Жінка заспокоїлася, запитала Катю:
— Віднесла передачу?
— Не приймають сьогодні, тіточко, — зітхнула дівчина. — Всіх порозганяли, сказали завтра принести.
Жінка зблідла, ще міцніше пригорнула до себе дітей, з усієї сили намагалася стримати сльози, що зрадливо зблискували на її довгих віях.
Катя вийшла з Юрком на вулицю.
Свічка годував коней, побачив Юрка, гукнув:
— Ну, побули в твоїх знайомих, а тепер поїдемо до моїх. Мені ліки треба взяти у знайомого аптекаря.
Юрко подивився на дівчину, відповів:
— Так ви їдьте за ліками, а я тут побуду.
— Хай і так, — кивнув головою Свічка, — я через годину буду.
— Добре, — озвався Юрко і взяв Катю за руку. — Ходімо, походимо по вашій вулиці, бо я і її толком ще не встиг роздивитися. Та й не буду полохати вашу родичку, бо вона на мене, як на чорта, дивиться. Далися їй узнаки гестапівці. Давно арештували її чоловіка?
— Тиждень тому, схопили вночі — і в тюрму. Провокатори проникають в підпілля і видають наших людей. Тітчин чоловік був членом підпільного райкому партії. І натрапив на зрадника. Недавно записку передав з в'язниці, у якій написав, що їх видав Рудий, що його всім треба остерігатися.
— Рудий? — схопився Юрко. — Як ти сказала? Який Рудий?
— Звідки я знаю? — знизала плечима Катя. — Так дядько Павло у записці написав.
— Дивно, — тамуючи хвилювання, мовив Юрко. — І в наших місцях теж діє провокатор під кличкою Рудий. Невже він і сюди свої щупальці простягнув?
— Все може бути, — зауважила Катя. — Ходімо розпитаємо тітку Марину, вона більше знає.
Зайшли в кімнату, й Катя запитала:
— Чи правда, що дядька Миколу видав Рудий? Тітка аж здригнулася від цих слів:
— Навіщо тобі про це знати?
— Я Юркові розповідала, а він каже, що і в їхній місцевості діє Рудий.
Жінка повернула змучене обличчя до Юрка:
— Ти звідки?
— Є таке село Відрадне на Прип'яті.
— На Прип'яті? — перепитала жінка. — А ти чув таку назву: Васильківські Дачі?
— Так, це виселок такий, неподалік нашого села, там партизанський край.
Жінка пильно оглянула Юрка й звернулася до Анастасії Іванівни:
— Рудий з Васильківських Дач! Це я точно знаю! Він всіх і видав. Двадцять підпільників через нього загинуло. І мій Павло у в'язниці опинився. Цей Рудий запроданець, фашистам служить. Тепер і цей звідти приїхав!..
— Та ти не бійся Юрка, — заспокійливо сказала Анастасія Іванівна, — він наш хлопець. Ти розкажи про Рудого.
— Що ж я розкажу, — продовжила стомленим голосом жінка, — хіба я знаю того Рудого? Якби знала — то пішла б і очі видрала, щоб він на віки вічні осліп і оглух!
— Заспокойся, Марино! І розкажи, що знаєш.
Випивши води, жінка почала розповідати:
— Жили ми на Кузнецькій вулиці, біля вокзалу. Приходили до нас люди з тих Дач, ночували, щось приносили. Потім прийшли гестапівці, забрали Миколу. Є в нас один знайомий, він і розповів, що навів на нас німців Рудий, той, що приходив з Дач.
Ще казав знайомий, ніби той Рудий з оточенців, видає себе за прикордонника.
Юрко вийшов з Катею на вулицю, сказав схвильовано:
— І в селі страшно жити, а в місті ще страшніше. Ніде від фашистів немає порятунку.
…Свічка повернувся через півтори години, розповів, що його затримали патрулі і ледве не забрали всі припаси разом з возом, а самого хотіли запроторити в кутузку.
— Ледве відкупився, всі яйця віддав і пляшку перваку на додачу. Тепер без тебе, Юрко, нікуди й рипатися не буду, бо наторгуємо дідька лисого!
— Гаразд, Трохиме Сергійовичу, зараз же їдемо в монастир, розпитаємо, може, нам на постоялий двір і потикатися не можна.
Свічка зупинився біля брами Покровського монастиря, і Юрко пішов шукати послушницю Серафиму. Невдовзі вийшла Клара, яка жила в монастирі під іменем послушниці Серафими, низько поклонилася:
— Раді вас бачити в святій обителі. Мабуть, привезли вісточку від отця Никодима?
