— Полліанно, ти… Томе, мабуть, на сьогодні досить. Гадаю, ти зрозумів, що потрібно робити з цими трояндами, — суворо мовила міс. А потім розвернулася і пішла геть.
— Ви завжди працюєте в цьому саду, містере?… — з непідробною цікавістю запитала дівчинка, яка ще не знала садівника на ім'я.
Чоловік повернувся. У його очах блищали сльози, але губи тремтіли так, ніби він щосили намагався не розсміятися.
— Так, міс, я старий Том — садівник, — відповів він. Стримано, але так, ніби він не міг цьому протистояти, Том простягнув тремтячу руку й погладив світле волосся дівчинки. — Ви так схожі на свою матінку, маленька міс! Я знав її, навіть коли вона була менша за вас. Уже тоді я працював у цьому саду.
У Полліанни на мить перехопило подих.
— Справді? Ви знали мою маму, коли вона ще була янголом на землі, а не на небі? О, будь ласка, розкажіть мені про неї! — благала дівчинка, вмощуючись просто серед стежки поряд із садівником.
Із будинку почувся дзвінок. Наступної миті через задні двері випурхнула Ненсі й кинулася до Полліанни.
— Міс Полліанно, хіба ви забули, що дзвінок означає сніданок? — загукала вона, підхоплюючи дівчинку й тягнучи її до будинку. — А в інших випадках — обід чи вечерю! Однак він завжди означає, що ви маєте кинути все й щодуху мчати до їдальні, хоч би де були! А якщо не робитимете цього, що ж, доведеться вигадувати, із чого в такому випадку можна радіти, коли лишаєшся голодною! — закінчила служниця, заганяючи Полліанну в будинок, немов квочка неслухняне курча.
За сніданком усі кілька хвилин їли мовчки, аж поки міс Поллі не побачила двох мух, які із дзижчанням влетіли в кімнату і почали кружляти над столом. Вона не втрималася від зауваження:
— Ненсі, звідки в будинку взялися ці мухи?
— Не знаю, пані, у кухні їх не було. — Звечора Ненсі була надто налякана й заклопотана, щоб помітити відчинені вікна в кімнаті Полліанни.
— Мабуть, це мої мухи, тітонько Поллі, — повідомила дівчинка, радісно усміхаючись. — Зранку нагорі їх була сила-силенна! І вони непогано розважалися!
Ненсі швиденько вийшла з кімнати, забравши з собою таріль зі свіжими кексами, які вона щойно внесла.
— Твої мухи? — видихнула тітка Поллі. — Що це означає? Звідки їм узятися в будинку?
— Тітонько, звісно ж, вони залетіли знадвору через відчинені вікна. Я сама це бачила.
— Ти бачила це! Тобто ти відчинила вікна, коли на них ще немає москітних сіток?
— Що є, то є, тітонько, сіток там таки не було.
Цієї миті до їдальні увійшла Ненсі. Її лице здавалося незворушним, проте чомусь було дуже червоним.
— Ненсі, — суворо наказала міс Поллі, — постав нарешті ті кекси і йди до кімнати міс Полліанни. Там зачиниш усі вікна і двері також. Пізніше, коли впораєшся із вранішньою роботою, пройдися по кімнатах з мухобійкою. Знайди усіх мух — до єдиної!
Потім вона звернулася до небоги:
— Полліанно, я замовила москітні сітки для вікон у твоїй кімнаті, бо це мій обов'язок. Та мені здається, ти зовсім забула про те, яким є твій обов'язок.
— Мій обов'язок? — Полліанна здивовано округлила очі.
— Звісно. Я знаю, що зараз досить спекотно, проте дуже прошу тебе тримати вікна зачиненими, поки не привезуть сітки. Полліанно, мухи не тільки брудні й надокучливі комахи, вони небезпечні для нашого здоров'я! Після сніданку я дам тобі невеличку брошурку на цю тему, і ти прочитаєш її.
— Читати? О, дякую, тітонько, я просто обожнюю читати!
Міс Поллі глибоко вдихнула і зціпила зуби. Полліанна замислилася, дивлячись на суворе обличчя тітки.
— Тітонько Поллі, ви вже пробачте, що я забула про свій обов'язок, — мовила вона. — Я більше не відчинятиму вікон.
Тітка Поллі нічого на це відповіла. І більше не говорила — аж до кінця сніданку. Потім підвелася й пішла до книжкової шафи у вітальні. Звідти вона взяла маленьку брошуру і повернулася до небоги.
