяли з собою…»
Андрій метнувся до клуні, дістав із схованки автомат. Загорнув у ватянку разом із запасним ріжком.
Северин Романович витягав воду й виливав у довгі дерев'яні нецьки. Побачивши Андрія, наказав:
— Заводь коня.
— Зараз, лише поводжу трохи.
— Гаразд, — згодився.
Андрій взяв Сірка за вуздечку. Йшов трохи збоку, щоб кінь затуляв його од дядька. Розчинив хвіртку. Клямка брязнула, Северин Романович озирнувся, крикнув щось, та Андрій уже не чув. Скочив на Сірка, вдарив голими п'ятами в боки, пустив коня чвалом — встиг побачити, що вуйко вискочив на вулицю й грозить йому обома кулаками.
Попереду зблиснуло озеро. Андрій натягнув повід, осаджуючи коня біля Демчукового залишавілого паркану.
— Вуйку Антон! — гукнув.
Демчук визирнув з-за сарая — у білих домотканих штанях, такій же сорочці навипуск. Тримав сокиру й дивився невдоволено, видно, хлопець одірвав його од термінової роботи.