— На які речі? — допитувався Юрко.
— Як тобі сказати… я й сам не знаю, що знайшов.
— Як це так, — не повірив Юрко, — щось знайшов і не знаєш що?
— Так воно, Юрку, і є, — пояснив Олексій, — ловив рибу. Закинув, а гачок за щось і зачепився. Довелося пірнути на глибоке, а там…
— Що там? — зацікавлено запитав Юрко.
Шумейко зиркнув на відкрите вікно, біля якого сиділа Леся і вишивала блузку.
— Давай трохи відійдемо, — запропонував він. — Тобі скажу, а більше нікому. — Олексій знову зиркнув на вікно і почав неголосно розповідати:
— Пірнув я на дно, отам під кручею, недалеко від вашого городу, дивлюся, а на дні лежать два чи три невеличких сейфи.
— Які сейфи? — недовірливо запитав Юрко.
— Металеві, — пояснив Шумейко, — такі собі залізні скриньки. Мій гачок і зачепився за ручку одного сейфа.
— Звідки б могли взятися на дні Прип'яті сейфи? — дивувався Юрко.
— Я так думаю, — почав Шумейко, — пам'ятаєш, як минулим літом німці розбомбили баржу, а на ній були музейні експонати. Їх наші вивозили в тил. Баржа потонула. Тепер повінь, я так думаю, і занесла ті скриньки під кручу. Я хочу їх витягти і заховати у верболозах. Цікаво подивитися, що зберігається в тих сейфах.
— Звісно, цікаво, — погодився Юрко.
— Що знайдемо, — несподівано запропонував Шумейко, — все поділимо порівну. Натрапив я там, — продовжував Олексій, — на станковий кулемет. Лежить під кручею. Треба його витягти і здати в поліцію. За кожен кулемет видають німці кілограм солі.
— Я тобі й так дам солі, — сердито озвався Юрко, — навіщо тобі здавати той кулемет в поліцію?
— Як тобі пояснити — зніяковів Шумейко, — треба якось задобрити поліцаїв, щоб вони чортом на мене не дивилися. Що як знову задумають арештувати та потягнуть в жандармерію? І солі нема. А кулемет понівечений, Одне залізяччя лишилося. — Олексій знову поглянув на відчинене вікно, запитав:
— Галя дома?
— На роботі.
— Славна вона дівчина. Порятувала мене від видимої смерті. І ніяк це виберуся, щоб прийти та подякувати. Гончар теж у тебе на горищі загоряв, рятувався від жандармів. Так неси ряднину, і ходімо зі мною. Підеш?
— Піду. Чого мені боятися?
Юрко взяв у хатині старе, але ще міцне рядно, показав його Олексієві.
— Пригодиться?
Шумейко взяв рядно, помацав його, похвалив:
— Міцне. Якраз таке й потрібне.
Леся вишивала біля вікна й прислухалася до розмови, тривожно зирила на Шумейка. Дивною й підозрілою здалася його поведінка. Розмовляє з Юрком і весь час озирається, немов хвилюється, чогось тривожиться. Колись цей Шумейко приходив з Петром Солодовником до діда Захара, запрошували Лесю на вечорниці, а в неділю на танці. Тоді Шумейко пригостив Лесю смачним гарбузовим насінням, радив їй хутчій перебиратися до Солодовників на квартиру, не мешкати в Берегових. Як не прислухалася Леся до розмови між хлопцями, але нічого не могла збагнути, бо Шумейко говорив притишено, і до неї долинали лише окремі слова. І все ж Леся зрозуміла, що Олексій запрошує Юрка на берег Прип'яті, потребує його допомоги.
Хлопці швидко подалися на берег. Незбагненна тривога закралася в серце Лесі. Вона відклала шитво, вибігла на подвір'я, відв'язала Люкса і, притримуючи його за повідок, рушила слідом.
Хлопці йшли по стежці, обсадженій високими соняшниками, і про щось розмовляли. Вони вийшли на берег і повернули до кручі, схованої за густими верболозами. Перед кручею пролягла простора галявина. На ній Юрко побачив приземкуватого Сергія Булаха, рудого, як жар, Йосипа Шаповала, а з-за їх спин виглядав Петро Солодовник і мстиво посміхався. Мовляв, впіймався, довірливий дурню, тепер уже звідси не випорснеш.
