І постійно то вибігав на стежку, то повертався до дівчинки. Вони пішли стежкою, і врешті дійшли до бокової стежинки. Пес почав гавкати ще сильніше, ніби благаючи Полліанну повернути на цю стежку.
— Але ж я йду додому! — сміялася Полліанна, продовжуючи йти прямо.
Собака, здавалося, збожеволів. Він бігав туди-сюди, туди-сюди між стежкою і Полліанною, гавкаючи й жалібно підвиваючи. Кожен його рух і погляд розумних каштанових очей свідчили про благання — настільки сильне, що врешті дівчинка зрозуміла, розвернулася й пішла услід за ним.
Тепер собака щосили кинувся вперед. І дуже скоро Полліанна зрозуміла, чому: біля підніжжя скелі, неподалік від бокової стежки, непорушно лежав чоловік.
Під ногами дівчинки хруснула гілка, і чоловік повернув голову. Із криком розпачу Полліанна підбігла до нього.
— Містере Пендлтон! Ви поранені?
— Поранений? Ні, що ти! Я просто тут сонячні ванни приймаю! — в'їдливо відповів той. — Слухай, ну ти хоч щось розумієш? Хоч щось розумне можеш зробити?
Полліанні від образи аж мову відібрало, але за звичкою вона почала відповідати на запитання по порядку.
— Що ж, містере Пендлтон, розумію я не все і не завжди, та й не все мені вдається, але більшість леді з Жіночої допомоги, окрім, щоправда, місіс Роусон, завжди говорили, що здорового глузду мені не бракує. Я чула, як вони про це якось говорили, хоч вони й не здогадувалися, що я це чую.
Чоловік похмуро усміхнувся.
— Добре, добре, ти мені вибач, я погарячкував. Це все через ногу — зламав ненароком. Тепер послухай мене, — він зробив паузу, а потім із зусиллям заліз у кишеню своїх штанів і витяг звідти в'язку ключів. — Та стежка веде до мого дому — йти туди хвилин п'ять, не більше. Дійти до бокових дверей біля порткошеру[3]. Ти знаєш, що це таке?
— Так, сер. У тітоньки є такий, а над ним тераса, на даху якої я якось спала. Точніше, не спала, бо мене майже одразу знайшли.
— Що? А, гаразд. Коли зайдеш до будинку, пройди через вестибюль і хол до останніх дверей. На великому полірованому столі в центрі кімнати знайдеш телефон. Ти вмієш ним користуватися?
— Так, звісно! Якось тітонька Поллі…
— Зараз не до тітоньки Поллі, — різко перервав її чоловік, намагаючись хоч трохи ворухнутися.
— Набереш лікаря Томаса Чілтона — його номер має бути на картці десь там. Вона може висіти на гачку але я не впевнений. Гадаю, ти зможеш упізнати картку з телефонами?
— Так, зможу! Мені так подобається та, що в тітоньки Поллі! На ній стільки дивних імен і прізвищ, і…
— Скажеш лікареві Чілтону що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя пагорба Маленького Орла у Пендлтонському лісі зі зламаною ногою. Тож нехай приїздить із ношами та двома помічниками. Що робити далі, він знає сам. Скажеш, щоб ішов сюди стежкою від будинку.
— Зі зламаною ногою? О містере Пендлтон, як це жахливо! — здригнулася Полліанна. — Але я така рада, що нагодилася саме вчасно! Чи не можу я ще щось…
— Можеш, але, бачу, не хочеш! Будь ласка, йди і зроби те, про що я тебе просив, — ледве простогнав чоловік. І Полліанна, схлипуючи, пішла.
Дорогою вона вже не зупинялася, щоб помилуватися блакиттю неба, що виднілося між кронами дерев. Дівчинка уважно дивилася під ноги, щоб жодний камінець чи гілка не зупинили її швидкі ніжки.
Дуже скоро вона побачила будинок. Дівчинка й раніше бачила його, але ще ніколи так близько, як тепер. Її майже налякали його розміри, велич сірого каменю, численні веранди та розкішний вхід. Полліанна на мить зупинилася, але потім рішуче пішла через великий, проте занедбаний газон до будинку, власне, до бокового входу. Усю дорогу вона так сильно стискала ключа в руці, що тепер їй ледве вдалося розігнути пальці, щоб відімкнути двері. Та нарешті важкі різьблені двері піддалися й відчинилися.
