Безруха ніхто не попереджав про це, і він досконало розробляв план виконання свого завдання. В прикордонному містечку, за якихось вісім кілометрів од лінії кордону, він влаштувався бригадиром-шляховиком. Ніхто не міг би сказати, що він нероба чи недбалий бригадир. В партійному осередку лежала його заява: Безрух готувався вступити до Комуністичної партії.
Жив він на краю лісу при трасі, біля шляхової дільниці. Повз хату, в якій жила Марія Йосипівна з дочкою, проходив багато разів. Але ніхто ніколи не бачив, щоб він вештався без діла. Безрух завжди з'являвся з бригадою шляховиків, давав вказівки і вирушав на інші ділянки шляху, де його присутність і знання теж були конче потрібні.
В той ранок Марія якось поспішила випустити дівчинку погуляти, бо знов збиралася навідатись до Андрія і таки покінчити з цією справою. Після вчорашньої розмови з ним у штабі вона цілу ніч не спала, але відчувала, що Андрій усе-таки не чужий для неї.
Поралася по хаті, готувала дитині другий сніданок, бо ж Одарка Максимівна ще з учорашнього дня десь пішла до родичів аж на той далекий куток села. Умови нічних перепусток на цьому прикордонні останнім часом надто ускладнилися, жінка там і заночувала.
— Нінусю! — гукнула з порога, як завжди робила.— Ніночко-о!
І не відчула якоїсь тривоги від того, що дитина не обізвалася відразу ж. Ступила за ворота, поглянула з-під руки аж у вулицю до містечка, де гуляла дітвора. Гукати — не почують, краще підійти і забрати дочку.
Ішла, а думками знов була в тій же кімнаті, в якій ще вчора так ні до чого й не домовилася з Андрієм.
— Ви Ніночку шукаєте, тьотю?
Аж йокнуло щось під грудьми від цього дитячого запитання.
— А вона... поїхала до тата, до генерала Андрія Тихоновича,— в кілька голосів повідомили діти.
Дорожня автомашина не була новиною на цих прикордонних лісових шляхах. До того ж вона нічим не відрізнялась од інших, навіть військових машин. Особливо на думку дітей, які в цей ранок бачили її з генеральською Ніночкою на сидінні біля водія.
Хіба вперше їм бачити щасливе від задоволення генеральське дитя в авто? Хто з водіїв штабних автомашин не підвозив малу втішну генеральську доньку? Не тільки діти, але й жінки-сусідки, які знали генеральшу, не мали жодного сумніву, що Ніночку підвозив шофер якоїсь штабної автомашини не лише з дозволу, але й за наказом самого генерала.
Тільки Марія Йосипівна думала інакше. Вона розцінила це як крадіжку батьком власної дочки після невдачі по-доброму домовитися з дружиною про відправку Ніночки до бабусі.
Вантажне авто шляховиків з неймовірною швидкістю пронеслося лісом, звертаючи на якісь просіки, викручуючись поміж столітніми деревами. Така їзда захопила дитину. Машина раптом спинилася десь на краю лісу, не виїжджаючи з гущавини.
— А де ж тато, він полює? — запитала дівчинка в шофера. Шофер хоч і спинив авто, але не виходив з нього, очікувально позираючи навколо.
— Тато буде там, Ніночко,— кивнув головою вперед.— Он той дядя поведе... на полювання.
— До тата? — допитувалася з дитячою настирливістю.
Водій не відповів, вискочив з авто.
— Чого ж воловодитися? Мушу вже бути на базі. Забирайте,— звернувся до майстра Безруха, який квапливо вийшов з просіки.
— Встигнемо. А як вона? — виразно кивнув на дівчинку.
— До батька квапиться.
— Встигне на торг... Значить, так, Вадиме: поставиш машину, а сам приходь. Тебе чекатимуть.
— Може б, порадитися спочатку? Працюю ж без зауважень...— висловив свої сумніви водій.
— Усе одно пропадеш. Забув, чий син, де батько? Дві судимості в батька, чужий паспорт уже в кишені. Думаєш, не докопаються? Неодмінно приходь...
Шофер нетерпляче відмахнувся.
— Забирайте. Дивитись не можу, воно ж вірить нам...
Безрух злодійкувато озирнувся, лапнув за кишеню, де лежала зброя. Коли б не авто, яке конче треба було відвести на дільницю, щоб замести сліди, він значно простіше домовився б з цим водієм.
