Худеньке личко Джиммі Біна засяяло.
— Чесне індіанське? Справді візьме? Знаєш, я й працювати можу — он який я сильний! — і він показав худеньку кістляву руку.
— Навіть не сумнівайся! Моя тітонька Поллі — найкраща леді у світі, після моєї мами, яка стала янголом на небі. А в будинку дуже багато кімнат, — вела далі дівчинка, підводячись і смикаючи його за руку. — Це напрочуд великий будинок. Хоча… можливо, тобі спершу доведеться спати в кімнатці на горищі, як мені, коли я приїхала, — торохкотіла Полліанна. — Та зараз там стоять сітки від комах, то вже буде на так спекотно, та й мухи не залітатимуть знадвору, заносячи мікробів на лапках. Ти про таке чув? Хіба не чудово? Може, тітонька й тобі дасть прочитати цікаву брошуру про мух, якщо гарно поводитимешся. Хоча ні, для цього треба було погано поводитись. Ой, у тебе теж є ластовиння! Це добре — тобі не потрібне буде люстро! А краєвид з вікна кращий за будь-яку картину, тож думаю, та кімната тобі дуже сподобається! — нарешті підсумувала Полліанна, відчуваючи, що в неї аж у горлі пересохло — так багато вона говорила.
— Очманіти! — вигукнув Джиммі Бін, і з усього було видно, що йому це подобалося. А потім додав: — Не думаю, що тому, хто стільки говорить на бігу, треба задавати якісь питання!
Полліанна весело розсміялася.
— Що ж, ти маєш радіти, — зауважила вона, — бо коли я говорю, тобі можна мовчати!
Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань привела свого нового друга до здивованої тітки.
— Тітонько Поллі! — захоплено почала вона. — Ви тільки-но подивіться! Я знайшла декого значно кращого за Флафі і Бафі. Це справжній живий хлопчик! Ви зможете його виховувати! А спатиме він спочатку в кімнатці на горищі. Він і працювати може, хоча, думаю, у нього на це не буде багато часу, бо ми разом гратимемося.
Спочатку міс Поллі зблідла, а потім на її щоках з'явилися гарячі рум'янці. Вона не все розуміла, але їй вистачило того, що вона почула.
— Полліанно, що все це означає? Хто цей брудний обшарпанець? Де ти його знайшла? — різко почала вона.
«Обшарпанець» відійшов на крок назад і скосив очі на двері. Дівчинка ж весело засміялася.
— Ну от, я зовсім забула вам його представити! Я вже як Незнайомець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика — він зовсім як Флафі і Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та гадаю, це можна легко виправити — помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! — знов засміялася вона. — Це Джиммі Бін, тітонько.
— Гаразд, і що він робить тут?
— Тітонько, та я ж вам уже розповіла! — щиро дивувалася дівчинка. — Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки і дім. Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі і Бафі, і сказала, що ви і йому будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку чи кота.
Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу руку. Її знову охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона взяла себе в руки й сіла прямо.
— Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, якути тільки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й голодранців з вулиці приводиш…
Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він високо підняв підборіддя. Він упевнено зробив кілька кроків у бік тітки Поллі.
— Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів працювати, а за це отримати ліжко і їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра, і як мені зрадієте. Що ж, ні — то й ні! — і він рвучко вийшов з кімнати з таким почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді в нього був дуже жалюгідний вигляд.
— О тітонько Поллі, — тремтячим голосом мовила Полліанна, — я гадала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена…
Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. Їй нарешті урвався терпець. Слова «добра й хороша» все ще звучали в її голові, а тілом знову оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб дати відсіч.
— Полліанно, — вигукнула вона, — припини нарешті постійно говорити «рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» — так і збожеволіти можна!
У дівчинки брови полізли догори.
— Тітонько Поллі, — видихнула вона, — я просто думала, що ви зрадієте тому, що я ра… О! — і вона злякано притисла долоню до губ, а потім вибігла з кімнати.
Полліанна перехопила хлопчика в кінці алеї.
— Хлопчику! Хлопчику! Джиммі Бін! Я… я хотіла попросити пробачення, — загукала вона, схопивши його за руку.
— Нічого, ти в цьому не винна, тож не варто! — похмуро відповів Джиммі. — Та знай — я не жебрак! — вперто додав він.
