Отець Йосип підсунув Штехові коробку в сигаретами, запалив сам. Запитав:
— Сподіваюсь, пан прибув до Львова не заради спасенних розмов зі мною?
— Звичайно. Щасливий, що єгомосць розуміє це! — іронічно посміхнувся той.
— То слухаю.
Штех допив каву.
— Може, пан воліє ще чашечку? — потягнувся до кавника отець Йосип, однак Штех зупинив його рішучим рухом руки.
— По-перше, — почав, — єгомосць, певно, здогадується, що прибув я сюди інкогніто? Лише один пан знає мене, для всіх інших я Микола Дейчаковський, працівник Коломийської райспоживспілки. Тут у відрядженні, службові справи, різні заготівлі, зрозуміло?
— Пан міг би й не попереджати мене.
— Мушу, бо тут зайвина не зашкодить. Далі. Ми з вами зустрічатимемось лише в крайніх випадках, коли виникне потреба виконати якесь завдання.
Отець Йосип зблід, та мовив твердо:
— Перепрошую, але змушений одразу поставити крапки над «і». Ніяких ваших завдань не виконуватиму.
— Вар'ята граєте? — В тоні Штеха відчувалася відверта погроза, проте це не злякало отця Йосипа.
Зауважив терпко:
— Не будемо з'ясовувати, хто з нас вар'ят. Пан погастролював у нас, і адьє, — помахав рукою, — до Мюнхена. А мені жити тут, і мати справу з енкаведистами не бажаю.
— Пан гейби чогось перестрашений?
— Так, — ствердив отець Йосип, — можете вважати, що перестрашений.
— А головний провід сподівався, що святий отець очолить рух наших вірних прибічників.
— Ні. Передайте чоловим діячам проводу, що стан здоров'я не дозволяє мені…
Штех почервонів од гніву.
— Болото! — вигукнув. — Ми знали, що тут смердюче болото, але щоб аж таке!.. Забути кращі ідеали!
— Кращі ідеали не забуті, — заперечив отець Йосип. — Пан не розуміє одного: ці ідеали можна поширювати по-різному, і слово боже тут неоціненне. Потихеньку й вчасно сказане, воно діє краще, ніж десяток убитих скомувізованих елементів.
— Начхати! — вирвалося в Штеха. — Нам потрібні дії, святий отче. Ваші слова, до того ж мовлені пошепки, ніхто за кордоном не почує. А ми мусимо довести американцям, що тут, на терені України, наша організація ще впливова, що з нами треба рахуватися, прошу я вас!
Отець Йосип знизав плечима.
— Якщо пай потребує поради, будь ласка. Чи, може, ватажки проводу хочуть дати мені в руки бомбу?
Але Штех уже опанував себе.
— Налийте ще кави, — попросив.
— Пан воліє тістечко?
— Ні, пан не полюбляє солодкого, — не без іронії відрізав Штех. — Пан полюбляє гірке, в прямому й переносному розумінні. Отже, єгомосць, наскільки я зрозумів, відмовляється активно співпрацювати з нами?
— Сподіваюсь, пан уже встиг простудіювати деякі совєтські газети? — ухилився від прямої відповіді отець Йосип. — У селах створюються колгоспи, у Львові більшовики, прошу я вас, будують заводи, скоро тут від робітників проходу не буде, а робітник — то смерть наша.
— Маєте рацію, — погодився Штех, — та пан не враховує закордонної ситуації. Наймогутніша країна світу тепер — Сполучені Штати, і ми мусимо довести американцям, що Україна не хоче йти з більшовиками. Потрібні систематичні акції, щоб створити за кордоном громадську думку. Треба дати привід, за який могли б вхопитися наші прихильники в уряді Трумена. Тоді американці розмовлятимуть із совєтами зовсім по-іншому.
Отець Йосип подумав, що совєти чхати хотіли на всі ультиматуми, разом узяті. Вони розгромили гітлерівську Німеччину, на яку так сподівалися оунівці, тепер заліковують воєнні рани, і хто-хто, а єгомосць знає, як швидко та успішно це робиться. Втім, заперечувати Штеху не став. Промовчав, і той вів далі:
— Дрібні акції, що їх здійснюють наші боївки, виходячи з лісових схронів, уже не справляють враження. Необхідно вдатися до вагоміших, я б сказав, гучних операцій, які б мали широкий розголос. Коротше кажучи, святий Отче, треба скласти список найвідоміших діячів, котрі активно працюють на совєти, і знищити їх.
