Вожак переможно підняв гадюку над головою, і всі радісно завили. Вони обступили вожака, нюхали гадюку й здивовано перезиралися. І тут… Лисий навіть не зразу збагнув, що то було. Вовкулаки почали хрюкати, показувати одне одному, як вони принюхуються й огидливо відсахуються. Вовкулаки реготали. Густим басом реготали самці, значно вищими, хоча й хрипкими голосами заходилися самиці. Вони ляскали одне одного по плечу так, що кого іншого уже вбили б. Дохла гадюка ходила по руках.
Нарешті вожак відсміявся. Він щось гаркнув, забрав гадюку й пожбурив її за кущі. Та пролетіла просто над головою Лисого і впала на голову Петрусеві. Видно, в Петруся ще не пройшов денний переляк. І то добре. Хтось інший на його місці, мабуть, від несподіванки скрикнув би. А Петрусь тільки заціпенів, боячись поворухнутися.
Вожак знову гаркнув, повернувся й понісся на схід. Зграя кинулася за ним.
Лисий непорушно лежав на місці, поки не заспокоїлося двигтіння землі. Він мало сподівався, що його ідея з гадюкою спрацює. Зрештою, він дуже ризикував. А зараз лежав і не міг повірити, що все обійшлося, що гадюка справді їх врятувала.
— Івасю, ти тут? — почулося з-за дороги.
— Тут.
Івась заворушився, скинув мотузку, Леля підтягла її до себе й запитала Марічку:
— Ну, то як, полетиш?
Але дівчинка була в такому ж заціпенінні, як і Петрусь. Леля пригорнула її до себе, вона обхопила Лелю за шию і так і завмерла.
— Івасю, злазь, — погукала Леля. І коли той зіскочив на землю поряд із нею, додала: — тримай нижню мотузку.
Вона взялася двома руками за перетинку гойдалки, відійшла скільки могла назад, пружно відштовхнулася, розбіглася й полетіла через дорогу з Марічкою на шиї.
«І чого було зразу не дотумкати», — роздратовано подумав Лисий. Власне, він і сам міг би дотумкати, але про це зараз якось не подумалося. За мить прилетів Івась. Він завбачливо прив'язав до руки нижню мотузку, тож їм виявилося нескладно підтягти до себе перетинку, відв'язати її, а потім закинути мотузку на гілку. Нижню мотузку Лисий також відв'язав і обкрутив навколо пояса. Можливо, знадобиться.
Було вже зовсім темно. Йти далі — страшенно небезпечно. А лишатися при дорозі — ще небезпечніше. Пройшовши кількадесят кроків, Лисий виламав велику лозину і йшов, махаючи нею перед собою при самій землі. Загроз було чимало, але гадюки, — мабуть, зараз найстрашніші.
3. Лесик-Телесик
Незрозуміла казка
Два роки Лисий навчався у Інженера найнесподіваніших речей. Він іще й зараз не знав, навіщо, наприклад, він вчився читати. Можна було б вивчити написання трьох-чотирьох необхідних слів, та й годі. Але Інженер наполягав, щоб Лисий читав — і в голос, і сам до себе, ще й підганяв, мовляв, читати треба швидше.
Щоправда, Лисий і не шкодував, що навчився, і що всю книжку прочитав від початку до кінця. Книжка була чудернацька, вона описувала події в світі, який навіть важко собі уявити. Там герой також жив у лісі, але то був невеликий ліс — він увесь уміщався на острові. Героєві жилося там добре, але він увесь час чомусь хотів з того острова забратися на велику землю.
І ще у нього був друг — П’ятниця. Герой звільнив його з рук людожерів. Дуже багато подібного. Але при тому все в цій книжці було не так. Той ліс був зовсім не такий. У ньому було безпечно. Там якщо текла вода, то її можна було пити.
Тут до води було рукою подати, а пити нічого. Та ще й ніч. А вони від спраги не можуть заснути.
— Хочете, я розкажу вам казку? — Лисий подав голос.
— Хочемо, — першою озвалася Марічка. За нею висловили таке бажання й інші.
— Був такий чоловік на світі. Звали його Робінзон. На великому кораблі він плавав по морю.
— А що таке кораблі? — спитала Марічка.
— Кораблі — це такі великі човни. Люди на них плавали по морю. Зрозуміло?
— Зрозуміло. А шо таке поморю?
— Не «поморю», а «по морю». Море — це така вода без кінця й краю. Станеш на березі, дивишся, дивишся, а бачиш тільки воду. Як річка, але без другого берега. Зрозуміло?
