— Тебе вона теж кривдила? О, я не зношу її! Повісь курточку, помий руки!.. Може, ще й перевдягтися та вимити ноги, га? Я й сам завжди вішаю курточку, не треба мені загадувати!
Він шпурнув курточку в кошик, Бімбо відразу вмостився на ній і заходився гризти рукав.
Малий підійшов до вікна й виглянув надвір. Йому було так гірко, він так тужив за мамою! Аж ось раптом він побачив таке, що зразу повеселішав. Над дахом по той бік вулиці літав Карлсон. Він кружляв між димарями і час від часу весело перекидався в повітрі.
Малий схвильовано помахав йому рукою, і Карлсон так швидко завернув до нього і шугнув у вікно, що, якби Малий не відскочив убік, той гильнув би його по голові.
— Гей-гоп, Малий! — гукнув Карлсон. — Я, здається, не зачепив тебе, то чого ж ти такий насуплений? Може, заслаб?
— Ні, зовсім ні, — сказав Малий.
І він розповів Карлсонові про своє лихо: що мама поїхала, а натомість вони мають хатнього цапа, такого набридливого, лихого й скупого. І що він навіть не дістав булочки, коли повернувся зі школи, хоч на вікні стоїть повна таця свіжих булочок.
У Карлсона заблищали очі.
— Тобі пощастило, — мовив він. — Угадай, хто найкращий приборкувач хатніх цапів?
Малий відразу збагнув, що, мабуть, Карлсон. Але як він зможе приборкати панну Цап, Малий не уявляв.
— Я почну з того, що подратурую її, — сказав Карлсон.
— Ти хотів сказати «подратую»? — спитав Малий.
Таких дурних зауважень Карлсон не любив.
— Якби я хотів сказати «подратую», то так і сказав би. «Дратурувати» — приблизно те саме, тільки набагато страшніше, ти хіба не чуєш, як воно звучить?
Малий вимовив його про себе й визнав, що Карлсон каже правду. «Дратурувати» звучало куди страшніше.
— Я думаю насамперед трошки подратурувати її булочками, — заявив Карлсон, — і ти мені допоможеш.
— Як? — спитав Малий.
— Біжи-но до кухні й почни розмову з хатнім цапом.
— Але ж… — почав Малий.
— Ніяких але ж, — перебив Карлсон. — Почни з нею розмову, щоб вона на мить відвела очі від таці з булочками.
Карлсон зареготав. Потім покрутив за гудзика на животі, і моторчик загув. Карлсон з веселим сміхом вилетів у вікно.
А Малий відважно подався до кухні. Тепер, мавши за спільника найкращого у світі приборкувача хатніх цапів, він уже не боявся.
Цього разу панна Цап ще менше йому зраділа. Вона саме запарювала каву, і Малий збагнув, що панна Цап мала намір провести приємну часинку з кавою та свіжими булочками. Очевидно, тільки дітям вадив підобідок.
Панна Цап кисло глянула на хлопця.
— Тобі чого треба? — спитала вона, і в її голосі було стільки ж приязні, як і в погляді.
Малий міркував собі, що тепер треба б почати розмову.
Але що ж йому говорити?
— Угадайте, що я робитиму, коли буду такий великий, як ви? — нарешті спитав він.
Ту мить він почув за вікном знайоме гудіння. Але самого Карлсона не було видно. Малий тільки помітив пухку ручку, що з’явилася з-за стіни і взяла з таці булочку. Малий захихотів. Панна Цап не помітила нічого.
— Що ти робитимеш, як будеш великий? — нетерпляче перепитала вона.
Власне, вона зовсім не бажала цього знати. Вона тільки хотіла якнайшвидше спекатись Малого.
— Еге ж, угадайте, — сказав Малий.
Він знов побачив пухку ручку, що майнула у вікні і схопила з таці булочку. І знов Малий захихотів. Він намагався стриматись, та не міг. Сміх із нього аж рвався назовні, так його було багато. Панна Цап сердито зиркнула на хлопця. Вона, звісно, думала, що Малий найдокучливіший у світі шибеник. І докучає їй навмисне тепер, коли вона хоче випити кави!
