За три кроки від мене Муська і її помічник зупинилися і завмерли. Вони присіли, вигнули спини трамвайними дугами і замуркотіли. Дряпали залізний дах кігтями, готувалися. «Збираються напасти! Виходить, ми з Костем не встигли перетворитися на метеликів, — подумав я. — Не встигли! Тепер все пропало!..» Мені стало холодно. Тілом забігали мурашки. І я вже подумав, що це останні мурашки в моєму житті… Я вже хотів крикнути: «Прощай, Малинін! Вибач, що я втягнув тебе у цю історію». Та в цю мить з котами трапилося щось незрозуміле: вони вирячили очі, пирснули і, замість того, щоб навально стрибнути вперед, відскочили назад. Шерсть у котів стала дибки; покрутивши зачумлено головами, вони всі разом ще раз підстрибнули на місці і рвонули у вікно на горище.
Коти зникли так несподівано, ніби позад нас з Костем раптом побачили велетенського собаку. Я озирнувся, ніякої собаки позад нас не було. Замість того я угледів крильця метелика, які стирчали за моєю спиною, неначе два вітрила.
То от чому коти так перелякалися: на очах у них із їстівного горобця я перетворився на неїстівного метелика! Встиг усе-таки! От здорово! Я в захваті поворушив маленькими трикутними крильцями і повернувся до Костя Малиніна, щоб поділитися з ним своєю радістю, але від несподіванки витріщив очі. Поруч зі мною, на тому самому місці, де кілька хвилин тому лежав напівживий і ледь чутно цвірінчав горобець Малинін, тепер сидів гарний метелик з величезними трикутними крилами якогось казкового чорно-зеленого кольору. Такого гарного метелика я ще зроду не бачив, навіть на картинках у книжці. Невже Малиніну Костю пощастило перетворитися на таку гарну комаху? Ні, цей метелик, безсумнівно, справжній метелик — одразу видно. А коли це справжній метелик, то де ж тоді мій кращий друг Малинін?.. Чи не впав він од жаху з даху на брук? Я подивився вниз. А раптом Костя в тій метушні непомітно для мене таки встиг зцапати якийсь котяра. Я подивився у вікно, що вело на горище. А може, він злякався котів і перелетів на сусіднє дерево? Я повернувся і почав роздивлятися тополю, яка росла поряд з будинком.
— Чого ти крутишся, як на уроці? — спитав мене раптом казково гарний метелик звичайнісіньким голосом Костя Малиніна.
Я глянув на метелика і не своїм від хвилювання голосом спитав:
— А ти хто такий?
— Та ти що, Баранкін, навмисне не впізнаєш мене, чи що?
— Малинін, це ти?
— А то хто ж! Не впізнав?!
— Спробуй упізнай тебе! Оце так перетворився! А я вже перелякався, думав, з тобою щось трапилося.
— Аякже! Тримай ширше кишеню! — сказав Малинін, розводячи крила й здіймаючи навколо себе вітер.
Я не міг одвести од Костя очей, такий він був незвичайний.
— Костю, — сказав я, — як же ти називаєшся?
— Як я називаюсь? Дуже просто… Зараз згадаю. Крила в мене зверху чорно-зелені?
— Чорно-зелені.
— А спідні?
— Коричнево-чорні.
— З золотими цятками?
— З цятками… І ще на кожному крилі по півмісяця і по цілій веселці.
— Все ясно! Я перетворився на махаона із сімейства вітрильників.
— А я?
— А ти перетворився в цього… Ану, повернись!
Я повернувся. Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.
— Так… — сказав він. — Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.
— На якого шкідника?
— На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…
— От тобі й маєш! — обурився я. — Чому це я перетворився на капусника, а ти — на махаона?
— «Чому, чому!» Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.
— А це точно?
— Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я — махаон, а ти — шкідник…
— «Шкідник!» Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.
— А це чому ж?
— Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.
— Соромно — і з'являйся серед своїх!
— І з'явлюся!
Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи «ух!», чи «ах!», чи «ох!» Чи просто завищати на радощах.
А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.
І яка різниця, хто ти такий — нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то — ух! ах! ох! — і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.
В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.
— Ну, як? — запитав мене Кость, злітаючи донизу.
— Чудово! — відповів я, підносячись вгору. — Тільки їсти дуже хочеться.
— Ну, це діло поправиме, — сказав Кость. — Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити — це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!
— Летімо! — сказав я. — Щодуху-уху-уху летімо!
— Летімо! — сказав Кость. — Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..
ПОДІЯ ДВАДЦЯТА
«Спляча красуня»
Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.
— Справжній! — сказав Кость Малинін. — Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! — крикнув він і помахав у повітрі лапкою. — Це крушинник.
