— Молодець, Ротач! — вигукнув Вербицький. — Шукай третього! Де третій?
Відразу одержав відповідь: застрочили з-за сусідньої хати.
Щось вдарило Вербицького в плече й кинуло на спину. Він упав, ударившись об дерево потилицею, проте свідомості не втратив. Хотів підняти автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач, щось крикнув йому, однак все одно той би не почув.
Ротач упав.
— Ну, чого ж не стріляєш?! — крикнув Вербицький розпачливо.
Водночас біля хати, з-за якої щойно били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга. Це Ротач вирішив закидати бандитів гранатами.
Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша, й Вербицький, хитаючись, підвівся. Ступив крок, але голова пішла обертом, і він упав на руки Андрія, котрий саме забіг на подвір'я.
— Де Пилип? — запитав Вербицький, насилу розплющивши очі. — І що з лейтенантом?
Андрій вказав на сусідню клуню, звідки лунали поодинокі постріли.
— Пилип там. Чуєте, стріляє… А лейтенанта, здається, поранено.
— Чого ж ти тут? — У голосі Вербицького Андрій почув осудливі нотки. — Допоможи йому!
Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.
Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.
— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?
Лейтенант розплющив очі.
— Як з бандерівцями? — запитав.
— А постріляли!..
— Наші?
— Вербицького поранено.
— Де він?
— З Ротачем.
— Куди поранений?
— У плече.
Бутурлак підвівся, подивився на луг.
— А ті двоє? — запитав. — Позаду йшли двоє, один з них, мабуть, Коршун… Певно, ще не встиг далеко втекти… — Він схопив кулемет, шкутильгаючи, побіг до рівчака.
Андрій кинувся за ним.
— Андрійку! — почув з подвір'я.
Озирнувся — Віра… Вже розвиднілося, й одразу впізнав дівчину.
— Ти чого? — зупинився на мить, вражений.
— Куди ти?
— Коршун там… І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прослизнув Пилип. Біг, пояснюючи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом.
Андрій мимоволі зиркнув туди й помітив постать, котра вже мало не сховалася поміж дерев. Побачив, як Бутурлак упав на землю, застрочив з кулемета.
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився на Віру кулаком, перестрибнув паркан і побіг до Бутурлака, та нараз від рівчака пролунали постріли, й Пилипко, який біг до лісу, змахнув руками й заточився.
Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.
— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?
Пилип підвівся, та одразу знову впав. Андрій підбіг до нього.
— Тебе поранили?
Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.
— Ні, але ж і ступити не можу.
— Підвернув… Це нічого…
— Як нічого? А Коршун?
— Вважаєш, то Коршун?
— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг, побачити, він вистрілив і сховався в лісі.
— Гриць? — Андрій відірвався від Пилипа, завважив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною збуджене дихання. Озирнувся й побачив Віру.
— Я ж казав тобі… — Постерігши, як зиркнула гнівно, осікся.
— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.
— А як же я?.. — почав, однак простягнув зброю. — На, бери…
— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.
— Куди? — кинувся за нею Андрій, та дівчина бігла, й коси били по спині.
У лісі застрочив кулемет.
Через кілька секунд коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна й переслідує його.
«Але ж, — подумав, — Коршун, напевно, тікатиме до боліт. Можливо, він разом з Грицем. Казали, що бандити відсиджуються там, десь на острівці. Отже, Коршун суне навпростець, за ним — Бутурлак, а ліс тут густий і заболочений… Швидко не побіжиш…»
— Віро! — гукнув. — Постривай!
Навіть не озирнулася.
Андрій наздогнав її вже на узліссі.
— Стривай, ми побіжимо туди, — потягнув за руку. — Там стежка й ліс не такий густий.
— Але ж Коршун побіг просто…
— Ми перетнемо йому дорогу.
— Ти впевнений?
Андрій не відповів: югнув поміж кущів на стежку, що в'юнилася узліссям. Біг, час від часу озираючись, і бачив збуджене, загострене Вірине обличчя. Точніше, не бачив, у лісі було ще темно, просто пам'ятав, якими великими й гнівними бувають її очі.
Стежка вивела їх до молодого сосняка. Вони обігнули його, піднялись на горбок, за яким починався листяний ліс, — тут росли берези, вільхи, осики, дуби, — все перемішалося, утворивши непролазні хащі. Дерева й кущі приступили впритул до стежки, і віти боляче шмагали їхні обличчя.
Андрій ледь притишив біг, вирішивши, що такий темп не під силу дівчині, та Віра одразу почала наступати йому на п'яти.
— Втомився? — запитала, і Андрій одразу наддав бігу, рівно дихаючи, і, здавалося, може бігти так скільки завгодно.
Лише один раз вони почули далекі постріли, Андрій зупинився, прислухався, та стрілянина стихла. Подумав: а якщо Бутурлак наздогнав Коршуна і всі їхні зусилля даремні?
Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…
Рвонув уперед так, що Віра відстала. Проте не поскаржилася, наздогнала, важко дихаючи. Та Андрій не пожалів її і не притишив бігу.