— Зрозуміло. А як це — без другого берега?
Лисий замислився. В книжці також не було пояснення цього складного питання. Але прочитавши її, Лисий уже якось сам уявляв собі цю безкраю воду. Тільки от як це пояснити малим?
— Уяви собі річку, таку широку, що кілька днів на човні плистимеш і не допливеш до другого берега.
— А коли ж допливеш?
— А потім іще три дні, і вже допливеш.
— А пити цю воду можна?
— Ні, вона солона.
— А як це солона?
Лисий знову замислився.
— Знаєш, коли подряпаєш руку, на ранці виступає кров. Якщо її лизнути, то вона на смак солона. Зрозуміло?
— Так. А з кого ж це так багато крові, що й за кілька днів не допливеш?
Усі засміялися. Лисий втомлено зітхнув.
— Гаразд, на сьогодні досить казок. Давайте спати.
— Ти ж іше нічого не розказав…
— Завтра.
Запала тиша. Далеко відійти від вовкулачого сліду вони не могли. Не могли далеко відійти й від берегового лісу. Тут також можна було сподіватися будь-якої небезпеки. Але чомусь Лисий відчував, що ця ніч буде спокійною, що ніхто їх не потурбує. Буденно дзвеніли цвіркуни, десь далеко заходився в пісні соловейко. Земля ще зберігала денне тепло. Якби не спрага…
Здається, діти поснули.
— Ти не спиш? — тихенько спитала Леля, і Лисий зрозумів, що це до нього.
— Ні.
— Шо це за таку казку ти розповідав? Я й сама нічого не збагнула. Де ти її чув?
— Це з книжки.
— Де ти бачив книжку?
— У нашому селі. Вона зберігається в старовинній скрині, окутій залізом.
— І ти умієш читаць?
— Так.
— У вас усі уміюць?
Тепер Лисий помовчав. Брехати їй він не хотів. А якщо скаже, що тільки він, зразу виникне запитання, звідки, навіщо і так далі. А там недалеко до мети його подорожі.
— Це ти навмисно вивчився, шоб шось знайти в Руїні?
Як їй вдавалося так про все здогадуватися?
— Ти повинен знайти там книжку? — Леля пішла далі.
— Чого ти на мене образилася сьогодні? — запитанням на запитання відповів Лисий.
— Та… так.
— Ну скажи, чому?
— Просто ти буваєш такий нестерпний, коли відчуваєш себе героєм, таким непереможним переможцем… Усе знаєш, усе вмієш, не відповідаєш на запитання… — Вона помовчала. — Як от зараз. Ти таку таємницю вмієш зробиць на рівному місці… Я від тебе нічого не приховую. А ти все темниш і темниш…
Загалом вона мала слушність. І якби з цього й почала, Лисий, мабуть, розповів би їй усе про те, куди й чого він іде. Але оті її слова про героя… Це було несправедливо. Він не знав, що тут можна сказати, тому просто образився й замовк. Невже й справді він справив на неї таке враження? Чим? Коли? Коли не хотів говорити, що придумав перелітати через слід вовкулаків? Чи коли не хотів сказати, навіщо натер гадюку м'ятою? Але ж він тоді й сам не був певен, чи варто це робити, чи варто ризикувати.
Герой… А що, хіба він не врятував їй життя? Хіба він усіх їх не врятував? І не раз. А вона таке каже…
— Ти справді дуже багато для нас зробив, — знову Леля прочитала його думки. — І мене врятував, і всіх дітей. Без тебе я нічого не змогла б зробиць. Тільки сама загинула б…
«Ну от!» — подумав Лисий.
А Леля вела далі:
— Але ж і ти був не один! Чи вдалося б нам щось зробиць, якби Івась не вказав тобі, де вожак? Або якщо б Марічка не підказала ідею перелетіць через дорогу?..
«Ага. Ти ще про свої заслуги розкажи…» Втім, вона мовчала, і Лисий мусив сам собі визнати, що й вона рятувала йому життя, що вона, а не він, здогадалася, як перенести Марічку через дорогу. Не кажучи вже про те, що їй тепер значно важче, ніж йому. Безперечно, у нього дуже важке завдання, але якщо вдасться його виконати й повернутися… Зрештою, йому є куди повертатися. А їй! А дітям!
— Якшо не хочеш, можеш не казаць, куди йдеш. Можеш хоч уранці встаць і пайти. Ми тобі все одно будемо вдячні… Якби не ти…
Леля замовкла, і Лисий збагнув, що вона просто плаче й не хоче, щоб він по її голосу зрозумів це. Сліз він не виносив.
