— Ні, ми не помремо, — відповіла Леля. — Лесик нас усіх врятує. Правда, Лесику?
Вона прекрасно знала, як його звуть. Якщо ці малі діти не можуть запам'ятати, що його звуть Лисий, то вона ж може!
Забувши про страшні іржаві санчата, діти дивилися на Лисого. Він стенув плечима.
— Якщо сам врятуюся. То де ж твоя вода? — з люттю в голосі звернувся він до Лелі.
Забувши про спрагу, Марічка кинулася йому на руки, він ледве встиг її підхопити й відчув сухі потріскані губи на своїй щоці. Лесик було нахилився, щоб поставити її на землю, але вона міцно вхопилася за його шию. Тож далі він так і ніс її на руках, доки знайшли криницю.
Вода
Це виявилося зовсім не те, що він собі уявляв. То була не яма, а печера, до того ж вона просто вертикально йшла вглиб, і дна не було видно. Лисий скептично подивився на Лелю.
— І хто ж туди полізе?
Вона несподівано розсміялася.
— Туди не треба лізти. Треба туди спустити шось таке, в шо наберецця вода. — Вона помовчала й додала: — якшо вона там іше є.
Вони прив'язали баклажку до мотузки, яку Лисий з учора носив на собі, й почали її повільно опускати в криницю. Коли мотузка вже закінчувалася, внизу хлюпнуло, й Марічка вигукнула:
— Є!
— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — втихомирив її Івась.
— Треба її попіднімаць і поопускаць, — сказала Леля, — шоб баклажка занурилася в воду. Бо так не наберецця.
Лисий посмикав мотузку, внизу щоразу хлюпало, але ясно було, що баклажка в воду не занурюється, а лишається на плаву.
Довелося витягати її нагору. Лисий довго дивився на неї, придумуючи, як вирішити проблему. А решта дітей дивилася на нього. Нарешті він узяв свій ніж, прив'язав його до баклажки й тоді опустив її у криницю знову. Цього разу було добре чути, як вона занурилася й забулькотіла, впускаючи в себе повітря. Коли булькання вщухло, Лисий витягнув баклажку, і вона виявилася повна по вінця.
Марічка відразу простягнула руки до баклажки, однак Лисий її зупинив.
Він понюхав і ніякого запаху не відчув. Потім трохи води вилив собі на долоню й понюхав іще. Спробував на язик. Діти дивилися, як заворожені. Лисий стряхнув воду з руки й витер руку об штани. Помацав долоню лівою рукою. Рука була злегка волога, але шорстка, нічого масного на ній не лишилося. Лисий набрав трішечки води в рот, покрутив її язиком і нарешті ковтнув.
Вода була така чиста й чудесна, що рука з баклажкою мимоволі знову потяглася до рота. Але він зупинив себе і, намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав:
— Непогана вода. Підставляйте свої баклажки.
Знову і знову опускав він баклажку в криницю, переливав воду до баклажок дітей, і ніяк не міг їх наповнити — всі пили потроху, але весь час. Нарешті понапивалися й понаповнювали свої баклажки, але тоді настала черга умивання й миття рук. Терли їх піском, змивали пісок і знову пили воду.
Криниця стояла трохи віддалік від іржавих велетенських жаб. Діти сиділи на піску й дивилися на ці потворні споруди.
— Лелю, а у вашій Вьосці також була криниця?
Леля ще й уст не розтулила, як Марічка вже відповіла запитанням:
— Чому була? Вона й зараз є. Дуже смачна вода.
— А хто її викопав?
— Як хто? — знову Марічка. — Люди викопали.
— Які люди?
— Як які? Лелю, які люди?
— Ви їх не знаєте. Це було дуже давно. Ще до мого народження.
Лисий замислився.
— І за цей час вода не зіпсувалася?
— Ні, звісно. Чого їй псувацця? Звичайно, треба доглядаць, не засмічуваць…
І знову Лисий поринув у думки. Останнє джерело в їхньому селі, можливо, тому й стало таким поганим, що люди зносили сміття в яругу. А коли дощі розмили схили, все й зсунулося в струмок. Потім вичистили русло, але чиста вода так і не повернулася.
— Лелю, а як ці люди, що копали криницю, знали, що саме тут під землею є вода?
— Не відаю… Мабуць, вода є скрізь… Під землею. Тато казав, шо під землею є ріки.
Марічка не могла не втрутитися в розмову.
— А широкі?
— Може, й широкі, — відповіла Леля, — та хто ж їх бачив.
