Бутурлак, який удавав, що розшукує своє місце, ледь не зойкнув: Савицька влаштувалася поруч голомозого чоловіка. Той повернувся на секунду до неї — сумніву не могло бути: блондинка зустрілася із Штехом.
Світло повільно згасло. Бутурлак, пригнувшись, югнув за оксамитову штору. Капельдинер, зачиняючи двері, шикнула на нього, та Бутурлак прослизнув повз неї до фойє.
— Де адміністратор? — запитав.
Капельдинер, здивовано знизавши плечима, показала на низенького чоловіка, який, розмахуючи руками, з'ясовував стосунки з людиною, ледь не вдвоє вищою за нього. Адміністратор відмахнувся від Бутурлака, як від набридливої мухи, але капітанові все ж вдалося перервати розмову. Дізнавшись, із ким має справу, адміністратор заметушився.
— Телефон і два-три місця в залі, — попросив Бутурлак. — Одне в ложі ліворуч.
Адміністратор провів капітана до своєї кімнати.
— З місцями складніше, та щось зробимо, — запевнив. — Приставні стільці можуть бути?
— Одного стільця приставите в проході до дванадцятого ряду.
— Зробимо, все буде зроблено. — Адміністратор вийшов, а Бутурлак подзвонив Яхимовичу. Підполковник, вислухавши його, не роздумував ані секунди.
— Виїжджаю, — відповів. — Перекрийте всі виходи, цей Штех дуже досвідчений і небезпечний.
— Знаю, — коротко відповів Бутурлак. — У моєму розпорядженні Соколов і Копоть, від нас йому не втекти.
Капітанові вистачило кількох хвилин, щоб дати розпорядження підлеглим. Усі виходи з залу вони взяли під контроль, на всяк випадок перекрили також службовий вихід і виїзд із внутрішнього театрального двору, розставили пости навколо всього величезного будинку.
Приїхав Яхимович. Бутурлак чекав на нього в адміністраторській. Вислухавши доповідь, підполковник запитав:
— А де Копоть?
— У лівій ложі біля сцени. Звідти бачить Штеха з Савицькою. Проте навряд чи під час дії виходитимуть.
— Звичайно. Але можуть піти з театру після першого ж акту.
— Братимемо надворі. При виході.
— Хто?
— Соколов і я.
— Добре, — погодився Яхимович. — Тільки бережіться. Цей Штех має якусь звірячу інтуїцію, дужий і блискуче володіє зброєю.
— Що ж, — кивнув Бутурлак, — спробуємо взяти без галасу.
… Штех тільки зиркнув на Савицьку, як збагнув: сталося непоправне. Вмів читати в її очах, розумів навіть найменші нюанси їх виразу. Вдивлявся, та в залі почало темнішати, й нарешті світло згасло зовсім.
— Ну? — прошепотів нетерпляче у вухо.
— Пастка… Там була пастка, і Ярослава взяли.
Штех відкинувся на спинку крісла. Дивився, як повільно розсувається завіса, й погано розумів, що відбувається. Якась хата, звичайна побілена хата під стріхою, вишневий садок і панорама села на заднику. Для чого він тут? Узяли Ярослава Доберчака, створили пастку, до якої міг потрапити й він. Слава богу, Галина розрадила йти на зустріч із Жмудем. Розумниця вона, Галина, й кохана, кращої жінки не знав за все життя, палкішої й розумнішої, певно, нема на всенькому світі. Ворухнувся в кріслі, відчув тепле Галинине плече, притулився й запитав ледь чутно:
— А Жмудь? Грицько Жмудь там був?
— У тому й справа, що був. І вони тепер обізнані…
Штехові зробилося лячно, на тілі виступили сироти. Якщо заарештували Жмудя, то в держбезпеці, мабуть, знають, що зв'язав його з Кострубом отець Йосип Адашинський. То ж Грицько Жмудь подзвонив єгомосцеві, призначив побачення в парку, а вони з Галиною проковтнули наживку й мало не потрапили на гачок, тільки щасливий випадок врятував його сьогодні.
«Але ж, — подумав, — справи не такі вже й погані. Доберчак не знає, де я квартирую. Отець Адашинський підтримував зі мною зв'язок через Галину. Вчора прислав якогось старого із запискою, а Галина мене не викаже, хоч би й світ перекинувся. Галина закохана в мене, і я пообіцяв узяти її з собою за кордон. Так, на неї можна покластися, хоча на всяк випадок треба сьогодні змінити явку. Є ще один знайомий у місті — чоловік надійний. Знає, в разі провалу викажуть і його, а він служив у ейнзатцкоманді, вішав і розстрілював, а більшовики за це по голівці не гладять».
Взяв руку Галини, стиснув обережно й запитав:
— А ти як?
Савицька зрозуміла його одразу:
— Перевіряла, — пояснила. — Нікого.
Якщо Галина каже: нікого — так воно і є. Галина хитра н обережна, вона хитріша за нього самого…
На сцені хлопець у полотняних штанях з'ясовував стогу нки з дівчиною. Вона плакала, а він хапався за голову, комусь погрожував. Дівчина була вродлива, вона подобалася Штехові, силкувався збагнути, що робиться на сцені, та ніяк не міг — ця історія з Грицьком Жмудем таки вибила його з колії. Непомітно зиркнув на Галину. Оце характер: дивиться на сцену з цікавістю, перипетії вистави справді захопили її, забула про все, навіть про нього.
Хотів щось запитати, торкнувся її, та Галина зупини його:
— Поговоримо в антракті, не заважай.
А в антракті їх можуть взяти. Підійдуть, оточать, наставлять дула пістолетів і поведуть до виходу під зляканими та цікавими поглядами глядачів.
Ні й ні… Така ганьба не для нього. Він не дасться їм у руки, краще вже смерть!
Штех скреготнув зубами. Зрештою, підстав для хвилювання поки що нема, а зайва помисливість тільки шкодить. Чорт, він занервувався, як гімназист…
Врешті-решт збагнув, що відбувається на сцені. То більше, що постановка непогана: блискучі актори, гицелі кляті, служать більшовикам, заробляють звання й нагороди. Коли ОУН прийде до влади, у них будуть свої письменники й свої актори…
Штех переплів пальці, стиснув боляче. Розмріявся, як дурень.
Свої артисти, свої поети, драматурги: а дзуськи! Там, у Мюнхені, ще тішать себе ілюзіями, а він уже не тішить, він знає, що всі їхні сподівання — мильна булька, щасливо б накивати звідси п'ятами разом з Галиною, а далі…
Він не такий дурний, щоб колись повернутися. Поки є можливість, слід просто урвати й собі кусень смачного пирога, доки американці якось зацікавлені в них, бо дедалі їхня неміч випиратиме дужче — і меншатиме ціна.
В антракті Штех відвів Савицьку у куток фойє. Сіли так, щоб не звертати на себе увагу, і Штех попросив:
— А тепер розкажи, як усе було.
— Може, варто піти звідси? — запропонувала.
— Краще зі всіма. Загубимось у натовпі. Та й вистава тобі подобається.
— Так, — нахилила голову. — Мені подобається театр. Тут навіть запах якийсь своєрідний.
— Певна, що тебе не засікли?
— Ярослав пішов до кінотеатру, а я залишилася в алеї. До того ж ми йшли не разом. А в парку людей чимало, за всіма не простежиш.
— Розумниця! — схвалив Штех. — Ти бачила, як брали Ярослава?
— У нього стріляли з вікна і першим же пострілом вибили пістолет з руки. Потім заступили дорогу…
— Шкода. Доведеться шукати когось замість нього.
— Це ти про акцію в консерваторії?
— Так.
— Я піду.
— Ти що, звар'ювала?
— Сам знаєш, рука в мене тверда.
— Ні, тебе не пущу, — вперто похитав головою Штех. — Піде Капраль.
— Капраль може, — погодилась. Пролунав дзвоник, і Штех сказав мрійливо:
— Отак би не думати ні про що! Вистава, і все тобі… Нема ні совєтів, ні наших боївок… Тиша й спокій! — Він поклав долоню на Галинину руку, попестив. — Швидше кінчати тут треба, забарилися ми.
Галина відібрала руку.
— Тиша нам може тільки снитися, — відповіла сухо. — Тиша для нас подібна до смерті, прошу я тебе. Оце б зараз гранату, — обвела поглядом фойє, — жбурнула б не задумуючись.
Штех вирішив, що в нього також би не затремтіла рука, але ж слід насамперед думати про себе. Галина така ще гаряча й недосвідчена, і він мусить стримувати її.
— Пішли, — підвівся й чемно подав руку. — Нехай пані думає не про гранати, а про мистецтво.
— Якби пан подивився тут совєтську п'єсу, переконався б, що вистави стріляють не гірше за гармати.
Штех притягнув Галину до себе, з трепетом відчувши звабу її гнучкого тіла. Отак завжди знаходив у ній щось нове й незбагненне. Сказав ніжно:
— Скоро ти забудеш про це, і я поведу тебе до Міланської опери.
Савицька відповіла легким потиском руки й затяжним поглядом. Штех не міг відірватися від її зеленкуватих очей, інакше, можливо, зустрівсь би поглядом з Бутурлаком, який ввічливо пропустив їх у дверях до залу. Капітан відстав у проході й зайняв місце на приставному стільці у п'ятнадцятому ряду. Побачив, як Соколов, сидячи за кілька крісел від Штеха, перемовляється із своєю сусідкою: нема, кажуть, дівчини, з якою не зміг би познайомитися Валентин, біс якийсь, а не лейтенант, дехто заздрить йому за це більше, ніж за вміння стріляти без промаху.
Після закінчення вистави глядачі довго не відпускали акторів. Штех аплодував також стоячи, дивився, як азартно плескає Галина, й думав про мінливість емоційної жіночої натури: справді, дай їй зараз гранату — жбурне на сцену, не задумуючись, а вона посміхається, й очі світяться від задоволення.
Завіса зсунулася востаннє, і вони протиснулися в прохід. Штех ішов за Галиною, з насолодою вдихаючи запах її парфумів. Нахилився до вуха.
— Я сьогодні до тебе, — сказав, хоч раніше й не збирався цього робити.
Галина кивнула ледь помітно, і в цей час Штех перехопив пронизливий погляд чоловіка, який стояв у проході праворуч. Чоловік одразу повернувся й рушив — може, він дивився на Галину, на неї завжди задивляються чоловіки, але якось по-іншому, а цей у сірому костюмі наче зазирнув йому в душу — холодний і уважний погляд, а ціну таких поглядів Штех знав. Він ступив ще один чи два кроки, відчуваючи, як похололо у нього в грудях, відхилився ліворуч, чемно пропускаючи вперед огрядну жінку, озирнувся, буцімто розшукуючи когось.
Цих двох чи трьох секунд Штехові вистачило, щоб зорієнтуватися й прийняти рішення.
Савицька йшла не озираючись, певна, що Штех не відстає від неї. Чоловік у сірому костюмі простував трохи поперед неї, також не озираючись. Їх відділяють уже кілька людей, позаду повільно пробираються між рядами останні глядачі, а прохід до сцени вільний.
Штех прослизнув між двома чоловіками, неввічливо відштовхнувши якусь жінку. Хтось відступив, даючи йому дорогу, — тепер килимова доріжка встеляла йому шлях до оркестрової ями, а від чоловіка в сірому відділяв натовп. Штех виграв у нього принаймні десять секунд, якщо ніхто не підстраховує того…
Штех подолав відстань до бар'єра оркестрової ями кількома стрибками. Куточком ока помітив, як від бічних дверей хтось також метнувся назад, отже, чоловіка в сірому костюмі підстраховували. Але Штех мав фору — не десять, секунд п'ять-шість, не більше, проте п'яти секунд для людини рішучої й меткої буває досить, щоб заплутати будь-кого.
Торкнувшись пучками бар'єра, Штех, не дивлячись, перекинув тіло до оркестрової ями. Вже падаючи в неї, перехилився в повітрі так, щоб не вдаритися об пюпітри, приземлився м'яко — кинувся до вузьких дверей, що вели з ями. Біжачи до них, встиг визначити, що відчиняються вони сюди й мають звичайну металеву ручку, нахилився й на ходу підхопив табуретку, на цьому він програв секунду чи півсекунди. Нахиляючись, бачив, що над протилежним краєм ями вже повисла постать переслідувача, та до дверей йому лишалося всього два кроки, він прошмигнув у них, причинив щільно, засунувши в ручку ніжку від табуретки.
Тепер мав уже не п'ять секунд, а значно більше, тепер уже не мусив метлятися, одразу виказуючи себе, — рушив вузьким переходом за лаштунки, сподіваючись на свою рішучість, кмітливість або щасливий випадок.
Робітники сцени прибирали декорацію, вони байдуже подивилися на Штеха, мабуть, звикли до того, що тут вештаються сторонні. Штех переступив через повалений стілець і югнув за задник. Тут розмовляли двоє акторів. В одному з них Штех упізнав того народного, який подобався Галині, проминув їх, лише зиркнувши скоса, і вийшов до коридора, впродовж якого тягнулися двері гримувалень. Подумав, що за коридором — службовий вихід, однак не втішав себе надією, що вдасться вислизнути на вулицю. Здогадувався, що всі виходи з театру заблоковано, не можуть не заблокувати, бо працівники держбезпеки не дурники, і найкраще свідчення того — їм вдалося переграти Савицьку.