— Легко сказати! — знекровлені вузькі губи отця Йосипа скривилися чи то в посмішці, чи то в гримасі. — Де знайти виконавців? Наші явки розгромлені, кращих людей давно заарештовано, лишилися одиниці, на яких можемо звіритися.
— Проте мусять бути невдоволені. Слід встановлювати нові зв'язки.
— Може, пан вважає, що в держбезпеці сидять склавши руки?
— Сувора конспірація. Один тримає зв'язок тільки з ще одним — і все.
— Важко, ох, важко!
— Досить, святий отче, крутити хвостом. У служби безпеки руки довгі, і якщо потрапите на гачок до добродія Лебедя…
В очах у отця Йосипа замиготіли злі вогники.
— Якщо вельмишановний пан прибув сюди, щоб залякувати, він може одразу повертатися назад до Мюнхена. Ніхто не піде за ним.
— Але ж я потребую виконавців, людей надійних і фанатиків. Ви повинні знати свою паству…
— Добре, — перебив його отець Йосип, — я назву вам двох. І все.
— Лише двох? — розчаровано мовив Штех. — Я розраховував на більше.
— Я знаю ще декого, та пан, наскільки я зрозумів, потребує людей абсолютно надійних. Без забобонів і з твердою рукою…
— Здається, ви переконали мене, святий отче. Давайте ваших двох.
— Один — племінник курінного Коршуна. Знали такого?
— Чув. Коршун загинув десь на Волині.
— Племінникові вдалося врятуватися. Зараз працює на новому великому заводі.
— Що ви! — зрадів Штех. — Чудово! Мусить ліквідувати директора чи головного інженера.
Отець Йосип ствердно нахилив голову. Так, більшовицьких керівників слід знищувати.
— Ну а хто другий? — очікувально нахилився до егомосця Штех.
— Колишній сотник УПА Ярослав Доберчак. Влаштувався на залізниці. Товарознавцем бази.
— Підходить. — Штех закурив і жадібно затягнувся. — Попервах досить. Як з ними зв'язатися?
— Племінника Коршуна післязавтра чекайте в соборі святого Юра. Правий притвор, о четвертій пополудні. Він сам підійде до вас. Запитає, чи не має честь бачити пана Габ'яка? Запам'ятали, Габ'яка? А ви скажете: не Габ'як, а Коструб. Це й буде паролем.
Андрій в Пилипом постояли трохи біля пам'ятника Міцкевичу, милуючись гармонійністю і витонченістю його ліній, — романтичний пам'ятник романтичному поетові, перетнули вулицю й попрямували широкою алеєю, що вела до оперного театру.
— Ну а далі що? — нагадав про перервану розмову Пилип.
— Чую, секретар партбюро називає моє прізвище. Думаю — чому? А він: пропоную обрати комсоргом Шамрая, Сиджу й не знаю, що робити. Віриш не віриш, а розгубився. А він каже: підведись, Андрію, щоб усі комсомольці побачили тебе. Підводжусь, а в самого коліна тремтять. Стою й мовчу. Мені б відмовитись — чому раптом я? — а мовчу, наче погоджуюсь. Усі руки піднесли, тоді буцім пробудився, кажу, не чекав цього і не знаю, чи впораюся. А секретар: допоможемо… Ось так і обрали…
— Чому б і ні… — розсудливо мовив Пилип. — Чого не обрати? У школі комсоргом був, бойовою медаллю нагороджений.
— То в школі, а тут, знаєш, скільки комсомольців! Мало не кожен.
— Призвичаїшся.
— Але ж страшно. Всі на тебе дивляться, а прийде сесія» спробуй чогось не здати.
— Ти з усім впораєшся, — впевнено відповів Пилип, — я тебе знаю, все вивчиш, навіть те, чого не треба.
— Точно, мені хочеться вчитися, — нараз признався Андрій. — Дехто в хлопців на лекціях не дуже-то й слухає, а мені все цікаво. Все нове, не так, як у школі, — і, знаєш, аж дивно стає, наче мозок у тебе більшає і сам робишся розумнішим.
— Так, — погодився Пилип, та не зовсім упевнено. — А мені математика важко дається.
— Приходь у неділю до мене. Поки що програми в нас однакові, разом посидимо.
— Прийду… — зрадів Пилип. Раптом він зупинився, схопив Андрія за руку. — Бачиш? Невже Гриць?