— Ну і добре! — сказав я. — Швидше летімо по нектар!
— Почекай! Треба з ним познайомитись!
— Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!
— День добрий! — привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.
— Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! — дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.
— Привіт крушинницям! — сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.
— Ганьба дівчачурам! — сказав я.
Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.
— Ну й носа дере! — сказав я. — Так тобі й треба.
— Та ні, вона не дере носа, — сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. — Вона спить! Авжеж, спить!
— Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!
Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.
— Марно! — сказав Кость. — Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.
— Чому це — на всю зиму?
— Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!
— Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?
— Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.
— Стривай, а як же ми з тобою? — стривожився я.
— Що — ми?
— Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?
— Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.
Мене це «відкриття» просто приголомшило.
— То навіщо ж ми з тобою перетворювалися на метеликів? — загорлав я на Костя. — Якщо ми щомиті можемо заснути, та ще на всю зиму! Ми ж на один день тільки перетворилися, а заснемо раптом — і канікули зимові проспимо, і на ковзанах не покатаємось, і в хокей не пограємо. Ех, Малинін, Малинін!
— Чого ти розходився? — сказав Кость. — Тобі ж поки що спати не хочеться?
— Ні.
— Ну й летімо по нектар, а там видно буде.
— Що значить «там видно буде»? А якщо я засну на льоту і прокинусь аж весною, перетворюсь на людину, а на іспитах що робитиму? З усіх предметів двійок нахапаю через тебе.
— Подумаєш, — сказав Кость, — дома його спати не вкладеш, а тут він, бачите, боїться на льоту заснути. Не бійся, не заснеш. Я відповідаю!
— Не засну?
— Звичайно, не заснеш. Восени засинають які метелики? Звичайні. А ми з тобою метелики незвичайні.
— А які ж ми?
— Ми з тобою людиноподібні метелики, ось які! — закричав на мене Малинін.
— Ну то й що? — запитав я Костя.
— А те, що на людиноподібних метеликів цей закон природи, може статись, і не поширюється!
— Може, не поширюється, а може статись, і поширюється!
Я хотів ще трохи полаяти Костя Малиніна за його легковажність, а надто за те, що він, маючи колекцію, приховав від мене такий жахливий закон природи, але в цей час над нами пролетів галасливий горобець і одразу ж повернув назад. Побачивши горобця, Малинін чомусь ураз знітився і поліз ховатися під дах.
Горобець причепився до стіни недалеко від мене і прицілився в мене одним оком. Пика горобця здалася мені дуже знайомою. Коли він повернувся до мене боком, я помітив, що у горобця немає хвоста. Тепер я його впізнав одразу: це був той самий куций горобець, з котрим я побився на подвір'ї за овес.
— Привіт, чепчик! — крикнув я своєму давньому знайомому. — Ти на мене не сердишся?
— Баранкін, ховайся негайно! — почув я за спиною голос Малиніна. — Він тебе здзьобає!
— Хто це мене здзьобає? Баранкін перед горобцями ніколи… — Не встиг я закінчити фразу, як Кость вилетів з-під даху, схопив мене за лапку і потяг під залізний жолоб.
У ту ж мить безхвостий горобець опинився на тому місці, де я тільки-но сидів. Помітивши, що я зник, він покрутив на всі боки головою, підібрався до сплячої крушинниці, дзьобнув, умить проковтнув і полетів далі, ніби нічого й не сталося. Я подивився з-під даху услід горобцю, потім перевів погляд на Малиніна.
— Я тебе забув попередити, Баранкін, — сказав Кость винуватим голосом, — що справжні горобці дуже люблять їсти метеликів, так що ти не дуже попадайся їм на очі…
Мені, звичайно, дуже кортіло висловити Костю все, що я думав у цю мить і про нього, і про життя метеликів, проте я мовчки склав лапки на грудях і стримався. Зрештою, я не Малинін, це він розпхинькався, коли стомився бути горобцем. А я Баранкін! Коли вже я перетворився на метелика, то я всі труднощі і всілякі нелюдські муки зноситиму мовчки, як справжній мужчина. Окрім того, у мене і сили не було лаятися з Малиніним, так мені хотілося їсти.
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
Кепка-зенітка
Почекавши, поки горобець полетить собі далі, ми з Костем обережно вилетіли з-під даху і подалися по нектар до клумби з квітами, що виднілась унизу. Я, як і досі, провалювався на льоту у повітряні ями, однак того відчуття, що я вмираю від радості, у мене тепер не було. І «ухати» мені чомусь раптом розхотілося.
— Птахи тільки зверху небезпечні, — сказав Малинін, — а що ближче до землі, то небезпека менша. На крайній випадок, побачиш горобця — замаскуйся.
