Сонце давно звернуло з обіду й, безхмарне, яскраве, хилилося до заходу.
— Скарб! — сказав Морозенко одне слово.
Писар відв’язав барильця. Морозенко пробив денця руків’ям шаблі, взяв одне, підніс угору, підійшов до річки й висипав золото у воду. Взяв друге і сипав золото у воду проти сонця і на очах всепанського війська на знак того, що золото для козаків ніщо, пусте.
Багатотисячне шляхетство вражено зойкнуло, і той зойк, видобутий начеб з одних грудей, відгукнувся глухою луною.
Відразу ж посипалися кулі. І падали козаки. Їх залишалося десять. П’ять.
Діставшись річки гаткою, кінні й піші шляхтичі кидалися у воду, але ні один не вихоплювався на берег: Їх стинали або проколювали списами.
Згори виплив човен. Морозенко зі своїм військовим писарем потопили зухвалих панків. Писар теж пірнув на дно. Морозенко залишився сам.
Наспіли загони, що переправилися через Гнізну.
Морозенко стояв у човні й бився навсібіч — сам проти всієї королівської сили.
Він був з шаблею і списом. Шабля вищербилась, зламалася, і він воював списом.
У нього стріляли, але його жодна куля не брала.
— Зачарований! Він зачарований! Характерник! — закричали на обох берегах річки.
І тоді почувся голос самого короля:
— Хто б ти не був, я дарую тобі волю! Здайся!
Морозенко нічого того не чув і не хотів чути. Не бачив короля, який у всій своїй пишноті гарцював на білому коні. Що йому була королівська ласка? Він відбивався від кожного, хто наважувався підпливти до човна. Він і не помітив, як Ярема Вишневецький, знявши шолом і литий панцир, сам скочив у воду і, пірнувши, підплив під човен, перекинув і підступно вхопив полковника за чуба. Морозенко скинувся, тріпнувся, але вже було пізно..
Його прив’язали до колеса.
Морозиха з сліпцем-бандуристом виходжували в очеретах поранених. Хлопчика-поводиря влучила сліпа куля, і Морозиха тепер стала поводирем. Побачивши, що сина закували, що повіз рушив і він потягся за колесом, вона заголосила:
— Звірі!
Доброводівські поля мовчали.
А вони стояли серед бойовища — мати і співець: їх ніхто не кликав. І сліпий бандурист сказав, що чує, як росте ще одна висока козацька могила.
СТРАТА
Вигравали труби й барабани, маяли знамена, рівними рядами колихалося військо — Ярема Вишневецький пишно і бучно в’їжджав у замок. Калатали костьольні дзвони. Поспільство кидало й кидало квіти, не перестаючи вигукувати в такт дзвонів: Віват! Віват!» Кінь вкритий парчею, золотом, сріблом оздоблене сідло, і в ньому вивищувався він — грізний і нещадний у бойових латах, переможець над черню і сіромою, які зважилися повстати проти вельможного панства й битися за свої права, за якусь волю. Поряд з ним, на такому ж коні, але ще в дужчій пишноті їхав король. Вигойдуючись, котилися карети у шляхетських гербах. А за ними гуркотів звичайний собі селянський повіз, яким возити хіба що гній а чи снопи, тому його ледве і тягла пара худющих-прехудющих шкапин. За скрипливим колесом ступав, брякаючи ланцюгами, той, хто смів бунтувати і вести чернь-сірому, — її полковник Нестор Морозенко. Нарешті він і посів належне собі місце — тягне, волочить, прикутий до воза: перед ним шляхетські карети, а йому на п’яти наступають своїми копитами баскі коні шляхетських вершників.