— Так, — зам'явся Юрко, бо не знав, як йому назвати Клару, по імені не годиться, бо навколо стояли черниці та послушниці. — Отець Никодим передав вам трохи борошна на проскурки.
— Спасибі отцю Никодиму, — подякувала Клара.
— Тож прошу забрати передачу, бо я не знаю, куди її віднести. Ми тут біля брами стоїмо.
— Спасибі, — ще раз сказала Клара. — Зараз я лише запитаю дозолу в сестри Пелагеї.
Клара метнулася в будинок і тут же вийшла з нього.
— Ходімо, пане, я заберу передачу!
Коли вийшли на подвір'я, Юрко став розповідати Кларі:
— Отець Никодим дуже просить приїхати Павла Бендеберю. Він мусить прийти в село Калюжниці й запитати там знахаря Валентина Кузьменка. І запам'ятай пароль, — Юрко переповів пароль, уточнив: — Запам'ятала?
— До останнього слова. Як там батько?
— Працює! Рана загоїлась. І фашисти не чіпають.
— Передавай привіт. У нас все гаразд. Живемо на твої марки. Спасибі.
— Я тобі ще борошна привіз, сала, банку меду. Юрко вручив Кларі торбу з борошном, запитав:
— Може, допомогти?
— Не треба, я сама!
— Зачекай! — озвався Свічка. — Тут ще є деякі твої припаси!
— Хай лежать, — відповіла Клара, — потім віддасте.
Клара швидко повернулася, сіла на віз, скомандувала:
— Поїхали! — І тут же зняла з Юрка пілотку, провела рукою по чуприні: — Гарний у тебе чуб виріс! Не гніваєшся на мене! А я тебе вбити хотіла. Як ішла поряд з карателями, все камінь шукала, думаю, візьму і вдарю оцього молодого по голові…
Через годину коні зупинилися біля знайомих воріт. Господар запросив гостей до світлиці.
Клара взяла свою передачу, сказала Юркові:
— Проведи мене трохи.
— До чого ж тепер послушниці дивні пішли, — не витерпів Свічка, — самі до хлопців липнуть!
На вулиці Клара віддала кошик Юркові:
— Пронеси трохи, бо важке. Передай батьку — в Київ нехай і не заглядає. Йдуть арешти. І ще передай: гестапівці затіяли провокацію проти вашого партизанського загону, хочуть кинути тінь на лейтенанта Вершину.
— Як?
— Ніби його дочка — зрадниця і видала своїх подруг-підпільниць на ворожому аеродромі.
— Так дочка ж Вершини загинула! Ще восени сорок першого!
— Я передаю те, що доручено, а більше нічого не знаю, — зауважила Клара.
Юрко віддав Кларі кошик, дістав з кишені пачку марок.
— Візьми й гроші.
— Спасибі.
Коли він вернувся, у світлиці за столом сидів господар хати та Свічка, обідали й розмовляли:
— Хапають німці людей, — розповідав Тимофій Гнатович, — і без суда та слідства спроваджують в Бабин Яр. А ви чого приїхали?
— Треба до твого дружка людей направити і прихопити залізяччя, — відповів лісник.
— Гроші у вас водяться?
— Сім тисяч марок.
— Багато живете. Як є гроші — то буде й товар. Ми тут встановили зв'язки з одним німцем, керує військовими складами. Такий п'янюга, що й світ не бачив. Кожен день п'є, і подавай лише коньяк. От ми й торгуємо. Ми йому гроші, а він нам — товар.
— Ми й на ринку думаємо трохи поторгувати, — подав голос лісник.
— Торгуйте, а післязавтра поїдемо. Я вас проведу до села Чмирі, бо там приховані водолазні обладунки. Глибоко баржі лежать?
— Глибоко!
— Бендеберя з братом дістануть.
Після сніданку поїхали на ринок. Свічка заходився продавати картоплю. І не стільки продавав, як роздавав голодним, худющим жінкам. Ходили радянські карбованці та троячки і окупаційні марки. Три картоплини — карбованець. Яйце — десять карбованців. Кілограм сала — вісімсот карбованців. Ніби ті полохливі горобці, бігали по ринку голодні діти. Свічка дістав хлібину, порізав на невеличкі шматочки, покликав дітей:
— Ідіть сюди, я вас хлібом пригощу.
Хлопчаки оточили віз, розібрали хліб і тут же заходилися жувати, світили голодними очима.
