- Ба, - сказав Гриць, майже нiчого не тямлячи, що говорив батько.
- А ти йди а отсими хлопчиками. Вiзьмiть його хлопчики, з собою!
- Ходи! - сказали хлопчики i взяли Гриця з собою, а тим часом батько пiшов у огород поговорити з професором.
II
Увiйшли до сiней, у яких було зовсiм темно i страшно воняло торiшньою гнилою капустою.
- Видиш, там? - сказав до Гриця один хлопчик, показуючи в темний кут.
- Видзу, - сказав, тремтячи, Гриць, хоч зовсiм нiчого не видiв.
- Там яма, - сказав хлопчик.
- Яма! - повторив Гриць.
- Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в оту яму i будеш мусiв сидiти цiлу нiч.
- Я не хоцу! - скрикнув Гриць.
Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засмiялися, а потiм перший, налапавши шкiльнi дверi, сказав до Гриця:
- Застукай до дверей! Борзо* (* Борзо - швидко.)!
- Насцо? - спитав Гриць.
- Треба! Тут так годиться, як хто перший раз приходить.
У школi був гомiн, мов в улiю, - але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звiльна створили дверi i втрутили Гриця досередини. В тiй хвилi залупкали добрi березовi рiзки по його плечах. Гриць дуже перепудився* (* Перепудитися - злякатися.) i заверещав.
- Цить, дурню! - кричали на нього смiхованцi-хлопцi, що, почувши стук, засiли були за дверми i зробили Грицевi таку несподiванку.
- Ой-ой-ой-ой! - верещав Гриць. Хлопцi злякалися, щоб не почув професор, i почали Гриця зацитькувати.
- Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, того треба по плечах постукати. Ти того не знав?
- Не-е-е зна-а-в! - вiдхлипнув Гриць.
- Чому не знав?
- Бо я-а пе-е-лсий ла-а-з у сколi.
- Перший раз! а! - скрикнули хлопцi, мов здивованi тим, як можна перший раз бути в школi.
- О, то треба тебе погостити! - сказав один, поскочив до таблицi, взяв зi скриночки добрий кусник крейди i подав Грицевi.
- На, дурню, їж, а борзо!
Всi мовчали i в ожиданцi глядiли на Гриця, що обертав у руках крейду, а далi поволеньки вложив її в рот.
- Їж, дурний, а борзо! - напоминали хлопцi, а самi душились зо смiху.
Гриць почав хрупати i насилу з'їв крейду. Регiт у школi розлягся такий, аж вiкна задзвенiли.
- Цого смiєтеся? - спитав здивований Гриць.
- Нiчого, нiчого. Може, хочеш iще?
- Нi, не хоцу. А сцо то таке?
- То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.
- Ой, не дузе добле, - сказав Гриць.
- Бо ти ще не засмакував. То годиться кожному їсти, хто перший раз приходить до школи.
В тiй хвилi увiйшов професор. Усi хлопцi, як сполошенi горобцi, попирскали до лавок, тiльки Гриць зостався зi сльозами в очах i з губами, забiленими крейдою. Професор грiзно зблизився до нього.
- Як називаєшся? - крикнув.
- Глиць.
- Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцi не сидиш? Чого плачеш? Чим забiлився? Га?
- Та я їв єлусалим.
- Що? Який єрусалим? - допитувався професор.
Хлопцi знов аж душилися зо смiху.
- Та давали хлопцi.
- Котрi хлопцi?
Гриць озирнувся по хатi, але не мiг нiкотрого пiзнати.
- Ну, ну! Йди сiдай i вчися добре, а єрусалима бiльше не їж, бо будеш битий!
III
Почалася наука. Професор говорив щось, показував якiсь дощечки, що на них були намальованi якiсь гачки та стовпки; хлопцi час вiд часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нiчого того не розумiв. Вiн навiть не зважав на професора, а дуже смiшними видались йому хлопцi, що сидiли довкола нього. Один довбав пальцем у носi, другий iззаду раз у раз старався уткнути невеличке стебельце Грицевi у вухо, третiй працював довгий час дуже пильно, микаючи зi свого старого кафтана латки, нитки та остроки* (* О с т р о к иторочки.); вже їх перед ним на спiднiй дошцi лавки лежала цiла купа, а вiн усе ще микав i скуб зо всеї сили.
- Насцо то микаєе? - спитав Гриць.