Потім вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшаником, поки нарешті не дісталися старого дубового гаю.
Андрій зупинився.
— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — Станеш за цим деревом. А я там… — Перебіг метрів за п'ятдесят.
Він прилип, як і дівчина, до шерехатого стовбура дуба. Краєм ока помітив Віру: стоїть, тримаючи напоготові карабін, — невже це її він бачив у золотому віночку?
Андрій не встиг пригадати, якою була тоді дівчина, бо почув хрустіння вітролому: людина йшла, не обираючи дороги, лізла напролом через підлісок.
Андрій зробив знак Вірі затаїтися, а сам, зігнувшись, перебіг трохи лівіше, куди мусив вийти чоловік.
Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.
Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, — червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.
Коли наблизився, Андрій дав чергу над його головою.
— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!
Виступив з-за дуба, дав ще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину. Нарешті впізнав і посміхнувся.
— Ти, Андрію? — Нахилився, щоб підняти «шмайсер».
— Не рухатись! — наказав Андрій, та Коршун не послухався.
Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.
Андрій озирнувся: Віра все ще цілиться, і з цівки карабіна йде димок…
— Руки вгору! — скомандував Коршунові, однак той не підвів, тримався правицею за ліву, й поміж пальців виступала кров.
— В кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.
Андрій дав чергу Коршунові під ноги, й бандерівець відступив. Надбігла Віра, схопила «шмайсер».
— Руки вгору! — повторив Андрій, і тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх на потилицю.
— Спиною!.. Оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.
Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, та промовчав.
Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишені пістолет і дві гранати.
— Віро, — сказав рішуче, — тримай його на прицілі, а я зараз зв'яжу йому руки.
— Що ти хочеш зі мною зробити, Андрію? — запитав Коршун. — Ми ж родичі!
Хлопець почав знімати з себе ремінь.
— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.
— Андрію, — вів далі, — ти не вробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! І мусиш вислухати…
— А я вже слухаю. Де Гриць?
— Гриць? Хіба я знаю, де він? Сховався десь… Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця, вона не для третіх вух…
— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене!
Коршун глянув на Віру важким поглядом.
— Добре, — зважився, — нехай слухає… У стайні під яслами закопано ящик з коштовностями. Вистачить тобі й цьому дівчиську на все життя. І мені також.
— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!
— А якщо зрозуміло, біжи мерщій до села!..
— Овва, — почав Андрій весело, — я був кращої думки про вас. А виявляється, ви ще й грабіжник!
Коршун рвонувся до хлопця, та Віра дала попереджувальний постріл.
Бандерівець зупинився й мовив:
— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — Він не закінчив: у дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, засапавшись, вийшов Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун югнув у кущі.
Віра вистрелила, проте не влучила — Коршун огинав дуби і вже наближався до гущавини.
«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, хлопець стріляв і стріляв, а Коршун усе петляв поміж дерев. Нарешті впав.
Андрій підбіг, наставив автомат.
Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, і розчепірені пальці з чистими, вхоженими нігтями мертво впали на землю.
Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:
— Це я — мазюка… Він же міг утекти…
Бутурлак перевернув Коршуна горілиць.
— Ось і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Проте я не бачив, як ви випередили мене…
— А ми навпростець, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі стежки знає.
— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.
— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти… — Глянув уважно на дівчину з недбало заплетеними кісками, яка твердо тримала карабін в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий вже Мало не переріс його. — Мої добрі друзі, — закінчив. — Вертаймося в село, бо там уже хвилюються…
Зараз, простуючи львівськими вулицями, Андрій згадав усмішку, з якою були мовлені ці слова. На душі зробилося тепло, йшов і усміхався, думав про Віру.
Невже на світі є кращі й вродливіші за неї?
Отець Йосип Адашинський знав, що перед ним сидить емісар головного проводу ОУН, однак це мало бентежило його. Точніше, отець Йосип трохи обманював сам себе, якийсь хробачок тривоги все ж лежав під серцем, та, зрештою, що таке тепер головний провід? Сидять десь собі в Мюнхені й думають, що тут усі танцюватимуть під їхню дудку.
А дзуськи! Він не такий дурний, щоб добровільно підставляти свою голову під удар, вона йому дорожча за всі ідеї ОУН і її ватажка Степана Бандеру. І нехай цей емісар розпатякує, що хоче, він, отець Йосип, буде обережний, як олень, і холодний та мудрий, як змій.
— Так, так… — мовив і невизначено похитав головою. — Може, шановний пан хоче кави?
Емісар головного проводу саме почав розповідь про нові настанови шефа ОУН — репліка отця Йосипа прозвучала дещо нетактовно, збила його з думки, якось приземлила й повернула до суворої дійсності. Він пильно глянув на отця Йосипа — чи не глузує, та єгомосць дивився на нього доброзичливо, немов саме від того, хоче його гість кави чи не хоче, залежало практичне втілення ідей, висунутих емісаром головного проводу.
— Єгомосць має справжню каву? — посміхнувся недовірливо. — Навіть у нас там вона коштує скажені гроші. Невже більшовики такі щедрі й продають її вам?
