— Одна стіна об другу вдариться — якась розсиплеться, якась останеться, — стиснув острогами коня й поїхав до білого намету, на вершечку якого стримів півмісяць.
Біля входу стояли вартові — списи наперехрест. Полковник не зійшов з коня, сказав, що б’є чолом і що не час пити кумис: інший напій везуть свати, вже наближаються.
Досвідчений, підступний і хитрий хан сам гаразд знав ціну кожної хвилини в переддень битви, але довго не з’являвся з намету: барився — набивав собі ціну й ціну своїй орді, ставлячи себе над полковником. У чалмі, в усьому білому, він поважно вийшов з намету і вклонився, приклавши до грудей руку. Йому підвели коня. Легко, спритно скочив у сідло. Вони поїхали поряд — Морозенко на вороному, хан на білому. Хан і не глянув, як хмарують пани-ляхи. Склавши руки дашком, він показав цей знак полковникові. Морозенко згідно кивнув головою: військо вилаштується чолом і двома крилами. Чолом і правим крилом стануть козаки, а лівим крилом — татари.
Вони давали лад, оглядали позицію — завтрашнє поле крові, а Морозиха товклася коло казанів. Не мала коли глянути з гору. Спостерігши, що прийшли кримчаки, помітивши, як ляшва обсаджує горби, не кидала свого діла, розклала вогонь і думала: «Я ж наварю кулешу, я ж його засмачу, щоб ваш дух, хлопці, був міцний, а рука несхитна».
А вже ж і зварилася, а вже ж і вкипіла козацька їжа, але ні обозники, ні гармаші, ні піші, ні кіннотники — ніхто не брався за ложку: табір окопувався, наїжачувався. І лише тоді, коли запали сутінки, вони почали вечерю.
Зазоріло небо. Стихав гамір. Не стало чути ні іржання коней, ні людських голосів. Протяжно, стогнучи, заревів татарський осел, і запала глуха, моторошна тиша.
Морозиха пішла з казанком, щоб нагодувати Морозенка: хто ж, як не мати, нагодує сина, хто ж йому так догодить? Вона шукала його по табору, але не знайшла: їй казано, щойно був тут, спроваджували, куди подався, та все марно.
Табір перемовлявся пошепки. Ні п’яного, ні бодай напідпитку не було: в поході чи перед битвою за це безжально стинали голову. Тверезим був шепіт — людська перемова:
— Смерть — пусте, коли її бачиш: вона в латах і сидить у кожному рейтарі, а ти її на спис і шаблею, шаблею…
— Гаряча голова, — вкоськував розважливий голос, — не цурайся самопала, бери на спис, махай шаблею, але знай: якщо вже полягти, то так, щоб живі заздрили мертвому.
Вона нишкувала табором, переходячи від гурту до гурту. Спека спала. Вечір був теплий, лагідний. Хто півлежав, хто сидів просто на землі, не випускаючи з рук зброї.
— Боязко… — перепинив її юначий шепір. І юнак повторив: — Таки боязко…
Морозиха зупинилася: відповіді довго не було. Поряд з юнаком сидів, опустивши голову, мабуть, батько. Він підняв свою руку — його важка рука лягла юнакові на карк. Старий дивився на свої босі ноги, які простер на столоченій траві, й тихо відповідав:
— Кажеш, боязко? Дивися на траву. Як її мнуть, як її затовкують, а вона знов росте. З-під коси. З-під копита. Хіба ж ми кращі, сину?
— Або волю здобути, або дома не бути?
— Так, сину.
Зминувши їх, вона зупинилася й дивилася на них обох, мовби хотіла запам’ятати назавжди. Сидячи, вони поприростали до землі.
А ступивши, наткнулася на козака, який вів коня з водопою. Козак погладжував коня по храпу і казав йому:
— Винесеш мене, заживемо з тобою, коню. А не винесеш, підеш і скажеш мамі, що я поліг за козацьку долю.
Під возом, серед гармашів, сидів кобзар з поводирем. Струни бриніли тихіше вітру:
А кобзарі грали,
В струни дотинали
Та Богдана із Богуном
Піснями хваляли!
Хлоп’ячі гарячі очі сяяли, мовби присвічували гармашам.
Слава не вмре, не загине,
Поки буде світ світати
І сонце сіяти.
Постоявши, Морозиха рушила. «Наслухалась, начулась, — сказала собі в серці,—а сина не побачила».
