— Що ж це виходить? — скипів я. — На вулиці от-от крила обірвуть, на городах труять, у небі горобці дзьобають… Для чого ж ми перетворювались на метеликів? Щоб з голоду здохнути?.
— Гаразд, Баранкін, — сказав Кость, — не хвилюйся. Пригощу я тебе нектаром! Летімо!
— Куди летімо?
— У шкільний сад!
— Там же наші дерева садять!
— От і добре! Ми там і нектару у квітнику наїмося, і заодно з нашими хлопцями побачимося…
Кость Малинін сказав це так, ніби він страх як сумує за хлопцями з нашого класу.
— В школу то в школу, — погодився я. — Хлопці знайомі! Може, не займуть…
Мені, правда, й самому теж закортіло побачити хлопців. Я навіть не знаю, чому. І хоч у цю мить мені більш за все на світі хотілося їсти, мені раптом ще дуже захотілося пролетіти повз нашу школу, повз вікна рідного класу, з яким у мене було зв'язано стільки чудових спогадів! Хто сказав «чудових»? Хто сказав «повз вікна рідного класу»? Невже це сказав я, Баранкін? Що це зі мною відбувається? Я, здається, вже схибнувся з розуму від цього голоду. Щоб прийти до пам'яті, я взяв і стрепенувся, як собака після купання.
І правильно зробив, бо мої жалібні думки від цього розлетілися у різні боки, немов бризки, і мені одразу полегшало. І тепер я міг думати про зустріч мужньо, без будь-яких переживань, не те що Кость Малинін. У нього, тільки-но він заговорив про хлопців, очі зробилися великі-превеликі і, мені здалося, навіть мокрі-премокрі.
— Там і поснідаємо, — сказав сумно Кость Малинін,
— І пообідаємо, і повечеряємо, — додав я весело, відчуваючи, що одного сніданку мені буде вже замало.
Злетівши з годинника, ми наввипередки подалися до шкільного саду. Перший раз у житті ми летіли з Костем до школи з такою швидкістю, з якою бігли із школи додому. Я, звичайно, був певен, що першим прилечу в сад. Яким же було моє здивування, коли я одразу ж відстав од Малиніна на три будинки. Я спочатку навіть не повірив своїм очам. У нас у класі Кость вважався найслабшим хлопцем, а зі мною на уроках фізкультури ніхто навіть не ризикував змагатися. З фізкультури в мене завжди була п'ятірка. Тільки моя мама чомусь ніколи не визнавала цю п'ятірку за справжню. Я вирішив наддати льоту і замахав своїми жовтими трикутничками, неначе божевільний, однак і це не допомогло. На своїх розмальованих крилах Кость-махаон цього разу летів рівно, як по лінійці, розтинаючи крилами повітря і здіймаючи круг себе просто-таки художній свист, а я, як і раніше, провалювався у повітряні ями, хилитався з боку на бік, перевертався і тихо падав то на одне крило, то на друге.
Помітивши, що я відстав, Кость Малинін, — мені аж соромно стало, — вернувся назад і сказав мені, Баранкіну, першому силачеві нашого класу, слова, котрі я довіку не забуду: «Гей, ти, капуснику! Ти що, не можеш летіти швидше? Що ти весь час відстаєш?» Сказавши це, він на зло мені знову легко обігнав мене, потім знову повернув назад, знову випередив і крикнув: «Баранкін! Ти чого ото летиш, як пиріг з капустою? Дави на всі педалі! Нектар близько!» Цих слів Малиніну я теж ніколи не забуду.
Коли він, гребучи своїми крилами, неначе веслами, ще раз пролетів гордо повз мене, я вхопив його за задні лапи й у такий спосіб причепився до Малиніна на буксир. Переконавшись, що я від нього не відстаю, Кость перестав обзивати мене всякими словечками, і хоч як намагався од мене відірватися, але тепер йому це ніяк не вдавалося.
— Щось важко летіти стало! — сказав Кость, — Видох — вдох-ох-ох-ох!
— А по-моєму, значно легше! — сказав я і подумав: «Хай Кость попрацює за двох, раз у нього такі крила. Я теж торбичив його на своєму хвості, коли був горобцем, а тепер можу і відпочити трошки».
Склавши крила, я летів слідом за Малиніним, отримуючи насолоду від художнього свисту Костевих крил і для годиться коли-не-коли помахуючи своїми рівнобічними трикутничками. Отак на буксирі Кость дотяг мене до самої школи, до того місця, де наш клас садовив дерева.