Сергій Булах та Йосип Шаповал, з кам'яними непроникними обличчями, поволі наближалися до Юрка, замикали коло. Юрко стривожено озирнувся. Шлях до відступу заступав Шумейко. Він тримав невеликий, замашний металевий прут, який невідомо звідки опинився в його правій руці. Шумейко розставив ноги, махнув прутом, мовив загрозливо:
— Наша підпільна організація «Патріот Батьківщини» засудила тебе, карателя і фашистського холуя, до страти. Зараз ми виконаємо цей справедливий вирок. Загорнемо твій труп у рядно, прив'яжемо до ніг гирю — і пустимо на дно Прип'яті.
Петро Солодовник витрусив з мішка двопудову гирю і шматок міцної конопляної вірьовки. Сергій Булах кинувся на Юрка, хотів ударом кулака збити з ніг, але той вивернувся, блискавичним прийомом звалив нападника на землю і наніс сильний удар Шаповалу, від якого той ледве втримався на ногах, важко дихав і безтямно поводив посоловілими очима. Тепер на Юрка накинувся Шумейко. Він замахнувся сталевим прутом, і Юрко ледве ухилився від страшного удару. Шумейко готувався нанести ще один удар. Юрко не став його чекати і кинувся бігти до Прип'яті, щоб пірнути й затаїтися десь під берегом. Але Солодовник кинувся йому навперейми, упав під ноги, звалив Юрка на землю, підхопився і, як той шуліка, накинувся на свого ворога. Солодовник притис Юрка до землі коліньми і почав душити. Він гукнув Шумейку:
— Давай гирю! Приголомш його шворнем!
І в цю мить неподалік пролунав відчайдушний вигук Лесі:
— Люкс, фас!
Вівчарка з розгону налетіла на Шумейка, повисла в нього на грудях, звалила на землю, прокусила руку, в якій той тримав металевий шворень. Люкс залишив Шумейка, скочив на спину Солодовника, відірвав його від Юрка, загрозливо клацнув зубами біля самої горлянки і тут же збив з ніг Шаповала, який ніяк ще не міг отямитися після Юркового удару і не брав ніякої участі в подальшій сутичці.
Люкс метався від одного поверженого нападника до іншого, клацав зубами, загрозливо гарчав.
Юрко поволі підвівся з землі, важко дихаючи, схопив Люкса за ошийник, наказав:
— Перестань, Люкс, назад!
Коли пес трохи вгамувався, Юрко, тамуючи хвилювання та обурення, звернувся до нападників:
— Даремно ви мене хотіли втопити, хлопці, не вбивав я партизанів і не палив партизанське село Дібровне. Все це брехня! Ідіть додому і не робіть більше дурниць. Подумайте над тим, що я вам сказав. Аби я був продажною шкурою — то я вас зараз спровадив би в поліцію, а звідти вам одна дорога — в жандармерію. І нікому не розповідайте про цю бійку. Вам же буде краще…
Хлопці піднялися з землі і, похнюпивши голови, пішли берегом до Сорочиної левади.
— Навіщо ти їх відпустив? — стривожено запитала Леся. — Вони знову нападуть на тебе, підстрелять або втоплять, четверо на одного. І Петро… як же він посмів таке вчинити! А я думала…
— Що ти думала? — Юрко очікувально зиркнув на дівчину.
— Вважала його за чесного хлопця, навіть жаліла, ніби винуватою себе відчувала.
— Спасибі тобі, Лесю, — зворушено мовив Юрко, — якби не ти, лежав би я зараз на дні Прип'яті з гирею на шиї. І Люксу спасибі. Ніколи не думав, що вівчарка має таку страшну силу.
Юрко нагнувся, погладив Люкса, який лежав на траві, поклавши голову на витягнуті лапи, і відданими очима дивився на Лесю. Хлопець теж звів погляд на дівчину:
— Ти моїй матері нічого не розповідай, хай не переживає. У неї й так клопоту вистачає. — І далі поцікавився: — А як ти тут з Люксом опинилася? Хто тобі розповів про нападників?
— Ніхто мені нічого не розповідав, — схвильовано відповіла Леся, — коли ти говорив з Шумейком, я відчула в його словах щось недобре. Не сподобався він мені. Отож тільки ти з ним пішов, я за Люкса — і слідом за вами.
Юрко знову з вдячністю глянув на дівчину. Так хотілося підійти до Лесі, глянути в її блакитні очі. Не посмів, посоромився.
Але, мабуть, дівчина зрозуміла його думки, його стан, сама підійшла до Юрка, взяла за руку і тихо промовила:
— Ходім додому, Юрку!
Деякий час вони йшли берегом Прип'яті мовчки. Люкс біг попереду, сторожко приглядався до кущів верболозу, часом зупинявся, насторожував гострі вуха, ловив ледь чутні звуки. Пес оглядався на Юрка та Лесю, ніби хотів їм сказати: «Можете нікого не боятися, коли я з вами».