Вони якраз перейшли трамвайну колію, яка вибігала з вузької вулиці й перетинала алею. Гуркочучи на рейках, підійшов старий трамвай, і люди, що юрмилися на зупинці, посунули до нього. До зупинки, приспішивши крок, підходив високий хлопець у блакитній сорочці із закоченими вище ліктів рукавами. На нього й вказував Андрієві Пилип.
Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.
— Гриць! — упізнав його також і Андрій. — Точно, Грицько!
Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.
— Грицьку! — загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.
— Грицьку! — вигукнув ще раз Андрій і кинувся навздогін трамваєві, однак було вже пізно. Зупинився, вражений. Бачив, як віддаляється трамвай, хлопець у блакитній сорочці озирнувся й дивився на нього: він був дивно схожий на Гриця Жмудя, але ж вони з Пилипом могли й помилитися.
Трамвай завернув за ріг, і лише тоді Андрій обернувся до Пилипа. Вигляд у того був такий збентежений, що Андрій не витримав і зареготав.
— Він ще сміється! — образився Пилип. — А я готовий заприсягтися…
— І все ж ми, певно, помилилися. Бачив, спершу він навіть не озирнувся.
— Та бачив. Але ж такий схожий!
— Кажуть, у кожної людини в кілька двійників.
— Хочеш сказати, що сьогодні ми переконалися в цьому?
— Чом би й ні?
— Не віриться. Коли Коршун пішов на Острожани, врятувався лише Гриць.
— Усе може бути, — несподівано швидко погодився Андрій. — Втім, якщо це справді Гриць, він має всі підстави ховатися.
— Овва, йшов на село зі зброєю!
— Міг добровільно здатися й потрапив під амністію.
— Тоді чого йому тікати від нас?
— Мабуть, ми все ж помилилися, — вирішив Андрій. Зиркнув на годинник, занетерпеливився: — Володимир Гаврилович, мабуть, уже чекає на нас.
Бутурлак справді вже сидів на лавиці неподалік від оперного театру. Андрій гадав, що побачить його у формі з погонами капітана держбезпеки, та Бутурлак був у скромному синьому костюмі, сорочка без краватки, горішній ґудзик розстебнутий. Шия і обличчя у Володимира Гавриловича засмаглі, волосся вигоріло зовсім, і вітерець грався ним.
Бутурлак побачив хлопців ще здалеку, дивився, як підходять, дивився й думав, як швидко все росте на цьому світі, — востаннє бачив їх ще хлопчаками, дітьми. Відтоді минуло, здається, зовсім мало часу, а до нього простують уже дорослі люди, з такими він ходив у розвідку…
Всміхнувся тепло своїм думкам. Ці хлопці тримали зброю, будучи ще зовсім дітьми, хай доля береже їх, щоб ніколи більше не доводилося стріляти.
Андрій з Пилипом підходили повільно, і Бутурлак уже міг розгледіти зніяковілі усмішки на їхніх обличчях. Він підвівся й простягнув руки їм назустріч. Андрій потиснув капітанові руку, однак не витримав і зовсім по-дитячому пригорнувся до Бутурлака. Він був на півголови вищий за капітана, а форма студента-політехніка робила його ще вищим та стрункішим, і все ж ніяковів перед Володимиром Гавриловичем, як і в острожанські часи.
Бутурлак повів хлопців у кав'ярню на центральній вулиці, замовив каву й невибагливу закуску. Сказав зовсім просто:
— Молодці, хлопці, вилюдніли, і нехай вам щастить!
Потім він розпитував їх про Острожани, про Петра Андрійовича Ротача й Пилипового батька Антона Івановича, який став головою острожанського колгоспу «Червоне Полісся». Згадали, як билися з Коршуном, і Андрій розповів про сьогоднішню зустріч з Грицьком Жмудем чи хлопцем, дуже схожим на нього. Він гадав, що Бутурлак скептично поставиться до його розповіді, але той споважнів, занотував щось у маленькому записнику, перепитав навіть, у що був одягнутий юнак, схожий на Грицька.
— Вважаєте, що справді Григорій Жмудь? — запитав його Пилип.
Бутурлак непевно знизав плечима: мовляв, нічого він не вважає, та ніколи не слід легковажити, отож інформації хлопців буде дано належний хід.
Андрій помітив, що Бутурлак зиркнув на годинник. Певно, не хотів образити їх, та не міг і засиджуватись. Андрій відсунув недопиту чашку.