— А якшо ніхто не бачив, то звідки ти відаєш, шо вони є?
— Так казав Григорій.
— А він їх бачив?
Усі засміялися. Марічка вирішила шукати захисту в Лисого.
— Лесику, чому вони з мене насміхаюцця?
— Вони не насміхаються, Марічко, — відповів Лисий. — Просто вони також хотіли про те саме спитати, але не знали як. А коли ти за них спитала, вони й зраділи.
— Так сильно? Аж до усміяння? — звернулася вона вже до інших дітей.
Ті підтвердили й знову розсміялися.
Справді, дуже приємно й легко — отак сидіти на теплому піску, розмовляти й сміятися, просто грітися на сонечку. Навіть нудотний масний запах, який долинав до криниці від іржавих потвор, не міг зіпсувати настрою. Лисий почав думати про те, що непогано було б десь тут влаштувати постійний табір, поступово розбудувати село й спокійно жити разом з цими дітьми. От тільки…
Тільки це безнадійно. У них немає зброї, немає інструментів, немає Інженера, який навчив би будувати не халабуду від дощу, а міцні будинки, немає мисливців, які прогодували б стільки дітей не малиною, а чимось більш поживним і корисним, немає лікаря — сьогодні діти, дякувати, здорові, а що буде завтра, а взимку? А хто збудує печі в хатах?
А що буде з селом, де всі так чекають на його повернення — всі, хто досі вижив…
— Треба рушати. — Він підвівся, й за ним одразу підвелися всі інші, дивлячись на нього зі страхом і надією. Лисий обвів їх поглядом і не зміг вимовити те, що мусив сказати. А вимовив зовсім не те: — У нас попереду довга дорога.
Хатина в лісі
Лисий повів їх на південний схід. Він розумів, що води в баклажках надовго не вистачить, а біля великої ріки шукати її марно. Йти просто на схід — втрачати час. Хлопець відчував, що до злиття річок уже не так далеко. А там по древній греблі — і починається зовсім інший ліс. І до Руїни там іти один-два дні, не більше. Ну, хіба що три — з дітьми. І то за умови, що вони зможуть стільки прожити…
Коли вже сонце хилилося на захід, Лелі вдалося підстрелити пару диких голубів. Голод уже так усім допік, що вирішили розкласти багаття й засмажити їх, хоч голуби, звісно, це не кури. Івася залишили розпалювати багаття, дівчатка заходилися патрати пташок, а Лисий і Леля вирішили патрулювати навколо вогнища, щоб дим і запах м'яса не погукали нежданих гостей. І Лисому одразу вдалося підстрелити тетерку. Це вже був добрий обід!
Лисому зводило живіт від голоду, але першою він послав обідати Лелю, і тепер чекав, поки вона його змінить. Одного вартового, безперечно, було мало. Але він сподівався, що встигатиме ходити навколо багаття й нічого несподіваного не пропустить.
Коли Леля його змінила й він повернувся до багаття, Івась також пішов вартувати.
З'ясувалося, що для Лисого діти лишили цілого голуба. Іще з'ясувалося, що дівчатка, поки смажилося м'ясо, назбирали чимало їстивної трави. Тож обід вийшов на славу. Уже коли він досмоктував останнє крильце, й хлопці викопали досить глибоку ямку, щоб закопати кісточки й золу від багаття, здалеку почувся голос Івася. Голос був неприродно гучний. А головне: Івась, здається, плакав. Це було так несподівано, що всі завмерли.
Лисий дав знак дітям, ті тихенько загорнули ямку й нечутно рушили до Лелі, щоб її попередити. Невже людина?
Лисий обережно рушив на голос Івася.
— То ти ж, мать, геть зголоднів? — долинув до нього солодкий старечий голос.
— Та ні… Я тут голуба підстрелив, засмажив. Смачно було!.. — Івась вочевидь намагався вдавати з себе когось іншого.
— А водички! Водички хочеш? — бабуся відверто прагнула кудись заманити малого.
— Та ні! Дзякую!
— Як ти цікавенько розмовляєш: «Дзякую!»
— Та ні! Я сказав «дякую», а не «дзякую». — Уроки вимови Лисого, здається, подіяли, — у Івася вийшло дуже схоже.
— А де ж ти батьків загубив, хлопчику?
— А там десь у лісі, недалеко!
— То ходім тоді до мене, відпочинеш трішечки, а я тим часом візьму свого ціпка, бо бачиш — зовсім погано ходжу… Та й підемо шукати твоїх батьків.
— Ну то ви йдіць уперед, а я за вами.