- Буду дома з бовщом їсти, - вiдповiв шепеляво хлопець, i Гриць довгий час думав вад тим, чи буває не здурив його сей хлопець.
- Але-бо ти, Грицю-небоже, нiчого не вважаєш, - крикнув на нього професор i покрутив його за вухо, так що Грицевi мимоволi аж сльози стали в очах, i вiн так перепудився, що довгий час не тальки не мiг уважати, але й зовсiм о-свiтi не тямив. Коли, нарештi, отямився, хлопцi вже починали читати склади на подвижник табличках, якi розкладав i складав професор. Вони невтомимо по сто разiв спiвучими голосами повторяли: "а-ба-ба-га-ла-ма-га". Грицевi, не знати чому, дуже се сподобалося, i вiн почав своїм пискливим голосом навипередки кричати: "а баба галамага". Професор уже готов був узнати його дуже пильним i здiбним хлопаком i, хотячи ще лiпше переконатися про се, переставив букви. Несподiваним способом вiн виставив перед учениками букви "баба", але Гриць, не дивлячися на них, а тiльки на професора, тонким спiвучим голосом крикнув: "галамага". Всi зареготалися, не виключаючи й самото професора, тiльки Гриць, здивований, оглянувся i знов наголос сказав до свого сусiда: "Цому не клицис галамага?" Аж тодi бiдолаха стямився, коли професор потягнув його за понятливiсть рiзкою по плечах.
- Ну, а чого тебе там у школi навчили? - спитав батько, коли Гриць у полуднє вернув додому.
- Вцились-мося "а баба галамага", - вiдповiв Гриць.
- А ти вмiв? - запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.
- Тазе вмiв, - вiдповiв Гриць.
- Ну, так менi справуйся! - заохотив отець. - Як тут у селi вивчишся, то пiдеш до мiста до бiльшої школи, а вiдтак вийдеш на попа. Жiнко, а дай-но йому що їсти.
- Ба, - вiдповiв Гриць.
IV
Минув якраз рiк пiсля того важного дня. Блискучi надiї батька на Грицеву будущину давно розвiялись. Професор просто сказав йому, що Гриць "туман вiсiмнадцятий", що лiпше зробить, коли вiдбере його додому i назад заставить гуси пасти. I справдi, по роцi шкiльної науки Гриць вертав додому якраз такий мудрий, яким був перед роком. Вправдi, "а баба галамага" вiн вивчив докладно напам'ять, i не раз навiть у снi з уст його вилiтало се дивовижне слово, що становило немов перший порiг усякої мудростi, якого йому не судилося переступити. Але далi поза те слово Гриць у науцi не поступив. Букви якось мiшалися перед його очима, i вiн нiколи не мiг спiзнати їх з лиця, котре ш, а котре т, котре "люде", а котре "мислiте"* (*… котре "люде", а котре "мислiте"- назва буков "Л"та"М"у церковнослов'янському алфавiтi.). Про читання вже нiщо й говорити. Чи причина тому була в його непонятливостi, чи в кепськiм навчаннi професора, сього не знати; то тiльки певно, що, крiм Гриця, таких "туманiв вiсiмнадцятих" мiж тогорiчними школярами було 18 на ЗО, i всi вони пiд час того шкiльного року робили собi блискучi надiї, як то буде гарно, як вони увiльняться вiд щоденних рiзок, позаушникiв, штурханцiв, "пац" та "попiдволосникiв" i як покажуться знов у повнiм блиску своєї поваги на пасовищi.
А вже хто як хто, а Гриць запевне найбiльше i найчастiше думав про се. Проклятий буквар, що його вiн за час цiлорiчної натуги над науковими питаннями пошарпав i пофалатав* (* Пофалати - пошматувати.) трохи не на сiчку, прокляте "а баба галамага" i проклятi професорськi причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що вiн аж вихуд та поблiд i ходив увесь час, мов сновида. Накiнець змилувався бог i послав мiсяць липень, i змилувався батько та сказав одного ранку:
- Грицю!
- Га? - сказав Гриць.
- Вiднинi вже не пiдеш до школи.
- Ба, - сказав Гриць.
- Здiйми чоботи, капелюх i ремiнь, треба сховати про недiлю, а ти запережися личком, вiзьми лупку* (* Л у п к а - обiдрана бараняча шапка.) на голову та жени гуси пасти.
- Ба! - сказав радiсно Гриць.
