Малинін мене теж чомусь почав злити. Плентається десь там, у хвості, відстає весь час і взагалі летить з таким виглядом, ніби він мені послугу робить.
— Чо-чо-го ти весь час відстаєш? — не витримав я і напустився на Костя: — Тягучка противна!
— Я стомився!
— «Стомився»!.. Чо-чо-чотири квартали пролетіли, і вже стомився!
— Я не літати стомився. Я стомився бути горобцем!
— Подумаєш! Півгодини як горобець — і вже стомився! А як же горобці бувають усе життя горобцями?! Знав би, то не зв'язувався з тобою!
Я нагледів згори невеличкий сквер і спланерував униз.
— Можеш відпочивати, — сказав я Костю, коли він слідом за мною впав на гілку.
Кость підняв крило і вже хотів сховати під нього голову, та раптом над нами пролунав голос:
— Ось вони де, ледарі! Я їх послала по солому, а вони гріються на сонечку! Славні синочки!..
ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері
Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.
— А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.
— Ні-чо-чо-чого не розумію! — шепнув мені Кость. — Чому вона називає себе нашою матусею?
— А чо-чо-чого тут не розуміти? Певне, вона думає, що ми її горобенята.
— Хіба ми схожі?
— Звідки я знаю…
— Чо-чо-чому ви ховаєтесь од своєї матусі? — щебетала далі горобчиха. — Не бійтесь! Летіть сюди. Хай уже, цього разу я вам нічого не зроблю.
— А може, ми справді схожі на її синів?
— Може…
— Цього ще бракувало! Вибачте, громадянко! — сказав Кость. — Ми не від кого не ховаємося, а вас ми взагалі бачимо вперше!
— Це ще що за громадянка?! — заверещала горобчиха. — Горобці добрії, ви тільки послухайте, як він називає свою матінку!
Горобці, що сиділи цілою зграєю на сусідньому дереві, голосно обурились, а гладка горобчиха так розізлилась, що навіть дзьобнула Костя Малиніна по шиї.
Кость заойкав.
— Ті-ті-тіточко! — заступився я за свого друга. — Че-че-чесне слово, ми не ваші діти. Ну, че-че-чесне-пре-че-чесне!
— Ви тільки погляньте, горобці добрії, і цей не хоче визнавати свою матінку, — запричитала горобчиха, підстрибуючи на гілці і махаючи крильцями.
Горобці заходилися лаяти нас з Костем на всі заставки, а наша «матінка» дала нам такого прочухана, що з нас із Костем пух полетів, як з подушок. Довелося нам з Малиніним узяти свої слова назад і назвати горобчиху «матінкою».
— Отак би одразу! — вмить заспокоїлась горобчиха. — А тепер, синочки, летимо! Учіть-чіть-чіть-ся вити гніздо!
— Як — учить-чить-читься?! — закричали ми з Костем в один голос.
ПОДІЯ ШІСТНАДЦЯТА
Ми з Костем вчимося вити гніздо
— Ви що, все забули? — сказала горобчиха. — Вчора ваша матінка вчи-чи-чила вас, як треба вити гніздо, а сьогодні ви витимете самі!
— Оце попались! — цвірінькнув тихо Кость. — Чому ти мені не сказав, що горобці теж вчаться?
— А звідки я знав?
— А ти ж казав, що у горобців чудове життя?
— Це не я, це Ніна Миколаївна казала, — збрехав я. — От причепився!
— Зрештою, ти як хочеш, а я особисто не буду учить-чить-читься вити гніздо! — процвірінчав Кость.
— Хто сказав, що не хоче вить-вить гніздо? — грізно запитала горобчиха, підлітаючи до нас з Костем.
— Це не він сказав, це я сказав! — цвірінькнув я, заступаючи Костя, і додав: — А битися, на мою думку, непедаго-гі-чно!
— Що? Ти де таких слів нахапався?
Горобчиха з усієї сили. дзьобнула мене в спину і погнала нас з Костем на сусіднє дерево, де були заготовлені соломинки, кінські волосини та інші будматеріали.
— Значить-чить, гніздо в'ється так… — защебетала горобчиха. — В дзьобик береться соломинка і згинається в кілечко… Нумо, повторіть, синочки!
— У дзьоб береться соломинка, — процвірінчали ми з Костем хором, — і згинається в кілечко…
Урок розпочався. Ми з Костем, не дивлячись одне на одного, з огидою взяли до рота по соломинці.