— Гаразд, гаразд,— стримуючи себе, майже спокійно сказав майстер і відчинив дверцята машини.— Скажеш генералові, що ми з Ніночкою човном приїдемо на риболовлю.
— Скажете, дядю? — допитувалася дівчина, тримаючись за руку Безруха.
Майже в ту мить авто заревіло і, круто розвернувшись між деревами, швидко зникло в гущавині. Дівчинка ще кілька разів озирнулася на. віддалений гул, але «дядя» поспішав і тяг її за ручку геть поміж кущами чагарника.
І другого дня був такий самий червневий ранок. Генерал Дорошенко ночував при штабі. В ранню тіару вийшов на веранду подихати свіжим повітрям перед початком щоденного вислухування інформацій і рапортів військових начальників його з'єднання.
На цей раз ще трималися по долині легкі тумани, повітря мовчало, немов перед бурею. Генерал спустився східцями в невеликий садок, зірвав і пожував вишневий свіжий лист. Терпкий і гіркуватий присмак змусив стріпонутися всім тілом. Озирнувся на гупання.
Його ад'ютант зіскочив просто з балкона-веранди і схвильованим голосом поквапно сповістив:
— За вашим наказом я не впустив до штабу Марію Йосипівну. Вона ображала вас словами.
— Як саме? — різко перебив генерал.
— З дому... зникла ваша дочка, товаришу генерал.
— Що-о?! Зникла Ніночка? — генерал грізно ступив до ад'ютанта. Але той стояв нерухомо і чітко інформував далі:
— Так точно, товаришу генерал. Марія Йосипівна звинувачує в тому вас і на правах матері вимагає повернути дівчину. Пішла в особливий відділ до полкового комісара Дмитрієва.
— Машину! — звелів мужнім, як завжди, впевненим і спокійним голосом.
В ту ж хвилину він залишив штаб. В голові блискавкою пронеслися думки, уривки спогадів про п'ять років такої трагічної своїм фіналом, але щирої й... красивої любові!
Поліз рукою до кишені, шукаючи не знати чого. Може, анонімного листа, щоб порвати його, щоб плюнути в обличчя тому злому інформаторові, висловивши своє ставлениця до його старанно виписаних лапок з крапками, до його мерзенних «фактів»? Чому написано цього листа саме зараз... Що ж це таке?..
Війна!
Так, війна! І ти, генерале Радянської Армії, підступно атакований з тилу, в особистому житті. Ворог уже розпочав свій наступ, деморалізуючи командуючого, щоб згодом пустити й танки...
Андрій Тихонович, сидячи в авто, яке мчало його до особливого відділу частин, обачно озирнувся. Може, хотів перевірити, чи не підслухав хто думку стривоженої людини в генеральському кітелі.
Ця раптова звістка страшенно збентежила його. Звичайно ж, він погарячкував з тим розлученням, не розібравшись, рубав вузли сімейного щастя. Зникла дочка — це непорозуміння. Спокій і розсудливість! Горе, поділене на двох,— тільки півгоря.
Кинути всі сили, щоб негайно ж розшукати Ніночку! Голка це, чи що! Навіть під землею знайде. Невже подали з генерала, щоб порушити його рівновагу в особистому житті... Але війська під його керівництвом усе одно спинять тисячі життів, коли на кордоні справді заворушаться ті фашистські танки...
Та ці муки й погрози нервово збудженого розуму були пригашені, охолоджені мармуровим спокоєм Марії. Од її відчуження в очах Дорошенку раптом стало моторошно.
— Ви забрали мою молодість, а тепер викрали ще й дитину, вбиваєте душу людини, яка так безрозсудно полюбила вас у свої вісімнадцять літ! Я не мала свого дитинства, шукала людини, а знайшла... звіра! Віддайте мені дочку, я мати! — істерично заридала, потопивши в сльозах останні надії й сподівання.
І чи не вперше в житті Андрій Дорошенко на якусь мить таки по-справжньому розгубився. Невже Марія вірить, що він здатний на таку підступність?
Розгубленість, як морська хвиля, бовтнула, приголомшила. Але й освіжила! Дружина тримається з останніх сил, от-от знепритомніє... В наступну мить генерал наказав ад'ютантові викликати лікаря, а сам, не гаючи часу, попрямував до кабінету полкового комісара Дмитрієва...