Розчинилась неприступна кована брама замку. Ще голосніше закалатали дзвони. Гаркнули фортечні гармати. І, нетямлячись з радощів, тріумфально лементували пани, пані, панночки. Ще більше посипалося квітів. Ярема Вишневецький спинив перед брамою коня і, даруючи всім свою привітну посмішку, оглянувся, щоб спостерегти своє військо. Його привітна усмішка зникла з губів, у очах майнув перестрах. Ярема Вишневецький сказав щось королю. Той теж оглянувся: позад війська, позад обозу ішов-маячив осідланий вороний кінь без вершника. Король нічого дивного, нічого особливого в тому коні не добачив, але коли Ярема Вишневецький шепонув, що кінь же Морозенків, то королеві в очах теж майнув перестрах, і він наказав: «Зловити! Зловити і запрягти до плуга!..»
Руки зв’язані, ноги в ланцюгах, ланцюг на шиї — Морозенко ступав, понуро опустивши голову: не було жодного привітного обличчя, не було жодних очей, які, глянувши на нього, додали б йому сил і снаги. Ворожі, пихаті обличчя, зневажливі, глумливі погляди. Але він не волікся, не йшов, брязкаючи ланцюгами, які терли, вгризалися і рвали живе тіло, — він ступав, не виявляючи ні свого болю, ні муки. В порваних чоботях, у штанях, що наче побували в собачих зубах, у розхристаній сорочці, оселедець прилип до голови, він ступав по своїй нарузі, по своїй ганьбі.
Блимнувши на мури, на рови, став на звідний міст, увійшов у браму. Високо над кругойдучим муром здіймалася вартова вежа. В горішньому поверсі, як у всіх замках, налаштовано гармати, в середньому жило панство, а в долішньому — в’язні. Морозенко прямував за колесом, думаючи: «Може, саме тут, де ступає моя нога, і є той льох, у який мене запроторять?»
Ярема Вишневецький, король і почет прямували в покої, кіннотники збиралися розкульбачуватися, гармаші закочували гармати, обозники розвантажували вози — всіх чекала урочиста, багата, смачна вечеря, яка мала завершитися танцями і фейєрверком. Двоє вартових, двоє гайдуків, відв’язавши Морозенка від повоза, повели його під муром, ввели на галерею. Загарчали засуви — вони опинилися в темній коморі.
Засвітилася свічка. Один гайдук, несучи її, йшов попереду, а другий гайдук ішов за ним, гаряче дихаючи йому в потилицю. Вони спускалися сходами нижче і нижче. Віяло холодом, підземеллям.
Передній гайдук, відчинивши останні двері, став збоку. Задній наказав Морозенкові зупинитися. Він повідмикав йому на шиї, на руках і ногах замки. Його це здивувало. Але він здивувався ще більше, коли було запалено нову свічку й подано йому до рук.
— Прендко до дзюри![6] — крикнули вартові.— Там — їсти і пити, а щоб не було так страшно, хай пан собі присвітить, — докинули смішком.
Двері з гуркотом зачинилися. Він стояв на горішній сходинці і якусь хвилину наслухав, як лунко віддаляються і глухнуть кроки вартових. Коли вони затихли, коли залягло німе безгоміння, йому спало на думку, що в цих мурах, у цьому мороці лише у вогнику свічки ще спалахує життя.
Його боліли садна й нили пухлини, які понатирали ланцюги. Скапнувши на долівку воску, він прилаштував, поставив свічку й розтирав собі шиіо, зап’ястя рук, ноги. Вгамувавши трохи біль і ниття, намацав на грудях капшучок, який висів на шворці. Так звичайно носять хрестик або образок, а він носив засушений калган-корінь. Витеребивши корінчик з капшука, взяв його на зуб і почав смоктати: схоплені в турецьку неволю й кинуті в ями, запорожці таким робом по тижню й більше могли витримувати голод і спрагу, дивуючи і лякаючи бусурманів. Калган-корінь не піддавався на зуб, не хотів м’якшати і віддавати свою зцілющу силу — Морозенкові запахло степом, його волею, і, посмоктуючи степовий корінь, він узяв свічку, щоб роздивитися, де ж він.
