— Чого тобі? — застромив сокиру в колоду, потягнувся за капшуком з махоркою — Демчук курив величезні цигарки, курив часто, від чого вуса й кінчики пальців у нього були темно-коричневі.
— Вуйку, — почав Андрій швидко, — не можна гаяти ані хвилини… Знаєте, хто у вашій рибальській хижі? Прошу вас, там совітські солдати, а зараз тут будуть бандери. І ви мусите тамтих солдатів вивести!
Демчук витягнув з рота ще не припалену цигарку. Підійшов, шкутильгаючи, до паркану: ліва нога в нього була трохи коротшою, ще в дитинстві зламав, і кістки зрослися неправильно. Радили податися в місто до лікаря, та де тих грошей на лікарів наберешся?
Сперся на паркан, запитав, пильно дивлячись маленькими світлими очима:
— Ти що мелеш? Які совітські вояки?
— У вашій хижі… — Андрія почала дратувати Демчукова нетямущість. — Ми, коли нічліжили, спіткали четверо совітських розвідників. Заховали їх до вашої хижі, Пилип з Сергійком там наглядають. А вуйко Северин дізналися й Грицька до Коршуна верхи послали.
До Демчука нарешті дійшла суть справи. Спохмурнів, обличчя навіть почорніло, розім'яв товстими шорсткими пальцями цигарку, викинув.
— Душу б з вас вимотлошити! — мовив загрозливо. — За це бандери всіх нас…
Андрій витяг з-під ватянки автомат, повісив на шию.
— Якщо ми дамося! — одповів зухвало.
— Дурень ти, ось хто! — нараз розсердився Демчук. Потер тильною стороною долоні підборіддя, обернувся до хати, погукав:
— Катре! Чуєш, Катре!
Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста — перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.
Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:
— Що тобі, щастя моє?
Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…
— Запрягай Білку, рибонько, й швидше!
— Що так горить?
— Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!
Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.
— Діти де?
— Там, — махнув рукою на озеро. — Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці — на хутір до сестри. Там і спіткаємось.
Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:
— Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?
Демчук приступив до неї.
— Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. — Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. — Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…
Жінка легенько відштовхнула його.
— Чого ж ти стоїш? Поспішай!
Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад — бачив, як заметушилася дружина, — дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.
Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.
— Ану, Олексо, поклич Фрося! — наказав начальнику служби безпеки — довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.
— Сучий син, цей Фрось! — мовив есбіст переконано. — До стінки б його!
— До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!
Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.
— З'явився за вашим наказом, пане Коршун!
— Ех ти ж, ворона! — Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. — Проґавив розвідників…
— Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.
— Цей? — відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.
— Ні, той вищий був, кирпатий…
— Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…
— Андрій то був, — втрутився Грицько.
— Я й кажу, — зрадів Фрось, — коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…
— Тихо будь! — зупинив його Коршун. — Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?
— А куди ж їм дітися? — зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. — Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…
— Так, через болота їм не пройти, — згодився Коршун. — Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви — до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?
— Але ж племінник ваш… — похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?
— От що, Фросю, — пом'якшав, — піднімай своїх хлопаків і — швидше до Острожан! Він вас проведе, — кивнув на Грицька. — А може, я сам? — завагався, та лише на секунду — згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони — справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? — Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу — хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… — додав раптом непевно.
— Там вони, ось побачите, — просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.
— Ти, Олексо, бери його загін, — розпорядився Коршун, — і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.
— Дайте мені й другий загін, — попросив есбіст. Знав, що тільки назва — загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.
— А коней де візьмеш? — запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…
— Добре, пане, — погодився, — Фросевів загін полку вартий.
— З богом, — відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: — Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.
Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.
— Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.
Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.
Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.
Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?
– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.
Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:
— Відчиняй швидше!
— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…
«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»
Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.
— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.
Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:
— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…
Бутурлак запитав коротко:
— Хто це з тобою?
— Вуйко Антон. Пилипів батько.
— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.
Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.
— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.
Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.
Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.
— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?
— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.
— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.
— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.
Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.
Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.
Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.
Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:
— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?
— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!
Така довга тирада, видно, далась йому нелегко — усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.
— Що з цим? — Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».
Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:
— Твій він, чи що? Віддай.
— Спасибі, вуйку! — Андрій радісно схопив зброю.
Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».
— Ах ти ж, малий вар'яте! — не витримав батько. — Ану, дай сюди!
Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.
— Я за сто метрів пляшку розбиваю, — пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.
— Що поробиш, війна… — мовив Бутурлак. — Під час війни всі дорослішають.
Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку — звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…
Сергійко стояв, заклавши руки в кишені штанів, і дивився, як вислизають солдати з хижі. Останнім вийшов батько, потягнув сина за собою.
