Будьмо справедливі і до Густава — дитяти великих достатків та необмеженої волі. Учився як сам хотів, а у вихованні батьки цілком покладалися на новітні юнацькі загони по школах — «гітлерюгенд». Там не в моді були сантименти, а питання совісті, вселюдської моралі вважалися відсталою і злочинною «метафізикою». Шеф школи — морський вовк, що довго плавав на підводних човнах, капітан першого рангу фон Бісмарк, віддалений нащадок колишнього канцлера Німеччини — винайшов оригінальний засіб кари своїх вихованців. За те, що молодий Густав Пуффер в компанії з іншими вихованцями фон Бісмарка роздягли на вулиці канцеляристку своєї ж школи і одяг повернули тільки в барі за викуп,— мусила роздягнута випити з Пуффером на брудершафт келих міцного вина,— шеф школи наказав у його присутності перед усім класом повторити все від початку до кінця...
Можливо, що такий метод виховання мусив би діяти за класичним постулатом медицини: подібне лікується подібним. Та на Пуффера молодого воно мало зовсім протилежний вплив.
І, виростаючи, він не каявся. А вже ставши командиром загону гідроавіації особливого призначення, дуже часто залюбки виконував завдання командування, які виходили далеко за межі обов'язків морської авіації.
Все це ми розповіли тільки для того, щоб читача не здивувало раптове рішення Гешке послати «штаб» піонерів на гостинець капітанові фон Пуфферу.
Коли унтер-офіцер доповідав йому про цей дивний гостинець майора есесівського загону, капітан стояв біля столу, надівав рукавички, якійсь надміру оббіленій пергідролем мініатюрній дівчині. З того, що капітан навмисне надівав праву рукавичку на ліву, дівчина загонисто сміялася.
— Ну і що ж?— запитав капітан унтер-офіцера, нічого не второпавши через той сміх.
— Наказано відвести їх до вас, пане капітан.
— Так, відвести. І що ж?
— Не можу знати. Може, якось... особливо втопите їх в морі?
Аж тоді фон Пуффер подивився на унтер-офіцера, зміряв його поглядом, від якого тому закололи кольки аж у п'яти.
— Передайте вашому Гешке, що він дурень, а капітан фон Пуффер не акула і не функціонер гестапо... А втім, давайте сюди цей штаб. Хочете, Жюлі, я вам їх подарую?
— Жюлі, Жюлі... Капітан хоче відчепитись од мене і дарує якихось...
У цю мить той же унтер впустив до кімнати чотирьох наших героїв. У Романа був синяк під оком, у Вані на підборідді через губу засохли струмки крові.
Але хлопці почували себе досить бадьоро. Олег навіть невимушено посміхався, побачивши дівчину з такими зіпсованими пергідролем косами.
Капітан зареготав. Його підтримала дівчина, безцеремонно підштовхнута рукою свого кавалера.
— Ну й штаб! Усе ж передайте вашому боягузові Гешке, що він йолоп. Так оце — штаб?
Піонери озирнулися на конвоїрів, розуміючи, що питання не до них стосується. Тим більше, що німецької мови жоден з них майже не знав.
Але й унтер-офіцер сприйняв репліку капітана не як запитання, а просто як констатацію неприємного факту. І теж не відповів.
Капітан і не наполягав. Він думав. Дивився на піонерів, а думав невідомо про що. І коли б унтер не догадався запитати дозволу йти, капітан, мабуть, Ще довго не повернувся б до дійсності.
— Іти? Так, можете іти... А втім, покличте ад'ютанта.— І до піонерів: — Так ви штаб?
Хлопці зрозуміли слово «штаб» і тон запитання. Стверджувально хитнули головами. Юра вийшов наперед, щоб затулити собою Романа з підбитим оком.
— Ми піонерський штаб, а не військовий,— чітко пояснював Юра з виразним грузинським акцентом. Він і не думав виправдуватися. Але можливі неточності в з'ясуванні, хто вони, непокоїли Юру, як непокоїть чесну людину найневинніша неправда.
Офіцер повернув голову до дівчини, запитально дивлячись на неї, і вона негайно ж переклала ту фразу, безбожно перебрехавши останні слова. З того капітан зрозумів, що «піонерський штаб — це те ж саме, що й військова організація з дітей радянських офіцерів».
— Он як! Юні партизани! — вигукнув капітан, неначе знайшов саме те, чого йому так довго не вистачало. Радянські патріоти справді починали то в одному, то в іншому місці дошкуляти наступаючим гітлерівським військам. Слово «партизани» починало дедалі частіше з'являтися не лише в штабній, але й загальновійськовій мові гітлерівців. Воно змушувало насторожуватись і викликало жовчну злобу, особливо в офіцерів.
