— Так ви дайте мішок грошей, а я виторгую в німця солі. Мішок на мішок.
— Жартуєш? — недовірливо запитав Пампушка.
— Ні, — серйозно відказав Юрко. — Солі в німців вистачає. Вони на залізничному переїзді Сухиничі склад із сіллю захопили. Її там повно було.
— І то правда, — погодився Пампушка, — було добро, як кажуть, наше, а тепер, пане, стало ваше!
— Чи не лишився у вас, Тимофію Пилиповичу, альбом з фотографіями панів та їх маєтку? — запитав Юрко. — Про той альбом недавно мати розповідала й сказала, що там зображено дивовижні світлиці, людей в чудернацькому одязі. Є там і портрет пана Хоткевича, отого, що Білу вежу будував.
— І альбом лишився, — нехотя відповів Пампушка, — поцупив його брат у пана, як той дралалапав за границю. Я б його спалив, щоб очі не муляв, але є там знімки брата і старшої сестри моєї, Ганни. Так тобі зараз ті гроші показати?
— Покажіть. Сіль я завтра привезу. І альбом покажіть. Дуже мені кортить поглянути на ті знімки.
— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Пампушка. — Жирували пани на нашому убозтві, вигадували всілякі забавки, бо не знали, до чого руки прикласти. Дівчат збирали, веліли танцювати, потішати своїх гостей. А мужика в шинках оковитою споювали, щоб скоріше богу душу віддав та нічого не міг збагнути, що воно коїться на білому світі.
Господар завів Юрка та Лесю в простору комору, кивнув головою на темний засік:
— Отам мішок з грішми. Пудів чотири затягне. За ним треба підводою приїхати. А це — картини.
Під стіною стояли запилені картини. На одній з них було зображено Венеру Мілоську — її обличчя ледь проглядало через товстий шар куряви.
Пампушка дістав з порожньої діжки величезний альбом, подав Юркові:
— Тут усе панське кодло.
Юрко взяв альбом, хотів вийти з комори. Пампушка підійшов до картин, струсив з них пилюгу, спитав:
— Може, той дурний німець за ці картини мені матерії на штани дасть?
— Німця лише гроші цікавлять, — одказав Юрко. — А альбом я візьму додому. Дозволяєте?
— Бери. І приїзди завтра за грошима та прихопи хоч трохи солі.
Дома Юрко з Лесею заходилися розглядати альбом. На першій сторінці — знімок палацу. На середній найвищій башті вітер розвіває широке полотнище прапора. На наступному знімку — простора зала з портретами панів Хоткевичів. Ще далі кам'яні світлиці. На їх стінах намальовані постаті дівчини та парубків у барвистому іноземному вбранні.
— Що це за зала? — запитала Леся.
— Не знаю. У палаці такого приміщення немає.
— Так це ж, мабуть, підземелля, — догадалася дівчина.
Хлопець перегорнув ще одну сторінку альбома, і на великій, майстерно зробленій фотографії вони побачили розкішні тарелі, келихи, вази. Мабуть, виготовлені з золота, бо навіть на знімку вони яскраво блискотіли, освітлені величезною кришталевою люстрою.
Юрко перегорнув ще одну сторінку і показав Лесі фото молодої дівчини:
— Впізнаєш?
— Та це ж Червона красуня. І пан Хоткевич з гайдуками. На ній вінок з волошками, все так, як розповідав дід Матвій. Виходить, і справді є портрет Червоної красуні в глибокому підземеллі.
— Звісно, є, — впевнено мовив Юрко.
— Ти так кажеш, ніби сам був у підземеллі і бачив Червону красуню.
— Так, я дійсно був у підземеллі, — признався Юрко, — і бачив оцю кам'яну світлицю.
На наступних знімках було зображено зброю: рушниці, шаблі, пістолі. Під кам'яними стінами стояли металеві панцирі в круглих шоломах з вузькими прорізами для очей.
На останній сторінці альбома — знімок напівзотлілого кістяка, розіп'ятого на стіні. Під ним череп з темними очними впадинами.
