Карлсон кинувся на канапу і зручно вмостився на ній.
— Ти мене зле зрозумів, — сказав він. — Я не хочу прибирати, це ти хочеш прибирати… після того, як я так натомився в тебе, правда ж?
— І ти мені зовсім не допоможеш? — стурбовано спитав Малий.
Карлсон улігся на подушку й замугикав пісеньку, як людина, що тішиться відпочинком.
— Звісно, я допоможу тобі, — сказав нарешті він.
— Ну, тоді чудово, — зрадів Малий. — А я вже боявся, що ти…
— Звісно, допоможу, — перебив Карлсон. — Я співатиму тобі, поки ти прибиратимеш, і підбадьорюватиму тебе. І — гей-гей! — усе піде, як у танці.
Малий не був певний того. За своє життя він не дуже наприбирався. Звичайно, він, як годиться, складав свої іграшки, мамі досить було тільки нагадати йому три, чотири чи п’ять разів, тоді він ховав їх, навіть якщо вважав, що то важка й непотрібна робота. Але прибирати в Карлсона було зовсім не те.
— З чого мені починати? — спитав він.
— Дурний, звичайно, з горіхового лушпиння, — сказав Карлсон. — Дуже прибирати нема потреби, бо я весь час пильно стежу, щоб був лад, і не даю лушпинню знов пустити паростки. Тобі треба тільки ледь-ледь підмести.
Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміж купами помаранчевих шкурок, кісточок з вишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.
— А в тебе нема пилососа? — спитав Малий, подумавши хвилину.
Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.
— Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!
Карлсон пирхнув.
— Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працю.
— Я теж люблю, — виправдувався Малий, — але… Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.
Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.
— І смітника ти теж не маєш, — сказав Малий, — хоч він тобі найдужче потрібен.
— Я не маю смітника? — спитав Карлсон. — Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.
Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв:
Ясне сонце спати плине,
Та лиш той, хто не лінився,
Хто в роботі натомився,
Солодко спочине.
— Саме так воно й є, — сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:
— Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.
— Я? — здивувався Малий.
— Так, будь ласка, — мовив Карлсон. — Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.
Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.
— Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? — сказав він.
Карлсон тяжко зітхнув.
— І де беруться такі ледарі, як ти? — сказав він. — Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?
— Ні, звичайно, не важко, — погодився Малий. — Мушу тільки сказати, що…
— А ти нічого не мусиш казати, — перебив Карлсон. — Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе, — вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.
Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.
— Я не маю навички, — виправдувався Малий. — Може, ти… тільки розпалиш — і все?
— Нічого не вийде, — мовив Карлсон. — Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треби розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?
Ні, Малий не хотів такого.
Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.
— Горить! — вдоволено сказав він.
— От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук, — мовив Карлсон. — Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.
— А ти певний, що сам зможеш напитися кави? — спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.
— Еге ж, кави я вже сам нап’юся, — сказав Карлсон. — Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.
І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з’їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.
— Де ж твій смітник? — спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.
— Зараз я покажу тобі, — відповів Карлсон. — Бери відро й ходи.
Він вийшов на ганочок.
— Он, — показав він униз на риштак.
— Як?.. Що ти маєш на думці? — здивувався Малий.
— Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,
— Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? — здивувався Малий. — Так не можна робити.
Карлсон потягнув до себе відро.
— Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи, — і він з відром швидко рушив униз дахом.
Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!
— Гальмуй! — гукнув він. — Гальмуй!
1 Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.
— Чого ти чекаєш? — гукнув Карлсон. — Ходи-но сюди!
Малий сів на дах і почав обережно з’їжджати до риштака.
— Найкращий у світі смітник… з висотою спаду двадцять метрів, — сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.
На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.
— Ой! — крикнув Малий. — Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!
Карлсон здвигнув плечима.
— А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!
Малий занепокоївся.
— Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.
— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон. — Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.
Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.
— Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? — сказав Карлсон. — Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки.
Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.
Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.
— Власне, я теж можу випльовувати кісточки, — сказав Карлсон. — Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.
— Ти гадаєш, що я дістану? — спитав Малий.
— Вилізь на верстат, — порадив Карлсон.
Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ганочку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли — так смішно-смішно.
Почало вечоріти. М’який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карлсона на ганочку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.
І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.
— Десь же їм треба мешкати, бідним людям, — сказав він. — Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не можуть усі бути найкращими в світі Карлсонами.
