Ростислав Самбук
З-за Високого замку насувалася брунатна драглиста хмара, а над містом ще сяяло сонце, і це якимось чином відповідало душевному настрою Андрія Шамрая: через кілька хвилин він побачить Віру.
Ішов щасливий, усміхався й наспівував, та десь під серцем лежала тривога, що наповзала, як ота брунатна хмара, і Андрій мимоволі притишив крок.
Зупинився біля левів, що охороняли вхід до ратуші. Вони сиділи на задніх лапах і дивилися кудись понад Андрієм, байдужі і до його переживань, і до тривог та надій людей, які снували площею навколо ратуші; леви символізували велич каменю й вічності, бачили багато й бачитимуть ще більше, та раптом Андрієві захотілося дати щигля по носі найближчого звіра — нехай він живе ще тисячу років, однак хіба вартий той час бодай одної сьогоднішньої хвилини? Віра вже чекала на нього біля театру.
Андрій здалеку побачив її й побіг назустріч, а вона стояла й дивилася, і Андрій нараз зупинився, застиг, не зводячи з неї очей, бо не знав, чи справді то Віра, — в його уяві ще жила дівчина з кульбабовим вінком на білявій голівці, а стояла навпроти й усміхалася йому висока й струнка дівчина, певно, найвродливіша у Львові. Таких ще не бачив у житті.
Андрій перейшов вулицю нерішуче, навіть боязко, а вона стояла, простягала до нього руки й радісно всміхалася.
Андрій також простягнув руку, та Віра нараз припала щокою до його грудей, і в Андрія перехопило подих.
Він несміливо торкнувся долонею її білявого шовковистого волосся. Віра підвела очі, Андрій зазирнув у них зблизька й лише тепер збагнув, що вона не змінилася зовсім, така ж золота кульбабка, якою була і в Острожанах.
Нарешті Віра відхилилась від нього, поклала долоні йому на плечі й почала розглядати Андрія з цікавістю. Хлопцеві зробилося ніяково, й він почервонів, та Віра не зглянулася над ним, навпаки, якісь грайливі, лукаві вогники замерехтіли в її очах, і вона мовила захоплено:
— Який ти став високий, Андрійку! І… — Затнулася, та все ж доказала: — І вродливий!
Андрій відчув, що недорікувата, щаслива усмішка розтягує йому обличчя, однак не міг нічого вдіяти з собою, тільки всміхався й мовчав, потім обережно зняв її руки з плечей, тримав у своїх загрубілих від важкої селянської праці долонях і міг так тримати цілу вічність: вона його кохана. Дивився на Віру й нікого й нічого не бачив довкруж, бо весь світ потонув у її зеленавих, дивовижно великих очах.
— Поступив? — запитала Віра.
Він збагнув, чого вона хоче, лише потім, коли перепитала затривожившись:
— Що з інститутом?
Йому одразу полегшало, бо в цьому простому запитанні було стільки турботи про нього, що Андрій зрозумів: він не чужий Вірі і, може, вона, як і раніше, кохає його.
Він стиснув її руки й кивнув, бо так і не міг вимовити жодного слова. Тільки побачивши, як просяяла Віра, сказав те, що казали мільйони до нього і що ніколи не звучить банально, бо саме в цих словах криється найбільша таїна в світі:
— Я люблю тебе!
Віра засміялася щасливо, вивільнила одну руку з його долоні, проте другу лишила — потягнула хлопця за собою, і вони пішли так, як діти, взявшись за руки й розмахуючи ними.
Коли вже ступили під портик театру, з неба впали перші краплі, й ринуло так, як буває лише в Підкарпатті, коли хмари зупиняються перед горами і одразу мокрими пасмами спадають на землю.
Люди під парасольками бігли до театру, хоч до початку вистави лишалося ще чимало часу, а Віра з Андрієм стояли, дивилися на них і думали, що всі вони щасливі, бо хіба може зараз хтось сумувати на землі.