— Гальмуй! — крикнув я Костю, коли він, відсапуючись, перетягнув мене через верхівку і попрямував повз огорожу до цегляного будинку нашої школи.
Сівши на підвіконня на третьому поверсі, ми підповзли до краю і подивилися вниз.
В саду кипіла робота. Одні, весело перемовляючись, копали ями, другі обережно опускали в землю саджанці і поливали їх із лійок водою. Кость Сергєєв навмисне вимазався землею і кривлявся. І всі сміялись. Всі були задоволені! І всім було хороше!
— Ну й хай працюють! — сказав Кость. — Вони працюють, а ми будемо їсти нектар. Якби вони довідалися, що ми зараз будемо їсти справжній нектар, вони нам напевне позаздрили б…
— Кому це — нам? — спитав я.
— Нам, метеликам… — сказав Кость Малинін непевним голосом.
Я згадав «сплячу красуню», котру проковтнув безхвостий горобець, прислухався до бурчання у своєму голодному животі, поглянув з ненавистю на горобців, що пурхали в шкільному садку, і сказав:
— Авжеж, авжеж. Вони б нам позаздрили… — я сказав це без будь-якого ентузіазму, одвернувся від хлопців і побачив, як у шкільні ворота влетіли на велосипедах Мишко Яковлєв і Алик Новиков (він сидів на багажнику).
Щось голосно викрикуючи, вони підкотили до Зінки Фокіної і, скочивши на землю, почали про щось розповідати їй і всім нашим, що збіглись до них. В саду запанувала тиша. Ніхто більше не сміявся, не жартував, а Кость Сергєєв навіть витер землю з лиця і перестав кривлятися.
— Щось трапилося, — сказав Кость,
Я промовчав. Мишко і Алик, поговоривши із старостою нашого класу, знову сіли на велосипеди і поїхали. Зінка Фокіна подивилась з-під руки їм услід, потім підкликала ще трьох наших хлопців, відібрала у них заступи і дала їм якесь завдання. Хлопці подалися на вулицю і розбіглися в різні боки.
— Шукають когось… — сказав Малинін.
— Не когось, а нас з тобою! — сказав я Костю.
— Ну і хай! — сказав Кость. — Вони хай шукають, а ми тим часом будемо їсти нектар. Летімо!
Я промовчав. Їсти хотілося нестерпно, і нектар був близько. Але і горобці були теж поруч, і їх цвірінчання геть псувало мені апетит.
«Як би вони нас все-таки не з'їли з Костем…» — подумав я, дивлячись на горобців, що пурхали поміж клумбами. Подумав я про одне, а сказав, звісно, зовсім інше.
— Летімо! — сказав я голосно й рішуче і подумки додав тихо: «Прощавайте, хлопці! Якщо нас з Костем з'їдять горобці, то ми, мабуть, більше ніколи не побачимось!..»
Прицілившись на клумбу з квітами, я розпростав крила і шугнув ластівкою з підвіконня донизу, ніби з купальної вишки в крижану воду…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Протичхальне щеплення
В повітрі від квітів знову запахло смачним нектаром, як, бувало, на кухні од маминого печива. У мене потекли слинки й знову запаморочилась голова. Я склав крила, взяв приціл на найбільшу квітку і пірнув у неї сторч головою, але промахнувся (не дивно!) і врізався в траву по самі п'яти своїх задніх лап. Довелося вибиратися з трави і починати все спочатку.
Цього разу я видряпався на квітку по стеблині і запустив хоботок у самісіньку середину квітки, туди, де, за моїми підрахунками, мав знаходитись нектар. Проте такого жаданого нектару у квітці не виявилося. Запах нектару був, а самого нектару не було. Пахло гарно, точнісінько, як мамин порожній флакончик з-під духів, а поживитися було нічим. Тоді я і заліз у квітку просто головою, так, що у мене назовні одні крила й ноги стирчали, і почав нишпорити у темряві хоботком по стінках, але в цей час з квітки хтось поліз мені назустріч.
Я вирішив, що це якийсь сторонній метелик устиг раніше від мене залізти у квітку і з'їсти весь нектар. Од самої цієї думки мене просто зло розібрало. Ти через цей нектар, можна сказати, життям ризикуєш, а н тебе його з-під самого носа злизують. Я взяв, і буцнув метелика головою. Той погрозливо загув і буцнув мене, а потім вперся своєю головою в мою голову і вичавив мене з квітки геть, як вичавлюють пасту для зубів із тюбика. Я зі злості ударив крилами по тичинках з такою силою, що пилок квітки здійнявся стовпом і поглинув мене, неначе хмара. Я від цього пилка мало не задихнувся.