— Звісно, що ні! Але не сердься на тітоньку, — прохала Полліанна, — мабуть, це я винна, що не відрекомендувала тебе належним чином, не розповіла про тебе більше. Вона справді дуже хороша і добра — завжди такою була, але мені треба було пояснити все до ладу. Мені дуже хочеться допомогти тобі!
Хлопець лише стенув плечима й повернувся, щоб іти далі.
— Не зважай, я сам знайду те, що шукаю. І я не жебрак, ось так.
Полліанна, здавалося, про щось міркувала. Урешті її обличчя посвітлішало.
— Я знаю, що можу зробити! Сьогодні вдень відбудуться збори Жіночої допомоги (я чула, як про це казала міс Поллі). Я розповім їм про твій випадок. Знаєш, мій тато завжди так робив, особливо коли йшлося про просвітництво язичників чи придбання нових килимів.
Джиммі рвучко повернувся до неї.
— Тільки я не язичник і не новий килим! І що це за Жіноча допомога така?
Полліанна здивовано подивилася на нього.
— Гей, Джиммі Він, де це ти ріс, що геть нічого не знаєш про Жіночу допомогу?
— Подумаєш! Тоді бувай, як не хочеш розповісти, — і хлопчик пішов алеєю.
Полліанна швиденько його наздогнала.
— Ну… Це таке місце, де збираються леді — і там вони шиють, влаштовують обіди, збирають гроші і розмовляють. Оце і є Жіноча допомога. Вони дуже хороші і добрі — принаймні у моїй Жіночій допомозі були саме такі. Та гадаю, і тут є гарні леді. Я зустрінуся з ними і про все тобі розповім пізніше.
Джиммі знову рвучко обернувся.
— І не мрій! Ти думаєш, я піду туди, щоб стояти і слухати, як купа жінок називають мене голодранцем? Ніколи!
— Тебе там не буде, — запевнила його Полліанна. — Я сама піду і про все їм розповім.
— Ти підеш?
— Так, і цього разу намагатимусь зробити все як належить, — продовжила Полліанна, завваживши, що вираз обличчя Джиммі став світлішим. — Думаю, серед них обов'язково знайдеться та, що буде рада взяти тебе до себе.
— Ти ж не забудь сказати, що я можу працювати, — нагадав хлопчик.
— Звісно, не забуду, — пообіцяла щаслива Полліанна, — завтра я про все тобі розповім.
— Де зустрінемося?
— Біля дороги, там де я тебе сьогодні знайшла — коло будинку місіс Сноу.
— Добре, я там буду, — якусь мить хлопчик вагався, а потім продовжив: — Знаєш, я мабуть, поки що піду ночувати до сиротинця. Розумієш, іншого дому в мене поки що немає, а звідти я пішов тільки сьогодні вранці. Я навіть не казав, що пішов назавжди, бо тоді мене б не випустили. Розумієш, ніхто там за мене не переживає. Це ж не батьки — їм байдуже!
— Розумію, — кивнула Полліанна, — та я впевнена, що коли ми завтра зустрінемось, у мене буде для тебе гарна новина про новий дім і батьків, які про тебе дбатимуть! Бувай! — радісно вигукнула вона і побігла до будинку.
У цей час міс Поллі стояла біля вікна у вітальні і засмучено дивилася на двох дітей, аж поки хлопчик не зник у кінці алеї. Потім вона зітхнула, повернулася і поволі пішла нагору. Ще ніколи вона не почувалася такою розбитою — у вухах і досі звучало «така хороша і добра». На серці було надзвичайно важко — ніби вона втратила щось дуже дороге.
Розділ 12. Візит до Жіночої допомоги
Того дня, коли Полліанна планувала піти до Жіночої допомоги, вони з тітонькою обідали мовчки. Щоправда, дівчинка час від часу намагалася щось сказати, та марно, бо уже вчетверте доводилося замовкати на слові «рада» й червоніти від сорому. Коли це трапилося вп'яте, міс Поллі роздратовано похитала головою.
— Гаразд, Полліанно, якщо не можеш втриматися, можеш вживати це слово, — зітхнула вона, — принаймні, це буде краще, аніж постійно мовчати.
Дівчинка аж засяяла від щастя.