— Угадайте, що я робитиму, як буду такий великий, як ви? — ще раз спитав Малий і знову захихотів. Бо саме ту мить він побачив дві пухкі ручки, що згорнули з таці решту булочок.
— Я не маю часу стояти тут і слухати твої теревені! — сказала панна Цап. — І мені зовсім байдуже, що ти робитимеш, як будеш великий. Але поки ти малий, то мусиш бути чемний і слухняний. Тож гайда вчити уроки!
— Аякже, неодмінно, — сказав Малий і так зареготав, що аж сперся об одвірок. — Та коли я буду великий, як ви, то напевне почну гримати на дітей.
Панна Цап, здавалося, ладна була кинутись на нього, коли це за вікном щось заревло, мов корова. Панна Цап швидко обернулася і враз побачила, що булочки зникли.
— О господи, де ж мої булочки? — зойкнула вона. Панна Цап кинулася до вікна — певне, сподівалася побачити злодія, що стрибає вниз із повними жменями булочок. Наче не розуміла, що Свантесони мешкали на четвертому поверсі, а такого довгоногого злодія не буває.
Зовсім перелякана, панна Цап опустилася на стілець.
— Може, то голуби? — промимрила вона.
— Більше скидалося на корову, — мовив Малий. — Мабуть, сьогодні там літає якась корова, що любить булочки.
— Не верзи дурниць, — розсердилася панна Цап. Тієї миті Малий почув, що Карлсон знов літає за вікном. Щоб панна Цап не звернула уваги на Карлсона, Малий почав співати на весь голос:
Крилата корівця,
Немов той літак,
Весело літає,
Булочки хапає,
Як лежить не так!
Малий часом складав вірші разом з мамою, і самому йому пісенька про корівцю здалася гарною. Але панні Цап вона не сподобалась.
— Не верзи дурниць! — ще раз гримнула: вона.
Саме тієї миті біля вікна щось легенько брязнуло, аж Малий і панна Цап підскочили з переляку. І тоді вони побачили, що то брязнуло. На порожній таці з-під булочок лежало п’ять ере.
Малий знов захихотів.
— О, яка чудова корівця! — вигукнув він. — Заплатила за булочки!
Панна Цап аж почервоніла з люті.
— Що це за безглуздий жарт! — закричала вона й кинулась до вікна. — Це, мабуть, хтось із квартири над нами так забавляється: краде булочки й кидає п’ять ере!
— Над нами немає більше квартир, — сказав Малий. — Ми на останньому поверсі, далі вже тільки дах.
Панна Цап зовсім знавісніла.
— Я нічого не збагну! — кричала вона. — Нічогісінько не збагну!
— Еге ж, я вже помітив, — сказав Малий. — Але не журіться, всі ж не можуть бути швидкі на розум.
Лусь — і Малий дістав ляпаса.
— Я тебе навчу, як пащекувати! — крикнула панна Цап.
— Ні, прошу вас, не вчіть, — сказав Малий. — Бо мама не впізнає мене, як приїде додому.
Хлопцеві потемніло в очах, і він заплакав. Досі йому ніхто не давав ляпасів, і він їх не любив. Він злісно витріщився на панну Цап.
Тоді вона взяла Малого за плече і виштовхала до його кімнати.
— Сиди тут, і хай тобі буде соромно, — сказала вона. — Я замкну двері й заберу ключа, тоді ти, може, перестанеш щохвилини бігати до кухні.
Вона глянула на годинника.
— Я прийду о третій і відчиню. А до того часу подумай, що кажуть, коли просять пробачення.
І панна Цап пішла. Малий був лютий на панну Цап. Та водночас його трохи мучило сумління, бо ж він сам повівся не дуже гарно. Мама може подумати, що він дражнив хатнього цапа і був нечемний.
Мама, еге ж… Малий міркував, чи не поплакати йому трохи.