Полліанні аж подих перехопило. І хоча вона дуже поспішала, дівчинка зупинилася на мить і з острахом поглянула на вестибюль, який вів до широкого темного холу. Це був будинок містера Пендлтона, будинок-загадка, у який ніхто, окрім його господаря, ніколи не заходив. А ще в цьому будинку десь був схований скелет. Та, незважаючи на це, Полліанна розуміла, що має зайти в ці страшні кімнати, знайти телефон лікаря і повідомити, що господар будинку лежить біля пагорба…
І не втримавшись від зойку, дівчинка чимдуж пробігла холом, намагаючись не дивитися ані ліворуч, ані праворуч, штовхнула останні двері й опинилася в потрібній кімнаті.
Кімната була велика й темна. Її стіни прикрашали панелі з темного дерева, такі ж, як і в холі, а на вікнах висіли червоні фіранки. Через західне вікно сонце кидало на підлогу сніп золотавого світла, воно тьмяно виблискувало на латунних ґратках каміну та нікелевому телефоні, що стояв на масивному столі посеред кімнати. Полліанна навшпиньках підбігла до столу.
Картки з телефонами на гачку таки не виявилося; вона чомусь лежала на підлозі. Та Полліанні вдалося її знайти, і вона продивилася всі прізвища, що починалися з літери «Ч», доки палець не зупинився на «Чілтон». За мить вона вже говорила з ним, тремтячим голосом розповідаючи все, що знала, і відповідаючи на чіткі запитання лікаря. Поклавши слухавку дівчинка полегшено зітхнула.
Однак і тепер Полліанна не наважилася роздивитися все як слід. Потім вона пригадувала червоне драпірування, шафи, заставлені книгами, брудну підлогу, стіл, завалений паперами, численні зачинені двері (за якимись із них міг бути скелет!); і всюди пилюка, пилюка, пилюка… Дівчинка полетіла через хол до великих різьблених дверей, які залишила прочиненими.
Дуже скоро вона знову опинилася біля містера Пендлтона. Незважаючи на біль, він не міг не помітити, як швидко вона повернулася.
— У чому річ? Ти не змогла потрапити всередину? — стривожено запитав він.
Полліанна щиро здивувалася.
— Чому ви так вирішили? Звісно, змогла, тому я й тут! — відповіла дівчинка. — Хіба б я поверталася, якби не змогла зайти?! А лікар сказав, що приїде якомога швидше, разом з помічниками та всім необхідним. Він також сказав, що знає, куди потрібно йти, тож я не лишалася, щоб показувати йому шлях. Мені хотілося побути з вами.
— Справді? — похмуро усміхнувся чоловік. — Не можу сказати, що мені подобається твій вибір. Мені здається, тобі краще вибирати приємніших людей для спілкування.
— Ви так кажете, бо дуже сердитий?
— Гм, дякую за відвертість. Власне, так.
— Але ви сердитий тільки зовні, а всередині — зовсім ні! Анітрішечки! — дзвінко засміялася Полліанна.
— Та невже! І звідки ти це знаєш? — запитав чоловік, намагаючись зручніше покласти голову на землю, щоб не зрушити при цьому ногу.
— О, це видно з багатьох речей — наприклад, із того, як ви ставитеся до свого собаки, — зауважила дівчинка, вказуючи на те, як містер Пендлтон поклав свою довгу тонку руку на голову собаки, що лежав біля нього. — Дивно, та собаки і коти завжди знають, якими є їхні господарі всередині, правда ж? Давайте я потримаю вашу голову, — несподівано запропонувала вона.
Чоловік кілька разів скривився від болю й застогнав, та врешті вмостив голову на колінах Полліанни.
Вони були набагато зручніші, аніж скелясте підніжжя пагорба.
— Що ж, так значно краще, — тихо пробурмотів він.
Деякий час він лежав мовчки. Полліанна спостерігала за його обличчям, гадаючи, чи не міг він заснути. З усього було видно, що містер Пендлтон таки не спав. Здавалося, що він міцно зціпив зуби, щоб не стогнати від болю. Полліанні ж хотілося закричати вголос, коли вона бачила це велике й міцне тіло таким безпорадним. Одну долоню він міцно стис у кулак і відкинув убік, інша лежала на голові собаки. Собака сидів непорушно, не зводячи своїх відданих і розумних очей з обличчя господаря.