Отець Йосип подумав, що цей закордонний гість багато чого не знає і йому доведеться тут несолодко. Креснув у долоні, кличучи хатню робітницю, й наказав м'яко:
— Будь ласка, кави нам, Фросю, й тістечок.
Емісар головного проводу заздрісно подивився на Фросю й мимоволі випнув груди: гарненьке бісеня, цей чортів піп уміє влаштовуватись. Ворухнувся у фотелі й заклав ногу на ногу. Та, побачивши плями на штанях, сховав ноги. Звик носити гарні костюми, пошиті в модних кравців, а тут довелося маскуватися під бідного селюка, який доношує одяг до того, що вже світиться, і навіть тоді ще довго думає, чи варто купувати новий.
Ця роль була не до смаку емісарові головного проводу. Жив у достатку, навіть розкошах: батько мав магазин у Коломиї, дав синові університетську освіту, і той справдив його надії. Редагував одну з націоналістичних газет, за що й був пригрітий самим Степаном Бандерою. А тепер — брудні, заплямовані штани…
Емісарові головного проводу було вже за сорок, та він добре зберігся. Мав торс спортсмена й підкреслював це, туго затягуючись паском, від чого його розвинуті груди випиналися вперед ще більше, а плечі наче ширшали. Навіть зовсім голий череп не засмучував його, від цього ще більшало й так високе чоло й виразнішали кошлаті брови над пронизливими очима. Усе це мусило свідчити про суворість натури Юліана Михайловича Штеха, його вольовий характер, геть позбавлений зайвої сентиментальності. Кому вона зараз потрібна — у час, коли вони ведуть таку жорстоку боротьбу з більшовиками?
Юліан Михайлович знав, що цю боротьбу давно вже програно, відтоді, як зашкутильгала гітлерівська коняка, але тепер, коли американці посварилися з союзниками, знову з'явилися якісь шанси, інакше він за будь-яких обставин не погодився б, ризикуючи життям, переходити кордон, щоб розворушити це гниле болото у Львові.
Служниця принесла каву. Юліану Михайловичу закортіло відсьорбнути одразу, щоб навіть трохи обпекло губи, та стримався й повільно покалатав ложечкою, розмішуючи цукор. Одну грудочку на дві третини чашечки, аби кава була ледь-ледь солодкувата, щоб тільки притамувати її гіркоту, — тоді можна пити маленькими ковточками, відчуваючи, як поступово зникає втома й кров швидше пульсує.
Нарешті відсьорбнув і скоса зиркнув на отця Йосипа.
Цей попик не дуже подобався Штехові. Бліде, видовжене нервове обличчя, тонкий ніс із чуттєвими ніздрями, вузькі губи й жваві очі. Такі подобаються жінкам, а це, на глибоке переконання Юліана Михайловича, було несправедливо, бо жінка в усьому мусить підкорятися чоловікові, а як вона підкорятиметься такому тюті?
Юліан Михайлович потер тильним боком долоні підборіддя з ямочкою (ох, ця ямочка: вона так псувала мужнє й вольове обличчя емісара головного проводу, якось пом'якшуючи його брусуваті риси), всунув кошлаті брови й мовив категорично:
— Головний провід розраховує на вас, святий отче, бо наша боротьба священна, й церква в усьому мусить сприяти їй.
Єгомосць легким рухом зупинив Юліана Михайловича.
— Ми робимо спільну справу, і чолові діячі ОУН не можуть ображатися на церкву, — відповів не менш твердо. — Втім, слід врахувати нові умови й деяке, я хочу наголосити на цьому, перегрупування сил.
— Яке весь час змінюється на користь більшовиків?
Куточки губ у отця Йосипа опустилися. Відповів з гіркотою:
— На жаль. Але свята церква ніколи не примириться в цим. — Сплів тонкі пальці на грудях, стиснув міцно, аж побіліли. Хто-хто, а він знав про зв'язки церкви з оунівцями. Хто може підрахувати, скільки провідників організації походять з родин священиків, де їх виховували в дусі любові й поваги до князя церкви митрополита Андрія Шептицького? Сам Мельник, який перебрав кермо влади після вбивства Коновальця й очолював ОУН до сорокового року, коли Бандера зі своїми поплічниками розкололи організацію, — багатолітній управитель маєтків митрополита. Не кажучи вже про нинішнього шефа ОУН Степана Бандеру — він син священика-уніата в села Угринова поблизу Калуша. Член ПУНУ Барановський — син священика з прикарпатського села Дорогова. Особистий знайомий і друг отця Йосипа капелан легіону «Нахтігаль» член головного проводу ОУН Іван Гриньох — колишній парох з Галича: А така рішуча і водночас мила жіночка Гнатківська, дружина самого шефа СБ Миколи Лебедя, функціонерка головного проводу ОУН, — хто вона? Дочка священика з Косова. А заступник Бандери Ленкавський? Народився в родині станіславського греко-католицького пароха. І все ж, подумав отець Йосип, обережність і ще раз обережність!