Ображена Марія Кленова в цю найгострішу хвилину розпачу і горя не прийняла дружньої руки, щиро простягненої Андрієм Дорошенком. А через кілька годин після цього гіркого розриву шлюбу війна застала їх вже ворогами.
2
На півдні Радянського Союзу, в мальовничій місцевості примор'я, жив повним життям піонерський табір. Морський берег тут мав мальовничі кручі, окреме грізне скелля було підмите морською хвилею. З того скелля хмарами злітали птахи при найменшому наближенні небезпеки і знов методично вкривали його, коли небезпека минала. Були тут і романтичні затоки з спокійною гладдю, яку великі морські хвилі ритмічно підносили й опускали. А за кручами, де густий ліс поволі знімався й ген-ген переходив на крутий підйом гори, слалася коса з чудовим золотим пляжем.
Щодня, десь після восьмої години, сюди на косу збиралися піонери і починалося ранкове купання. Засмаглі юнацькі тіла займали частину пляжу аж ген під кручі. Дівчата розкошували «а ближчій половині пляжу. Та хлопці, продершись через скелля з затоки і розполохавши птахів, завжди йшли до свого шляху побіля дівчат.
Чи були дівчата незадоволені з такого грубого порушення табірних порядків? У всякому разі вони висловлювали хлопцям, таким вузлувато сильним, знахабнілим, своє обурення. Та їх протест завжди виливався у веселий гамір, в дівочий ляскітливий сміх і приємні юнацькому серцю словесні змагання.
Часом було й таке, коли в тому гаморі протесту, в хлюпанні водою зароджувалися перші паростки, як цвіт підсніжника, дружби. І ввижалося хлопцям, принаймні мріяли вони і снили тим, як кожен з них рятує в хвилях моря чи в бурях життя свою юну подругу.
Довго з обох пляжів неслися назустріч вигуки, часом і лайливі, але духові юнацькому такі потрібні, легеням такі корисні, майбутньому дорогі, як спогади про .перші підсніжники.
Гуртками лежали в піску, смажилися на сонці і згадували екскурсії в гори, сперечалися про природу того чи іншого камінчика.
Роман, непосидючий будівельник і «хуліган», як прозвали його в таборі, заплющивши на хвилину очі, мріяв про те, як би він рятував Любу Запорожець у непроходимих хащах лісів від нападу звіра чи від розбійників, від страшних гірських гроз. А коли юнак уявляв, що небезпека Любці Запорожець загрожує в хвилях розбурханого моря, він з досадою розплющував очі. На весь табір Роман Гордійчук найгірше плавав!
Зате Ваня Туляков зайняв перше місце з плавби. Своє мистецтво, плавби він невпинно вдосконалював, мріючи про всесоюзні, а може, і міжнародні рекорди. Так, як воду та плавбу, любив він хіба що музику. За час перебування в таборі на дозвіллі змайстрував собі балалайку і охоче грав на вечорах самодіяльності.
На пляжі він здебільшого лежав самотній. Але інколи любив пожартувати, поборюкатися з товаришами. Кремезна постать, сила і спритність, незвичайні для п'ятнадцятилітнього хлопця, зробили його непереможним. І кожен з хлопчаків, на кого падав вибір Вані пожартувати, вважав це за високу честь, хоч по можливості намагався уникнути її.
Друзі Вані догідливо переказували, що дівчата захоплені його плавбою. Та Ваня кожного разу, коли починалася така розмова, грубо обривав її, або мовчки йшов геть і лягав у пісок самотній.
Всі хлопці вважали Ваню дорослим і заздрили йому. Він один на весь табір мав фотокартку якоїсь довгочолої шовкововолесої дівчинки з грайливими бантами на товстих коротеньких кісках. Дівчина всміхалася йому з тої фотокартки дратуючим, посміхом. Ваня відповідав їй тим же і раз на тиждень надсилав дівчині листівку з краєвидами Кримського узбережжя.
До речі, вже слід згадати і ще про двох найбільших друзів у таборі — Олега Павлюка та Юру Бахтадзе. Випадок звів їх у перший день прибуття в табір — їх ліжка стояли поруч.
