— Тепер не втечеш! — вигукнув переможно. — Я б тебе!..
— Облиш, — махнув рукою Бутурлак. Підштовхнув Гриця до виходу. — А ти, Валентине, обшукай намет.
Лише тепер Гриць упізнав Андрія. Відступив назад, немов його збиралися бити.
— Ти!.. — вигукнув розпачливо. — Ти виказав мене! Боже мій, яка сволота!
— От що! — Соколов підніс до Грицевого обличчя кулак. — Коли ще писнеш!.. Не подивлюсь, що заарештований. Ти сволота, а він — хлопець що треба!
— А я ще додам… — втрутився Копоть.
— Я тобі додам! — насварився на нього кулаком Бутурлак, та всі знали, що зробив це лише для порядку, бо кількох гарних стусанів Жмудеві не завадило б. Мабуть, Гриць збагнув це, бо нахилив голову й вискочив з намету.
Біля вогнища плакала Ганна. Жмудь одвернувся од неї, стояв і дивився на болото, чорне болото, яке одразу засмокче.
«А якщо?..» — майнула думка, та Гриць злякано відсахнувся й повернувся спиною до болота. Стояв, втупившись у витолочену траву під ногами, ні про що не думав.
На першому ж допиті Гриць Жмудь розповів усе. Коли конвоїр вивів його, підполковник Яхимович перезирнувся з Бутурлаком і мовив:
— Ну й фрукт!
— Жорстокий, проте боягуз, — погодився каштан.
— Біс із ним, — махнув рукою Яхимович. — Що ви думаєте про цього Коструба?
— Невже Штех?
— Гадаю, так.
— Але ж маємо відомості: Штех у Станіславській області.
— Був, — уточнив Яхимович. — У Закарпатті перейшов кордон, потім його бачили в Яремчі й Коломиї. Далі слід губиться. Я так і думав, що він у Львові, місто велике й загубитися легко. Та й зовнішність Штехова така, як описує Жмудь: кошлаті брови, голий череп і ямочка на підборідді.
— Примітна зовнішність.
— Усе сходиться, — кивнув підполковник. — Штеха закинуто в Радянський Союз для організації терористичних актів. Висловський став першим. Якщо не візьмемо Штеха найближчим часом, він може накоїти багато лиха.
— Єдине, що маємо, нитка до Йосипа Адашинського. Той, хто послав Жмудя до Штеха, діяв саме за його дорученням.
— Не доказ, — похитав головою Яхимович. — Отець Йосип скаже: провокація, і спростувати це майже неможливо.
— Встановити нагляд за попом…
— Усе це слушно, але припустіть, що він таки не має ніякого відношення до справи.
— Від його імені прийшли до Жмудя.
— Штех міг знати про зв'язки сім'ї Жмудя з Адашинським і використати цей факт. Чесно кажучи, не вірю я в це, майже певен, що отець Йосип зв'язаний із Штехом, але тільки майже, не цілком. А нам треба вести гру безпрограшну.
Бутурлак задумався.
— А якщо штучно прискорити розвиток подій? — запропонував.
— Примусити Штеха активізуватися? Та як? До того ж небезпечно…
— Я маю на увазі інше. Уявіть, що Жмудь подзвонить Адашинському й попросить допомоги. Про те, що заарештований, знаємо лише ми, і такий дзвінок цілком імовірний. Жмудь запропонує Адашинському передати Кострубу, що потрапив у скрутне становище. Мовляв, знайшов притулок у товариша, однак тепер до того приїжджають родичі, треба кудись перебиратися, а в нього ні зв'язків, ні грошей. По-перше, дізнаємось, чи причетний до цієї справи Адашинський. Якщо Штех лише скористався його іменем, він пошле Жмудя під три чорти, і ми мусимо шукати інші канали виходу на Штеха. По-друге, коли святий отець справді зв'язав Штеха зі Жмудем, він перелякається; це ж не жарт — убивство, про яке гуде все місто, і невідомо, що скаже Жмудь, якщо опиниться в держбезпеці. Я переконаний: Адашинський докладе всіх зусиль, аби знайти Штеха і якось уладнати справу із Жмудем. А через попа вийдемо на Штеха й ми.
Підполковник слухав Бутурлака, не перебиваючи. Постукував олівцем по столу й дивився кудись убік. Коли капітан закінчив, сказав схвильовано:
— Слушна ідея, і я цілком підтримую її. Гадаю, що начальник управління погодиться з нами. Але давайте поміркуємо: ми зможемо вийти на Штеха в разі, коли з ним зв'язуватиметься Адашинський. А якщо ні? Далі. Припустимо, попу вдасться непомітно повідомити Штеха. В такому разі найімовірніше, що на зв'язок із Жмудем Штех сам не піде, а пошле когось із тих, кому довіряє…
— Й через нього потягнеться нитка до емісара головного проводу.