З очей скотилася сльоза. Змахнула рукою, промовивши собі в думці: «А хіба вони усі не мої? Всі сини, всі діти…» — з тим і вернулася до своїх котлів. Куліш вихолов і загус в казанку. Вона спробувала повечеряти. Взялася за ложку — душа не приймала їжі. Відставивши казанка, сиділа на землі, обнявши руками свої коліна: «Що ж то буде? Що буде?»
Вона сиділа довго, до ломоти в плечах. Ремигали воли. Дотліло й не жевріло вогнище. Їй здалося, що начеб виїхала на косовицю. Уста шелестіли:
— Буде косовиця… Буде така косовиця…
І знов сиділа. А щоб не затерпнути, погойдувала головою.
Спираючись руками об землю, зморено піднялась — чорніючи, свій і ворожий табори мовби лежали перед нею покотом: ні гамору, ні руху. Небесне склепіння звелося над доброводівськими полями. Ясні зорі мерехтіли над напруженою, лихою тишею. Тихо пливла Гнізна.
Морозиха вклякла, зняла вгору свої кострубаті руки. Її побабчене обличчя в сивих пасемках кісок, які прикрили скроні, було скорботне і суворе. Уста розімкнулися:
— Стою на колінах, присягаюся перед землею, небом і перед усім світом: ми не займанці і не завойовники. Ми нікого не хочемо обертати в рабів, брати в полон і гнати на торги, як худобу. Ми хочемо бути вільні і щоб усі були вільні. Ми народилися з глини, води і каменю рідної землі, тому ми м’які, як глина, здорові, як вода, і тверді, як камінь. Наша зброя — молот, плуг і серп, тому наші береги повні хліба, наші річки течуть медом. Ми ні на кого не пориваємо злим, ненаситним оком — ні на близьких, ні на далеких. Ми хочемо миру і щоб усі жили в мирі.
Вона молилася — промовляло саме сумління:
— Чому ж на нас ідуть з мечем і вогнем і волають: «Дайте хліба і води!» Нам стинають голови, нас варять у котлах, нас саджають на палі, нас забивають у колоди. Свої яничаряться, стають гірші, ніж чужі. Пани, а ми — підніжки. Земля гнулася, гнулася і не витримала. Ковалі, гречкосії, чабани — бидло з ярма, з-під канчука — ми повстали на панство. Ми хочемо бути людьми…
За нею не було неправди.
І, стоячи на колінах, дихаючи напруженою, лихою тишею, яка пахла січею, заламуючи свої руки, вона заклинала своїх синів не згрішити перед небом і зорями, не зганьбити землю.
Зорі блякли, і небо світлішало.
Заграла сурма.
Вона начеб заридала в голубий ранок.
Була та гарна, чудова пора, коли весна входить у літо; сонце купається, а молодий плід, налившись, повниться і тугішає в землі, квіті, дереві. Дзвінкі, чисті роси виступили не лише на прим’ятій, стлумленій, прибитій траві: вони світилися на кінських гривах, срібною росою припали зброя і вояцькі голови.
Загриміли козацькі довбуші, обізвалися татарські тулумбаси, затріскотіли королівські барабани — знялися стяги, і все наструнилося. Ще мить — і, схитнувшись, лави почнуть свої дії, завирують. Вже вийнято з піхов шаблі й піднято наголо.
А Морозиха начеб знавісніла, знавіженіла: кинулася туди, на суворий клич сурм, на грізний грім барабанів. Чого їй заманулося? Що задумала? Зупинити кривавий бенкет? Вона бігла, наткнулася на живу непробивну стіну і зашпортнулась. Жива стіна безжально відкинула її від себе, збила з ніг. Жінка припала грудьми до землі й обіймала її своїми руками, щоб не розкололася…
В ту мить її син уже стояв у найпершому ряді — очолив військо. Високий кінь начеб завмер під ним, нашорошено стрижучи вухами. Козацькі лави примовкли, як безвітряне море. А він, у погнутому шоломі, в легкому панцирі, рука на руків’ї шаблі, був видний звідусюди — Морозенко. Дивився перед себе. Очі горять: вороги стоять напоготові — легка кіннота видобула шаблі, за нею крилаті драгуни, а десь у самій глибині — артилерія. Він скосив погляд праворуч: на розлогому пагорбі наметом стояли в литих панцирах король і Ярема Вишневецький. Слуги тримали їх коней. Йому було видно, як Ярема Бишневецький кивнув королеві, як король махнув рукою, — це був наказ. Кілька сотень легкої ворожої кінноти, крикнувши в один голос, навскач помчали на козаків, вимахуючи шаблями, розтинаючи з висвистом повітря. Земля здригнулася.