Час спливав хвилина за хвилиною. Сонце потихеньку сідало, а тіні під деревами видовжувалися. Полліанна була змушена сидіти непорушно, і їй навіть було важко дихати. Якась пташка пурхала так близько, що її можна було схопити рукою, а білочка махала пухнастим хвостом, сидячи на гілці просто над головою Полліанни. Вона з острахом дивилася блискучими оченятами на собаку, але той навіть не ворухнувся.
Нарешті собака нашорошив вуха й заскавчав, а потім голосно гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, і за хвильку на галявині з'явилися ті, кому вони належали. Троє чоловіків несли ноші та інші потрібні речі.
— Лікарю Чілтон! — радісно привітала вона найвищого чоловіка, якого вже знала. Він був гарно виголений.
— Що, моя люба, граємось у сестру милосердя?
— Та ні, сер, — усміхнулася Полліанна, — я тільки тримала його голову, але ліків ніяких не давала. Я рада, що опинилася тут вчасно.
— І я теж, — кивнув лікар, і почав оглядати пораненого.
Розділ 14. Важливо, від кого холодець
Того вечора Полліанна трохи спізнилася на вечерю через пригоду з містером Пендлтоном, але її не покарали.
Ненсі зустріла дівчинку біля вхідних дверей.
— Яка я рада вас бачити, дитинко! — полегшено зітхнула служниця. — Уже пів на сьому!
— Я знаю, — стурбовано сказала Полліанна, — та я не винна, чесно. Думаю, і тітонька Поллі зі мною погодиться.
— На щастя, в неї не буде такої можливості, — задоволено мовила Ненсі. — Вона поїхала.
— Поїхала? — дівчинці аж мову відібрало. — Але це ж не через мене, Ненсі? — Полліанна з жахом згадувала усі «приємні» події, що траплялися останнім часом — хлопчик, якого вона привела з вулиці, кіт, собака, постійне вживання слова «рада» та забороненого «тато», які ненастанно крутилися в неї на язиці. — о, невже вона поїхала через мене?
— Ви тут ні до чого! — пхикнула Ненсі. — Її двоюрідна сестра із Бостона померла, тож їй потрібно було терміново їхати на похорон. Телеграму принесли якраз після того, як ви пішли. Міс Поллі поїхала на три дні. Думаю, нам треба радіти! Будемо на господарстві удвох, тільки я і ви, ось так! Так, саме так!
Полліанна була ошелешена.
— Раді? О, Ненсі, як можна радіти, коли когось ховають?
— Міс Полліанно, та я ж не через похорон радію. Я… — і раптом Ненсі замовкла, не знаючи, як пояснити. Раптом у її очах замиготіли лукаві вогники. — Але ж, міс Полліанно, це ви навчили мене грати в таку гру! — зауважила вона.
Полліанна спохмурніла і щосили потерла чоло.
— Не знаю, як і пояснити, Ненсі, — похитала вона головою, — але є такі події, коли гра недоречна.
І мені здається, що похорон — це саме така подія. У похованні немає нічого веселого. Ненсі цокнула язиком.
— Гм, ми можемо радіти, що ховають не нас, — вголос міркувала вона. Проте Полліанна не почула цих слів. Вона почала розповідати про свою пригоду і за мить Ненсі вже слухала її з відкритим від здивування ротом.
Наступного дня у призначеному місці Полліанна зустрілася з Джиммі Біном. Як вона і передбачала, Джиммі дуже засмутився, коли почув, що леді з Жіночої допомоги надали перевагу не йому, а невідомому хлопчику з Індії.
— Що ж, так воно і мало бути, — зітхнув він, — бо речі, про які ти не знаєш, завжди видаються привабливішими, аніж ті, які знаєш добре. Так і з картоплею — завжди здається, що в твого сусіда порція більша. От би й зі мною так було! Наприклад, мене б узяла якась Жіноча допомога з Індії чи ще звідкись?
Почувши це, Полліанна аж у долоні заплескала.