— Тимофій Кушнір, — мовив Юрко, — отой повстанець, що на портреті в учителя, а Червона красуня — його наречена.
— Страшно! — прошепотіла Леся. — Правду казав Пампушка, що треба було б цей палац пустити за димом, щоб і сліду від нього не лишилося.
— Ні, Лесю, палац потрібен, — заперечив Юрко. — Це народне добро.
Уранці Юрко запріг Гнідка й поїхав разом з Лесею до Пампушки. Відвіз йому мішок солі та торбу білого борошна. І сіль, і борошно привіз водій Маєра, щоб Юрко міг вимінювати на них фальшиві фунти стерлінгів.
Задоволений Пампушка допоміг Юркові покласти мішок з грішми на воза, прошепотів таємниче:
— Є в мене на прикметі одне діло. Думаю, що й там грошики Федір залишив. Так що скажи тому німцю хай ще припасе сіль та борошно.
Юрко старанно прикрив лантух з фальшивими фунтами стерлінгів рядниною. Пощастило йому на знахідки. І найбільша знахідка — портрет його прадіда, з рамою, поцяцькованою мідними блискітками. Там обов'язково мусить бути тайник. У Юрка аж руки свербіли від нетерплячки, так йому хочеться перевірити. Якщо є тайник — то в ньому щось обов'язково сховане. Але доведеться почекати тиждень-другий. Учитель не віддасть зараз портрет. Як він сказав — то вже так і буде.
Розділ шостий
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ
До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни:
— У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл.
Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу.
— Сідайте, Хомо Гордійовичу, чарку вип'єте, і на душі стане веселіше. Як там здоров'я вашої дружини?
Поліцай похмуро посміхнувся, зняв з голови синій кашкет, кинув на лаву.
— Чарку не завадить випити, і риби можна покуштувати. Люблю рибу. А на душі веселіш не буде, хоч і бочку горілки випий. Як і була в мене колись душа — то зотліла на цій службі.
Сіроштан випив одну за одною дві чарки горілки і мовчки заходився закушувати.
— Не знаєте, навіщо це німці біженців збирають? — обережно запитала Марія Федорівна поліцая по паузі.
— Чому не знаю? Знаю!
— Може, хочуть документи перевірити? Так у наших біженців вони в порядку. І паспорт є, і довідки.
Сіроштан недбало махнув рукою.
— Нам, звісно, нічого казати не велено, та вам я скажу, бо ми люди свої: всіх їх будуть пускати в розход.
— Як це в розход? — злякано запитала Марія Федорівна.
— Хіба не знаєте як? — похмуро кинув поліцай. — Дуже просто. Надійшов наказ очистити село від біженців та оточенців. От зберуть їх, звезуть до ями — і всім капут. — Поліцай знову налив чарку, випив і винувато зиркнув на Юркову матір. — Ви вже звиняйте, що я до чарки допався, як Мартин до мила. Не бере мене горілка, хоч і міцна, як вогонь.
Сіроштан поклав на руки голову, провів по всіх посоловілими очима.
— Попав я в цю поліцію, як дурень у гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця!
— Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей.
— «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб.
Поліцай випив ще чарку й продовжував:
— Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ.
Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту.
Сіроштан підняв голову, сказав:
— Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував.
— Хто ж він? — запитала Марія Федорівна.
— Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається.
— Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна.
— Не знаю, що вам і порадити, — роздумливо мовив поліцай. — Тут треба добре помізкувати. Не думайте лише спровадити біженців із села, бо всі дороги перекриті. І наказ — стріляти всіх на місці. Хіба що на човен та в плавні. Так і там довго не висидиш — комарі заїдять. Хай, може, Юрко піде до Маковія, — порадив поліцай, — замовить слово, хоча й на це мало надії. Ні, нехай все-таки Юрко піде! Догнав — не догнав, а побігти можна. Тільки не зволікайте, бо машини вже підігнані.
Поліцай піднявся з-за столу:
— Спасибі вам за чарку, за сніданок, і хай вам бог допомагає, а я поїду далі.