Майданчик, на якому він стояв, нагадував припічок. З нього спускалися сходи. Їх було небагато. Ступивши на них, він помітив у стіні нішу. В ній стояв глек і лежав кусень хліба. Помітив він у цій ніші кресало й запасну свічку. «І чому вони мною так піклуються?» — запитав себе подумки, йдучи вниз, у морок, який не могла просвітити свічка.
Зійшовши зі сходів, наступив на щось тверде — під ногою хруснуло, ледве не послизнувся, не впав. Приглянувся: то була людська кістка.
Йому перехотілося посмоктувати калган-корінь. У горлі стало сухо й гірко. Свічка горіла рівно: нізвідки, не подував вітерець. Він ступив далі, приглядаючись у тремтливому, лизливому світлі до кам’яного льоху: банеподібна стеля, мурований стовп, і біля нього висить, як на паколі, гунька, долівка встелена людськими черепами і костомахами, звисають заржавілі гаки… «Я, мабуть, у катівні,— подумав Морозенко. — Звідси живі не виходять».
Слизота стін і склепіння, холод глиняної долівки — жах і морок підземелля торкнулися його душі. Він підступив до мурованого стовпа: «Зніму гуньку й накину на себе — я ж у самій сорочці», — та лише торкнувся до неї, як заторохкотіло, посипалося, мало не загасивши свічки. Він не випустив гуньки з руки. Йому відкрилося: вона висіла на людському кістяку, як на паколі. Він прошепотів:
— Прости, хто б ти не був, а я візьму цю гуньку — твоє тепло, — і відступив, побачивши, що людський кістяк стлів у кайданах.
Гунька була ціла. Накинувши її наопаш, вернувся до сходів, сів на сходинку і загасив свічку.
— Ось де примари домують, знеможені душі померлих, — прошепотів.
Його обняли таке знесилля, така втома, яких досі не знав і не відав. Поклавши на коліна руки, схиливши голову й дивлячись у пітьму, знову наче бачив той у кайданах кістяк і проказував до нього, до всіх тих, хто тут сконав:
— Слався, mori immortalis — безсмертна смерте… і ви, мученики-мерці, мене benedicte[7],— та й поклав голову на руки, а чи тільки здрімнув?
Гунька гріла. Йому не хотілося ворушитись. Здавалося, якщо поворухнеться, тепло втече з-під гуньки, холод візьме за плечі, наляже на груди. Але очі вже не склеплювалися. «Що від мене ще хоче клятий Ієремія? — вламувалася думка. — Чому не настромив мене на палю? Навіщо розкував, кинув сюди? — Здогад поставав над здогадом. — Щоб настрахати, налякати оцим пеклом?.. Мене налякати, настрахати?! Хіба він такий недорікуватий? Чого ж він хоче?..»
Думка вламувалась за думкою, відкидаючи здогад за здогадом, і тут, на сходинці темниці. Морозенко гостро, люто відчув свою програну битву. Серце стиснулося. Хотілося накласти на себе руки. Він здригнувся. Заскреготів зубами. Застогнав. І скрегіт зубів, і його тяжкий стогін вросли у непіддатливі мури. Прогуло і замовкло: камінь.
Його звело. Він піднявсь і заходив — від сходів і назад, не боячись у суцільній темряві вдаритися лобом об стіну: «Чому я не впав від шаблі? Чому не втопивсь? Навіщо я дався живцем до рук?..»
Хода гула під склепінням: його носило по світах, ходив по мудрість у Краківський університет, вчився у славній Падуї — скрізь, де міг, дошукувався правди. Мати знайшла його в Замості, в Академії. Зняла зі своєї голови очіпок, вив’язала з кінця пучку попелу — це і була найбільша наука, якої він набув: захистити рідну землю або самому стати попелом.
Він послухався матері.