— Розповідай, — урвала мовчанку Віра. — Як усе було…
Андрій зиркнув на неї зверху вниз. Нічого не хотілося казати, бо всі його клопоти, які ще тиждень тому видавалися найважливішими й найнеобхіднішими, тепер відсунулися в далеку минувшину, постали дрібними й не вартими уваги. І все ж треба було відповісти. Він махнув рукою й мовив недбало:
— Якось минулося… Більш-менш нормально… — Але одразу подумав, що мусить сказати Вірі всю правду, бо зневажатиме себе, і додав, дивлячись їй просто у вічі: — Чесно кажучи, ледь пройшов. На математиці мало не зрізався: Спершу здалося, що все, кінець, та потім трохи подумав і розв'язав задачку…
І Пилип вступив. До лісотехнічного.
— Ви обидва такі розумники, — сказала Віра, зітхнувши, але Андрій заперечив:
— Ти найрозумніша і… — Зніяковів, та все ж докінчив — І найвродливіша!
— Овва! — засміялася безжурно, та видно було, що їй приємні Андрієві слова. — Ти побачиш наших акторок — ото красуні!
Андрій ввічливо промовчав, певний, що вони не зрівняються з нею, і перевів розмову на інше:
— А ти українською тепер файно… Зовсім як тутешня!
Віра одразу споважніла.
— Рік у вашій школі й два роки тут… Та все ж, коли брали мене до студії, попередили, що мушу працювати. Я й сама знаю, що мушу.
— Ніяк не можу повірити, що ти артистка.
— Яка ж я артистка — в масовці бігаю. Сьогодні побачиш у третій дії. Ми там танцюємо.
Андрій глянув на Віру з повагою: чи ба, Віра виходить на сцену в костюмі і в гримі, скоро вона стане знаменитою й, може, не схоче дивитися на звичайного студента-політехніка. Таких у місті — хоч греблю гати. Скільки тисяч, казали, лише в їхньому інституті…
— Тобі Петро Андрійович вітання переказував, — мовив, бо це нагадувало про острожанські часи, коли ніщо не роз'єднувало їх.
— Чудовий він чоловік! — Віра притиснулася до Андрія, даючи дорогу чоловікові й жінці під одною парасолькою. Вони пройшли, проте дівчина не відсторонилася. — А ми були на гастролях. У Тернополі та Чернівцях, такі гарні міста. І завжди — аншлаги!
Андрій не знав, що таке аншлаги, він тільки здогадувався: то щось дуже важливе й для театру, і для самої Віри, та посоромився розпитувати й поважно кивнув схвалюючи.
Нараз Віра зиркнула на нього скоса й запитала чи то докірливо, чи то спантеличено:
— Але ж ти хотів бути льотчиком?
Андрій почервонів. Він не зважувався признатися, що не міг бути далеко від Віри. Відповів розсудливо:
— Петро Андрійович сказав, що зараз треба багато вчитися. В наші часи справжній льотчик мусить бути інженером. Реактивні літаки почали робити, а на них неуком не полетиш!
— Не полетиш, — згодилася Віра. Їй взагалі хотілося в усьому згоджуватися з Андрієм. Вона уявила його в формі студента-політехніка: звісно, темно-синій мундир з погончиками пасуватиме Андрієві, й дівчата зі студії помруть від заздрощів.
— Де житимеш? — запитала трохи перегодом.
— Ми зараз із Пилипом у моєї тітки. Але обіцяють незабаром дати гуртожиток.
— І я в гуртожитку. Так гарно, по двоє в кімнаті. Тут недалеко, у самому центрі.
— А ми на Пекарській, біля Личаківки.
— Тобі Львів подобається?
Андрій кивнув, однак не зовсім упевнено.
Місто справляло на нього подвійне враження. Вузькі вулиці центру й кам'яні велетні, що притулилися обабіч них один до одного, іноді пригнічували його, сповнювали серце тривогою. Він відчував їхню сувору похмурість і пиху з того, що простояли віки й стоятимуть вічність.
У такі хвилини розчулено згадував їхнє прозоре лісове озеро й безкраїй ліс навколо. Там усе дихало й жило, милувалося життям і вмирало, відчувши смак життя. В лісі він міг цілий день пробути наодинці, а тут людський вир оточував його.
Весь час Андрій відчував на собі сторонні погляди, цікаві й байдужі, запитувальні й роздратовані, доброзичливі й відсутні, він ще не знав, що трохи згодом, як і всі городяни, навчиться розчинятися у натовпі, а тепер мало не увесь час перебував у якомусь підсвідомому напруженні, наче мисливець, на котрого ось-ось вискочить зацькований вовк.