— Тримайся мене, — наказав. Роззирнувся довкола, обличчя його посвітлішало, гукнув лейтенанта. — Там човен, — тицьнув пальцем на очерети. — Човен Северина Романовича, і всі ми вліземо…
— Для чого?
— А ми навскіс через озеро. Навкруж — верст дев'ять, а тут чотири.
Бутурлак завагався.
— Але ж нас восьмеро.
— Троє хлопчаків. У них ваги… Добрячий човен, сам Жмудеві робив, знаю. Дуже прошу тільки лягти на дно, бо хтось може побачити вас. А так думатимуть — старий з хлопчаками по рибу подався.
Бутурлак не перечив. Можливо, старий мав рацію, хоча не зовсім: либонь, тому Жмудеві пальця в рот не клади — давно збагнув, що до чого, і годі сподіватися, що їхні маневри лишилися нерозгаданими.
Пилип з Андрієм сіли на весла, Демчук узявся кермувати, а Сергійко примостився на носі. Розвідники полягали на дно й старалися не дуже ворушитися, бо човен сів глибоко й міг бортами зачерпувати воду.
Бутурлак дивився, як вправно веслують хлопці, наче то була для них не робота, а розвага.
Славні хлопці — щастя, що все так влаштувалося. Якщо б не ці кирпаті веснянкуваті поліщуки, вночі розвідники обов'язково натрапили б на бандерівську засідку, і невідомо, чи довелося б йому бачити синіюче передвечірнє небо, чути рипіння кочетів і лебедіння води за кормою.
Андрій, перехопивши уважний погляд лейтенанта, зрозумів його по-своєму.
— Ми звичні, — пояснив. — Ось вуйко Антон не дадуть збрехати: до Заозерного за годину діставалися, а від Острожан туди навпростець шість верст.
— Ти скільки класів закінчив? — запитав Бутурлак. Побачив, як спохмурнів хлопець, і зрозумів, що торкнувся болючого місця.
— Чотири… — Раптом Андрій подумав, що лейтенант може витлумачити це не так, як треба, і уточнив:
— Ми з Пилипом ще перед війною вчилися, семирічка в нас була.
— Фашисти зліквідували?
— Так.
— До Німеччини багатьох забрали?
— Звичайно. Правда, дехто на хуторах переховується, а двоє хлопців у бандери подалися. Кажуть: у бандерах якось переб'ємося, а в рейху точно загинемо.
— Оце так! — похитав головою Васюта. — Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат — не іграшка, з нього стріляти треба…
— А вони несвідомі, — подав голос Пилип. — Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…
— А воюють з нами!
— Я от що скажу, — мовив старий Демчук. — Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…
— Нічого, дядьку, — пообіцяв лейтенант. — Скоро ми їм на хвіст наступимо! — піймав Андріїв погляд, усміхнувся відкрито. — Вчитися хочеш?
Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.
— Він у Гриця книжки краде, — підморгнув лейтенантові Пилип. — Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.
— Недовго вже чекати, — підбадьорив лейтенант, — восени підете в школу.
— Згоріла наша школа, есесівці спалили.
— Нову збудують.
— Чекати довго, — поскаржився Андрій. — Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.
— Це там? — визирнув з-за борту лейтенант.
— Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.
— Славне у вас озеро! — лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. — І велике, як море.
— П'ятнадцять верст завдовжки, — ствердив Андрій.
— Колись по війні на юшку приїдемо.
— Ми вам такої риби зловимо! — обізвався з носа Сергійко. — Окунів настьобаємо.
— У нас тут кілограмові окуні ходять, — похвалився Пилип. — А щупаки! Весною батько принесли пудового. А сазан як візьме — тримай тільки!
— У нас на Дніпрі лящів багато, — почав Бутурлак і не скінчив: десь на березі гахнуло — лейтенант висунувся з-за борту, прислухався.
Тиша, тільки вода хлюпається…
І раптом далека і якась начебто несерйозна автоматна черга…
Ще здалеку побачивши рибальську хижу, Фрось зупинив коня й загорлав на підлеглих:
— Давай, хлопці, спішуйся! Ти, Пецух, бери трьох і заходь з тамтого боку! Від лісу їх відріжте, щоб не втекли, а ми звідси навалимось!
Пецух з трьома стрільцями побігли аж до узлісся, яке починалося метрів за чотириста від берега. Фрось одразу збагнув їхній маневр, закричав навздогін:
— Куди, сучі сини? Я вам дам у лісі ховатися!
Але ті або не почули, або вдали, що не чують: залягли в густому молодняку — подалі від гріха й автоматних куль червоних розвідників.