Увійшов ад'ютант. Коротенькі вусики, що стирчали під самісіньким носом на молодому, майже юному обличчі обер-лейтенанта, свідчили про його далекосяжні симпатії до особи «фюрера».
— Літаки готові до старту, пане капітан гідроавіаслужби! — відрапортував ад'ютант, проскочивши між піонерами.
— Так. Курту Веберу вести авіаескадрилью. Вейгту — її замикати. Старт — зелена ракета з мого літака. До речі, цей штаб,— вказав на піонерів презирливим кивком голови,— нам не потрібен... А втім, передайте про це Вейгту. Пробачте, Жюлі, може справді подарувати вам на пам'ять?
— О, ні, не треба!— відсахнулася Жюлі.
Наші герої чули цю розмову, догадувалися, що говорять про них, але, крім слова «штаб» та прізвища Вейг-та, нічого не зрозуміли. Слухняно повернулися під штовханами унтера, який намагався догодити вифранченому морському льотчикові-офіцеру, і вийшли з кабінету.
Їх повели до моря, туди, звідки неслося двигтюче ревіння двох десятків тяжких бомбардувальників морської авіації. Бомбардувальникам вторило стільки ж заведених моторів винищувачів, які мали прикривати неповороткі, хоч і швидкохідні, бомбардувальники.
Ад'ютант квапився, і кожен раз, коли він спинявся, наджидаючи, хлопцям доводилося підбігати на його пискляві покрикування. Конвоїри теж намагалися швидше здихатися своїх арештантів і не шкодували штовханів та лайливих погроз.
Хлопці аж упріли. Коли підійшли до моря і ад'ютант щось гукнув у простір над хвилями, здалося, що він гукає в домовину. Це було так зване спокійне в бухті, а насправді глибоке й грізне море. Ніякого вітру, а воно коливається гінкими хвилями, немов дихає від тяжкої праці. З того, як конвоїри квапляться, хлопці зрозуміли, що в цих грізних важких хвилях їх чекає страшний кінець.
Ваня підійшов до Олега і потиснув йому руку. Немов хотів сказати: тримайся, авіаторе, бачиш, гідролітаки. Хлопець мав би посміхнутися на підбадьорливий жест товариша. Та Олег страждав, як дитина, несподівано покинута батьками. На очах його блищали сльози.
Роман чомусь узяв собі в голову, що, насурмочившись і дивлячись спідлоба на всіх льотчиків та конвоїрів, він умилостивить їх чи переконає в тому, що в радянських піонерських таборах нема нічого поганого. Він теж помітив ті сльози в Олега, химерно підморгнув йому налитим кров'ю, підбитим оком і похмуро вимовив:
— Не дрейф, авіаторе! Ми піонери... Чув, партизанами назвав, собака!
До берега, де вони стояли, чекаючи своєї долі, під'їхав човен з двома льотчиками, судячи з уніформи. Це їх покликав ад'ютант командира своїм писклявим голосом.
— Капітан передає їх Вейгту!— лаконічно сказав гітлерівець.
— Стривай!— владно гукнув той, що сидів на кормі човна. Хлопці помітили, що і в нього на погонах такі ж позначки, як і в ад'ютанта.— На якого диявола нам ці шкети? Ми беремо великий запас пального.
— А хто каже їх... брати? Капітан наказав передати їх Вейгту.
Олег закусив губу, щоб не заплакати. Але не міг. Йому здалося, що товариші не розуміють ситуації. Хоч німецької мови він теж не знав, але кілька слів розумів — його батько, інженер, чудово володіє цією мовою.
І чомусь виникла певність, що оце вже їм кінець. Тепер нічого не придумаєш. Загибель за якихось кілька хвилин здавалася для нього неминучою.
Їх підштовхнули в човен. На березі лишилися конвоїри і ад'ютант.
Човен рушив. Морська вогкість нагадала Романові пляж піонертабору, скелля з птахами, щебетливі, ніжні дівчачі голоси, Любку Запорожець...
— Ви хто за одні? — спитав з корми льотчик якоюсь ніби й чужою, але разом з тим наче знайомою мовою. Піонери не зразу відповіли, хоч і добрали запитання. Інстинкт велів розібратися, дослухатися до тону, щоб знати, хто саме говорить. Але суворий вираз обличчя льотчика мало пасував до буденної фрази запитання.
— Ми школярі,— відповів Роман.— У таборі були.
— А як же... тен штаб? — допитувався льотчик, не міняючи виразу очей, лиця.