— А не стрельнеш у спину, хлопчику?
— А чого б це я став стріляти вам у спину? — Івась просто надривався, намагаючись говорити голосно. — Якби хотів стрельнути, то не чекав би, поки ви спиною повернетеся.
— А й то… А й то… Ти ж добрий хлопчик. Ти ж чесний хлопчик! Ти не стрілиш стару бабу…
Тепер Лисий міг їх бачити. Івась, ніби ненавмисне, тримав арбалета, спрямованого на старезну бабусю, дуже дивно вбрану. Ситуація зрозуміла: Івась не наважився вистрілити в дорослу людину, але не довіряв їй. Тому й затіяв цю розмову на повен голос, аби попередити своїх, не розкриваючи їй, що він не один. Були б із ним дорослі, може, він поводився б інакше. Тут же, як здалося Лисому, хлопчик усе робив цілком правильно.
Бабуся була недобра. Дуже недобра. Але не настільки, щоб одразу в неї вистрілити. Лук Лисого також був напоготові, але й йому забракло рішучості для пострілу. Не вовкулака ж!
Вона обережно пішла вперед, щомиті озираючись і без кінця кидаючи з-за плеча слова, ніби зернятка для дурненького півника.
— А я дивлюся, такий гарненький хлопчик — і сам-один… Хлопчики ж одні не ходять… Чого, думаю, цей хлопчик один?.. Та ще й такий гарненький… Невже, думаю, такі гарненькі хлопчики… Самі ходять лісом?..
Івась притьмом озирнувся, й Лисий тут же нахилив гілку куща, за яким ховався. Івась напевне помітив, бо вже впевненіше рушив за бабусею. І навіть сам почав забалакувати їй зуби.
— А ви ж чого самі ходите?
— А з ким же мені, онучку, ходити! Сама ж я лишилася… Геть сама… Ні онуків, ні дітей… ні діда якого, щоб хоч на печі без діла лежав… Як є одна… У мене добра піч — широка… Ти там можеш навіть упоперек лежати — така широка… І тепла-тепла… Аж гаряча… Такому гарненькому хлопчику сподобається… А чого ж не сподобатися?.. Хіба ж вона погана, піч?..
Мабуть, Івась, якби захотів, міг утекти. Але хто їх, цих бабусь знає. Мабуть, правильно робив, що не намагався втекти. Краще спочатку розвідати, де вона живе, хто така й чого хоче.
Хоч бабусі й було стільки років, скільки взагалі може бути, рухалася вона легко й швидко, при цьому вдаючи немічну. Це все якось одночасно в ній поєднувалося — намагання справити враження немічної і легкість ходи. І це заколисливе бурмотіння, повторення одних і тих самих слів… Зрештою, ще два роки тому вона цілком могла б обдурити Лисого. А тиждень тому — Івася. Але хлопчики вже були не ті, що раніше. Вони добре бачили брехню, одначе ніяк не могли зрозуміти, навіщо вона потрібна.
Вони зненацька опинилися на затишній галявині, посеред якої стояла дуже привітна хатка. Мабуть, для того щоб змії та пацюки не залазили всередину за бабусиної відсутності, хатку було збудовано на чотирьох грубезних стовпах. До дверей вела ошатна драбина.
Заходити до хати не можна ні в якому разі! Але чи то Івась так уже покладався на свій арбалет, чи то бабуся геть заколисала його пильність своїми теревенями, але він слухняно ввійшов слідом за нею. Двері зачинилися. Лисий стояв за кущем і не знав, що робити.
Покатаюся-поваляюся…
Лисий уже хотів бігти до хати, та раптом двері відчинилися, й баба вийшла на галявину. Вона ходила повз драбину туди-сюди, ніби чогось чекала. Лисому навіть було видно, що губи її ворушаться.
«Рахує, — здогадався він. — Де ж Івась? Що вона зробила з ним? Просто зараз вийти з-за куща? Невідомо ж, чого від неї можна чекати. Ні. Краще хай вона поки що не знає, що я тут».
Бабуся хихотнула й подалася до хати. Тієї ж миті Лисий перебіг галявину й сховався під хатою. Шпаринок у підлозі не було. Зазирати в віконце — небезпечно, баба може помітити й щось заподіяти Івасеві. Чомусь Лисий був упевнений: поки що з Івасем усе гаразд. Над головою почувся якийсь стук, хтось щось пересунув. Зненацька баба заспівала. Слів Лисий розібрати не міг, але співала вона дивно, з підвиванням. Сумнівно, щоб Івась витримав такі співи.