Нарешті мовчанку порушила Леся:
— Знаєш, що я надумала, Юрко. Давай завтра підемо та розпитаємо про Червону красуню. Мене дуже зацікавила доля цієї дівчини. — Леся несподівано зупинилася, поглянула Юркові у вічі:
— Вона якось навіть наснилася мені, і знаєш, що вона сказала? «Найбільший скарб в людині — вірність». Правда, дивний сон? Ти якось говорив, що у сільського вчителя є портрет Червоної красуні. Ходімо подивимося на нього.
Юрко одразу погодився.
— А чого ж, коли ти хочеш — сходимо. І вчителя мені треба провідати. Він колись же мого тата вчив.
Другого дня вранці, після сніданку, Юрко сказав матері:
— Хочу провідати Олександра Васильовича. І, може, щось про Червону красуню довідаюсь.
— Піди, — погодилася мати, — віднеси йому трохи солі. Галина Іванівна збиралася на роботу, почула розмову про Червону красуню, незадоволено зауважила:
— Нема тобі чого, хлопче, робити, так ти й займаєшся всілякими дурницями. Навіщо тобі Червона красуня? Краще привези діду Захарку дров. Зима не за горами, а в старого порожня повітка. І жито дідові треба змолотити.
— Привезу дідові дров, — пообіцяв Юрко. — Нам теж паливо потрібне. От заодно й завеземо, а сьогодні провідаю старого вчителя. Хай і Леся зі мною. Дозволите?
Лесина мама здивовано кліпнула очима:
— Мабуть, щось у лісі здохло. Почав Юрко в мене дозволу питати. Ідіть та будьте обачні, не підходьте й близько до палацу.
Тільки-но Леся з Юрком вийшли на вулицю, як Юрко пояснив:
— Зразу підемо до Олександра Васильовича, а потім навідаємося до Пампушки. Прадід учителя був панським художником, малював портрети. Вчитель збирає різну старовину, мріє створити в селі музей. Він і тата мого колись учив. Вони разом досліджували старі каменоломні, підземний монастир, шукали сховану ченцями древню бібліотеку.
— Яку? — поцікавилася Леся.
— Давно колись, — став розповідати Юрко, — як на нашу землю напав хан Батий, то його орда обклала Київ. І кияни, ризикуючи життям, вивезли з обложеного міста бібліотеку, сховали її в старих каменоломнях неподалік нашого села. Там уже тоді був підземний монастир. Кочівники пограбували монастир, вирізали ченців, і ніхто не знає, де лишилася схована бібліотека. Учитель і шукав її, мріяв знайти древні книги.
— Може, все те вигадки, — засумнівалася Леся.
— Може, й вигадки, — погодився Юрко, — але підземний монастир справді існує. Я був у ньому. Там багато кам'яних келій, і всі вони ще не досліджені. Є там і таємничі схованки. Ченці ховали в них своє добро, як набігали кочівники.
— А в учителя є портрет Червоної красуні? — поцікавилась дівчина.
— Невеличкий, — пояснив Юрко, — а великий, на якому Червона красуня зображена на повен зріст, знаходиться в підземеллі.
— У якому підземеллі? У старих каменоломнях?
— Я ж тобі колись не раз казав, що портрет Червоної красуні намальований у підземеллі. А підземелля — під палацом, там з давніх-давен старі виробки лишилися. Пани влаштували там свої схованки, поховали в них різне добро, а Червона красуня оберігає всі ті скарби. Пам'ятаєш, дід Матвій нам про це розповідав? Крізь ті кам'яні світлиці можна і в палац проникнути.
Дівчина зупинилася, подивилася на Юрка так, як дивляться на нерозумного підлітка, що наслухався казок про жар-птицю і тепер збирається в ліс, хоче піймати ту чарівну пташку.
— І ти, Юрку, справді віриш казці про скарби Червоної красуні?
— Звичайно, вірю. Я знаю, що це не казка, а справжня дійсність. Є портрет Червоної красуні, і він вартує скарб панів Хоткевичів.
— Як же портрет може вартувати скарб? — недовірливо мовила Леся. — Ти сам подумай, що говориш! Хай дід Матвій вірить у чудеса! Не може портрет нічого оберігати. І не варто тобі справді витрачати час на розгадування давніх вигадок.
— Треба, Лесю, розгадати. Від них багато чого залежить.
— Чого? — розвела руками дівчина. — Хай навіть пощастить знайти купу панського золота. Навіщо воно нам?
