Іван Ле
1
«Рости, рости, клен-дерево...» — співали матері, колихаючи своїх немовлят на сон. Співала її й стара Дорошенчиха в Новосілках. Співати цю колискову їй було тим приємніше, що її невістка, ця запашна, хоч і запізніла квітка в житті сина-генерала, в дівоцтві була Марією Кленовою. З легкої руки Дорошенчихи дитя й прозвали Кленовим листком...
Чудовий травень 1941 року. Благодійну теплоту сонця цієї пори однаково сприймали, благословляючи природу, і в Новосілках на Полтавщині, і в одному прикордонному містечку, назва якого нехай буде захована для поколінь з поваги до військових таємниць, що сприяють обороні Вітчизни.
Ще не настав день з його турботами, але вже кінчався ранок. Навіть у балках потаяли тумани, і в небі невеличкі хмарки якось сором'язливо поспішали до обрію, щоб очистити небозвід для могутнього господаря — для живодайно палаючого сонця.
Генерал-майор Андрій Дорошенко вийшов на балкон-веранду одноповерхового будинку і замилувався тими хмарками. Природно здавалося, що генерал почував себе настільки молодим, щоб мати право захоплюватися поезією природи, на хвилину викинувши з голови складні турботи військового прикордоння. Не випадково й те, що в руках генерала була емблема тої запізнілої його молодечої радості — лапатий кленовий лист.
Високий і ставний, він не лише відчував себе молодим, а й на вигляд для стороннього ока був ще зовсім молодий як для генерала. На чисто поголеному лиці не мав жодної зморшки, і очі грали живими кольорами, навіть коли й були повиті, як і небо в той ранок, хмарками дум, тривоги й смутку.
Та молодість Андрія Дорошенка дочасно зазнала вередливого втручання сивини. Вона настирливо засівала свій рясний посів у його розкішну чорняву шевелюру. Молодість, що не вимірювала броду, не боялася невідомого і прийдешнє оцінювала тільки з погляду його доцільності, ним безповоротно перейдена. Андрій Дорошенко вже знав, що вік людини має свої межі і марно втрачений бодай один з його барвистого разка день вважав злочином...
В руках, крім кленового, він тримав ще й інший, зім'ятий лист. Тримав як гримучу змію, затис як ворога, зіжмакавши в кулаці, неначе боявся, що він ненароком випаде з рук і накоїть гіркого клопоту.
Коли розчинилися двері за спиною, генерал не поворухнувся. Проводжаючи очима хмарки, що мчали по небу, з невимовним зусиллям видихнув:
— Ну? — наче продовжував давню, незакінчену думку чи незавершену розмову.
Штабний офіцер випалив:
— Відомості підтвердилися, товаришу генерал-майор. Тоді Дорошенко, мов розбуджений від забуття, не в
міру рвучко обернувся до офіцера. Той аж знітився, відстороняючись.
— Вона?..— не запитував, а підказував генерал, щоб офіцер мерщій викладав усе, що йому відомо. Кленовий лист ковзнув з рук і круто впав під ноги.
— Вона зосереджується біля кордону, якраз навпроти військ нашої дивізії...
— Хто зосереджується, товаришу майор?— нагинаючись за листком, спитав Дорошенко.— Я питаю не про війська, а про...— генерал аж побожно взяв сирітно впалий під ноги листок.
— Ах, ви про неї... Прошу пробачити, товаришу генерал-майор. Я говорю про шосту німецьку армію. Відомості розвідки підтвердилися остаточно. Фашисти готуються до нападу. Ось ознайомтеся самі.— Майор не хапаючись розгорнув папку, щоб передати генералові матеріали розвідки.— Марія Йосипівна, товаришу генерал, знову прийшла. Цього разу категорично наполягає на розмові з вами.
— Кличте! І... ви розумієте, що під час таких розмов ваш командуючий не потребує свідків.
— Єсть, товаришу генерал-майор.
Про мирний характер розмови годі було й думати. Хоч прекрасні блакитні очі молодої жінки були сухі, мокра, зіжмакана хустка в руках свідчила про те, що вона плакала ще до розмови і, мабуть, кількома нападами.
Крислатий літній капелюх поклав тінь на її обличчя, неначе поділив його: на сухі, запалені, великі, трохи острашені очі з піднятими віями і грайливу, травневим сонцем ополіскану ямочку на правій щоці.