— Можливо й таке. Але не виключено, що Штех намагатиметься прибрати Жмудя як небажаного свідка. Тоді в нього одразу розв'яжуться всі проблеми: не треба морочити голову з влаштуванням Жмудя, а влаштовувати його треба надійно, адже розуміють, що ми не спимо й розшукуємо вбивцю Висловського. Вони назвуть Жмудеві місце зустрічі й пошлють виконавця…
— Але Жмудь може сам вибрати місце зустрічі й продиктувати свої умови.
— На які Штех мусить погодитись. — Яхимович зняв телефонну трубку й попросив прийому в начальника управління. Повернувшись за чверть години, повідомив:
— Начальство дає згоду. Під нашу персональну відповідальність.
— У мене передчуття, що все буде гаразд, — зітхнув з полегшенням Бутурлак.
— Ще одне, — примружився хитро Яхимович. — Учасників операції по затриманню Жмудя представлено до урядових нагород.
— За Андрія радий, — тихо відповів Бутурлак, — але вважаю, що особисто я не заслужив цього. Поки гуляє Штех…
— Накажіть привести сюди Жмудя, — попросив Яхимович. — Може, він заспіває такої…
— Він піде на все, щоб хоч якось пом'якшити свою вину.
— Я також переконаний в цьому.
Грицько, дізнавшись, чого вимагають від нього, одразу погодився на всі умови.
— То прошу вас, — белькотів, довірливо дивлячись у вічі підполковника, — я зроблю все, пан так штудерно придумали, і цей негідник Коструб тепер не втече. Але ж, громадянине начальник, я сподіваюсь на вашу ласку…
Підполковник одразу поставив крапки над «і»:
— Вас судитимуть, Жмудь, і тільки від суду залежить міра покарання за вчинений вами злочин. Ми ж подаємо на розгляд суду всі факти.
— Отож, я гадаю, там мусять взяти до уваги…
— Можливо, — розвів руками Яхимович.
Бутурлак розповів Жмудеві, що саме той мусить казати Адашинському, вони прорепетирували кілька варіантів розмов, і нарешті Бутурлак набрав номер квартири священика.
— Слухаю, — пролунав у кабінеті через підсилювач впевнений бас Адашинського.
Гриць дивився на Бутурлака зляканими очима й мовчав. «Давай!» — кивнув йому капітан, та Жмудь лише безмовно ворушив побілілими губами.
— Я вас слухаю, — повторив Адашинський нетерпеливо, і лише тоді в Гриця пробудився дар мови.
— То, прошу вас, святий отче, дзвонить вам Олекса Іванців.
— Звідки ти? — від упевненого баса не залишилося й сліду: отець Йосип явно перелякався.
— З телефонної будки, прошу вас. І маю нагальну справу до єгомосця. Святий отець послав до мене пана Коструба, щоб я залагодив одну справу, то я ту справу залагодив так, що мушу тимчасово мешкати в одного знайомого. Але до нього прибувають родичі, треба виїжджати, а в мене ні зв'язків, ні грошей. То прошу ласкавого пана передати пану Кострубу, що я чекаю завтра на нього ополудні в парку Костюшка біля кінотеатру.
— Так, я зрозумів тебе, сину мій… — голос отця Йосипа тремтів. — Я спробую знайти пана Коструба, але ж прошу тебе, якщо він не прийде, передзвонити мені. Бо потребую часу.
— Я можу перебути в приятеля ще дві доби, — твердо відповів Жмудь, — і прошу вас…
— Неодмінно, сину мій, я зроблю все, не хвилюйся, уладнаю твої справи.
— Я покладаюся на святого отця, — відповів Гриць і за знаком Бутурлака поклав трубку. Обтер рукавом піт з чола й запитально зиркнув на капітана.
— Добре, — схвалив той, і Жмудь посміхнувся запобігливо й солодко. Бутурлак викликав конвоїра і, коли той вивів Жмудя, переможно подивився на Яхимовича.
— Що скажете, Вікторе Едуардовичу?
— Клятий пописько! — вилаявся підполковник. — У соборі проповіді виголошує, про людяність і покору розпатякує, а сам!..
— Справжній учень Шептицького. Але тепер йому не вислизнути.
На жаль, сподівання Бутурлака не справдилися. Отець Йосип до обіду нікуди не виходив, у другій половині дня пішов до собору, там перемовився кількома словами із старостою, благословив віруючих і пішов до вівтаря. Що робив там, працівники держбезпеки не могли встановити. Після вечірньої служби повернувся додому, ніхто до нього не заходив.