— Потрібне! Партизанам. Тільки тут не в золоті справа. У палаці, — Юрко притишив голос, — шпигунська школа. І якби проникнути непомітно через підземелля — всіх диверсантів можна буде голими руками взяти. Маєр довірив мені таємницю фальшивомонетні і сказав: «Якщо ти розголосиш про це хоч одній живій людині, — всім вам буде капут». Маєр слів на вітер не кидає. Фашист хоче проникнути в підземелля, хоче поживитися скарбом пана Хоткевича.
— Даремно ти переживаєш, — поспішила заспокоїти дівчина Юрка, — нічого нікому я не скажу. Тільки дивно мені слухати про всі ці таємниці. Так і уявляєш кам'яне, похмуре підземелля, портрет Червоної красуні.
Поблизу великого будинку під зеленою бляхою Юрко зупинився.
— Ось тут і живе вчитель. Дуже гарна людина. У нього величезна бібліотека, багато картин. Тут перед тобою, як жива, встане історія нашого села. І ти тоді зрозумієш мене, збагнеш, чого я так люблю і шаную людей, які колись жили на цій землі, і хочу про них побільше знати.
Зайшли на подвір'я, піднялися на високий ґанок, постукали в зелені, візерунчасті двері. Їх відчинив високий сухорлявий чоловік з гострою сивою, аж білою, борідкою. На його засмаглому обличчі молодо й допитливо зоріли великі карі очі. Він запросив гостей до хати, закрив на защіпку двері. Юрко привітався, поклав на стіл вузлик з сіллю й став пояснювати мету їхнього приходу.
— Моя мати просила вас показати нам картини, вона говорила, що у вас є і портрет мого прадіда. Нібито він дуже схожий на мене.
— Про батька нічого не чути? — запитав учитель.
— Ні, — тихо відповів Юрко, — як пішов на фронт, так і нема про нього ні чутки, ні звістки.
— Твій тато, — сумно проказав учитель, — був моїм найкращим учнем. Жаль, що мене не послухав і не вступив на історичний факультет. Правда, й час тоді був непевний, шаблею доводилося утверждати історію. — Він вибачливо посміхнувся. — Що ж це я приймаю гостей на кухні? Постарів. Зрадів вашому приходу і забув запросити до світлиці. Заходьте. Тут у мене зберігається родинна картинна галерея. У нашому роду було кілька художників. Я теж трохи малюю, хоча й не можу похвалитися якимось успіхом. Мій прадід розмальовував палац, місцеву церкву, підземні кам'яні світлиці під Білою вежею. Тільки вони затоплені водою. Затопив їх пан Хоткевич, як тікав за кордон, і всі розписи мого пращура загинули. А, кажуть, гарні були ті картини, хто їх бачив — захоплювався. Є в мене, Юрку, й портрет твого пращура Франца Берегового. Дуже великими друзями були художник Максим Заворицький та механік Франц Береговий. Обом їм і вкоротив віку пан Хоткевич, позбувся небажаних свідків.
У світлиці на стінах висіли великі й малі картини. На них були зображені селяни й селянки, козаки з довгими оселедцями на виголених головах, московські стрільці, солдати, жінки, бабусі з добрими лагідними обличчями та строгі задумливі сивобороді діди. Помітив Юрко і портрет Червоної красуні. Дівчина була зображена на весь зріст, стояла серед дозрілої пшениці, в якій квітували маки та волошки. Через лан пшениці пролягла бита дорога, обсаджена високими вербами. На пагорбку видніється невеличка криничка. І дівчина в пишній, пурпуровій туніці пильно дивиться в далечінь, ніби чекає когось і ніяк не може дочекатися.
Над колосистою пшеницею, над червоними маками і синіми волошками, над рясними верховіттями крислатих верб, на тлі голубого неба, повисли прозорі хмарини.
Юрко підійшов до портрета Червоної красуні, запитав:
— Хто ця дівчина? Чому вона одягнена в такий незвичний одяг? І хто намалював цю картину?
— Дівчина? — учитель посміхнувся. — Тій дівчині, хлопче, вже більше ста років. Жила вона в нашому селі ще за часів кріпаччини, а ім'я її та прізвище — Катря Загорулько. Замучили її колись пани, бо була дуже вродлива, горда, мала волелюбну вдачу. Не вміла гнутися, плазувати перед панами, не захотіла покоритися своїй долі. От мій дід, Остап Заворицький, і намалював її — Червону красуню.
— А чого її звали Червоною красунею? — поцікавився Юрко. — І коли ваш дід зустрічався з цією дівчиною?