— Ми й так забрали у вас багато часу… — почав, але Бутурлак перебив його м'яко:
— Так, хлопці, сьогодні справді не маю жодної вільної хвилини й мушу вже прощатися. Давайте зберемося на чому тижні, подивимось Вірину виставу, а потім повечеряємо в мене.
Вони проводжали Володимира Гавриловича до трамвайної зупинки, і Андрій ще раз згадав, як сідав у вагон хлопець у блакитній сорочці, так дивно схожий на Грицька.
Штех уважно подивився на високого білявого хлопця в блакитній сорочці, який підійшов до нього.
— Перепрошую, ви помилилися, — відповів так, як умовлялися. — Моє прізвище Коструб.
Хлопець переклав з руки в руку газету, анітрохи не знітився під допитливим Штеховим поглядом. Це сподобалося Штехові: краще мати справу з людьми вольовими, нерішучі іі легкодухі відпадали одразу. Для того, що він задумав, потрібні були виконавці тверді й жорстокі, спритні й сильні, які б не розгубилися в скрутну хвилину і яких би потім не мучили докори сумління.
А на цього хлопця, здається, можна покластися — отець Йосип не підвів його.
— Почекай на мене біля собору, — наказав Штех і, не озираючись, попрямував до великої ікони святого Миколая. Поставив свічку й преклонив коліно — не тому, що вірив у бога, давно вже звик вірити лише своєму розумові, інтуїції й кмітливості, просто в глибині душі був забобонний: зрештою, чому не поставити свічку? Що таке свічка, тьху, копійчане діло, а раптом допоможе?
Штех перехрестився й постояв трохи, проникаючись мовчазною урочистістю собору.
Людей у ці передвечірні години було мало, пересувалися безшумно, лише якась жінка біля іконостаса бубоніла молитви. Пахло свічками й ладаном, цей запах завжди подобався Штехові, підносив і ніби оновлював його. Він перехрестився ще раз і вийшов із собору, твердо вірячи, що фортуна не покине його.
Гриць стояв неподалік металевої огорожі Митрополичого саду.
Штех зробив хлопцеві знак, щоб ішов за ним, і попрямував униз до парку Костюшка. Тут, у бічній тінявій алеї, обрав порожню лавицю й сів посередині, поплескавши долонею ліворуч від себе, полюбляв, щоб співбесідник, ким би не був, другом чи ворогом, сидів ліворуч, вважаючи, що ця позиція невигідна для нападу, — в нього вільна права рука, а це завжди дає якусь перевагу.
Коли Гриць умостився, Штех повернувся до нього впівоберта й запитав:
— Тобі подзвонили чи знайшли?
— Куди мали б дзвонити? У гуртожиток?
— Хто передав наказ?
— Не відаю. Сказав, від отця Йосипа.
— Знаєш, хто я?
— Звідки ж?
— Усе, що накажу, треба виконувати.
— Але ж…
— От що, хлопче, ти про службу безпеки чув?
— Чом не чути?
— Твій дядько був курінним УПА, і ти мусиш знати, що ми робимо з неслухами!
— Знаю. Але ж хто ви й чому я мушу виконувати ваші накази?
— Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. — На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.
Гриць недовірливо округлив очі.
— Головного? — перепитав шанобливо.
— Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.
— Так ви звідти! — Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда — скочить і стане струнко.
— Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь — виконувати мої завдання.
Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, — їх виконують лише найдостойніші.
— Сподіваюсь, що зможу бути корисним, — відповів, стиснувши кулаки.
Останні роки у Львові навчили Гриця стриманості, навіть відлюдкуватості, адже мусив щодня спілкуватися з товаришами по бригаді, робітниками, яких ненавидів усією душею. Все це позначилося на характері хлопця: він посміхався інженерам та майстрам, тиснув руку бригадирові, проте іноді серед веселої розмови хмурнів і замикався в собі.
Товариші вже звикли до Грицевої відлюдкуватості, ставилися до нього як до трохи пришелепуватого дивака, і це влаштовувало Жмудя. Щоправда, тепер він звався не Грицем. Жмудем. Хтось міг би дізнатися про його участь у банді Коршуна, і Гриць свого часу вжив найрішучіших заходів, щоб назавжди відхреститися від минулого. Волів набути його, щоб не виказати себе випадковим словом, але зараз слід було відповідати чітко й відверто, бо представник головного проводу запитав прямо: