— Не думаю, що він їм був потрібен, — відказала на це Ненсі.
— О-о-о! Ненсі! — в очах Полліанни плескався жах, аж сльози висохли.
Ненсі збентежилась і витерла свої очі від сліз.
— Пробач, люба, я зовсім не це хотіла сказати, — швидко виправилася вона. — Ну ж бо, давай ключа, треба розібрати твою валізу. У нас мало часу!
Усе ще схлипуючи, Полліанна простягла ключа.
— Там не так вже й багато речей, — пролепетала вона.
— Ну й добре — швидше із цим покінчимо! — мовила Ненсі.
Раптом на обличчі Полліанни засяяла усмішка.
— Ай справді! Я можу навіть радіти, правда? — вигукнула вона.
Ненсі здивовано подивилася на дівчинку.
— Звісно, можеш, — не зовсім впевнено відповіла вона.
Вправні руки Ненсі швидко впоралися з книжками, латаною-перелатаною білизною та кількома сукнями, які були в жахливому стані. Полліанна вже хоробро усміхалася і радо розвішувала сукні у шафі та розкладала книжки на столі. Білизну склали в шухляду комоду.
— Тепер я бачу, що це дуже гарна кімната! Як гадаєш? — звернулася Полліанна до Ненсі.
Відповіді не було. Здавалося, Ненсі цілковито занурилася в роботу, схилившись над валізою. Полліанна стояла біла комоду, роздивляючись голі стіни.
— А я навіть рада, що тут немає люстра! Не доведеться дивитися на моє ластовиння!
З боку Ненсі почувся дивний звук — ніби вона схлипувала. Коли ж Полліанна повернулася до неї, дівчина знов схилилася над валізою. Біля одного з вікон Полліанна радісно скрикнула й сплеснула в долоні.
— О, Ненсі, я ще ніколи не бачила такого гарного краєвиду! Ти тільки поглянь на всі ці дерева й будинки! А он видніється церква і річка виблискує — немов справжнісіньке срібло! Що ж, Ненсі, із таким краєвидом жодні картини не потрібні. Яка ж я рада, що тітонька дала мені саме цю кімнату!
На превеликий подив дівчинки, Ненсі раптом розридалася. Полліанна підбігла до неї.
— Що сталося? Ненсі, чому ти плачеш? — скрикнула вона, а потім з острахом додала: — Може, раніше це була твоя кімната?
— Моя кімната? — гаряче вигукнула Ненсі, ковтаючи сльози. — Та ти просто янгол, що спустився з небес! І якщо дехто не почне їсти землю… О Боже, це вона дзвонить! — І після цієї дивної промови Ненсі підхопилася й чимдуж кинулася сходами вниз.
Лишившись наодинці з собою, Полліанна знов підійшла до своєї «картини», як вона подумки охрестила краєвид із вікна. За мить вона спробувала відчинити вікно, дуже вже задушливо було в кімнаті. На щастя, вікно легко прочинилося, і дівчинка висунулася назовні, жадібно ковтаючи свіже повітря.
Вона побігла до іншого вікна. І це вікно вдалося досить легко відчинити. Величезна муха влетіла до кімнати і почала гучно дзижчати. За нею влетіло ще кілька мух, але Полліанна не звернула на це уваги. Вона зробила дивовижне відкриття — просто під вікном росло величезне дерево з міцними гілляками. Вони були схожі на велетенські руки, що запрошують до своїх обіймів. Дівчинка розсміялася.
«Думаю, мені вдасться», — і вона хвацько цокнула язиком. Наступної миті Полліанна вже стояла у вікні, а ще за мить — повзла по найближчій гілці.
Гілка за гілкою — і, немов маленька мавпочка, дівчинка дісталася найнижчої. Стрибок на землю виявився не таким простим навіть для хороброї і досвідченої в цій справі Полліанни. Однак затамувавши подих, вона таки це зробила, розкачавшись на руках і приземлившись у м'яку траву. Дівчинка підхопилася й почала роздивлятися все довкола.
Вона опинилася на задньому подвір'ї. Перед нею розкинувся сад, у якому працював згорблений старий чолов'яга. За садом маленька стежка вела в напрямку поля та пагорба, на якому величезна сосна ніби охороняла скелю. У цю мить Полліанні здалося, що якщо і є місце у світі, де варто побувати, то воно на верхівці тієї скелі.
Дівчинка швидко пробігла повз старого, продерлася через кущі і нарешті, важко дихаючи, опинилася на стежці. Вона пішла до скелі. Дивно, із вікна здавалося, що та зовсім поряд! Насправді виявилося, що шлях до неї не такий уже близький.
Чверть години потому великий годинник у холі вибив шосту. На останньому ударі Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.
Минула хвилина, дві… три… Міс Поллі насупилася й почала нервово притупувати ногою під столом. Врешті вона підвелася, вийшла в хол і нетерпляче поглянула на сходи. Хвилину вона прислухалася, після чого розвернулась і повернулася за стіл.
— Ненсі, — рішуче мовила вона, коли подали першу страву, — моя небога спізнилася. Ні, не треба її кликати, — суворо зауважила жінка, побачивши, що Ненсі зробила крок до виходу. — Я попередила її, коли ми вечеряємо, — тепер нехай зробить певні висновки і навчиться бути пунктуальною. Коли спуститься, даси їй молока з хлібом у кухні.
— Так, пані.
На щастя, міс Поллі не бачила виразу обличчя Ненсі, коли та це говорила.
Одразу після вечері Ненсі побігла до кімнатки на горищі.