«Цікаво, бувають у горобців між уроками перерви?..» — подумав я сумовито, згинаючи соломинку в кільце так, як вчила нас гладка горобчиха.
— По-тім значи-чить!.. — далі Щебетала горобчиха, спритно вкладаючи соломинки. — По-тім, значи-чить!..
Однак що робити «потім», ми так і не довідались, бо в цю мить до нас просто на голови впав з неба огрядний рудий горобець. Гілка, на котрій ми сиділи, так і загойдалася під його вагою.
— Таточко прилетів! Цвіконько наш! Цвіко! Цвіко! Цвіко! — зраділа горобчиха і заметушилася, розгойдуючи гілку ще дужче.
Ми роззявили з Костем від подиву дзьоби і дивилися на рудого Цвіку, котрий, якщо вірити гладкій горобчисі, був нам з Костем рідним таточком…
ПОДІЯ СІМНАДЦЯТА
Бійка за шпаківню
— Швидше, синочки! Швидше, горобенятка! — галасував руками дяденько-горобець, поляскуючи себе по товстих ніжках і боках. — Шпаки відлітають у вирій! Звільняється шпаків-ків-ня. Чудова шгіаків-ківня!
— Шпаків-ків-ківня! — радісно зацвірінчала горобчиха. — Моя мрія! Мрія! Мрія!
— Так-так! Шпаківня! Треба тільки встигнути її захопити. Боюсь, доведеться битися! Скоріше в путь-путь-путь! Летим-тим-тимо!
— Летим-тим-тимо! — підхопив я, вирішивши, що вже краще битись за шпаківню, ніж вчитись вити гніздо.
— А може, не варто битися… Може, повчимося краще вити гніздо! — вискнув Костя Малинін.
— Хвіст не доріс старших учити! Хотів би я бачити, якої ти заспіваєш взимку, коли настане холоднеча!
— Еге ж! — підтакнув я рудому горобцеві.
Горобець зірвався з гілки, зіпхнув крилом мене і Костя і, відчайдушно цвірінькаючи, ринувся вперед, показуючи нам напрямок. Горобчиха пристроїлась ззаду, і, тільки-но ми з Костем починали відставати, вона негайно своїм гострим дзьобом підганяла нас і піддавала нам жару.
— Чур-чур не відставати! Чур-чур! Уперед! Чур-чур! — квапив нас рудий горобець, весь час озираючись.
— Гаразд, Юрку, я тобі цього ніколи не забуду! — сказав мені на льоту Кость. — Коли ти на все життя вирішив лишитись горобцем, то залишайся і бийся за свою шпаківню. А я особисто не буду. От виберу момент і втечу! Втечу і годі!
— Тихше, дивак! Усе діло зіпсуєш! Зараз від цього рудого все одно по-хорошому не одчепишся!
— Що ж робити? У мене вже сили більше нема бути горобцем!
— Що робити? Втечемо по дорозі! Чекай сигналу! З Баранкіним не пропадеш!
— Не пропадеш? Якже! З тобою якраз і пропадеш! — простогнав Кость Малинін.
І він, виявилося, казав правду. Ми справді з ним мало не загинули, і все через мене. І навіщо я тільки зголосився битись за ту шпаківню?!
Втекти по дорозі нам, звичайно, не вдалося. Рудий горобець і горобчиха весь час уважно стежили за нами і не давали нам відставати ні на крок. Справа оберталася гірше, ніж я передбачав. Якщо ми встрянемо проти власного бажання в бійку, то я ще, можливо, і вислизну, а Костю напевне дістанеться на горіхи. Він і на землі не боєць, а тим більше з горобцями, та ще в повітрі.
Не встиг я про це подумати, як раптом несподівано поруч почулося відчайдушне цвірінчання, і ми всією «сім'єю» врізались у зграю горобців, що билися в якомусь незнайомому садку за ту саму шпаківню, що про неї мріяли наші «батьки».
Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми з Костем раптом опинилися у самій гущі бійки, одразу ж загубивши з поля зору наших «батьків». Праворуч, ліворуч, зверху і знизу, відчайдушно цвірінькаючи, носилися зовсім чужі і незнайомі нам горобці.