Аж ось він почув гудіння, і крізь вікно влетів Карлсон.
Карлсон запрошує Малого на бенкет з булочками
— А чи не пообідати нам трошки? — сказав Карлсон. — Шоколад з булочками в мене на ганочку… я пригощаю.
Малий тільки мовчки дивився на нього. О, який Карлсон чудовий, найкращий за всіх! Малому аж захотілось обняти його, і він спробував обняти Карлсона, але той відштовхнув хлопця.
— Спокійно, тільки спокійно! Ти ж не в бабусі. Ну, то йдеш зі мною?
— Ще б пак, — мовив Малий. — Хоч ні, мене замкнено. Я сиджу, наче у в’язниці.
— Так думає хатній цап, — сказав Карлсон. — І нехай собі далі так думає.
Очі в нього заблищали, і він радісно застрибав перед Малим.
— Знаєш що? Будемо гратися; ти сидиш у в’язниці, і тобі страшно, бо тебе стереже бридкий хатній цап. І от приходить могутній, і відважний, і дужий, і вродливий, і до міри затовстий герой і визволяє тебе.
— Який це герой? — спитав Малий.
— Спробуй відгадати, якщо можеш!
— Невже ти? — сказав Малий. — Тоді, я думаю, ти можеш визволити мене негайно ж.
Карлсон теж так думав.
— Бо той герой такий моторний, — казав він. — Швидкий, мов яструб, не віриш? І відважний, і дужий, і вродливий, і до міри затовстий, і він спускається, і визволяє тебе, і він такий відважний, такий… гей-гей, ось він уже тут!
Карлсон ухопив Малого і хоробро шугнув у повітря. Бімбо заскавчав, побачивши, що Малий зник за вікном, та хлопець гукнув йому:
— Спокійно, тільки спокійно! Я скоро повернуся!
Вгорі на ганочку в Карлсона лежало рядком десять дуже смачних на вигляд булочок.
— За кожну з них чесно заплачено, — сказав Карлсон. — Ми поділимо їх справедливо: ти бери сім, і я сім.
— Але ж так не вийде, — заперечив Малий. — Сім і сім буде чотирнадцять, а тут тільки десять булочок.
Карлсон швиденько згорнув докупи сім булочок.
— Принаймні це мої, — заявив він. — Тепер у школі якось по-дурному рахують. Та я через це не повинен страждати. Я сказав, що кожний з нас візьме по сім, і це мої.
Малий погодився.
— Я однаково більше як три не подужаю з’їсти. А де ж твій шоколад?
— Унизу в хатнього цапа, — сказав Карлсон. — Зараз ми його добудемо.
Малий злякано зиркнув на нього. Він не мав бажання знов зустрічатися з панною Цап і, може, дістати ще одного ляпаса. І взагалі, як вони доберуться до коробки з какао? Вона ж стоїть не на підвіконні, як булочки, а на полиці біля плити, якраз перед очима в панни Цап.
— Як же ми візьмемо ту коробку? — спитав Малий.
Карлсон задоволено всміхнувся.
— Ти, дурний хлопчисько, звісно, не додумався б, як її взяти. Та, на щастя, до цієї справи береться найкращий у світі штукар, тож будь цілком спокійний.
— Так, але… — почав Малий.
— Скажи-но мені, — перебив його Карлсон, — ти коли-небудь придивлявся до коридорних балконів у цьому будинку, де витрушують одяг і килими?
Звичайно, Малий придивлявся до них. Мама завжди витрушувала на такому балконі хідники з кухні, він містився якраз на півповерха вище від їхніх кухонних дверей.
— Всього за десять ступнів від дверей до квартири, — мовив Карлсон. — Навіть така незграба, як ти, зможе вшитися туди в одну мить.
Малий нічого не второпав.
— Навіщо мені вшиватися на той балкон?
Карлсон зітхнув.
— Дурний хлопчисько, йому треба розжовувати кожне слово! Ну, нашорошуй вуха, слухай і метикуй!