— Пішли. — Віра просунула руку йому під лікоть, і вони подолали кілька високих сходинок. Дівчина прошепотіла щось поважному контролерові у форменому сурдуті з металевими ґудзиками, той зміряв Андрія, як видалося йому, зневажливим поглядом, і вони пройшли до просторого театрального вестибюля.
У такому великому театрі Андрій був уперше. Зупинився, трохи приголомшений: блискуча паркетна підлога й широкі сходи на другий поверх, високі дзеркала, а далі, у фойє, зручні крісла попід стінами. І святково одягнені люди: жінки у яскравих сукнях, чоловіки в костюмах, білих сорочках з акуратно вив'язаними краватками. А він у звичайній тенісці, й штани на колінах, хоч і прасував удень, пузиряться.
Віра потягла його до входу в залу, вони постояли трохи в дверях, від яких вів прохід, встелений килимовою доріжкою.
Андрій здивувався, побачивши величезну завісу — важка й оксамитова, такої, певно, вистачило б на два десятки завіс для їхнього районного Будинку культури.
Потім вони розглядали фотографії артистів. Віра називала їхні прізвища, а Андрій чудувався, що вона може бачити їх і навіть розмовляти з усіма цими народними й заслуженими, про яких він чув навіть у своєму острожанському закутку.
Віриної фотографії у довгому ряду знімків ще не було, він запитав чому, та дівчина засміялася безжурно й пояснила, що вона ще не артистка, а студійка. Ось закінчить навчання, і якщо її залишать у театрі…
Андрій напевно знав, що залишать, він ані на секунду не сумнівався в цьому, особливо після того, як літній сивий чоловік здалеку всміхнувся Вірі й помахав рукою. Народний такий-то, з повагою пояснила Віра, і Андрій одразу пройнявся до нього симпатією: народний, а вітається перший, і якщо з Вірою рахуються навіть такі люди…
Знову Андрієві на мить зробилося боязко, але дівчина трималася за його лікоть міцно. Впіймавши на собі кинутий покрадьки Андріїв погляд, Віра легко потиснула хлопцеві руку, — вона була розумна й тямуща, його кохана…
Білетер посадив їх у четвертому ряду, сказати б, мало не на покуті, колись Андрій був у Луцькому театрі, сидів у передостанньому ряду на балконі, а тут — у партері.
Після першої дії Віра пішла гримуватися, й уся друга дія була для Андрія зіпсована, він ледь розумів, що діється на сцені, а в антракті навіть не виходив у фойє. Нарешті важка завіса розсунулася, і Андрій розгубився: стільки дівчат на сцені, в яскравих українських костюмах, вродливих, а Віри серед них не видно.
Андрій знав, що й Віра на сцені, шукав її очима й ніяк не міг знайти.
Дівчата почали танцювати, й лише тоді Андрій упізнав Віру, навіть перехопив її погляд і тільки йому адресовану усмішку. Відразу зала й глядачі ніби перестали для нього існувати, здавалося, він був з Вірою наодинці, й зараз вона спуститься зі сцени, підійде до нього — і це ні в кого не викличе подиву…
Після вистави Андрій дочекався Віри біля бокового службового виходу.
Дощ припинився, та кам'яні тротуари були ще мокрі, й у них відсвічували поодинокі ліхтарі. Андрій ішов поруч Віри, дивлячись, як його тінь то випереджає, то відстає рід нього. Знав: Віра чекає, що скаже він про виставу, та не знаходив значущих слів, і все ж, розуміючи, що треба було щось сказати, промимрив розгублено:
— Ти грала чудово!
Віра взяла його за руку й запитала наче не до ладу:
— Ти бачився з Бутурлаком?
Андрій зазирнув їй у вічі. Дівчина похитала головою.
— Не треба, Андрійку. Хіба це гра?
— Але ж…
— Не треба. Як Бутурлак?
Певно, вона мала рацію, і Андрій погодився з нею.
— Володимир Гаврилович у відрядженні, — пояснив. — Десь у районі. Кажуть, днями повернеться.
— Він кілька разів дзвонив мені, обіцявся прийти на виставу, однак не дотримав слова.
— Робота…
— Все одно міг прийти.
— Писав мені, що рідко буває в місті. Усе з бандами воює.
Віра зітхнула.
— Скоро їх не буде.