— Гаразд, метелику, — сказав я, розганяючи крилами пилок, — тільки-но з'явись на світло, я тобі всі лапи… Ап-ап-чхи!.. Я тобі покажу, як чужий нектар… А-а-п-чхи!..
Поки я чхав, дивлюся — із квітки вилазить… тільки не метелик, а бджола, найсправжнісінька бджола, геть смугаста, неначе вона у піжамі. Вилізла із квітки і ухняпилась у мене своїми буркалами. Вона на мене дивиться, а я сиджу на краю квітки і чхаю на неї і, головне, стриматись ніяк не можу. А бджола, певне, так розгубилась, що навіть гудіти перестала. Я чхаю, а вона лапкою витирається, я чхаю, а вона витирається і мовчить. Разів десять я, напевне, на бджолу чхнув, не менше, а потім отямився і похолов од жаху. «Баранкін, — сказав я сам до себе, — на Кого ти чхаєш, Баранкін? Ти на бджолу чхаєш, нещасний капусник… Ось вона зараз тобі… апчхи!., як зробить протичхальнє щеплення, то знатимеш… як чхати на бджіл!.. Адже тебе, коли ти. був людиною, кусали один раз бджоли, так що ти… знаєш, чим це пахне!..»
«Знаю!» — відповів я сам собі і, як сидів на краю квітки, так і впав навзнак у траву.
Беркицьнувшись кілька разів через голову і хутенько змотавши свій порожній хоботок, я злетів і понад самого травою дременув од бджоли у кущі, подалі від клумб, через доріжку, за дерева, туди, де серед стовбурів маячило щось строкате, схоже на крила Костя.
Я гадав, що Малинін злякався і кинув мене одного посеред клумби: виявляється, його в кущі теж загнала бджола, вона і зараз все ще ганялась за ним і щось грізно гула на своїй бджолиній мові.
«Так йому і треба! — подумав я, спостерігаючи, як бджола настирливо переслідує Костя. — Жаль, що бджола лише одна. Я б зараз сам напустив на Малиніна штук сто бджіл, щоб він наступного разу не молов язиком і не вводив нікого в оману. «Будемо пурхати з квітки на квітку!.. Щодуху! Крилом мах! Неначе пух-ух-ух! Нектару наїмося!..» От і нехай зараз бджола пригостить його таким «нектаром», щоб йому вдруге не закортіло перетворюватися на метелика… Апчхи!»
— Рятуйте! — закричав в цей час Малинін. — Баранкін! Де ти? Ой мамо!
Мені хотілося, щоб бджола довше поганяла Костя і провчила його як слід, проте, коли він зарепетував, та ще таким жалібним голосом, мені його навіть шкода стало. Бджола його вжалить, а він візьме і захворіє або, що ще гірше, помре від бджолиної отрути. Що я з ним тоді робитиму? Іще я згадав, що Малинін не людина, а метелик. Я ж не знаю, як метелики переносять бджолину отруту, а може статись, вони її зовсім не переносять…
Схопивши в лапки легенький сучок, я підлетів до бджоли ззаду і що було сили торохнув її по голові. Бджола від такого удару впала в кущі, а в мене від голоду потемніло в очах і я, завалюючись на один бік, став падати в траву…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
… Але починає діяти жахливий закон природи
Коли я розплющив очі, я побачив, що лежу на березі великої калюжі, а біля мене сидить мій найкращий друг Малинін і обмахує мене своїми розмальованими крильми.
Взагалі-то я не знаю, навіщо я розплющив очі, бо розплющувати їх мені зовсім не хотілося. І ухати мені теж більше не хотілося. І охати не хотілося. І ахати не хотілося. І бажання пищати від радості теж зникло. А від чого тут пищати? У носі весь час від цього клятого пилка свербить… Ап-чхи!.. І в животі зовсім зникло кудись відчуття, ніби ти вмираєш від радості… Ап-чхи! Тобто, відчуття, що ти вмираєш від чогось, лишилось, тільки от від чого?.. Напевне, від голоду… Все кудись щезло! Тільки одне завмирання духу лишилося. Дух у мене весь час чомусь завмирав і завмирав. І завмирав він чомусь все дужче й дужче. От зараз завмре зовсім і кінець… Ап-чхи! Навіть чхнути сили немає…
— Ти чого лежиш, Баранкін? — спитав мене Кость.
— Захотілось полежати, от і лежу, — сказав я, — Ап-чхи!.. Та що це, ніяк не можу прочхатися.
— Простудився, чи що? — спитав Малинін.