Галина Іванівна, мов закам'яніла, сиділа за столом. Нарешті опам'яталася, заметушилася, заходилася складати в брезентову сумку Женьків та Лесин одяг. Потім одягла на себе жакет, запнулася і безпомічно сіла на лаву.
— От і все. Чує моє серце, що настає нам кінець. Постріляють нас німці. І хай стріляють! Нема вже більше сили жити в отакому страсі!
Марія Федорівна збирала зі столу посуд, і її хвилювання видавали руки: вони дрібно тремтіли, й тарілки неголосно дзвеніли, вдаряючись одна об одну.
— Не треба впадати в розпач, Галино Іванівно, давайте поміркуємо, як нам бути, — озвалася нарешті. — Я думаю так: нехай Юрко зараз піде до діда Захарка, — мати поглянула на годинник, що весело цокотів на стінці, — часу в нас вистачає, і домовиться, щоб ви в нього пережили днів три, а то й чотири. А як німці знімуть наряди навколо села, підете на Васильківські Дачі. І хай Юрко справді поговорить з Маковієм, звернеться до Маєра. Іди, Юрку, домовляйся з дідом Захарком.
Хлопець берегом Прип'яті побіг до сусідів і невдовзі повернувся. Дід згодився переховати біженців, пообіцяв, якщо треба, то триматиме їх у себе до приходу наших.
— Тепер ідіть, — заклопотано сказав Юра. — Німці можуть і раніше наміченого часу прислати поліцаїв. Як все буде гаразд — то я прийду за вами, а як ніхто з наших до вечора не навідається, нікому не показуйтеся на очі. Чекайте провідника, він виведе вас на Васильківські Дачі.
Юрко нерішуче стояв на порозі, дивився на Лесю, хотів її заспокоїти, підтримати, потиснути на прощання руку, але не насмілився, важко зітхнув і мовчки вийшов з хати.
На березі Прип'яті його наздогнала Леся.
— Проведу тебе до переправи. Добре? Може, Юро, ми востаннє йдемо цією стежиною. Розійдемося і ніколи більше не зустрінемося.
— Ти не журися, Лесю, — заспокоював дівчину Юрко, — лейтенант якось казав, що вас літаком можуть вивезти на Велику землю. І через місяць, а то й раніше ви будете в Москві, серед своїх. А як до нас прийде Червона Армія, ти напишеш мені листа. Добре?
— Обов'язково напишу! — пообіцяла зажурено дівчина. — І сама приїду. Я тебе, Юрко, ніколи не забуду! Ніколи! А ти будеш пам'ятати мене, не забудеш?
Юрку важко було говорити. Йому дуже не хочеться розлучатися з Лесею. Він ледве стримувався, щоб не розплакатись.
— Ніколи не забуду, — нарешті тихо відповів. — Як закінчиться війна, ми обов'язково зустрінемося. Обов'язково! Лиш би дожити… Я так, Лесю… — Хлопець ледве не сказав «люблю тебе», але вчасно стримався і ледве чутно прошепотів, — хочу, щоб ти завжди була зі мною і ми дружили все своє життя.
Дівчина підійшла до Юрка і ніжно-ніжно глянула йому в очі. Потім опустила голову, важко зітхнула, повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла додому.
Юрко довго дивився їй услід, хотів на все життя запам'ятати струнку Лесину постать, русяву голівку, довгу золотисту косу, заплетену барвистою стрічкою.
Нарешті дівчина зникла за кущем верболозу, і Юрко поволі пішов до поліції. Мало надії, що Маковій дозволить Лесі та її родині лишитися в селі. Тут вся надія на Маєра. Але чи захоче той втручатися в цю справу. Кожному, хто потрапляв у списки приречених, майже не лишалося надії на рятунок.
За думками й не помітив, коли дійшов до поліції. Піднявся на ґанок. На дверях напис німецькою і українською мовою:
«Начальник поліції, гауптман Симон Маковій». Зайшов. За столом сидів чоловік з чорним, як смола, волоссям, на скронях густо посріблених сивиною, біла паморозь пробивалася і в невеличких, як у Гітлера, ніби приклеєних вусиках. Юрко привітався до нього і голосно сказав:
— Пане гауптман, я фольксдойч Юрген Берг. Мені потрібен начальник поліції пан Симон Маковій.