Кость Малинін здогадався одразу вчепитися дзьобом у мій хвіст, а то ми напевне загубили б одне одного у цій метушні.
Тягти Костя на буксирі і водночас відбиватися було, звісно, важкувато, однак я досить спритно ухилявся від горобців, що налітали на мене, засипаючи їх всілякими погрозами і прокляттям. Добре, що недавно я прочитав книжку про фігури вищого пілотажу. В цьому горобиному бою все це мені дуже пригодилося…
Я злітав угору за всіма правилами, падав на крило, шугав свічкою, входив у штопор і врешті-решт на бриючому польоті мені вдалося вирватися з горобиного оточення. Кость, побачивши, що загроза минула, відчепився нарешті од мого хвоста, і ми разом з останніх сил пустилися навтьоки од цих проклятущих горобців.
— Бий їх чим-чим-чим попало! — почулися раптом за нашими спинами голоси.
Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…
ПОДІЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Кость Малинін «нацвірінькався»
— Кін-читься це коли-небудь чи ні? — простогнав Малинін, наддаючи льоту.
— Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! — крикнув хтось позаду.
Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.
— Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! — виправдовувався я на льоту.
— А за чим-чим-чим прилітали?
— Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!
— Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!
Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами — горобець відлетів убік і врізався в паркан.
— Ага! — закричав я страшним голосом. — Барр-ранкін у повітрі! Стережись!
Я хвицнув другого — і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…
Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.
З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.
— Звичайно! — сказав Кость, ледве відсапуючись. — Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!
Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.
— А ще цілий місяць спостерігав за ними… — сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»
— Хіба я винен, — сказав я, — що мені так здавалось!..
А Кость Малинін сказав:
— Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.
Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…
І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…
— А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, — сказав я, — що метелики опилюють квіти…
— Ну й хай собі опилюють! — сказав Кость. — А ми з тобою не будемо! Нема дурних!
Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.
— А як у метеликів з навчанням? — спитав я. — Може, вони теж чому-небудь вчаться?
— Ти ще довго ставитимеш мені запитання? Он уже коти з'явилися! — закричав на мене, немов ошпарений, Кость Малинін.
Я думав, він мене на пушку бере. Дивлюсь — із вікна, що вело на горище, справді вилізли три коти, брудні, мов сажотруси, і почали придивлятися до нас з Костем. Два коти були мені зовсім незнайомі, а третім була наша Муська. Мабуть, вона таки вирішила мене з'їсти. Роздумувати більше було ніколи.
— До перетворення на метеликів приготуватись! — скомандував я свистячим шепотом.
— Приготувались! — одізвався Малинін.
— По-чали! — сказав я.
— Як по-чали? — сказав Кость Малинін. — А які слова казати?
Справді, я геть забув, що моє старе горобине заклинання не годиться для перетворення на метеликів.
— Зараз! — сказав я. — Зараз перероблю…
— Швидше переробляй! — закричав Кость.
— Готово! — сказав я. — Повторюй за мною! «Не хочу бути горобцем! Хочу бути метеликом! Тільки метеликом!..»
Метелики, метелики!.
Краще від усіх живуть!
Метелики, метелики!
Нектар солодкий п'ють!
Закружляю, заверчуся!
На метелика перетворюся!
— Нескладно виходить! — сказав Кость, з жахом дивлячись на котів, що невблаганно наближалися на нас.
— От опинишся в животі у Муськи, — сказав я, — тоді складно вийде! Повторюй скоріше!
І Кость Малинін, заплющивши від страху очі, чесонув скоромовкою слова мого нескладного чарівного заклинання, випереджаючи мене на кожному слові:
Метелики, метелики!
Краще від усіх живуть!
«Аби тільки встигнути! — подумав я. — Аби тільки встигнути перетворитися до того, як нас зцапають коти!..» Це була остання думка, що майнула в моїй змученій горобиній голові, яка розколювалась від турбот, тривог, жаху і хвилювань…
Метелики, метелики!
Краще від усіх живуть!
Метелики, метелики!
Нектар солодкий п'ють!
Закружляю, заверчуся!
На метелика перетворюся!
Тим часом коти розділились: один став підкрадатися до Костя, а Муська з дружком попрямували до мене. «От хитрюга! Знає, що одна зі мною не впорається… І що я їй такого зробив, — подумав я, не зводячи очей з Муськи, — тільки один раз чорнилом облив і то ненавмисне…»