Карлсонова пригода з булочками
Поки Малий сидів у Карлсона, мама була в лікаря. Затрималася вона там довше, ніж гадала, і як нарешті прийшла додому, Малий уже спокійно сидів у своїй кімнаті й роздивлявся на марки.
— Привіт, Малий, — сказала мама. — Ти знову перебираєш свої марки?
— Еге ж, — відповів Малий, і то була правда.
Що він ще хвилину тому був нагорі, на даху, Малий не признався. Звісно, мама дуже мудра і розуміє майже все, проте Малий не був цілком певний, що мандрівку на дах вона також зрозуміє. Він вирішив нічого не казати про Карлсона. Принаймні тепер. Не казати, поки вся родина збереться до столу обідати. То буде чудова несподіванка для всіх, до того ж мама якась не дуже весела. Біля очей у неї залягли зморшки — звичайно їх там не було. «Чого б то?» — здивувався Малий.
Нарешті всі посходились і сіли до столу: мама, тато, Боссе, Бетан і Малий. На обід були голубці, і Малий, як завжди, здирав капусту. Він її не любив і їв тільки те, що було всередині в голубцях. Зате в ногах йому під столом примостився Бімбо, а він їв що завгодно. Малий згорнув капусту докупи й кинув під стіл.
— Мамо, скажіть, щоб він не робив так, — мовила Бетан. — Бімбо стає нестерпний… достоту, як і Малий.
— Так, так, — мовила мама.
Видно було, що вона не слухала Бетан.
— Як я була мала, то мене силували їсти все, — сказала Бетан.
Малий показав їй язика:
— Ти ба! Але не видно, щоб тобі їжа дуже пішла на користь.
У мами раптом виступили сльози на очах.
— Не сваріться, прошу вас, — сказала вона. — Я не можу чути вашої сварки.
І тоді всі довідалися, чого мама така невесела.
— Лікар сказав, що в мене недокрів’я. З перевтоми. Мені треба поїхати відпочити… конче треба.
За столом запала тиша. Кілька хвилин ніхто не вимовив ні слова. Яка сумна новина! Мама хвора, справді лихо, думали всі. Мамі треба їхати, а це ще гірше лихо, думав Малий.
— Я хочу, щоб ви щодня були на кухні, коли я приходжу зі школи, роздягали мене й пекли булочки, — сказав він.
— Ти думаєш тільки про себе, — суворо мовив Боссе.
Малий притулився до мами.
— Авжеж, а то я не матиму булочок, — сказав він.
Та мама не слухала його. Вона розмовляла з татом.
— Спробуємо найняти служницю, іншої ради немає.
І тато, й мама зажурилися… За столом уже не було так затишно, як завжди. Малий збагнув: треба щось зробити, щоб стало трохи веселіше. А хто кращий за нього мастак на такі речі?
— Угадайте щось дуже приємне, — сказав він. — Угадайте, хто повернувся!
— Хто?.. Сподіваюся, не Карлсон? — стривожилась мама. — Посмій лиш сказати, що ми знову матимемо такий клопіт!
Малий докірливо глянув на неї.
— Я гадаю, що з Карлсоном весело, а не клопіт.
Боссе засміявся.
— Ото настане життя! Мами не буде, зате з’явиться служниця і Карлсон, що без кінця зчинятиме самі бешкети.
— Не вкорочуй мені життя, Малий, — сказала мама. — Уяви собі, що буде, як служниця побачить Карлсона!
Тато суворо глянув на Малого.
— Нічого не буде. Служниця ані побачить, ані почує про Карлсона, обіцяй нам, Малий.
— Карлсон літає, де сам собі хоче, — сказав Малий. — Але я обіцяю нічого не говорити про нього.
— Жодній душі, — наполягав тато. — Не забувай, ми так домовилися.
— Жодній душі, — пообіцяв Малий. — Тільки, звичайно, вчительці в школі.
Але тато похитав головою.
— Ні слова вчительці! Нізащо!
— Гаразд, — сказав Малий. — Тоді я про служницю теж не говоритиму. Бо з нею ще гірше, ніж з Карлсоном.
Мама зітхнула.
— Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, — сказала вона.
Але вже другого дня мама дала оголошення до газети. І врешті одна жінка відгукнулася на нього. Звалась вона панна Цап. А за дві години вона прийшла домовлятися.
Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотів бути якнайближче до мами, найкраще сісти їй на коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидіти на колінах.
— Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч, мусиш вилазити мамі на коліна, — сказав він і любенько вмостився в неї на колінах.
У коридорі пролунав дзвінок. То прийшла панна Цап. Малий більше не міг сидіти в мами на колінах. Та весь час, поки панна Цап була в кімнаті, він крутився біля маминого стільця, прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воно боліло, тихенько скімлив.
Малий сподівався, що панна Цап буде молода, вродлива й ласкава — десь така, як учителька в школі. Коли ж навпаки — то була рішуча літня жінка, висока, огрядна, з великим волом та ще й такими сердитими очима, що Малому стало лячно. Він відразу відчув, що не любить її.
Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почав завзято гавкати.
— Он як, тут є собака, — сказала панна Цап.
— А ви не любите собак? — стурбовано спитала мама.
— Люблю, якщо вони гарно виховані, — відповіла панна Цап.
— Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований, — несміливо сказала мама.
Панна Цап енергійно кивнула головою.
— Але він буде вихований, якщо я залишусь у вас. Я колись доглядала собак.
Малий у душі сподівався, що вона таки в них не залишиться.
Тієї миті в нього саме заболіло вухо, і він не стримався й трошки поскімлив.
— Так, так, пси дзявкітливі й діти плаксиві, — мовила панна Цап і всміхнулася.
Видно було, що вона жартує, проте Малий не дуже вподобав її жарт і сказав тихенько, ніби сам до себе:
— І в мене ще є рипучі черевики.
Мама почула його слова. Вона почервоніла й квапливо сказала:
— Ви, мабуть, любите дітей, панно Цап, правда?
— Люблю, якщо вони виховані, — відповіла панна Цап і втупила очі в Малого.
Мама знов зніяковіла.
— Я не знаю, чи Малий дуже вихований, — промурмотіла вона.
— Але він буде вихований, — запевнила панна Цап. — Почекайте тільки. Я колись гляділа дітей.
Малий злякався. Йому стало шкода тих дітей, що їх колись гляділа панна Цап. І тепер він сам буде такою дитиною! Було чого наполохатись!
Мама теж трохи задумалася. Вона погладила Малого по голові й мовила:
— Ну, як казати про нашого хлопця, то на нього найкраще діє ласка.
— Але я помітила, що ласка не завжди помагає, — заперечила панна Цап. — До дітей треба ще й твердої руки.
Потім вона сказала, яку хоче платню, і поставила вимогу, щоб її звали хатньою робітницею, а не служницею. На цьому й домовилися.
Саме тоді вернувся з контори тато, і мама відрекомендувала:
— Наша хатня робітниця панна Цап.
— Наш хатній цап, — сказав Малий і щодуху кинувся до дверей. Бімбо шалено загавкав і помчав за ним.
А другого дня мама поїхала до бабусі. Всі плакали, коли проводжали її, а найдужче Малий.
— Я не хочу бути з хатнім цапом, — хлипав він.
Він зрозумів, що таки доведеться йому бути з нею.
Адже Боссе й Бетан приходять зі школи далеко за південь, тато з контори не раніше п’ятої. І Малий багато-багато годин буде сам змагатися з панною Цап. Тому він і плакав.
Мама поцілувала його.
— Не плач, синку, задля мене! І нізащо не називай її хатнім цапом!
Лихо почалося другого дня, тільки-но Малий вернувся зі школи. Не було на кухні мами з шоколадом і булочками, а сама тільки панна Цап, що начебто не дуже зраділа Малому.
— Підобідок тільки псує апетит, — заявила вона. — Тут немає ніяких булочок.
А проте вона таки спекла булочки. На відчиненому вікні їх холонула повна таця.
— Але ж… — почав Малий.
— Ніяких але ж, — сказала панна Цап. — До того ж я не хочу, щоб діти товклися на кухні. Іди до своєї кімнати й готуй уроки. Повісь курточку, помий руки. Ану гайда!
Малий пішов до своєї кімнати, сердитий і голодний. Бімбо лежав у кошику й спав, та як тільки з’явився Малий, він миттю схопився на ноги, побачивши його. Малий пригорнув Бімбо до себе.