— Я начальник поліції Симон Маковій, — підвівся з-за столу чоловік, — чим можу бути корисний?
— Прошу ознайомитися з моїми документами. — Юрко простягнув посвідчення, видане Маєром.
Маковій прочитав, повернув посвідчення, шанобливо запитав:
— Що ж потрібно панові Бергу?
— Пане гауптман, — стримано проказав Юрко, — у нашій родині живуть біженці — мати і двоє дітей. Їм наказано з'явитися до поліції з теплим одягом і цінними речами. Є чутка, що біженців мають вивезти. Я прошу вас дозволити цим біженцям проживати в нашій родині і лишити їх в нашому селі.
— Чому пан Берг так вболіває за долю своїх біженців?
— На це є вагомі причини.
— Що ж це за причини, коли не секрет?
— Причини дуже важливі, — трохи повагавшись, відповів Юрко, — я люблю дочку цієї біженки і хочу з нею одружитися.
— Хіба біженка теж фольксдойч?
— Ні, вона українка.
— Ось як! — здивовано вигукнув Маковій. — Але ж фюрер не радить представникам німецького народу брати шлюб з представниками інших націй. Невже пан Берг не знає про цю вказівку? Кожен фольксдойч зобов'язаний турбуватися про чистоту своєї раси. Адже так, пане Берг?
— Звичайно, все це так, пане гауптман, — погодився Юрко. — Я, як представник німецького народу, вірою й правдою служу великому фюреру. І я довів свою відданість рейху. Недавно брав участь в бою в селі Дібровне і врятував від загибелі солдат фюрера. Мене представлено до високої нагороди.
— І все ж пан Берг вирішив брати шлюб з біженкою?
— Так, пане гауптман, — ствердно відповів Юрко, — я не бачу в цьому нічого лихого. Моя мати — українка. Вона любить Україну і навчила мене любити цю землю! І я люблю землю своєї матері. І від цієї любові ніколи не відступлюся. І хоча мій батько був німець, він теж любив Україну, шанував її народ, одружився на українці.
Обличчя Маковія потепліло, розпливлося в дружелюбній осмішці, холодні й колючі очі пройнялися лагідністю.
— Твоя мати виховала гарного вояка і вірного сина. Своєї землі ніхто не повинен цуратися. А як мати? Чи схвалила вона вій вибір?
— Так, пане гауптман, — підтвердив Юрко. — їй дуже подобається Леся, і вона давно сказала, що кращої невістки їй і бажати не доводиться. Навіть штандартенфюрер гер Маєр схвалив мій вибір.
— Хіба гер Маєр знайомий з вашими біженцями?
— Так, пане гауптман! Він не раз бував у нашій хаті.
— Хто ваші біженці, не комуністи?
— Ні, пане гауптман, — відповів Юрко, — біженка — дружина репресованого, а діти далекі від політики.
— За які провини репресовано чоловіка цієї біженки? За що його арештували?
— Служив у Петлюри, воював з більшовиками — от і арештували.
— Де він служив?
— Я ж кажу — у отамана Петлюри. Сотник.
— У якому полку? Не казала біженка?
— Казала. У полку імені гетьмана Полуботька.
— Цікаво. Як прізвище біженки?
— Павлюк Галина Денисівна. Дочка — Леся. І малий син — Євген.
— Пам'ятаю, — схвильовано мовив Маковій, — пам'ятаю сотника Павлюка! З Проскурова він родом, бравий і хоробрий був козак! Нелегку загадку, пане Берг, мушу я розгадати. Наказ про вивезення підозрілих із села видав начальник відділу СД гер Лау. Скласти ці списки доручено було покійному пану Підошві. От він і вніс їх у ці списки. І цей реєстр набрав сили. І що тут робити — не придумаю. Поки ви, пане Берг, поїдете на прийом до гера Лау — буде пізно. Я, на жаль, не маю повноважень вносити будь-які зміни в наявний список. І за самоуправство можу накласти головою, позаяк зараз діють закони військового часу.