І, снуючи темницею, простежуючи хід битви, перебираючи її подробиці, навісніючи від ханської зради, полковник думав: «Поразка, розгром наступили не на доброводівських полях, поразка, розгром почалися давно: кожен наслідок має свою причину… історія нещадна».
Коли він терзався, нетямлячись у муках, над ним, на середньому поверсі замку простору залу залило світло свічок і свічечок. Музики на хорах почали грати марші. Під їх величальні звуки на дубові ослони за дубові столи всідалося чин за чином панство. Зі стін, з портретів на них дивилися королі, князі, гетьмани. Всі чекали виходу Яреми Вишневецького.
А Морозенко думав: «До якої чорної біди, до якої скрути треба було дійти, щоб брати собі у спільники хана? Це ще гірше, ніж повірити вовкові. Ситий звір ягняти не зачепить. Ворожіших ворогів не буває. Але на кого було покластися? В кого шукати допомоги? Де той брат і товариш? Де слабкість, там і зрада, і початок поразки. Хіба ні? Хіба не такий плід, яке дерево?..»
У цей час Ярема Вишневецький і король, взявшись під руки, ступили в бенкетну залу. Їх чекали інкрустовані діамантами крісла. Музика втихла: почався церемоніал на честь переможців. Спалахнуло ще більше вогнів і вогників. Шовкували шовки, оксамитились оксамити, переливалася парча. Король дарував першому шляхтичу Яремі Вишневецькому шаблю, оздоби якої коштували мало не половину королівських скарбів. Цю шаблю він назвав шаблею ойчизни. Нагороджений прийняв її, ставши на коліно. Підчаший подав, знак, і з’явилося, засновигало безліч слуг. У золотих келихах заграли напої. Хто любить лити кров, той підігріває себе вином.
А в глибокому підземеллі ходив і карався Морозенко. «Я не виню коріння, — казав собі,— бо я з дерева свого роду». Він зупинився, втуплюючись у темінь. Калган просився, щоб його посмоктувати. Він зворухнув язиком, посмоктуючи його — коріння степу. На нього дмухнуло полином, і він побачив себе малим хлоп’ям на порозі хати під солом’яною стріхою. Йому пригадалося, як батько взяв у поле. Орав плуг, тяглася борозна. І Морозенко думав: «Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни. Ми всі начеб виоралися з борозни — батько, мати…» В батькових руках чепіги, а за плечима — гаківниця. Напоготові шабля. Батько косив, молотив, а зброя напоготові, бо кожної миті могла з'явитися татарва. І згадалося Морозенкові: «Земля любить плуга, а не кулю: хоч і засієш поле кулями, та воно хліба не вродить. А я люблю землю», — так приказував батько. Гречкосій, але й козак. Ходив у походи, бився — його груди в борознах-рубцях, як поле. Мати, колінкуючи, дмухала на свої грядки, як на рану. Земля родила. Кому хліб, а кому заздрість. З турком-татарином шабля на шаблю, а з панами? Пан людини не знає: ти і все твоє — його, даровані йому богом і законом у спадок на вічні часи, ти — раб, худоба. І коли ти не хочеш бути волом, ні тобі хати, ні тебе — у вогонь.
Морозенкові очі кресали у темряві: «Чужий чи свій пан, паша чи магнат — з ним лоб до лоба!»
Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном — слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино — яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.
Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився — доріс до шаблі?
І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:
— Ти вчився гідно жити, але головне — куди важче: гідно померти!
Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни — фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?
Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя — явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.
І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.
Він проказав:
— Простіть мені, мамо…
Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: «Прощаю…» Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: «Ще не все зробив, ще повинен, мушу…»
Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір — у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут — стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство — рідна земля визволяється?
І Морозенко прошепотів:
— Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.
Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк — хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.
— Земля визволяється… — казав він серед кам’яних мурів. — Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.
Його голос гучав.
— Хай четвертують і розкидають мене по шляхах — не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.