— А в нас у сусідньому селі ще кількох активістів.
— На що вони сподіваються?
— А-а… — махнув рукою Андрій. — Вони нас ненавидять, їм усе наше — смерть. Ось у спину й стріляють. Так, як Коршун.
— Нам у театр листи надсилають. Пишуть, коли радянські п'єси гратимемо, наплачемося.
— Пусте. Їх жменька залишилась. Я так думаю: хто несвідомо в ліс пішов, давно вже зброю кинув. Есбісти не здаються, а в них руки в крові, нема куди подітися.
— Хай їм грець, — безжурно хитнула головою Віра. — Вітай Пилипа, ми вже прийшли. Оце наш гуртожиток.
Андрій несміливо пригорнув її, Віра гаряче дихнула йому в обличчя, та одразу вивільнилася й задріботіла до брами. Зупинилася на сходах, помахала Андрієві, і той пішов, не здогадуючись, що Віра стоїть біля самісіньких дверей і дивиться йому вслід.
А він ішов і згадував те літо сорок п'ятого року, коли вперше побачив Віру.
Було це в лісовому селі Острожанах на Волині. У Віри померла мати, і батько — полковник, дивізію якого перекидали на Далекий Схід, забрав дочку з дитбудинку й залишив тут у бабусі.
Те літо видалося в Острожанах тривожним. Навколо села блукала бандерівська банда Коршуна. Голові сільради Демчуку, лейтенантові Бутурлаку, який після поранення перебував у Острожанах, стало відомо, що Коршун вночі збирається напасти на села. Чоловіків в Острожанах майже не було — ще не повернулися з фронту, і лейтенант Бутурлак дав згоду на те, щоб двоє підлітків — Андрій і Пилип — узяли участь в обороні села.
В Андрія руки свербіли на бандерівців. Коршун був його дядьком. Крім того, хлопець знав, що в банді перебуває його двоюрідний брат Грицько Жмудь, син острожанського куркуля, котрий втік з гітлерівцями.
Із Жмудями в Андрія були свої рахунки: після смерті матері всю війну наймитував у них.
І ось настала та тривожна ніч.
Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє непевно пугикнув сич. Постояли трохи на узліссі, потім троє, розосередившись, рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.
Бутурлак вилаявся: Коршун виявився обережнішим, ніж він гадав, і вирішив почати з розвідки боєм.
Коли троє підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися.
«Певно, Коршун і Грицько», — подумав Андрій.
Лейтенант повів кулеметом, шукаючи ціль. Добре, що Коршун не залишився на узліссі. Тепер можна буде відрізати їм відступ до лісу.
Головне, аби в оборонців села витримали нерви, щоб підпустили бандерівців до самісіньких хат.
Перейшовши потічок, троє розосередилися ще більше, і це свідчило про кмітливість ворога. Коршун діяв правильно й застраховував себе од несподіванок.
Коли троє наближалися вже до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.
Андрій, який лежав поруч лейтенанта, почув, як той стиха мовив:
— Шкода, що вони так розосередились…
З клуні вдарила автоматна черга: першим відкрив вогонь «яструбок» Вербицький і зробив це вчасно, бо одному з бандерівців залишилося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.
Двоє, які щойно подолали потічок, зупинилися. Бутурлак полоснув по них чергою, та не влучив, бо ті побігли назад до рівчака, ще кілька кроків — і заховаються…
Бутурлак послав ще одну чергу, та нараз перед стосом дров, де він примостився, вибухнуло полум'я: хтось із бандерівців кинув гранату.
Лейтенант ткнувся обличчям у дрова, кулемет замовк. Андрій кинувся до Бутурлака, схопив його за плечі.
Бутурлак розплющив очі, прошепотів:
— Здається, мене оглушило… Допоможи Вербицькому!
Андрій побіг до клуні, де засів «яструбок».
Вербицький одразу зрозумів тактику лейтенанта: відрізати бандерівців від лісу. Скосивши першого, він зістрибнув з горища клуні й побачив директора школи Ротача, який біг з сусіднього двору, стріляючи на ходу.
— Вперед, — закричав Вербицький, — бо ті двоє бандерівців уже в селі!
Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк.
До подвір'я метнулась чорна тінь. Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, але не встиг: сухо ляснув поодинокий постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, й бандерівець упав.