На це вже відповів Ваня, якому здавалося, що саме цьому льотчикові треба сказати все, як воно є насправді, без недомовок.
— Ніякий не штаб. Ми так, граючись, штабом себе оголосили.
— Умгу... Значить, Вейгт утопить...— прорік льотчик жорстоке резюме і ніби з ніяковості відвернувся.
Човеи підходив до великої двомоторної машини. Вона легко й величаво гойдалася на спокійних брижах моря. Гвинти могутніми кроквами своїх трьох лопатей немов у дрімоті втихомирилися, звисаючи над водою.
— Про чехів чулисте, народ такий є?— ще тихше і грізніше запитав льотчик, гостро дивлячись знов на хлопців у повечорілому мінорі дня. Здавалося, що і не побачить він їх за раптовою думкою про власну долю...
— Ми добре знаємо чеський народ. То наші друзі!..— похопився Олег, неначе вчувши в тому порятунок. Навіть сльози витер долонею на щоках.
— Чех ісем!— уже зовсім тихо і, здавалось, пригальмовуючи нерви, вимовив льотчик, хапаючись за поплавці, на яких гойдався літак. І підсаджував по черзі всіх чотирьох, щоразу пошепки вимовляючи: «Савєзніці друзі...» Кожне слово хотів вимовити так, як його сказав Олег.
На борт авіакорабля гукнув товстому, ніби опухлому офіцерові, що показався в дверях:
— Гер Вейгт! Капітан фон Пуффер наказав узяти їх на борт!
Товстий Вейгт вередливо проводжав очима кожного з хлопців і сам до себе висловлював незадоволення командуванням:
— Запас горючого — до Вейгта. Замикаючий ескадрильї — теж Вейгт. Іграшку для фон Пуффера, якихось молокососів більшовицьких возити — знову Вейгт... Пранек! Розпоряджайся ними сам, ну їх до дідька. Все одно в рейсі доведеться за борт викидати.
— Єсть!— надміру звичайно в умовах служби відповів чех.
Зовсім повечоріло. Ескадрилья літак за літаком знялася з моря, взявши курс на захід.
Літак лейтенанта Вейгта піднімався в повітря останнім. Він довше за інших розганявся по морській гладіні і дуже важко, не з одного разу, відірвався од води. Пілот Вейгт незадоволено озирнувся з кабіни, мовчки поглядом висловивши своє незадоволення перевантаженістю літака.
— Пранек!— гукнув він у слухівку до бортмеханіка машини, чеха.— Вантаж фон Пуффера прив'язати або пристрелити. Щоб вони не переходили з місця на місце.
— Єсть!
Пранек у літаку був і за борт-механіка і за стрільця на баштовому кулеметі, а в далеких рейсах підміняв навіть пілота. Спостережливому Юрі Бахтадзе відразу здалося, що чех — досвідчена і точна щодо виконання служби людина. Проте німці при найменшій нагоді намагаються безцеремонно підкреслити свою арійську зверхність.
Навіть і в цьому наказі щодо піонерів Вейгт міг би не зачіпати чеха — він стоїть біля кулемета. Відомо-бо, що ні один борт-механік ескадрильї не стріляє так влучно по ворожих літаках, як Пранек. Саме з-за Пранека, як бортового стрільця, Вейгта завжди лишають замикаючим в ескадрильї.
На борту літака був ще один гітлерівець — штурман. Службу свою знав добре, добросовісно її виконував, але вважав, що тим приносить неабияку жертву на алтар націзму. Не будучи графом, він не скаржився на недостачу друзів з графських синків, які пленталися за ним, приворожені необмеженим багатством його батька. Серед членів екіпажу штурман тримався відокремлено: В рейсі тільки він один ніколи не розлучався з парашутом і кожен раз на стоянках робив масаж плечам. Під час повітряних боїв штурман хоч і брався за ручку свого нижнього кулемета, але ще ні разу ним не скористався.
Проходячи до верхнього кулемета, Пранек оглянув усіх чотирьох. Хлопці сиділи в різних місцях, незручно вчепившись хто за каністри з пальним, хто за трап до баштового кулемета. Юра прикипів у куточку так, що його з першого разу і не побачиш, доки не звикнеш до темряви.
До нього і підійшов чех.
— Боїшся?
— Боюсь? — перепитав Юра, гордо випроставшись і заперечливо хитнувши головою.
Чех не бачив того хитання, пригнувся до хлопця ближче, роздивлявся.
— Я не вперше лечу, пане... чех...
— Пранек я сі зву. З судетів я, цивільний авіатор... Юра відчув, як по всьому його тілу пройшли кольки.