Вона тримала в руках мокру хустку, жмакала її, терзала, щоб не виказувати тремтінням рук свого хвилювання.
— Я все сказала, що знаю. Мені немає чого додати більше. Але, зрештою, нехай би я була й справді німецького походження. Тільки ж походження, Андрію... Андрію Тихоновичу. Походження, якого я не знаю, не пам'ятаю. Що з того?
І таки закусила крайок хустки дрібними білими порфіровими зубами. Довгі чорні вії мимоволі спустилися донизу. Потім знову розкрились, і на них веселкою заіскрилися росинки.
— Що з того, питаєте ви знов і знов? — Генерал не приховував свого хвилювання.— 3 того, звісно, я не роблю ніякого опудала, щоб лякатись, як горобець над коноплищем. Але чому б вам, Маріє... Йосипівно, було не розповісти про це ще до нашого шлюбу? Адже я мав нагоду... Та чого там... Я мав насолоду, коли хочете, щастя слухати, як щиро звучать слова з ваших уст, чорт забирай. Німкеня ви так німкеня... Любов, знаєте, дорога моя...— генерал знов одвернувся до сонця, хмарки зникли геть, і небо манило прозорістю.— Любов — це цілий комплекс почуттів, у тому числі й патріотичних. А Андрій не просто громадянин цієї великої країни, він генерал її війська! Він пильнує її кордони, за якими он зосереджуються німецько-фашистські війська!
Жінка все ще не випускала з дрібних порфірових зубів мокрої хустки. І генерал не міг не відчувати, що твориться за цим жестом, коли він — о горе! — коли той жест щирий...
— Так, генерал, командуючий людськими життями, яким погрожують ворожі танки. Ви повинні розуміти, що коли в тому комплексі почуттів хоч один елемент з якоїсь причини втрачає свій колір емоцій... то і весь комплекс... (що я плету?— картало глибоке сумління) так, весь комплекс втрачає свою гармонійність. Гармонію кохання псує фальшивий приголосок, який зачіпає ще й почуття патріотизму.
— Ради бога, не трудіться такою мудрістю доводити мені, що нашій любові заважає моє походження. Власне, і не воно, а якийсь фатальний збіг обставин...— перервала Марія нервову, ускладнену філософією мову генерала. Рукою поправила під капелюхом золотаву косу.
— Так, заважає. Власне, й не любові — це питання глибші,— а нашому шлюбному співжиттю.— Кленовий лист уже лежав зіжмаканий під ногами в генерала.— Тому я й наполягаю, Маріє Йосипівно, на негайній розлуці... прошу віддати мені нашу дочку Ніну.
— Нізащо! Ти збожеволів, Андрію...
— Ви ще зовсім молода і надто... красива, Маріє Йосипівно.
— Нізащо, кажу вам! — спокійніше і вже впевненіше повторила жінка, не зводячи з пожмаканого листа острашеного погляду великих круглих очей, знов одволожених росою сліз.
— Я звик, щоб мене вислухали до кінця і зрозуміли, перш ніж так трагічно протестувати,— трохи підвищивши голос, але з тою ж інтонацією щирості сказав генерал.— Цей анонімний лист, що, зрештою, покладе край нашим взаєминам, напевне саме на те і розрахований, щоб ми розлучилися назавжди. Я ніскільки не шкодую, що ми зустрілися, побрались і народили таке золоте дитя, Ніночку. Але...
— ...німкеню за дружину собі мати не хочу...— з нотками сарказму докінчила фразу жінка.— Та Ніночки я вам не віддам, товаришу командуючий людськими життями. Я мати Ніночки і не дозволю вам командувати мною, нехтуючи найсвятіші почуття мого серця.
Генерал піймав себе на тому, що нервує, і спробував заспокоїтися. Тримаючись у межах пристойності, він намагався довести Марії Йосипівні, що для них обох було б найкраще саме так — перервати кількарічне співжиття.
Адже як би вона не повертала його фразу, він таки командує прикордонним військовим з'єднанням. Йому держава довірила безпеку в такому найдошкульнішому місці. І раптом ця бездоганна жінка, мати його дитини, виявляється сумнівною громадянкою... Вона — німкеня... А деякі німці он танки виладнують на прикордонні. Може, і на допомогу генеральської дружини розраховують. Спортсменка, дипломований плавець і першокатегорниця з воєнізованих навчань Тсоавіахіму... Невже ворожа розвідка так спритно одружила його з своїм тренованим не лише в спорті, а й у військових справах агентом? Жах...