— Голод, — озвався до Юрка Свічка, — не свій брат. Іди, Юрку, купляй, що треба, а я стерегтиму воза. Не забудь і про мою Оксану, бо без покупок мені наказано не з'являтися.
Юрко купив одяг, взуття, виторгував Оксані спідницю та гарні чоботи, і поїхали ночувати до своїх господарів.
— Як торгувалося? — поцікавився Тимофій Гнатович. — Скупилися?
— Скупилися, — відповів Юрко.
— І ми скупилися! Придбали краму на три тисячі марок, а тисячу взяли за комісію. І вам вигода, і нам користь! Продали нам фашисти чимало добра із своїх складів, трохи ми самі позичили, і все оформлено на найвищому рівні. Документи в повному ажурі. Це ж вони що придумали? Крадене зі складу здають своїм землякам в комісійний магазин, а ті оформляють так, ніби одержали його з Німеччини. І продають всім, хто бажає. Тільки ціни дуже високі. Сьогодні начальник складів запропонував купити п'ятдесят шинелей і тридцять пар чобіт. Довелось відмовитися — непевне діло. А сірників, солі, мила набрали! Торгуватиме ваша крамниця добряче.
Уранці виїхали додому. На возі поряд з Юрком сидів Тимофій Гнатович. Знайомий есесівець на пропускному пункті, майже не оглядаючи вантажу, підняв шлагбаум, побажав щасливої дороги.
Невдовзі прибули до Чмирівки. Тимофій Гнатович звелів зупинитися біля воріт непоказної хати. Зайшов у двір і з'явився на вулиці в супроводі широкоплечого чоловіка.
— Прибули за товаром. Давай, Пилипе, твоє обладнання.
А завтра вирушиш з Павлом по вказаній адресі. Ти бідкався, що скучив за роботою, от і знайшлася вам робота.
На віз навантажили брезентові мішки, зверху прикрили їх цупкою повстяною ковдрою.
Тимофій Гнатович навчав Свічку:
— Як вас перехоплять фашисти, скажете, купили на базарі, думаємо клеїти з цього непотребу чуні.
Розділ п'ятий
СЛІДАМИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ
Повернувшись із Києва, наступного ж дня Юрко пішов до Святого розповісти про зустріч з Кларою. Хлопець проникся неабиякою повагою до цього незвичайного розвідника, якому довелось одягати рясу, видавати себе за батюшку, щоб помститися окупантам.
Проте Святого дома не було. Славко розповів, що в Павла Павловича знову відкрилася рана, нога опухла, посиніла. Довелось йому просити в коменданта перепустку і їхати в Житомир до знайомого хірурга. Побуде там, полікується.
Славко запросив Юрка до хати.
— Я тут вірша маю, — мовив несміливо, — хочеш послухати? — Дістав з полиці книгу, вийняв з-під палітурки білий аркуш паперу, став читати:
Вкладає Вітчизна меча в руки сина,
Щоб меч цей огнем пломенів —
Ніколи! Ніколи! Не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів!
Здорово написано, правда? Це вірш Миколи Бажана «Клятва». Я вчора на полі листівку знайшов. Там є зведення Радянського Інформбюро за минулий вівторок і звернення Радянського уряду до партизанів — посилити удари по гітлерівцях. Час і нам братися за зброю.
— Зачекай, Славо, — сказав Юрко, дочитавши листівку, — на все свій час. Ми з тобою й так партизани. Хіба ми мало зробили за цей рік?
— Що ми зробили? — байдуже махнув рукою Славко. — І хто про те знає? Інша справа побути в справжньому бою. А ще краще підірвати ворожий ешелон!
Славко взяв з полиці стару пошарпану книгу без палітурок, погортав її, дістав невеличкий сірий папірець.
— Листівка, — пояснив він, — теж на полі знайшов. І в ній повідомляється про юного партизана з Чернігівщини, який пустив під укіс чотири ворожих ешелони з живою силою та технікою. Юного партизана представлено до урядової нагороди. А ми німцям рибу ловимо! Хіба не так?
— Звісно, що не так, — трохи ображено відповів Юрко, — ми теж не сиділи склавши руки.
— Нічого путнього й не зробили, — стояв на своєму Славко.
— Наша робота, — заперечив Юрко, — то теж бій. І користі ми зможемо принести тут своїм куди більше, ніж автоматом. Он ми схованки розкопали, передали партизанам боєприпаси. А кожен патрон, кожна граната може коштувати фашисту життя. А скільки, Славо, ти людей від смерті врятував, попередив їх про небезпеку?
— Хто про те знає? — знічено відказав Славко. — А що батько в поліції служив, карателів водив на партизан — всім відомо.