Морозенко міцно стримував свого коня за повід. Кінь гриз вудила, перебирав ногами.
— Не пора, — сказав полковник.
А панські шляхетські вершники, шаліючи, кричачи й рубаючи шаблями повітря, здавалося, ось-ось налетять і почнуть зносити голови. Вже чувся кінський храп і людське дихання. Морозенко не підняв своєї шаблі — жоден козак на коні не ворухнувся. Раптом ляхи повернули назад. З шквалом летіли, з шквалом і відкочувалися — заманювали козаків; самі розсіються, козаки налетять на крилату гусарію, і вона порубає їх ущент.
Морозенко скосив погляд ліворуч: на узвишші білів ханський намет, і хан, сидячи на подушці, спостерігав не стільки за своїми татарами й за козаками, як за польським табором. «Кєпек (собака), — по-татарськи подумав полковник. — Хитрий, винюхує, в кого яка сила. Хто перемагатиме, він на бік того й стане».
Вдруге, а потім і втретє мчала легка ворожа кіннота, заманюючи козаків. Король і Ярема Вишневецький сиділи на похідних стільчиках і чекали, але козаки не піддалися, не кинулися з мосту у воду.
Сколихнувся, зашумів ворожий табір — почався наступ.
Пора!» — сказав собі Морозенко. Пришпоривши коня, вимчав з лави і, осаджуючи його, високо підняв шаблю. Він сказав перед своїм військом — його могутній голос рокотав:
— Братове, не думайте, що я веду вас у бій за гетьмана! Не за Хмельницького, не за його полковників і старшин п’єте цю гірку чашу. Думайте про честь і славу рідної землі. Вона — наша мати. Звільнимо її або вмремо за неї. Хай ніхто не ухилиться від гіркої чаші, бо вона не промине ні нас, ні внуків, ні правнуків. Воля або смерть!
— Слава! — відповіло військо.
Він ще вище підняв шаблю, і вона зблиснула в перших променях сонця. Повернув свого коня і повів козаків на ворогів — лице в лице.
Здіймався, ріс і розширювався пил. Заворушилися, рушили, виступаючи, татари. Загула земля — дві супротивні сили котилися одна на одну валом. Ковано. Залізно. Тупо.
Весь у латах, лише вузький проріз для очей, гостра піка наставлена своїм жалом — хоробрий гусар мчав просто на Морозенка. Якщо не проткне наскрізь, то скине з коня. Смерть під кінськими копитами ще ганебніша. Полковник теж мчав на гусара. Піка викинулася наперед, але Морозенко звернув свого коня, махнув шаблею, відтяв гусарові руку, і його піка стала сторчака з землю.
Потекла перша кров.
Морозенко з’являвся там, де найтісніше. Він єдиним поглядом визначав хід битви, начеб тримав у своїх руках не зброю, а терези долі. Обличчя палає пристрастю відваги і перемоги. Молодий, чорновусий — він прекрасний. Його шабля зблискує, як сонце, і сонце зблискує, як шабля.
Заляскали самопали і гаківниці. Татарські стріли пересилювали тьохкання багатьох куль.
Козацтво напирало.
Морозенко не знав пощади. Він вривався у десятьох. Рука німіє. Шаблюка здіймається і рубає до сідла наліво, шаблюка злітає і рубає до сідла направо. Очі налились кров’ю — він жахливий. Він нещадний.
Легка панська кіннота не витримала. В діло вступила драгунія. Запанцеровані воїни спішувалися, наганяючи страх і відчай. Татари не гнулися. Піша-пішаниця — козацька сірома, підібравши у вбитих списи і шаблі, шукала способу, щоб проткнути ворожим коням черева, звалити рейтарів на землю й дати їм останньої хльори.
Ревнули гармати. Дико, скажено заіржали коні. Битва застогнала.
І тоді, у вирішальний час, полковий писар, осадивши коня, хапнув Морозенка за руку: ядро поцілило в ханський намет. Хан живий, але татарва відступає.
Полковник підвівсь на стременах — на узвишші від ханського намету не було й сліду. Ліве крило оголилося. Королівське військо хлинуло туди, щоб тиснути козаків у болота, до річки. Садять і садять гармати.
Чорним гнівом зайнялось Морозенкове обличчя, і страшні стали його чорні очі: зрада — це поразка. Він відчув її. В грудях похололо. І він заскреготав з люті зубами, наказуючи, вивергаючи слово за словом:
— Вивезти, врятувати гармати!..