V
Гуси, звичайно - дурнi гуси, i сим разом не знали про радiсну змiну, яка їх чекала. Протягом цiлого року Грицевої шкiльної науки їх пас малий сусiдський хлопчик Лучка, що звичайно тiльки й робив на пасовиську, що копав ямки, лiпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей вiн не дбав зовсiм, i вони ходили самопас. Не раз їм лучилося зайти в царину*(*Ц а р и н а - засiяне загороджене поле.), i тодi вiд пошкодованого приходилось їм витерпiти багато проклять, а навiть побоїв. А крiм того, нещастя кiлька разiв того року зловiщим крилом перелетiло понад чередою. П'ять молодих гусакiв i десять гусок господиня попродала в мiстi; важко прийшлось iншим розлучатися з ними. Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодi сусiд i у варварськiй безсердечностi прип'яв бездушного трупа за лапу до тiєї ж хворостини, волiк його так через цiле пасовисько, а вiдтак кинув господаревi на обору* (*О б о р а - загiн для худоби.). А одного молодого гусака, красу й надiю череди, забив яструб, коли раз вiдблукався вiд своєї рiднi. Але про всi тi тяжкi та невiджалуванi страти череда сього року була бiльша, нiж торiк. Дякувати бiлому гусаковi i гривiй гусцi та й ще двом чи трьом молодим її донькам, череда сього року виносила звиш 40 штук.
Коли Гриць появився мiж ними з прутом, знаком своєї намiсницької влади, зразу всi очi звернулися на нього i тiльки один нiмiючий сик здивування дався чути. Але анi бiлий гусак, анi грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря i швидко пригадали собi його. З голосними викриками радостi i трiпотiнням крил вони кинулися до нього.
- Де-де-де-де? - цокотiла грива гуска.
- Адже в школi був, - вiдповiв гордо Гриць.
- Ов! ов! ов! - дивувався бiлий гусак.
- Не вiриш, дурню? - крикнув на нього Гриць i швякнув його прутом.
- А сьо-сьо-сьо? А сьо-^ьо-сьо? - дзьобо-тiли, громадячись коло нього, iншi гуси.
- То нiби, що я навчився? - формулював їх питання Гриць.
- Сьо-сьо-сьо-сьо? - дзьоботiли гуси.
- А баба галамага! - вiдповiв Гриць. Знов сик зачудування, немов анi одна з тих 40 гусячих голiв не могла зрозумiти такої глибокої мудростi. Гриць стояв гордий, недосяжний. Аж нарештi бiлий гусак здобувся на слово.
- А баба галамага! А баба галамага! - скрикнув вiн своїм дзвiнким, металiчним голосом, випростувавшися, пiднiсши високо голову i трiпочу чи крилами. А вiдтак, обертаючись до Гриця, додав, немов аби його ще бiльше пристидити:
- А кши, а кши!
Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в однiй хвилi переймив i повторив ту мудрiсть, що| коштувала його рiк науки!
"Чому вони його до школи не давали?" - подумав собi Гриць i погнав гуси на толоку.
ЛИС I ДРОЗД
Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, кумочку.
Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, кумочку.
Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць.
- Кабане, Кабане, куди йдеш?
- У Київ на ярмарок.
- Вiзьми й мене з собою.
- Ходи, небоже.
Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив - не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав.
- Нумо,- говорить,- пiснi спiвати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з'їмо.
От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з'їли. Та що там їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд, а вже всi вони такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує:
- Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з'їмо.
Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.
Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони Вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть.
- Що се ти, кумочку, їси?- питає його Кабан.
- Ой, кумочку,- зiтхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п'ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобi легше стане.
Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своєї кровi, то й увесь кров'ю пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його м'ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й Кабанового м'яса. Сидить Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в'є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далi почав промовляти:
- Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
- Гнiздо в'ю.
- Нащо тобi гнiздо?
- Яєць нанесу.
- Нащо тобi яєць?
- Молодi виведу.
- Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей поїм.
- Не їж, Лисику, зараз тебе виведу,проситься Дрозд.
Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:
- Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
- Вивiв.
- Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм.
- Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:
- Ходи зо мною!
Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.
- Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба - пташина мокра та немiчна.
"Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей".
Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свойого кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.
Сидить Дрозд на деревi та й в'є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.
- Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивiв ти мене з ями?
- Вивiв, Лисику.
- А нагодував ти мене?
- Нагодував.
- Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм.
- Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд -нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi:
- Ходи зо мною!
Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.
- Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисовi,- а я буду мiркувати, чим тебе напоїти.