Пізно ввечері Яхимович зібрав у себе в кабінеті учасників операції.
— Щось ми сьогодні проґавили, — почав він сухо. — Я певен, що піп знайшов спосіб передати повідомлення Штехові.
— За всім не допильнуєш, — поскаржився хтось. — Він благословляє якусь бабусю, а вона для нього своя людина.
Поцілувала руку, а Святий отець їй записку непомітно й сунув…
— Можливий і такий варіант, — ствердив підполковник без ентузіазму. — Отже, вважатимемо, що Адашинському вдалося попередити Штеха. Прошу вас, капітане, доповідайте.
Бутурлак підвівся.
— Операцію продумано до дрібниць, і завтра о дванадцятій годині Григорій Жмудь чекатиме на Штеха біля кінотеатру в парку Костюшка. Ми врахували ось що…
… Григорій Жмудь у низько насунутому на брови капелюсі й чорних окулярах сидів на лавці під дубом, що розкрислатився за кілька метрів від кінотеатру. Тут, з тильного боку будинку, як правило, народу було мало, і всі підходи до лавочки проглядалися.
На невеличкий майданчик перед лавицею виходило два вікна — за одним причаївся Соколов, за другим — Копоть. Біля каси з букетом квітів удавав нетерплячого закоханого капітан Бутурлак. В алеях, які вели до кінотеатру, сиділо кілька чекістів: один читав газету, двоє грали в шахи, ще один заглибився в книжку біля дитячого візочка, на протилежному боці алеї хлопець щось розповідав дівчині, ніжно притулившись до неї…
Сеанс недавно почався, й біля кас стояла невеличка черга. Брали квитки два учні ремісничого училища, стара жінка з онукою, хлопець із книжками під пахвою.
Бутурлак зиркнув на годинник: за хвилину дванадцята.
На широку алею, котра вела до виходу з парку, вийшли двоє: висока струнка блондинка й трохи віддалік чоловік у модному габардиновому плащі. За ними плуганився, спираючись на ціпок, дідусь у капелюсі, далі йшли, взявшись за руки й жваво розмовляючи, дві дівчини.
На виході з алеї блондинка сіла на порожню лавицю. Чоловік у габардиновому плащі, не обертаючись, попрямував до каси, учні ремісничого училища розплатилися й пішли до газетного кіоска. Чоловік у плащі роззирнувся увсібіч і побачив на лавиці Жмудя. Стрельнув оком на Бутурлака, провів поглядом учнів і, застромивши руку до кишені, попрямував до лавиці під дубом.
Бутурлак опустив долі букет. «Він, — подумав, — це він, і ніхто інший…»
Капітан устиг добре розгледіти чоловіка в плащі. Років за тридцять, чорнявий, обличчя вольове й похмуре.
Прямий ніс і обрубане підборіддя, очі широко поставлені, здається, маленька родимка на лівій щоці.
Чоловік у плащі йшов до лавиці, та Бутурлак уже не дивився йому вслід.
Блондинка…
Бутурлак міг побитися об заклад, що чоловік у плащі та блондинка спільники, хоча вона йшла трохи попереду, — капітан помітив, як подивилася вона на чоловіка в плащі, сідаючи на лавицю. Отже, вона прикриває його, точно, прикриває, позиція в неї просто чудова, бачить усе й має змогу сховатися в бічній алеї між густими кущами таволги.
Чи звернув увагу на блондинку лейтенант Чижов — юнак, що заглибився в книжку, машинально погойдуючи вільною рукою дитячого візка?
А чоловік у габардиновому плащі вже за кілька метрів від Жмудя…
Він зупинився поблизу лавиці і, певно, щось запитав, бо Жмудь повернувся до нього. Чоловік у плащі вихопив з кишені пістолет, та зброя чомусь випала в нього з руки. Чоловік нахилився за нею… Блондинка раптом підвелася, рука — в кишені жакета, і Бутурлак міг заприсягтися, що вона стискає руків'я пістолета.
… Соколов побачив чоловіка в сірому габардиновому плащі, коли той повернув від каси до Жмудя.
— Бачиш? — запитав у Копотя й підвів наган.
— Угу… — промимрив той.
Більше Соколов не сказав нічого. Та й навіщо балачки, коли про все домовлено і кожний знає, що робити. Якби Штех або його посланець з'явилися з бічної алеї, вони потрапили б у зону Копотя, і тому належало в разі потреби стріляти першому. Але чоловік у плащі прямував до каси, пін мусив зупинитися якраз навпроти Соколова, боком до нього, метрів за п'ять, може, трохи ближче — чудова позиція, і лейтенант був певен, що впорається з ним.