— Не простудився, — сказав я, — а наухахохався-…
Малинін якось сумно-сумно похитав головою, зробив видох — вдох-ох-ох і сказав:
— А знаєш, де ще можна поїсти нектару?
— Іди ти зі своїм нектаром знаєш куди… Ап-чхи!..
Я зміряв Малиніна презирливим поглядом з ніг до голови і мало не розреготався.
Він сидів на березі калюжі, геть обмазаний пилком, одне крило у нього стирчало дибки, а друге звисало, мов вухо в собаки. І вигляд у нього був такий нещасний-пренещасний, що мені його стало знову шкода, та на цей раз я взяв себе в руки.
Зібравши останні сили, я мовчки підповз до калюжі і став з насолодою пити з неї звичайну дощову воду. Малинін попробував ще раз заговорити зі мною, але я тепер на всі його запитання відповідав мовчанням. Я вирішив ніколи в житті взагалі більше не розмовляти з ним.
Я демонстративно пив з калюжі сиру воду (це замість обіцяного нектару!) і розмірковував. Невже я все-таки помилився? Проте ні, не може бути, щоб на землі не існувало такого життя, про яке я мріяв там, на лавочці у дворі. Є таке життя, і я його що б там е. знайду! Просто ми з Малиніним Костем не його шукали. Звичайно, наше перетворення на метеликів і горобців було помилкою. Тепер це цілком ясно. Їх життя тільки збоку виглядало прекрасним, а насправді воно виявилось просто жахливим. Але чому? Я мовчки пив воду, думав, думав і вирішив, що такого життя, про яке ми мріяли з Костем, напевне, взагалі на землі нема…
В цей час повз мене берегом калюжі пробіг мурашка. Мурашка то біг, то зупинявся, а я дивився на нього і з мукою думав: «… Коли такого життя нема на землі, то, може статись, воно є там, під землею, і коли від усяких турбот і напастей не можна втекти на крилах, то, може, від них можна сховатися, ну, приміром, у тому ж мурашнику…»
Я подивився услід мурашці і з сумнівом похитав головою. Сховатися в мурашнику, звичайно, можна, але що робити з мурахами? Вони ж, можна сказати, знамениті трудяги. Скільки я не спостерігав за ними, ніколи не бачив, щоб мурашки просто так сиділи і нічого не робили. Весь час вони чи кудись біжать, чи звідкись повертаються і завжди з собою тягнуть чи листок, чи грудочку землі, або й соснову голку… І на мурашник коли не глянеш, весь час вони його ремонтують, з ранку до вечора…
От перетворишся на мурашку, а вони візьмуть і примусять разом з ними пихтіти на будівництві… Та ні, коли вже ризикнути, то перетворитись на будь-кого, тільки не на мураха!.. А на кого? На кого ж все-таки треба перетворитися, щоб знову не ускочити в таку халепу, з якої ми з Костем ледве ноги винесли. На кого ж треба перетворитися? На кого?..
І тут я раптом згадав, що в той злощасний день на загальних зборах Алик Новиков чомусь обізвав нас трутнями! Трут-ня-ми! Хвилиночку! Хвилиночку! А що таке трутні? А трутні — це, між іншим, і є ті самі створіння, у яких саме таке життя, про яке ми мріяли з Костем на лавочці! І не «здається», а абсолютно точно. Навіть дуже точно! Тому їх і називають трутнями! А коли все це так, тоді чому ж ми перетворювались на горобців і метеликів? От дурні! Які ж ми з Костем були безпросвітні дурні!
— Малинін! — загорлав я (коли я зрозумів нашу помилку, я, звісно, одразу ж перестав сердитись на Костя і вирішив негайно поділитися з ним своїм відкриттям). — Малинін! Ох і дурні ж ми з тобою, Малинін!
— Авжеж, дурні! — охоче погодився зі мною Малинін. — Особливо ти, Баранкін!..
— Так, я просто круглий ідіот, Малинін! І як це мені одразу не спало на думку!.. Скільки даремно часу згаяли!
— Отож-бо! — відгукнувся Кость.
— І навіщо нам з тобою було перетворюватись на горобців і метеликів?
— От я тебе про це і хочу запитати, Баранкін! — сказав Малинін. — Навіщо нам треба було перетворюватись на горобців і метеликів?
— Коли нам одразу ж треба було перетворитись на трутнів!
— Як — на трутнів? Чому — на трутнів? — злякався Кость Малинін.
— Бо трутні тому й називаються трутнями, що вони в житті нічого не роблять або роблять тільки те, що їм захочеться! А ми з тобою на лавочці саме про це і мріяли!