Після того, нехай і анонімного, листа генерал ще гостріше сприймав найменші натяки на загрозу війни, яка поставала з цілком зрозумілої поведінки фашистсько-німецьких генералів на прикордонні.
І саме тепер, коли Андрієві Дорошенку стали відомі недвозначні маневри фашистських танкових частин на радянському кордоні на підпорядкованій йому ділянці, його все більше охоплювали сумніви і підозри.
Доведений настирливістю і сльозами жінки до найвищої межі нервування, генерал шукав можливості припинити розмову. Йому немає часу. Може б, відкласти десь на день, другий...
Зрештою, треба почекати до повного з'ясування корінної причини їхнього розриву.
— І як би там не було, час непевний, міжнародна обстановка дуже складна, можливий вибух — війна з фашистами. Я мушу забрати Ніночку.
Жінка стрепенулася, немов її пройняв електричний струм. Але не розкрила затиснені уста, не вимовила більше ні слова.
Та й без слів було зрозуміло, що рішення свого вона не змінить. Жінка весь час стояла на одному місці. Сонце знялося вище, і грайлива ямочка тепер сховалася. в густій тіні від крислатого капелюха. Високо здіймалися груди, час від часу зривалися безнадійні зітхання.
Чи слухала вона Андрія Тихоновича, порпаючись вільною рукою в складочці легкої літньої сукні? Але вже напевне не бачила, бо надто далеко по степових гонах і мрійних затїнках блукав її стривожений погляд. Її Андрій так безжально топтав ногами емблему їхньої любові— лапатий кленовий лист...
Ніночці минуло тільки чотири роки. Дитя ще не могло збагнути страшної для нього події — остаточний розрив батьків. Кілька останніх днів дівчинка нервувала, що не приходив «батько Андрюша», не пестив її дужими руками, не називав Кленовим листком, не возив до лісу в автомашині. Було, сидить без шапки, напружений, за рулем, дивиться в простір, а найдорожчу посмішку дарить їй. Машина відкрита, вітер ворушить йому чуприну, грається в шовковому, вже посрібленому руні.
Дівчинка що день, то яскравіше уявляє собі ці подорожування і тим гостріше відчуває батькову відсутність.
Андрій Дорошенко і не збирався тримати дочку при. собі. Всупереч офіціальним даним він не сумнівався, що війна з гітлерівцями неминуча. Йшлося тільки про час, місяці чи, може, навіть тижні відтяжки.
Думав Ніночку відправити на Полтавщину в Новосілки до своєї матері. Там дитя мало зростати і виховуватися. Про виховання не турбувався. Його мати, вже немолода жінка, минулого року ще працювала в колгоспі ланковою. Ніхто не міг закинути їй недостатність щирості в праці. В п'ятдесят шість років Наталка Дорошенко вступила до лав Комуністичної партії.
Андрій — єдиний син у неї. Жінка гартувала самотність працею. Як тільки довідалася про зближення: сина з Кленовою, настирливо радила, навіть просила прискорити оформлення шлюбу. З невісткою вперше побачилася тоді, коли тій так була потрібна допомога літньої жінки. Андрій Тихонович, не питаючи Марії, сам викликав матір і привів її на ту, ще дівочу квартиру своєї дружини.
«Новосілки не такий уже й закуток,— якось писала мати в листі до сина.— Тут можна створити теплий затишок для молодої жінки. Чи робила б щось — дитя мало б догляд. У нас дві школи — нижча й середня. Інтелігенції тої повно. Одних учителів близько трьох десятків. А агрономи! Є і в нас люди, хай неодмінно приїздить з Ніночкою! Що їй з малою дитиною там робити? Могла б і в тості до тебе їздити, ріднішою буде, аякже! А тут і кіно щодня є... Бо, кажуть, таке твориться на світі. А ти ж генерал...»
Так умовляла мати Андрія Дорошенка. 1 він був певен, що мати так само з дорогою душею прийме тепер і саму Ніночку, його дитя, його вимріяне кохання. Але чи схвалить їхній такий раптовий розрив?