— Саме про неї я тобі й казала, Полліанно. Піди до своєї кімнати і прочитай це просто зараз. Я піднімуся до тебе через півгодини, і ми оглянемо твої речі.
— Дуже вам дякую, тітонько Поллі! — вигукнула дівчинка, прикипівши очима до величезної мухи на обкладинці. Наступної миті вона вибігла з кімнати, гучно гримнувши дверима.
Міс Поллі спохмурніла, трохи провагавшись, підійшла до дверей і відчинила їх. Однак Полліанни вже не було видно — лише чутно, як маленькі ніжки тупотять сходами на горище.
Через півгодини міс Поллі піднялася до кімнати небоги. Кожна рисочка на її обличчі дихала суворістю. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її справжнім вибухом захвату.
— О, тітонько Поллі! Я ще ніколи у своєму житті не тримала в руках настільки цікавої книжки! Я така рада, що ви мені дали її почитати! Я навіть не уявляла, скільки всього мухи можуть переносити на своїх лапках і…
— Годі, Полліанно, — перервала її тітка Поллі. — Принеси свій одяг, я хочу на нього поглянути. Те, що тобі не підходить, ми віддамо Салліванам.
Дівчинка з полегшенням поклала брошуру й пішла до шафи.
— Боюся, ви подумаєте про мій одяг ще гірше, ніж леді з Жіночої допомоги, бо вони вважали що в такому вбранні і на люди соромно з'являтися, — зітхнула Полліанна. — Останнім часом серед пожертв траплявся переважно одяг для хлопчиків та дорослих. До речі, ви коли-небудь приймали такі пожертви, тітонько Поллі?
Побачивши розгніване обличчя тітки після цих слів, Полліанна мерщій виправилася:
— Ох, звісно ж, ви такого не отримували, — поспіхом вигукнула вона, заливаючись рум'янцем. — Я й забула, що багаті такі пожертви не отримують. Проте знаєте, я іноді ніби забуваю про те, що ви багаті, особливо в цій кімнаті.
Міс Поллі від такого аж рота роззявила, проте слів у неї не було. Полліанна ж, здавалося, навіть не зрозуміла, що сказала щось не те, ба навіть образливе, і продовжила:
— Я намагаюся сказати, що ніколи не вгадаєш, які речі знайдеш серед пожертв. Однозначно не знайдеш того, що хотів би знайти, навіть якщо чекаєш цього з нетерпінням. Саме коли ми отримували пожертви, було дуже важко грати в нашу гру, яку придумав та…
Полліанна якраз вчасно спам'яталася, що не варто згадувати батька у присутності тітки. Вона занурилась у шафу, а потім принесла всі свої сукні в обох у руках.
— Вони зовсім негарні, — мовила дівчинка, — та й мали б бути чорними, якби не червоний килим для церкви. Однак це все, що в мене є.
Міс Поллі кінчиками пальців почала перебирати сукні, що скидалися радше на лахміття. Звісно, такий одяг міг підійти кому завгодно, та не її небозі. Вона прискіпливо оглянула й білизну, що лежала в шухлядах комоду.
— Усі мої найкращі речі зараз на мені, — схвильовано зізналася Полліанна. — Їх мені купили леді з Жіночої допомоги. Місіс Джонс — головна серед них — сказала, що вони мусять витратити гроші на ці речі, навіть якщо проходи у церкві залишаться без килимів. Та я не думаю, що так станеться. Містер Байт терпіти не може шуму. Знаєте, він дуже нервовий, так його дружина каже. Проте в них багато грошей, тож леді сподіваються, що на килими він виділить кошти, ну, щоб уберегти свої нерви. Гадаю, він має радіти, що незважаючи на нерви, у нього багато грошей. А ви б раділи?
Міс Поллі, здавалося, не слухала племінницю. Вона закінчила перевіряти стан її білизни і рвучко повернулася до дівчинки.
— Ти, звісно ж, ходила до школи, Полліанно?
— О, так, тітонько, і крім того та… зі мною займалися вдома.
Міс Поллі, як завше, спохмурніла.
— Що ж, дуже добре. Восени ти підеш до школи тут. Містер Голл, директор школи, визначить, до якого класу ти ходитимеш. Тимчасом я хотіла б, щоби ти щодня по півгодини читала мені вголос.
— Я обожнюю читати, але якщо вам якось не захочеться мене слухати, я із задоволенням читатиму і сама собі — чесне слово, тітонько Поллі. Про себе читати навіть краще, я буду тільки рада, бо, знаєте, іноді трапляються такі складні слова, що їх уголос годі й вимовити.
— Не сумніваюсь, — похмуро відповіла тітка. — А музикою ти займалася?