Чоловік не поспішав, уже впізнав Жмудя, та нараз притишив крок і озирнувся. Сонце стояло над деревами, воно било чоловікові просто в очі, він уже сягнув рукою до кишені свого габардинового плаща. Соколов пошукав мушкою, знав, що зараз станеться, але мав у своєму розпорядженні ще секунду, може, трохи більше, ні, навряд чи більше, бо чоловік уже вихопив з кишені пістолет — Соколов побачив, що то був німецький парабелум, — і спрямував його просто Жмудеві в груди.
Соколов ще встиг вирішити, куди послати кулю, і вистрілив у пальці, що стискали руків'я парабелума.
Певно, посланець Штеха не встиг ще збагнути, що сталося, не відчув навіть болю: стояв і дивився на вибитий невідомою силою з руки пістолет. А Гриць Жмудь сповзає з лавиці — повільно, прикриваючи долонями голову, — за рятівну товщу дубового стовбура.
Нарешті чоловік збагнув, у чому справа, і зиркнув на вікно, за яким стояв Соколов. Навряд чи він побачив за розтрощеним склом лейтенанта і встиг по-справжньому усвідомити всю безнадійність свого становища, та прийняв Правильне рішення і метнувся не од вікна, далі від засідки, а саме до нього, в мертву зону під вікном, залишивши парабелум під дубом. Йому вдалося сховатися під вікном, і він, притиснувшись боком до стінки, побіг до рогу будинку, сподіваючись знайти за ним порятунок. Але назустріч уже вийшли двоє. Чоловік у плащі збагнув усе, озирнувся.
— Спокійно, — почув, — і руки вгору!
Підвів руки саме тоді, коли розчахнулося друге непошкоджене вікно і з нього вистрибнув Копоть.
Бутурлак бачив, як рвучко обернулася блондинка й швидко попрямувала до виходу з парку.
Чижов, кинувши книжку до порожнього візка, підвівся й пішов слідом. Тепер Бутурлак був певен, що блондинку не випустять: на вулиці стояли дві оперативні машини…
О сімнадцятій годині Бутурлак доповідав підполковникові Яхимовичу:
— Поки що нічого нового, Вікторе Едуардовичу. Блондинка сіла на Городецькій у трамвай. Вагон був напівпорожній, з нею разом їхала Таня Громова. Вона каже, що блондинка в трамваї не зустрічалася ні з ким. Доїхала до передостанньої зупинки. Мешкає вона в Хлібному завулку, четвертий будинок. Одноповерховий, належить громадянину Епендюку Опанасу Юхимовичу, який проживає з дружиною і дочкою. Встановлено, що блондинка — його дочка Галина Савицька. Диспетчер трамвайно-тролейбусного управління, вдова, чоловік її загинув у сорок четвертому році. Служив в УПА. Його загін було знищено під час прочісування лісу в районі Поморян армійськими частинами.
— Яблучко від яблуні… — невесело всміхнувся підполковник.
— Отож, — нахилив голову Бутурлак. — У домі Епендюків телефону нема, отже, можливість контактів виключено. Може передати вісточку через батьків, однак старий Епендюк ще не повертався з роботи, а його дружина не виходила з садиби.
— Скоро вийдуть, — запевнив Яхимович. — Чекають вечора, у темряві завжди зручніше. Особу пораненого встановили?
— Поки мовчить. Не мав документів. Тільки зброю. Але після зустрічі віч-на-віч із Савицькою язик у нього розв'яжеться.
— Нікуди йому не дітися. Охолоне, подумає… А з Савицькою прошу бути акуратними.
Галина Савицька вийшла з дому на початку сьомої. Дочекалася трамвая на Городецькій, сіла останньою. Вийшла у центрі й попрямувала до драматичного театру, йшла, помахуючи невеличкою сумочкою, і, мабуть, лише Бутурлак та ще кілька оперативних працівників, котрі стежили за нею з різних позицій, здогадувалися, що в тій сумочці поруч з пудрою і помадою лежить пістолет, а блондинка стріляє, мабуть, не гірше, ніж вони, аси контррозвідки.
Простувала тротуаром: елегантна, з високою зачіскою, у квітчастій шовковій сукні, яка щільно облягала круті стегна. І чоловіки озиралися на неї…
Вистава в театрі йшла вдруге. Квитки було розпродано заздалегідь, і біля під'їзду вирував натовп святково вбраних людей. Савицька постояла трохи, ніби чекала на когось, — до початку спектаклю лишалося зовсім небагато, і глядачі поспішали зайняти свої місця. Савицька зиркнула на годинник, витягнула з сумочки квиток і пройшла повз контролера. У фойє було вже порожньо, Савицька, не зупиняючись, попрямувала до залу. Роззирнулася й почала пробиратися до вільного місця в одинадцятому ряду.