Тепер Штех це знав точно. Бісова дівка! Та одразу забув про неї: справа ж не в тому, чому вони обклали його, — треба думати, як викрутитися.
Двері до однієї з гримувалень були відчинені. Штех зазирнув — порожньо. Перед дзеркалом горить лампочка і в кутку висять якісь сукні. В кінці коридора хтось зашамотів. Штех уже знав, що робитиме, він нечутно ступив до гримувальні, причинивши за собою двері. Слава богу, ключ стирчав у дверях — замок клацнув, і Штех провів тильним боком долоні по ямочці на підборідді, наче знімаючи цим доторком напруженість і страх останніх секунд. Скинув піджак, роззувся, обірвавши на лівому черевику шнурок, бо не розв'язувався. Витягнув з кишені штанів пістолет, швидко перебрав сукні — чорт, усі довгі, які, мабуть, носили принаймні на початку сторіччя. Нарешті те, що треба. Темний жакет і спідниця, трохи малуваті, жакет тиснув у плечах, але яке це тепер має значення?
Штех пошукав очима й знайшов довгу шаль, закутався так, що стирчав лише ніс, і тільки тепер згадав, що не взутий. Біля входу стояло кілька пар туфель на високих підборах, але ж у нього сорок третій розмір!
Що ж робити?
Довго роздумувати не доводилося. Штех скинув шкарпетки, сунув босі ноги у власні штиблети. Схопив пістолет і, тримаючи його напоготові під шаллю, вислизнув у коридор.
Сьогодні у Віри була справжня прем'єра: дівчині дали роль зі словами. То вже не мало значення, що слів цих обмаль, усього три речення, і перебувала вона на сцені хвилини дві, не більше, але ж це — роль, в програмі так і було написано: «Артистка В. Яхонтова».
Після другої дії Віра звільнялася, і Андрій чекав на неї біля дверей, що вели з фойє за куліси. Раптом здалеку побачив Бутурлака й здивувався: Віра не попереджала, що капітан також буде на прем'єрі. Рушив до Володимира Гавриловича, але той зупинив його ледь помітним жестом, і Андрій збагнув, що Бутурлак у театрі недаремно. Подумав: що ж могло привести сюди капітана? Та одразу забув про нього, бо в дверях з'явилася Віра.
Андрій ступив крок до неї, перехопив трохи зляканий, очікувальний погляд і мовив зовсім щиро, бо був абсолютно переконаний у цьому:
— Ти грала чудово, і я просто в захопленні!
Десь у глибині душі дівчина також вірила в це, хоч і здогадувалась про справжню ціну своєї ролі. Але ж завжди треба з чогось починати. І Віра твердо знала, що ніколи не забуде свій дебют, точніше, те душевне піднесення, з яким виходила на сцену і яке окрилювало її.
Вона вдячно подивилася на Андрія й запропонувала:
— Ми разом подивимося третю дію, а потім… Наші дівчата влаштували невеличке свято з нагоди прем'єри, то я запрошую тебе. У нас в буфеті…
Андрій згадав, що в нього майже зовсім нема грошей, і почервонів.
— Незручно… Ви там усі свої…
Видно, Віра збагнула, що бентежить хлопця, бо пояснила:
— У нас там усе готове. Кілька пляшок вина й тістечка. Я сказала, що ти будеш. Дівчата чекають.
— Ну, коли вже так… — несміливо погодився Андрій.
— Так, і не інакше!
Вони сиділи на приставних стільцях біля самих дверей, і після закінчення вистави Віра провела Андрія за куліси. Він був тут уперше в житті, йшов за дівчиною, з цікавістю роззираючись увсібіч.
Робітники сцени розбирали кімнату, де відбувалася остання дія. Працювали швидко й вправно. Раптом з-за куліси з явився якийсь лисий чоловік у білій сорочці й темному костюмі. Він рухався швидко, переступив через повалений стілець і, озирнувшись, зник на протилежному боці сцени.
— Вештаються тут! — з осудом глянув йому вслід літній робітник і підібрав стільця. Він підозріло зиркнув на Андрія, та, впізнавши Віру, всміхнувся приязно.
— Гратулюю тебе, Вірочко! І дай боже, щоб це було добрим початком.
Він помахав дівчині рукою й рушив до лаштунків, як раптом з-за них вискочив Бутурлак. Мало не наштовхнувся на робітника, обминув його і тут помітив Андрія.