«Замаскуйся!» А якщо, поки я їстиму нектар, мене самого з'їдять, тоді як?.. Мені так і кортіло поставити це запитання Малиніну, проте я знову стримався і промовчав. Квіти на клумбі росли рясно, їх тут було багато — і червоних, і білих, і синіх, — і від усіх так смачно пахло нектаром, як від маминого печива на кухні.
У мене від одного лише запаху нектару потекла слина і навіть млосно стало. Я вже не слухав, що говорив мені Кость. Я знайшов найбільшу квітку і закружляв над нею, вибираючи місце для посадки.
— Дави його! — почувся раптом за моєю спиною чийсь пронизливий голос. Я перевернувся в повітрі І І побачив поблизу двох хлопчаків з заступами; вони розмахували кепками й бігли до мене, гупаючи ногами.
— Це непарний шовкопряд! Дави! Я знаю його! — крикнув один з них і, заклавши пальці в рота, пронизливо свиснув.
За словами Костя я був капусником і до непарного шовкопряда не мав ніякого відношення, тож і не звернув на крик хлопчаків уваги. Я знову спокійненько собі перевернувся у повітрі і закружляв над тією самою найбільшою квіткою, від якої так смачно пахло нектаром. В цей час ззаду мене накрила велетенська тінь, щось свиснуло біля крила і сильним поштовхом повітря мене кинуло на землю.
— Ур-ра! Збили! — загорлав один з хлопчаків, махаючи над головою кепкою. Голос хлопчини видався мені підозріливо знайомим.
— Ні, не збили! — сказав другий хлопчина. — Він заховався серед квіток! Шукай!
І голос другого хлопчини мені здався теж знайомим. Я придивився пильніше до винищувачів непарних шовкопрядів і впізнав своїх однокласників — Веньку Смирнова, того самого Веньку, що стріляв у нас з Костем з рогатки, коли ми були ще горобцями, і Генку Коромислова, Веньчиного прихвосня.
«Гаразд, Венько! — подумав я. — Твоє щастя, що я зараз метелик, а то я розрахувався б з тобою за все!» Тим часом Венька й Генка почали нишпорити по траві й шукати мене серед квіток. Проте я не розгубився. Я упав на землю, склав крильця й удав, що я не метелик, а сухий березовий листок. Хлопці тупцяли поруч зі мною, один з них навіть шпурнув мене носаком черевика. Дочекавшись, поки вони повернуться до мене спиною, я змахнув крилами й полетів.
— Ось він! — закричали винищувачі непарних шовкопрядів, але було вже пізно.
Я шугонув високо в повітря і зовсім несподівано опинився поруч з Малиніним.
— Я тобі кричу: «Тікай!» — напався на мене переляканий Кость, — а ти в квітку лізеш!
— Вони ж кричали: «Дави шовкопряда!» — а ти сказав, що я капусник!
— Дуже ці бовдури на метеликах розуміються! — сказав Кость, спускаючись на електричний годинник, що висів на стовпі над клумбою.
Я подивився, котра година, і почесав лапкою потилицю. На годиннику було вже рівно дванадцять, а наше життя знову йшло зовсім не так, як його розмалював Кость Малинін. Їсти хотілося все дужче і дужче, а Венька з Генкою і досі не відходили од клумби. Вони підморгували мені, махали руками, кивали головою і терпляче чекали, коли я знову спущусь на клумбу. Аякже, знайшли дурня! Я сподівався, що їм колись таки набридне чекати й вони підуть геть, і тоді ми з Костем наїмося нектару, проте ці бовдури почали знову свистати, махати кепками й обзивати мене всякими образливими іменами й прізвиськами.
— Від шкідників чую! — крикнув я, розізлившись. — Зінка Фокіна вас у саду на недільник чекає, а ви тут з метеликами забавляєтесь!
Після того Генка запустив у нас кепкою, а Венька спробував вилізти на стовп, але зірвався.
— Тут не поснідаєш, — сказав Кость так, ніби знав, про що я в цю мить думаю.
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
Прощавайте, хлопці! Може, більше не побачимось…
— Знаєш що, — сказав я Костю, — давай краще полетимо на який-небудь город. Там зараз добре, все доспіло: і буряки, і морква, і капуста! І квіти там є.
І людей мало.
— Ех ти, капусник нещасний, — сказав Кость. — Та з тобою не можна зараз летіти ні на який город.
— Це ж чому?
— Тому, що зараз на всіх городах таких шкідників, як ти, труять.
— Чим труять?
— Чим? Усілякими хімічними отрутами…
Після таких слів у мене крила так і опустились, а перед очима попливли якісь різнобарвні кружала.