— Не журися, Славо, — заспокоїв товариша Юрко, — той, кому треба, все знає. Не журися, ще буде й на нашій вулиці свято. Так же в листівці написано? А ми з тобою чесно служимо Вітчизні. І совість у нас перед нею чиста.
— Та воно так, — полегшено зітхнув Славко, — тільки дуже мені важко… Виходить, що я син зрадника й запроданця…
— А я, Славо, фольксдойч, — невесело підхопив Юрко, — есесівський перекладач, їздив палити село Дібровне, порятував від смерті карателів, видав з Вовкою фашистам нашого полоненого… Зразу всіх моїх «заслуг» перед фашистами й не пригадаєш. Так думаєш мені легко? Скоро нам знову буде робота. Фашисти задумали вирубати заповідний Самусів ліс. Гончар вирішив замінувати підходи до лісу. Просив допомагати йому перенести міни. І кулемети з підбитих танків треба зняти. Підеш?
— Звісно, піду, — не задумуючись, відповів Славко. На тому хлопці й розійшлися.
Повертаючись додому, Юрко думав, як він має тепер діяти. Клара просила терміново передати Святому її повідомлення. Павла Павловича нема, і невідомо коли він повернеться. Що ж він повинен робити? Знайти лейтенанта Вершину або когось з розвідників і про все їм розповісти? Для цього треба йти в підземелля. Так лейтенант суворо заборонив без виклику і близько підходити до старих каменоломень. І що особливого він має розповісти? Нічого важливого Клара не повідомила. Гестапівці арештували родину підпільника Патлаха. Про це можна буде розповісти Святому пізніше. Тепер все одно нічого не вдієш. Про підступні дії Рудого Вершина й так знає. Хочуть фашисти звести наклеп на дочку лейтенанта, видати її за зрадницю, приписати їй, ніби вона видала групу наших підпільників на ворожому аеродромі. Так це теж підла провокація, і ніхто їй не повірить. Даремно фашисти стараються. Уже писали фашистські вивідувачі, що лейтенант Вершина — фашистський шпигун, давній їх прислужник. Нікчемна і пустопорожня брехня. Якщо лейтенант Вершина завербований гестапівцями, — то чому ж вони не можуть натрапити на підземелля, в якому стільки часу діють радянські розвідники? А хіба не лейтенант Вершина очолив операцію по розгрому «чорних кентаврів», випускників ворожої шпигунської школи. Ніхто фашистам все одно не повірить. Які б підлі вигадки вони не розносили. Давно сказано: «Собака гавкає, а вітер носить». Можна Юрку почекати і поки що нікуди не кидатися, не передавати повідомлення Клари, хоча дівчина й наказувала терміново повідомити про все партизанських розвідників. Скоро повернеться Святий або викличе Юрка лейтенант, тоді він і відчитається про свою поїздку в Київ.
Так вирішивши, не думав і не підозрював Юрко, яким лихом обернеться для партизанів його запізніла розповідь…
Юрко повертався додому в гарному настрої. Хлопець прочитав зведення Радянського Інформбюро. Бореться Червона Армія, завдає дошкульних ударів по ворогу! Б'ють фашистів і партизани. Схвилювала Юрка листівка про юного партизана з Чернігівщини. Герой! І Юрко міг би пустити під укіс фашистський ешелон, і Славко. Згадка про Славка ще більше підсилила гарний настрій. Є в Юрка вірні та щирі друзі. Ніякі фашисти не страшні Юрку, якщо в нього є такі гарні товариші.
Дома на Юрка чекав Олексій Шуменко, невисокий на зріст кремезний хлопець з вузькуватими, трохи розкосими очима. Олексій колишній Юрків піонервожатий. Не раз, і не двічі водив Шумейко своїх піонерів по місцях давніх боїв, показував окопи, зруйновані землянки, збудовані червоними партизанами. Батько Олексія Шумейка воював у Примакова, вибивав петлюрівців з села Жовтневого. Юрко з великою повагою ставився до свого піонервожатого і дуже радів, що Галя, Юркова сестра, врятувала Шумейка від розстрілу, попередила, що карателі мають арештувати комсомольців. Олексій утік з села, переховувався на хуторі в свого двоюрідного брата, а потім повернувся додому.
Шумейко міцно потис Юрку руку і попросив його дати на годину якесь старе рядно.
— Навіщо тобі рядно? — здивувався Юрко.
— Та тут таке діло, — зам'явся Олексій, — несподівано натрапив я на одні речі, і їх треба приховати.