Двері знову відчинилися, бабуся спустилася драбиною й подалася до сараю, що стояв під лісом. Тієї ж миті Лисий злетів по драбині й тихо вскочив до хати.
Пахло солодко й дурманно, ніби горіла якась дуже пахуча трава. І справді посеред столу стояла біла зовні й чорна зсередини чашка, в якій щойно щось палили. Зліва була вкрита барвистим коцем лежанка, а справа стояла велетенська піч. Навпроти печі — умивальня. На печі лежав Івась. Арбалет його висів на протилежній стіні.
Лисий кинувся до Івася. Той мирно спав і не хотів прокидатися, хоч Лисий тормосив його й ляскав по щоках. Баба могла повернутися щохвилини. Лук був не дуже зручним у тісному приміщенні, змахнути шаблею також ніде. Лисий схопив зі стіни арбалет і сховався за піч. Йому почало паморочитися в голові, і він зрозумів, що причиною є солодкавий запах. Він притьмом кинувся до чашки на столі — з неї цей запах якраз і йшов. Очевидно, господиня підпалила в чашці якусь дурман-траву, а сама вийшла ніби у справах. За той час, що вона чекала й хихотіла під дверима, Івась і заснув.
«Хоч би й самому не заснути», — подумав Лисий.
Він визирнув у віконечко. Воно виходило на протилежний край галявини, сарайчика з нього не видно. Найпростіше було б вистрілити в бабу, коли вона тільки зайде до хати. Та чи вдасться тоді розбудити Івася? Що то за трава, він не знав, як зняти її дію — також. Треба було втрутитися раніше, не дати Івасику зайти до хати!.. Час спливав, а він так і не придумав, що робити. Рипнула драбина за дверима, і Лисий знову сховався за піч.
Бабуся принесла оберемок дров й з гуркотом кинула їх на підлогу біля печі. Невже їй холодно? Літо ж надворі! Вона вкладала дрова в піч і підвивала:
— Покатаюся-поваляюся, Івашкиного м'яса попоївши…
Лисий за піччю похолов. Він згадав казку, яку йому розповідала матуся багато років тому. Баба Яга! Вона прилаштовувала Івасика-Телесика на лопату й намагалася посадити в піч. А Івасик… Що ж він зробив? Як же він уникнув?.. Лисий не пригадував. Хто б подумав тоді, що зараз би це йому згодилося. Якщо справді існують русалки й вовкулаки, чому б не існувати й бабі Язі!
Але там Івасик точно не спав! Отже, щось тут не так — у цій історії. Що можна зробити?
Перше. Просто застрелити бабу Ягу. Вже зрозумів, що не годиться.
Друге. Зараз вийти, навести на неї арбалет і сказати, що вб'ю, якщо не зізнається, як розбудити Івася. Зізнатися вона, мабуть, зізнається. Але чи правду скаже? Ні. Бабуся брехлива. Правди не скаже.
Третє. Стежити далі й на чомусь її підловити. Легко сказати… Він би й стежив, але, стоячи за піччю, нічого не бачив.
Умивальня! Над нею маленьке дзеркальце. Але воно показує стіну печі між ним і бабою Ягою. Лисий як міг вивернувся й побачив краєчок бабиної спідниці. Вона сиділа навпочіпки біля печі. Видно, розпалювала вогонь. І справді в печі затріщали дрова.
І тут Лисий придумав, як її обдурити.
— Дзякую, — тоненьким голоском сказав він. — Так тепліше.
Баба Яга скочила на прямі, зачепила за рогач, той зі страшним гуркотом упав на підлогу й зачепив затулу. Затула також дзвякнула об підлогу. Не піднімаючи її, баба Яга кинулася до печі й почала уважно придивлятися до Івася.
— Та як же це ти не спиш?.. Чи спиш? Такий гарний хлопчик повинен спати… Мабуть, почулося… Як же не спати такому гарному хлопчику!.. Димку надихався? Надихався. То й спи собі.
Схоже, вона трохи заспокоїлася й заходилася підбирати рогача й затулу.
— Не гриміть так, будзь ласка! — пропищав Лисий.
— Та що ж це таке! — баба знову впустила на підлогу затулу й кинулася до Івася. — Що це ти розбалакався? Тобі не треба балакати. Тобі спати треба.
Лисий побачив у дзеркальці, що баба Яга піднесла руку — мабуть, поторсала хлопця.
— Спиш! І правильно. Треба спати. А як не спатимеш, то боляче буде. Я ж тебе мучити не хочу… Не звірюка ж якась там. Я бабуся добра.