Характер Олега живив ту дружбу, як живить живодайний струмок розкішні платани на скелястих грунтах. Мрійної заглиблений у пригоди свого невідомого майбутнього, він знайшов в особі Юри співчутливого слухача і спільника. Юра був визнаний серед школярів у себе в Тбілісі як найкращий радіоаматор — знавець законів будови приймачів. З кількох шматків ізольованого дроту, уламків шкільних магнітів та з картону Юра примудрявся конструювати «так званий приймач», як він сам називав своє хитромудре майстрування. А воно таки скрипіло, притулене до вуха, ляскало і навіть подавало цілком виразні звуки музики чи людського го-
Захоплений своїм другом, Олег, зітхнувши, запевняв
— Я, звісно, менший за тебе, мені тільки трохи більше тринадцяти років, і я закінчив ще тільки шостий клас. Але згодом я сам сконструюю автомотор і зроблю собі гоночну автомашину! Я вже знаю всі мотори внутрішнього згоряння. У батька є свій автомобіль, і я... вже керую: ним. Звичайно, батько іноді сідає поруч і... часом стримує мій запал...
Ще нічого не знаючи про початок війни, табір майже в повному складі з керівниками та вихователями повертався з кількаденної екскурсії до гірського озера. Для керівників і вихователів це була нелегка путь. Десяток кілометрів гірського шляху в один і в другий бік, обіди й ночівлі в лісах гір давалися взнаки.
А дітвора не знала втоми. Хлопці кожен раз знаходили щось цікаве поза шляхом. Часом за тим цікавим камінцем чи якоюсь яскравою квіткою треба було дертися на скелю або спускатися в провалля. Дівчатка схвальним сміхом бадьорили хлопців, а вони навперебій, один поперед одного вигадували щось найзахопливіше. І шлях у кілька кілометрів ставав суцільним веселим гамором, жартами та змаганням.
Люба Запорожець, на рік молодша за Романа, може і не вкладала глибокого змісту в його дружнє ставлення. Те, що він майже весь час вертівся біля неї, вона помітила і не приховувала приємності від того. Не було такої квітки, якої б Роман не дістав для неї. Він ставав посеред гірських протічків і спритно пересаджував Любочку з берега на берег.
У лісі, десь перед останнім переходом до табору, було дано команду на відпочинок. Гуртками разсілися на свіжій траві, на каменях, поцяцькованих мохом. Гамір невгавав і на спочинку.
Коля Бондаренко був не такий спритний і непосидючий, як Роман, і нічим не відрізнявся од інших підлітків. А хлопець він був розвинений не гірше за Романа, дужий і плавав добре, причому завжди з Любкою Запорожець навзаводи. Ота плавба Романові не подобалася, а вдіяти нічого не міг. Не подобалося йому й те, що Коля весь час не відходив од Любки, і він своєю невсипущою енергією старався паралізувати намагання Колі якось прислужитися любимиці всього табору.
Під час відпочинку Роман виліз на дерево і ганяв вивірку на невимовну втіху дівчаток, і в першу чергу Любочки Запорожець.
Він не встиг спуститися з дерева, коли побачив, як Коля розіслав палатку і Любка з двома подругами із сміхом та вигуками посідали на неї. Коля сів поруч. І коли Роман констатував цю несподівану «подію», дівчина навіть не помітила його, бо саме видирала в Колі з рук якийсь цікавий камінчик.
З цього все й почалося. Засмучений Роман відійшов до сосни, самотній ліг на свою палатку. Він ні слова не промовив до Любочки і тоді, коли загін рушив далі. Не дерся тепер на скелі по квітки, не пересаджував дівчину через ручаї.
А вона чутливою була, помітила зміну в ставленні. Помітили це й інші. Не обійшлося без того, щоб котрийсь з язикатих не покепкував з Романа. Почали й дівчатка його зачіпати, на сосну за вивіркою якась посилала...
Сміх стояв навколо — Романа він мов голками колов з усіх боків.
Усе й минулося б добре, коли б Любка не підтримала того загального настрою, не відсахнулася б од хлопця.
— Ромко! — кепкуючи, гукнула вона дзвінким голосочком. Аж серце від нього затремтіло в розгніваного хлопця.— Ромко, у тебе живіт заболів, чи що?
Дружний регіт знов підтримав Любку. Аж оторопів Роман від такої несподіванки. Сама ж винна, послала вивірку погонити на сосні, а тим часом з Колею за камінець змагатися почала — тепер ще й сміється.
— Чого там, Романе, соромитися! Я зараз в Олени Максимівни англійської солі випрошу. Принести? — піддав хтось жару.
Так і пішло. Роман затявся і мовчав. Спробував відстати од цього гурту, а гурт теж затримувався. Хотів обігнати, але для цього треба було стрибнути вниз, що означало — знову потішити.