— Коли я йшов з села, — після паузи сказав він, — присягнувся, що нікому не розкажу куди й чого я йду. Це не моя таємниця. Я довіряю тобі. Але розповісти не можу. Розумієш?.. І не піти не можу. Я уявляю, як вам буде важко без мене…
— Він виправився: — Тобто не тому, що я такий герой, а просто… Просто. Але якщо я не піду, мої односельці загинуть. Вони на мене сподіваються… Мене два роки навчали — спеціально. Розумієш?
Леля мовчала.
— Чому ти мовчиш? То запитання сиплються, як мурашки, а то мовчиш…
Може, їй нічого сказати? Ні, їй напевне є що сказати. Вона ображена, тому й не хоче розмовляти.
— Ще вчора я сподівався, — знову він заговорив, — що як проминемо вовкулачий табір, я залишу вас у безпечному місці, сам піду далі. А коли… А якщо все буде гаразд, то заберу вас до себе в село… Правда, там теж нічого доброго немає. Інакше мене б не тільки не послали, а й не відпустили б нікуди…
— Чому ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? — запитання було несподіваним. Не тому, що така думка не спадала Лисому на розум, а тому, що він взагалі не чекав, що вона заговорить, що сама може таке запропонувати.
— Мені розповідали в моєму селі, — почав пояснювати Лисий, — яким небезпечним може бути шлях туди. А він виявився ще небезпечнішим. А… там, — хлопець усе ж таки не наважився вимовити слово, яке сама Леля так просто вимовляла. — Там іще небезпечніше. Незрівняно небезпечніше! Там можна пройти тільки одному. А може бути, що все так змінилося за цей час, що й один там не зможе пройти. Вам з дітьми туди не можна… Не можна!
— За який час? — спитала Леля.
Ні, на це запитання він відповідати не буде.
— Не хочеш, не відповідай, — вона знову прочитала його думки. — Тоді скажи мені, яке таке місце ти вважаєш безпечним? Де тут нам може бути безпечно? У цьому лісі без води? Чи в тому, де нас розшукуюць вовкулаки? Чи в нашій вьосці, де зараз хазяйнують круки, пацюки й черви?
Лисий мовчав, бо не знав, що відповісти.
— Поки ми разом, ми можемо вижити. — Голос Лелі раптом став твердим і холодним, як шабля. — Якщо ми розділимося… Тоді мені краще відвести дітей до вовкулачого табору. Може, вони й справді дітей не вбивають, а роблять із них вовкулаків. Хоч живі будуть…
Лисий мовчав і мовчав. А що йому казати?
Пити!
Дівчатка не скаржилися, але дивитися на них було боляче. Обличчя змарнілі, губи пересохлі. Спрага, яка мучила їх ввечері, вранці стала вже нестерпною. Про те, щоб у цих пісках знайти джерело, годі було мріяти.
Коли старий Інженер розповідав Лисому про свою подорож до Руїни багато років тому — хлопця тоді ще й на світі не було, — він нічого не говорив про спрагу. Були інші, найрізноманітніші небезпеки, але про брак води Інженер не згадував. Правда, згадував про русалок. І ще — про те, що шлях його пролягав далі на схід, берегом Малої ріки.
Діти знову дивилися на нього так, ніби тільки він може їх урятувати. Лисому згадалася вчорашня розмова з Лелею, і чомусь стало соромно, ніби він цих дітей обдурив. Але він витримав їхні погляди, а потім сказав:
— Тут води немає. Щоб її знайти, нам треба йти на схід. Можливо, доведеться йти досить далеко. До того ж ніхто не знає, які небезпеки на нас там чекатимуть. Але вибору немає. Тому я пропоную одразу ж вирушати в путь. По дорозі треба бути уважними до всього їстівного, що трапиться на шляху. Особливо видивляйтеся ягоди. Тільки нічого не рвіть і не їжте, поки ми з Лелею не перевіримо. Так само й кульбабки, щавель і все таке інше. Воно тут може бути зовсім не таким, як ви звикли. Зрозуміло?
Усі кивнули, але ніхто не вимовив ні слова. Навіть Марічка.
Дорогою Лисий придивлявся до слідів на піску. Їх було дуже мало, і це не могло не дивувати. Втішало те, що слідів вовкулаків вони не бачили зовсім. Але чому так мало тварин тут з'являється?