Молоко з хлібом, авжеж! І це тоді, коли маленька бідолаха, мабуть, просто заснула, виснажившись від сліз! Ненсі тихенько прочинила двері. Наступної миті вона злякано скрикнула:
— Ти де? Куди ж ти поділася? Де ж ти є? — голосила Ненсі, заглядаючи в шафу, під ліжко та навіть у валізу й глечик. Потім дівчина вибігла на вулицю до старого Тома.
— Містере Том, те благословенне дівча кудись поділося, — мало не плакала вона. — Мабуть, пішла на небо, звідки її й прислали до нас, — бідолашне ягнятко! А пані сказала дати їй молока з хлібом!
Та дівчинка вже мабуть із янголами вечеряє! Так і є! Так і є!
Старий розігнув спину.
— Пішла на небо? — він здивовано поглянув на вечірнє небо та сонце, що вже заходило. — Що ж, Ненсі, вона, може, й хоче туди дістатися, — погодився врешті він, показуючи вузлуватим пальцем у напрямку гострої скелі, на якій виднілася тоненька фігурка.
— Що ж, неба вона не дісталася — принаймні, сьогодні, — мовила втішена Ненсі. — Якщо пані питатиме, де я, скажи, що про посуд я не забула, але мені треба пройтись, — кинула вона через плече, вибігаючи на стежку, що вела в поле.
Розділ 5. Гра
Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! — загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, із якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.
— Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато і леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою, куди б не пішла.
— Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, — вигукнула Ненсі, вхопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. — Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я гадала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!
Полліанна відповіла на це сяючою посмішкою.
— Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз — дісталася землі гілками старого дерева.
Ненсі раптом зупинилася.
— Що ви зробили?!
— Злізла вниз по дереву, тому, що росте під вікном.
— Ой, лишечко, — Ненсі аж дух забило, після чого вона знов помчала у напрямку будинку. — Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!
— Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, — радісно пообіцяла дівчинка.
— Та ні, краще не треба, — відповіла Ненсі. — У жодному разі не варто цього робити!
— Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? — засмучено запитала Полліанна.
— Ні, гм… так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, — пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. — Та нам краще поспішити — мені ще посуд треба мити!
— Я допоможу! — зголосилася Полліанна.
— О міс Полліанно! — розчулилася Ненсі.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше взялася за руку своєї подруги.
— А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася і саме через це прийшла по мене, — у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.
— Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустились до столу, розумієте?
— Але ж я не могла, бо була тут!
— Так, але вона ж про це не знала, — сухо відповіла Ненсі. — Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!
— Ні-ні, я дуже рада!
— Рада? Це ще чому?
— Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?
— Здається, ви можете радіти будь-чому, — зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.
— Та насправді це просто така гра, — засміялася Полліанна.
— Гра?
— Так, гра в радість.
— Це ще що таке?
— Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, — почала пояснювати Полліанна. — Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді з Жіночої допомоги, і дехто із них приєднався до гри.
— То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.
Полліанна знов засміялася, але раптом зітхнула. У сутінках її обличчя видавалося тендітним і задумливим.
— Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.
— Милиці?
— Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, гадаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.
— Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, — роздратовано зауважила Ненсі.
— Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, — захоплено розповідала Полліанна. — І почали ми з милиць.
— Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!
Полліанна заплескала в долоні.
— От якраз і можна! Можна! — вигукнула вона. — Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, — чесно зізналася дівчинка. — Тато мені пояснив.
— Що ж, поясніть тепер і мені, — наполягала Ненсі.
— Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! — тріумфально повідомила Полліанна. — Тепер бачиш, як усе просто!
— Дивна якась гра, — зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.
— Ні, вона не дивна, а чудова! — з ентузіазмом наполягала дівчинка. — І з того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба — ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато іде на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.
— Авжеж, або коли тебе поселили у крихітну кімнатку на горищі, в якій майже нічого немає, — пробуркотіла Ненсі.
Полліанна зітхнула.
— Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстра. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна і зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне — як у випадку з лялькою і милицями, розумієш?
— Гм! — Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.
— Зазвичай це буває дуже легко, — зітхнула Полліанна, — бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати нема з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, — міркувала вголос дівчинка.
— Боронь Боже — щоб
Розділ 6. Значення обов’язку
Наступного дня після приїзду Полліанна прокинулася близько сьомої ранку. Вікна її кімнати виходили на захід і південь, тож сонця ще не було видно, але яскраво-блакитне вранішнє небо обіцяло чудовий і ясний день.
У маленькій кімнаті зранку було навіть прохолодно, через вікно вривався свіжий вітерець. У саду весело цвірінькали пташки, і Полліанна підбігла до вікна, щоб потеревенити з ними. Вона помітила, що її тітка вже ходить садом поміж трояндових кущів. Дівчинка почала похапцем одягатися, щоб приєднатися до неї.
Полліанна помчала сходами вниз, залишивши за собою прочинені двері. Вона пробігла передпокоєм і вискочила через засклені двері в сад.
Тітонька Поллі зі старим садівником якраз схилилася над трояндовим кущем, коли Полліанна, сміючись, налетіла на неї і кинулась в обійми.
— О, тітонько Поллі, тітонько Поллі! Який же гарний цей ранок, і яка ж я рада, що живу на світі!
— Полліанно! — суворо вигукнула леді, намагаючись виструнчитися. Це їй не дуже вдавалося, адже дівчинка повисла в неї на шиї. — Це так ти зазвичай вітаєшся зранку?
Дівчинка почала пританцьовувати навшпиньках.
— Ні, так я вітаюся лише з тими, кого люблю, просто втриматися не можу! Я побачила вас із вікна, тітонько Поллі, і я подумала, що ви ж не з Жіночої допомоги, ви — моя рідна тітонька, і ви така гарна, що я одразу ж побігла вас обійняти!
Старий садівник раптом повернувся до них спиною. Міс Поллі спробувала спохмурніти, як робила це завжди, але цього разу вийшло не дуже переконливо.