— Не дуже багато. Мені не подобається, як у мене виходить, хоча я дуже люблю слухати інших. Я трохи вмію грати на роялі. Мене навчила міс Ґрей — вона грала в церкві. Та мушу зізнатися, мені б не хотілося займатися музикою надалі.
— Розумію, — відповіла тітка Поллі, злегка піднявши брови. — Однак я вважаю своїм обов'язком навчити тебе основам музики. А шити вмієш?
— Так, тітонько, — зітхнула дівчинка. — леді з Жіночої допомоги мене навчили. Але то було просто жахливо, бо вони ніяк не могли порозумітися. Місіс Джонс тримала голку не так, як усі інші, коли пришивала ґудзики, а місіс Байт вважала, що шов «назад голку» потрібно опанувати раніше, аніж шов «вперед голку». Можливо, вона говорила навпаки, я вже точно й не пригадаю. А місіс Гарріман вважала, що ставити латки — то марна справа, тож і вчитися цьому не варто.
— Що ж Полліанно, відтепер із шиттям у тебе не буде жодних труднощів, це я тобі обіцяю. Я сама тебе вчитиму. Куховарити, мабуть, зовсім не вмієш?
— Вони почали мене вчити тільки цього літа, але значних успіхів я не досягла. Тут їхні думки розділилися ще більше, аніж у шитті. Збиралися почати з хліба, та всі пекли його по-різному, тож після наради на одному з уроків шиття було вирішено, що навчатимуть мене по черзі, кожна на власній кухні. Так я навчилася готувати шоколадну помадку і пиріг з інжиром. А потім… потім усе скінчилося, — мовила дівчинка, і її голос затремтів.
— Шоколадна помадка і пиріг з інжиром — це ж треба! — презирливо пхикнула міс Поллі. — Що ж, із цим ми розберемося, і дуже скоро. — Вона хвильку помовчала, а потім неквапно повела мову далі: — Щоранку о дев'ятій ти півгодини читатимеш мені вголос. До того часу після сніданку наводитимеш лад у кімнаті. У середу й суботу з пів на десяту до дванадцятої вчитимешся куховарити на кухні разом із Ненсі. В інші дні у цей час ми займатимемося шиттям. Тож удень ти будеш вільна, щоб займатися музикою. Звісно, я постараюся якнайшвидше знайти гарного вчителя, — рішуче закінчила тітка і підвелася з крісла.
Полліанна не стрималася від розпачливого вигуку:
— Але ж тітонько, ви зовсім не лишаєте мені часу на те, щоб просто жити!
— Жити, дитино? А що це означає? Хіба ж ти не живеш в інший час?
— Ну звісно, я дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити — це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все-все, що побачиш на цих чудових вулицях — ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.
Тітка Поллі роздратовано підняла руку.
— Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.
Полліанна виглядала приголомшеною.
— О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!
— Дуже добре, тож поводься завжди чемно, — мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.
На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:
— Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.
Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.
— Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.
Тепер уже Полліанна важко зітхнула, відчуваючи, що скоро зненавидить слово «обов'язок».
— Тітонько, а хіба не можна жити так, щоб радіти своєму обов'язку? — несміливо запитала вона.
— Що? — міс Поллі дивилася вгору із неприхованим здивуванням, після чого її щоки вкрилися червоними плямами. Вона повернулася і, роздратована, пішла сходами вниз. — Ти забуваєш про чемність, Полліанно!
У маленькій і дуже задушливій кімнатці на горищі Полліанна відкинулася на спинку стільця.
Майбутнє вона уявляла собі суцільним виконанням обов'язків.
— Не розумію, що у моїх словах могло видатися їй нечемним, — зітхнула дівчинка. — Я ж тільки спитала, чи можна радіти тому, що виконуєш свої обов'язки.
Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, не зводячи очей із купи жалюгідного одягу на ліжку. Потім поволі підвелася і почала складати сукні до шафи.
— Що ж, у виконанні обов'язку, здається, немає нічого, чому можна було б радіти, — замислено підсумувала вона. — Хоча ні! Радіти можна — коли виконаєш свій обов'язок! — І дівчинка радісно засміялася.
Розділ 7. Покарання для Полліанни
О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.
Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:
— Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.
Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.
Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.
— У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! — зітхала Ненсі. — Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!
— Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?
— Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.
— А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, — зауважила Полліанна.
— Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», — відповіла на це Ненсі, — а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?
Полліанна раптом засміялася.
— Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, — мовила вона.
— Гіпзибою?!
— Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».
На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.
— Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати — тепер я навіть рада… — раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: — Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?
Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.
— А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!