— Добре, я слухаю, — сказав Малий.
— Отож, — почав Карлсон, — дурний хлопчисько сідає з Карлсоном на балкон, спускається на півповерха нижче і довго й наполегливо дзвонить до квартири, второпав? Сердитий хатній цап на кухні чує дзвінок і швидкою ходою йде відчиняти… Виходить — і кухня порожня! Відважний і до міри затовстий герой залітає до кухні і вилітає звідти вже з коробкою какао в руках. Дурний хлопчисько дзвонить ще раз — просто, щоб подражнити хатнього цапа, і мерщій тікає назад на балкон. Сердитий хатній цап відчиняє двері і стає ще сердитіший, бо там ніхто не стоїть із букетом червоних троянд для нього. Сердитий хатній цап обертається і хряскає дверима. Дурний хлопчисько хихотить собі на балконі, аж поки прилетить до міри затовстий герой і забере його на дах бенкетувати. Ану, Малий, відгадай, хто найкращий у світі штукар? А тепер до роботи!
І не встиг Малий і рота розтулити, як уже летів на балкон. Карлсон шугнув униз, аж Малому засвистіло у вухах і стало млосно в животі, дужче, як на чортовому колесі в парку. Далі все було точнісінько так, як передбачив Карлсон. Він подався до вікна в кухні, а Малий спустився до дверей і добре натиснув на дзвоника. Нарешті в сінях почулася хода. Тоді він справді-таки захихотів і помчав назад на балкон. За мить двері відчинились, і показалася голова панни Цап. Малий бачив її, коли обережно визирнув крізь засклені двері з балкона. Карлсон правду казав. Сердитий хатній цап став ще сердитіший, як нікого не вгледів за дверима. Він щось голосно забурмотів сам до себе і хвилинку постояв у відчинених дверях, ніби сподівався, що той, хто дзвонив, зненацька вродиться перед ним. Але той, хто дзвонив, тихенько хихотів собі на балконі й не перестав сміятися навіть тоді, коли прилетів до міри затовстий герой і забрав його до себе на ганочок бенкетувати булочками.
На такому приємному бенкеті Малий ще зроду не був.
— Як мені тут гарно, — сказав хлопець.
Він сидів на ганочку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.
Всього, що було треба, — молока, цукру, — Карлсон роздобув на кухні внизу.
— І за кожну краплю сповна заплачено п’ятьма ере, що лежать на столі в кухні, — сказав Карлсон. — Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш.
— А де ти набрав стільки п’ятаків? — спитав Малий.
— З гаманця, що знайшов днями на вулиці, — відповів Карлсон. — Повний п’ятаків і ще всяких інших грошей.
— То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! — сказав Малий. — І, мабуть, журиться.
— Авжеж, — сказав Карлсон. — Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!
— А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? — здивувався Малий.
— Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця, — відповів Карлсон. — А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.
Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повинен сказати це Карлсонові. Але ж не обов’язково тепер… хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ганочку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.
Карлсон швидко вм’яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ганочку.
— О, як мені добре! — тішився він.
Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.
— Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре.
Він уриклав Малому руку до чола.
— Я так і думав. Типова булочкова гарячка.
Малий здивувався.
— А що таке… булочкова гарячка?
— Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.
— Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка, — сказав Малий.
— Дарма ти так думаєш, — мовив Карлсон. — Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.
Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ганочок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.
— Мабуть, ти вже не зомлієш, — сказав він. Потім схопив останню булочку Малого. — Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ганочку зовсім самітна, — додав він і швидко з’їв булочку.
— Тепер вона вже не самітна, — сказав Малий.
Карлсон задоволено погладив себе по животі.
— Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!
Малому також було добре. Він лежав собі на ганочку й думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.
Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.
— Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!
Карлсон приязно поплескав його по плечу.
— Звертайся з своїми дріб’язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею. Вилізеш на верстат.
Малий захихотів.
— Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?
Карлсон похитав головою.
— Лежати й хихотіти… І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.