— О, дякую, тітонько! Правду кажучи, мені було б зовсім нелегко без цього слова. Розумієте, я так довго грала у гру…
— Що ти робила? — перебила її тітка.
— Грала у гру, знаєте, ми придумали її разом із та… — тут Полліанна змусила себе замовкнути й почервоніла, бо знов мало не торкнулася забороненої теми.
Тітонька Поллі спохмурніла, але нічого не сказала. І до кінця обіду ніхто не мовив ані слова.
На свій превеликий подив, Полліанна була навіть рада, коли тітонька зателефонувала дружині пастора і сказала, що не прийде на збори Жіночої допомоги, бо в неї болить голова. Коли міс Поллі піднялася до своєї кімнати й причинила двері, дівчинка всіляко намагалася викликати в себе співчуття до тітки, але все одно відчувала радість від того, що її не буде на зборах, тож вона не почує, як Полліанна розповідатиме про випадок із Джиммі Біном. Вона ніяк не могла забути, що тітонька назвала Джиммі обшарпанцем, і не хотіла, щоб та повторила це на зборах Жіночої допомоги.
Полліанна чудово знала, що леді зазвичай зустрічаються о другій годині дня в капличці біля церкви — приблизно за півмилі від її дому. Вона спланувала все так, щоб дістатися місця близько третьої.
— Треба, щоб вони всі зібралися, — міркувала дівчинка, — бо там спочатку може і не бути тієї, що візьме Джиммі Біна до себе. Та й зрозуміло, що для леді друга година — це майже третя, бо жінки часто спізнюються.
Потихеньку, але із залізною впевненістю Полліанна піднялася сходами, що вели до каплички, відчинила двері й потрапила в коридор. Із головної кімнати чувся гомін жіночих голосів, подеколи лунав сміх. Не вагаючись, дівчинка зайшла туди.
Розмова одразу ж стихла, і Полліанна відчула себе трохи незручно. Тепер, коли дійшло до справи, вона дещо зніяковіла. Все ж таки усі ці чужі й малознайомі обличчя не належали леді з Жіночої допомоги, до яких вона так звикла.
— Як ваші справи, шановні члени Жіночої допомоги? — дівчинка нарешті знайшла в собі сили заговорити. — Мене звати Полліанна Віттієр, гадаю, дехто з вас мене знає. Принаймні я знаю вас, хоч і не всіх.
Тиша здавалася гнітючою. Деякі леді й справді знали про незвичайну племінницю своєї знайомої, і майже всі про неї чули, однак жодна не мала що сказати.
— Я… я прийшла до вас у справі… хочу запропонувати розглянути один випадок… — затинаючись, почала Полліанна, мимоволі говорячи словами свого батька.
Леді почали перешіптуватися.
— Тебе прислала тітонька, дорогенька? — запитала місіс Форд, дружина пастора.
Полліанна трохи зашарілася.
— О, ні, я прийшла сама. Розумієте, я дуже звикла до Жіночої допомоги, адже саме там ми з татом жили, і там мене виховали.
Хтось не втримався — і почулося хихотіння. Дружина пастора нахмурила брови.
— Зрозуміло, дорогенька. То що там у тебе за справа?
— Ну, я прийшла з приводу Джиммі Біна, — Полліанна глибоко вдихнула й продовжила: — У нього немає дому, і живе він у сиротинці, а вони зараз переповнені, і він там геть непотрібний, принаймні так він вважає. Тож розумієте, йому потрібен дім. Звичайний дім, і щоб там була мама замість наглядачів, щоб були батьки, які могли б про нього дбати. Йому десять років, пішов одинадцятий. Я подумала, що хтось із вас міг би взяти його до себе.
— Це ж треба-а-а, — протягнув хтось із леді, порушивши паузу, яка запала після монологу дівчинки.
Полліанна стурбовано обвела очима обличчя навколо неї.
— О, я зовсім забула сказати! Він буде працювати! — радісно повідомила вона.
Тиша тривала ще кілька хвилин, після чого одна-дві леді холодно поставили їй кілька запитань. А коли дізналися про Джиммі все, що знала Полліанна, то почали обговорювати цей випадок, але не дуже охоче й без краплі співчуття.