— Оце ти правильно сказав! Та це ж те, що нам треба, Джиммі! Я напишу про тебе леді з моєї Жіночої допомоги. І хоча вони не в Індії, а на захід звідси, це все одно дуже далеко. Думаю, ти б теж так думав, якби проїхав стільки, скільки я, дістаючись сюди!
Обличчя хлопчика посвітлішало.
— Думаєш, вони справді мене візьмуть? — вагаючись, запитав він.
— Ну звісно! Хіба ж вони не платять за виховання індійських хлопчиків? От і ти будеш для них як хлопчик із Індії! Ти приїдеш здалеку, тож їм не потрібно буде перейматися через якісь звіти! Отож чекай, а я їм тимчасом напишу. Напишу листа місіс Байт. Ні, краще вже написати місіс Джоунс. Знаєш, місіс Байт найбагатша, але місіс Джоунс робить найбільші пожертви, дивно, правда ж, коли поміркуєш про це? Та, гадаю, хтось із Жіночої допомоги обов'язково згодиться тебе взяти.
— Добре, але не забудь їм сказати, що я можу працювати за своє утримання, — вставив Джиммі. — Я не жебрак, бізнес є бізнес. І думаю, що це стосується і Жіночої допомоги. — Він трохи вагався, але врешті додав: — Думаю, мені таки доведеться тут трохи затриматися — поки ти не отримаєш відповіді.
— Так, звичайно! — впевнено кивнула Полліанна. — Адже тоді я знатиму, де тебе шукати, щоб повідомити новину. Вони візьмуть тебе, я впевнена, адже ти здалеку — ну, майже з Індії. От і тітонька Поллі взяла… Слухай! — раптом зупинилася дівчинка. — А може і я для тітоньки Поллі як дитина з Індії?!
— Ну й дивна ти! — усміхнувся Джиммі й пішов геть.
Десь за тиждень після пригоди у Пендлтонському лісі Полліанна якось зранку звернулася до тітки Поллі:
— Тітонько, ви не будете проти, якщо цього разу я віднесу телячий холодець не місіс Сноу, а комусь іншому? Мені здається, місіс Сноу не буде проти, адже це тільки на один раз.
— Господи, Полліанно, що це ти знову задумала? — зітхнула тітка. — Ти найнеординарніша дитина, яку я коли-небудь бачила!
Полліанна стурбовано нахмурила брівки.
— Тітонько Поллі, а що таке «неординарна»? Якщо людина неординарна, то їй не бути ординарною?
— Ну, це вже точно.
— О, тоді все гаразд. Я дуже рада бути неординарною, — просвітліла Полліанна. — Розумієте, місіс Байт часто казала, що місіс Роусон — дуже ординарна жінка, і вважала, що це жахливо. А ще вони постійно сварилися, і татові… ой, тобто нам доводилося нелегко, коли потрібно було їх мирити між собою, — поспішно виправилася Полліанна, почуваючи себе так, ніби її корабель плив між Сциллою та Харибдою: вона не могла не згадувати батька, коли розповідала про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про нього говорити.
— Гаразд, це не так важливо, — нетерпляче перебила її тітка Поллі. — Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш про свою Жіночу допомогу!
— Так, тітонько, — радісно усміхнулася дівчинка, — та це й не дивно, вони ж мене виростили, тож…
— Годі, Полліанно, — холодно мовила тітка, — то що там із холодцем?
— О, з ним нічого не трапилось! І я б нікуди його не понесла, не запитавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозволите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога — це ж не назавжди! Місіс Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз… А до нього хоч би раз навідатися…
— Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?
Полліанна здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.
— О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилось, коли ви від'їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені довелося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я тримала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому і з того часу ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, я подумала, як би було добре цього разу віднести холодець йому. То як, тітонько, ви дозволите?
— Так, так, я не проти, — нарешті стиха відповіла міс Поллі, — а хто це такий?
— Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.
Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.
— Джон Пендлтон?!
— Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж знайомі?
Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:
— А ти з ним знайома? Полліанна ствердно кивнула.
— Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте, він такий суворий тільки зовні. Ну, я піду по холодець. Ненсі казала, що він майже готовий, коли я йшла до вас, — закінчила Полліанна, йдучи до дверей.
— Зачекай, Полліанно! — голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. — Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місіс Сноу. Усе, тепер можеш іти.
Дівчинка глибоко засмутилася.