А як потрібно було йому вирішити цю складну проблему! Марію, виходить, треба примусово висилати з прикордоння. Куди, з якими документами?
В анонімному листі не сказано, що Марія Кленова, будучи німкенею з походження, якось зв'язана з Німеччиною. Ні на рідню, ані на інші зв'язки в листі не було жодного натяку. Це заспокоювало, коли можна було назвати спокоєм звичайне самозапевнення, що мати його коханого дитяти не забруднена ганебними натяками на шпигунство. Але сама поява такого листа змушувала припустити найгірше.
А що коли Марія Кленова справді винна в загадковім зникненні того пакунка з мобілізаційними документами командування округу і потім такому чудодійному їх «розшуканні» через тридцять годин лихоманкового струсу в штабі?..
З дуже великими труднощами генералові вдалося тоді довести, що його дружина до того не причетна, бо нічого не могла знати про пакунок, та і в штабі в ті дні не була. А вона ж таки була... І не така вже вона наївна в міжнародній політиці. Що виявляла себе радянською, щирою спільницею генерала — то це могло бути тільки спритним маскуванням.
Генерал не знав, радіти чи печалитися від того, що цей анонімний лист не прийшов у той скрутний час. Прихований інформатор знає надто багато, але не все. Він точно виписав цитати з документів, які можна буде перевірити. Генерал і розпочав цю перевірку. Тому й думав, що майор повідомляв його про результати перевірки.
В листі повідомлялося, що безпритульна Марія Йосипівна Кленова незаконнонароджена і має прізвище своєї матері, доля якої «поки що» не з'ясована. «Марія Йосипівна Кленова,— свідчила далі зловісна анонімка,— дочка німецького громадянина, який перебував на радянській землі кілька років, маючи на те якісь скоро-спечені права». Про моральне ж право... Яке там право, коли «напевне ж був агентом німецької розвідки...»
Анонімний інформатор розумівся на законах етики і такту і хоч досить упевнено, але разом з тим і скупо повідомляв дати, коли з'явився німець у Радянському Союзі і скільки прожив. Разом з ним жила дворічна дочка без матері. В листі за виразними крапками та лапками було також економно виписано уривки з копії рішення якоїсь колегії Ревтрибуналу. Німець Жозеф Бердгавер жив у Радянському Союзі, певне, без ніякого паспорта. Може, був якимось політемігрантом, а може,— спритно підкинутим німецьким розвідником. Останнє припущення можна підтвердити кількома прозорими натяками з листів німецької розвідки, оригінали яких є на руках у автора цього попереджувального листа. До того ж Бердгавер згодом утік, уникнувши радянського правосуддя. Але заочно напевне був засуджений до найвищої кари. Є відомості, що після нього лишилася дівчинка, яка добре знала тільки своє ім'я та ім'я матері, радянської громадянки, яка зникла невідомо куди...
Усе це звучало так реально, бо цілком перегукувалося з дитячою біографією Марії Йосипівни Кленової, і Дорошенко не міг далі переконувати себе, що анонімка — це провокація. Було невимовно боляче. Анонімка отруїла йому життя.
Хотілося протиставити всьому цьому свою радянську щирість, свої молодечі груди, широкі плечі і гартовані в боях військові знання та непохитну волю. А свідомість гальмувала на всі гальма, радила обережність і вдумливість.
Для певності, щоб якось полегшити біль глибокої рани, завданої підступним ворогом, генерал почав з'ясовувати істину, розіслав папери, запитання. А в глибині душі відчував, що виправити це особисте лихо він уже не зможе. Надто глибоко дістав ворожий удар.
Небагато німців на прикордонні знало про рішення гітлерівського райху напасти на Радянський Союз. Але верховне командування райху не мало жодних сумнівів, що війна — неминуча. Велика Радянська держава непрохідним муром стояла на шляху до здійснення завойовницьких планів Гітлера.
— Не будемо уточняти, гер Безрух, усе це мені відомо,— помірковано відповідав генерал на одному з ризикованих побачень з резидентом.— Завдання є завдання, і його слід виконувати.
Адам Безрух виконував, старався всього себе вкласти в те страшне завдання гітлерівських генералів. Підступи і провокації — все було на озброєнні. Та в штабах і канцеляріях Гітлера за зачиненими дверима розроблялись інші, дійовіші плани.