Полліанна слухала їх, і її занепокоєння росло. Дещо з того, про що вони говорили, вона не могла зрозуміти. Та дуже скоро стало очевидно, що жодна з присутніх жінок не хотіла взяти Джиммі до себе, хоча кожна вважала, що це має зробити хтось інший, оскільки в Жіночій допомозі було кілька бездітних леді. Та все одно ніхто не згодився прихистити Джиммі Біна. Тоді заговорила дружина пастора. Вона запропонувала членам Жіночої допомоги узяти витрати на проживання й освіту Джиммі на себе. За її словами це було цілком можливо, якщо цьогоріч надіслати менше грошей на освіту маленьких хлопчиків у далекій Індії.
Тепер заговорили майже всі леді. Деякі говорили одночасно, надто голосно і про не зовсім приємні речі. Вони заявили, що їхня спільнота славилася підтримкою індійських місій, тож доведеться померти від сорому якщо цього року пожертви від Жіночої допомоги будуть меншими. Вони ще про щось говорили, однак Полліанні знову здалося, що вона їх геть не розуміє. З усього виходило, що їм було байдуже, на що саме йшли гроші: головне, щоб сума пожертви була більшою за суми у звітах інших жіночих спільнот. Для них було важливо посідати перше місце у щорічному звіті про благодійність. Полліанна із сумнівом похитала головою. Мабуть, вона все-таки неправильно їх зрозуміла. Уся ця розмова виявилася не дуже приємною, тож дівчинка була дуже рада, коли нарешті опинилася на вулиці і вдихнула свіжого повітря. Їй було важко на серці, бо ж треба було ще розповісти про все Джиммі, а новини, на жаль, були невтішними. Їй доведеться завтра розповісти, що леді з Жіночої допомоги радше надішлють усі гроші на виховання індійських хлопчиків, замість того щоб витратити їх на хлопчика з їхнього міста, бо за це їх «у щорічному звіті не похвалять». Саме про це їй сказала висока леді в окулярах.
— Звісно, надсилати гроші язичникам — це дуже добре, і я зовсім не проти, щоб вони надсилали їм дещо, — намагалася логічно міркувати Полліанна, засмучено йдучи геть. — Але ж вони говорять так, ніби маленькі хлопчики тут, у нашому місті, зовсім не мають значення, на відміну від тих, далеких… Невже вони не розуміють, що краще спостерігати за тим, як зростає Джиммі Бін, а не за цифрами у щорічному звіті…
Розділ 13. Що трапилося у Пендлтонському лісі
Залишивши капличку, Полліанна не пішла додому. Натомість вона почимчикувала до Пендлтонського пагорба. У неї був важкий день, навіть попри те, що «вихідний» — так вона називала дні, коли не було уроків шиття й куховарства. Тому дівчинка вирішила, що після прогулянки у спокійному й зеленому лісі їй стане набагато легше. Сонце щосили пекло їй у спину, але дівчинка вперто видиралася на Пендлтонський пагорб.
— Додому можна не з'являтися до пів на шосту, — міркувала Полліанна, — а прогулятися мені не завадить, хоч і доводиться туди дертися пагорбом.
Полліанна чудово знала, наскільки гарним буває Пендлтонський ліс. Та сьогодні він був особливо прекрасним, ніби намагався розрадити її — адже завтра доведеться розповісти про все Джиммі.
— От якби всі вони були тут — ті леді, що так голосно розмовляли, — зітхнула Полліанна, зводячи очі на блакитне небо між кронами зелених дерев, осяяних сонцем. — Вони б точно передумали щодо Джиммі Біна, і хтось обов'язково узяв би його до себе, — упевнено закінчила дівчинка, хоч і сама не знала, звідки в неї така впевненість.
Раптом Полліанна нашорошила вуха й прислухалася. Десь попереду голосно гавкав собака. За мить він уже біг до неї, гавкаючи ще голосніше.
— Привіт, песику! Привіт! — дівчинка поглянула на собаку, а потім — очікувально — на стежку, якою він прибіг. Вона не мала жодного сумніву, що вже бачила цього собаку, і знала, кому він належав. Авжеж — Незнайомцю, містеру Джону Пендлтону! Дівчинка пильно дивилася на стежку, сподіваючись нарешті його побачити, але той не з'являвся. Тоді вона знову звернула увагу на собаку. Той, як видалося Полліанні, поводився доволі дивно. Він продовжував гавкати, уривчасто, ніби подавав сигнал тривоги.