Примчав осавул. Його черконуло, зачепило шаблею по правій вилиці. Обличчя кривавилось, кров скапувала з вуса. Він казав:
— Як ти вивезеш? Як ти їх врятуєш? Наше праве крило подалось. Нас загнано в пастку. В болотах нам усім жаба дасть цицьки.
Полковник зняв шаблю, блиснувши нею над головою осавула:
— Мостіть болота возами, кожухами, трупами… На руках, а винесіть гармати! Винесемо, врятуємо — гармати ще прогримлять нашу перемогу над панством, а не винесемо, не врятуємо — самі себе загубимо і нашу справу!
Осавул не злякався погрозливої шаблі. Покусуючи кривавий кінчик свого вуса, прохрипів.
— Винесемо… Врятуємо… — і помчав.
— Ми не здамося, аж ви не переправитесь! — крикнув Морозенко, женучи, пускаючи свого коня в гущу, в самісінький тлум, де бряжчали шаблі й хряскали кості.
Писар не відставав від нього. До його сідла спереду і ззаду були прив’язані два барила, і він весь час запитував:
— Полковий скарб… Що робити із скарбом?
Полковник начеб цього не чув. Врубавшись у ворожу лаву, валив ворогів, і вони падали, як дерево. Повертаючи голову через плече, зрідка кидав:
— Гармати переправляють?
Писар відповів: так, і казав, що козацтво в лещатах.
Морозенко сам це добре знав: відчував на своїй шкурі, як лещата стискаються й стискаються. Він вже не гнав уперед, заохочуючи за собою дужих і сміливих. Він відбивався. Його кінь відступав, важко осідаючи на круп.
«Де мати? Що з нею?..» — майнуло йому. Тинькнула, пролетіла перед очима куля, обірвавши цю думку.
А Морозиха з сліпцем-кобзарем, з обозниками гатили мочарі й твані. Вила королівська артилерія, а вони чавкали в болоті. Гармаші тягли гармати, вимощуючи собі шлях возами, гарбами, січеною лозою, кожухами. Падав кінь і ставав помостом. Падав козак і ставав помостом. Вони тягли гармати по кінських і людських трупах — на той бік річки, на сухий берег. Гнізна зачервонилася…
Під копитами полковницького коня зачавкало болото. Морозенко оглянувся: лещата стиснулися — його полк танув як свічка. Ще залишалося кілька сотень, може, три, а може, й менше, та й ті загнані в трясовину, але він збагнув: регіментова артилерія врятована. Треба битися, треба стримати наступ, щоб хлопці-гармаші відійшли далі, далі. І, піднявши шаблю, крикнув:
— Козак живий не здається!
На нього гнав рейтар — очі хижо блищали з-під налобника. Він відвів назад свою руку, щоб із силою вдарити Морозенка шаблею, але полковника захистив сивоусий козак, вирісши перед ним на своєму коні.
— В битві старий молодиться! — гукнув він і впав, зарубаний.
Чвиркнуло болото — рейтар зупинився. Зупинялася також і драгунія, боячись, що трясовище не здужає витримати її важких обладунків. У ту ж мить залишки полку ступили на шлях, вимощений гармашами й обозниками. Коні по коліна грузли в тванюці.
— Шляхетне панство! Потопимо всіх лайдаків у багні! — це подав клич Ярема Вишневецький.
Рейтари, проте, не зрушили з місця, але легкі кіннотники й навіть піші шляхтичі, відчуваючи блиск перемоги, кинулися, як відчайдушні здобичники.
Козаки накладали головами. Їхні трупи і трупи їхніх коней встеляли й до них встелену тілом гатку.
Вже їх було сотня. До річки пробилося ще менше. Кінь Морозенка витримав: не спіткнувся, не застряг у багні — переплив річку і виніс полковника на той берег. Добувся на сухе писар. Переправлялися ще.
Морозенко пильно зорив на схід: «Де ж гармати?» — вдалині, на обрії тільки хмарка куряви. Тоді він обернувся, глянув на гатку, яка страшно ворушилася, якою гнала шляхта, і буркнув:
— Добре, їй-богу, добре…
Писар його квапив утікати: ще можна втекти!
Морозенко кинув:
— Куди! — зіскочив з коня і нагнав його, але кінь не вступився.
Лави ворожого війська зупинилися півколом за річкою. Загони переправлялися вгорі течії, внизу поодинокі шляхтичі, піші й вершники сягали річки страшною гаткою.