Інженер розповідав йому, що є такі землі, де взагалі немає нічого, крім піску. Там знайти воду просто неможливо. І все ж якісь тварини там живуть. Тут же хоч і був піщаний ґрунт, але ж і рослинність була — і дерева, і кущі, і трава…
І раптом прямо перед собою, хоч і досить іще далеко, він побачив щось незбагненне. Це нагадувало велетенську коричневу хату, тільки дуже незвичної форми.
Лисий дав знак ватазі, й усі зупинилися. Скрадаючись за кущами, він наблизився, залишаючи відстань безпечною. Ознак життя не було. Та й не могло бути, бо то не хата. Тримаючись віддалік, він почав обходити споруду. Але не пройшов і ста кроків, як побачив іще одну таку ж саму — зовсім близько, кроків за тридцять. Зблизька вона була зовсім нежива. Тепер уже Лисий міг роздивитися, що то велетенська купа іржавого металу. Для їхнього коваля цієї штуки вистачило б на все життя. З цього можна було викувати стільки шабель, скільки людей, мабуть, немає в світі.
Раптом хлопцеві стало моторошно: він упізнав цю металеву річ. Це були санчата, на яких він літав уві сні. Тільки дуже великі. Знизу було щось на зразок коліс, навколо яких іржавою стрічкою напнуто щось, що могло бути полозами. Попереду була довга опущена морда, якою санчата намагалися його вкусити.
Лисий зрозумів, що то якісь чари. Він тричі плюнув через плече й постукав пальцем по стовбуру дерева, біля якого стояв. Почвара не зникла. Але ніби стала ще мертвішою.
Ото й звірина сюди ніяка не ходить. Лисий обійшов і навколо других санчат, а далі побачив іще й іще. На відміну від перших двох, які, схоже, їхали сюди з різних боків, а потім зупинилися, решта стояли дружними рядами, одне до одного мордами. Одні з санчат мали морду, задрану до неба. В такому вигляді вона нагадувала довгу колоду з потовщенням на кінці, що далеко витяглася з голови. Деякі санчата мали зверху по оку, відставленому від тіла, як у їдючої жаби. Стояв їдючий запах іржі й ще чогось — зовсім незнайомого, але дуже неприємного.
Хоч як це йому здавалося дивно, але відчуття небезпеки не приходило. Велетенські іржаві санчата справді нагадували жаб. Тільки неможливо уявити, що вони колись були здатні стрибати.
Лисий підняв з землі невелику палицю, що валялася під ногами, й пожбурив її в найближчі санчата. Палиця пробила тіло й застрягла в дірці. Звідти посипалась іржа. Більше ніщо ніде не ворухнулося.
Вся ватага чекала на нього швидше отупіло, ніж стурбовано. Тільки Леля, видно, хвилювалася по-справжньому. Мабуть, у неї просто лишалося більше сил.
— Шо там?
— Навіть не знаю, як пояснити. Ходімо подивишся.
На його подив, Леля одразу впізнала це місце.
— Григорій… Один чоловік з нашої Вьоски… Він розповідав. Це лишилося ще зі старих часів. Воно все зіржавіло. Чекай! — вона раптом щось згадала. — Тут десь була криниця!
— Що було? — не зрозумів Лисий.
— Ти шо, не знаєш, шо таке криниця?
Лисий не відповів. Леля, щоправда, й не чекала відповіді.
— Це така глибока яма, в якій на самому денці вода. Якщо вона не провалилася за той час. Він тут дуже давно був. Я ще тодзі тільки народилася.
Вона вискнула кажаном, і за кілька хвилин Івась привів дітей.
— Тут нічого живого не буває — все живе боїться іржі й цього масного запаху, — сказала Леля. — Можемо ходиць усі разом.
Вони йшли між велетенськими санчатами, тісно збившись докупи. Діти вірили Лелі, але не боятися не могли.
— Люди, які жили раніше, — тихо говорила Леля, і кожне її слово добре чули всі, — все могли виготовиць — навіць такі величезні залізні візки, які самі їздили. Але для того, щоб зробиць один такий візок, треба було вирубати ліси, вилити в річки брудну воду, випустити в повітря багато диму. Вони хоціли зробиць так, щоб усе за них робили такі візки та інші залізні речі — великі й малі. А ліс усе це терпів, терпів, а потім зруйнував їхні візки й їхні величезні вьоски… І тільки ті люди, які могли вижиць у лісі, залишилися жиць. А решта всі померли…
— А ми не помремо? — спитала Марічка.