Не спускав очей з льотчика, до болю в голові вдивлявся, як той одвернувся, потім, щось згадавши, ступив до трапа, на ходу виймаючи з кобури довгий маузер. Хлопець спробував притиснутися щільніше в своєму кутку. Про маузер він дещо знав з розповідей керівника стрілецького гуртка. Наміри чеха йому здалися погрозливими. Вони ніяк не в'язалися з тим уявленням про друга, яким здався їм чех з першого погляду. Поволі випростував праву ногу, щоб, коли борт-механік захоче стріляти, штовхнути його в живіт. Судетський чех у гітлерівську авіацію потрапив...
Чех мовчки клацнув запобіжником у маузері і знову замислився. Червона лампочка під трапом, ледве моргнувши, немов розбудила борт-механіка з тої важкої задуми. Він швидко поклав револьвер біля себе і вхопив переговорну трубку, навіть виструнчився за звичкою, слухаючи якісь накази командира.
По тому рішуче підійшов до Вані, що стояв зігнувшись біля обшивки в другому кутку. Ваня відчув, як тяжко дихав чех, ставши зовсім близько. Було вже поночі, і тінь у кутку ховала Ваню від найпильнішого погляду. Що чех лишив і, певне, забув зброю — того ні Ваня, ані інші хлопці, крім Юри, в темряві не помітили.
Льотчик постояв біля хлопця, так само важко дихаючи, як після втомливої праці. Раптом натрапив на Ванину руку, смикнув і показав другою рукою в колі сірого світла з верхнього люка на картонний короб.
— Гладні єсте?— пустив руку піонера,
Ваня нічого не відповів, вирішував. Але сумнівів не було, чех доброзичливо пропонував узяти їжу з того короба і попоїсти.
...Коли хлопці перехватцем доїдали якісь бутерброди, Пранек знов спустився до них від кулемета. Хлопцям здалося, що він схвально посміхнувся. На місце, де лишив зброю, навіть не позирнув. Невже забув?.. Потім якось болісно подивився на всіх і показав рукою на середину підлоги:
— Люк...— безнадійно махнув рукою.
З того жесту Ваня безпомилково зрозумів, що може чекати їх.
А чех знов став біля кулемета, піднявшись на два східці по трапу. Його голова й плечі були в целулоїдній круглій башті.
Летіли довго, хлопцям страшенно хотілося перекинутися хоч словом про своє трагічне становище. Олег кілька разів збирався підійти до чеха і просто запитати його про все. Невже... їх скидатимуть у той люк? Але не наважився не тільки зійти з місця, а навіть поворухнутися. Дивувався Романові, рука якого весь час торкалась ноги чеха. Чому він не заговорить з чехом? Чому не спитає, що затіяли вчинити з ними?
Ішлося ж бо про їхню долю, про життя чи смерть. Кожного з них невідступно переслідували страхітливі думки. Юра кілька разів торкнувся рукою холодної ручки маузера, міркував, навіщо чех залишив зброю. Може, це провокація? Певно ж, саме так і починаються фашистські провокації.
В літаку стало так поночі, що тільки отвір над головами, де вартував чех, ледве вирізнявся блідою плямою, всіяною зірками.
На циферблаті у пілота стрілки показали дванадцять годин. Вейгт по черзі приймав з керма то одну, то другу руку, щоб розім'яти їх. Злегка стукав нігтем по склу приладів, позіхав. Раптом штурман збоку подав якийсь ' знак, Вейгт швидко накинув радіонавушники.
— Вейгт, я — капітан Пуффер. Де ви є? Ви відстали від ескадрильї. Летимо з швидкістю чотириста двадцять... Яка у вас?
— Чотириста, точніше — триста дев'яносто, гер капітан. У мене перевантажена машина.
— Чим? У вас один комплект бомб. Кожна машина іде з двома, гер Вейгт. Спите...
— Сорок каністр пального, четверо ваших трофейних руських. Якісь діти за наказом ад'ютанта, гер капітан.
— Діти? — Вейгт уловив злу нотку в голосі командира.— На якого диявола ви взяли на борт цю шушваль? Відповісте потім... Негайно ж — за борт!
— Єсть, гер капітан! Будуть ще накази?
— Ми прилітаємо в Італію, за півгодини чи за сорок хвилин будемо знов над землею. Сідаємо, згідно з маршрутом, не раніше як через півтори години. Дозволяю в Середземному морі викинути частину бомб, якщо, позбувшись більшовицьких дітей, не зможете набрати потрібну швидкість... Виконання доповісти негайно! Все...